Стан і тенденції української науки про журналістику (с/р)

Лек. 1. Журналістика як предмет вивчення

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства у специфічні умови:

a) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася на Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає в цілому як псевдонаука, непридатна для викоритання в умовах гуманітарного суспільства;

b) по-друге, світовий досвід у справі розвитку журналістикознавства залишався довгий час несприйнятим Україною внаслідок перебування її за “залізною завісою”, тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас не перекладалися й не видавалися класичні зарубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася класика світової журналістики й публіцистики, бо, загрунтована на загальнолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Тому у 1991 році, проголосивши державну незалежність, Україна опинилась без науки про журналістику. Постала потреба створення нової науки про журналістику, причому в обсязі усіх трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики.

Українська журналістикознавча школа була затверджена у грудні 2000 року вченою радою Київського національного університету імені Тараса Шевченка. її офіційна назва – школа журналістикознавства та теорії масової комунікації-включена до переліку наукових шкіл. Завданнями української наукової школи журналістикознавства є вивчення процесу свого історичного розвитку, планування наукових досліджень, видання монографій, наукових журналів, які б репрезентували наукову школу, а також розробка єдиної поняттєво-термінологічної системи та стандартів на її функціонування.

Протягом XIX століття українська преса хоч і з великими труднощами, але розвивалася у різних регіонах України. На українських етнографічних землях, які в той час входили до складу різних держав, була створена досить вагома емпірична база для майбутніх досліджень із журналістики. Перші судження про пресу здебільшого носять не стільки характер наукового знання, скільки систематизації спостережень. Вони не мають ні узагальнень, ні теоретико-філософського аналізу.

Досить плідними у розвитку українського журналістикознавства були 20-ті роки минулого століття. Хоча в цей період радянська влада вже панувала у Наддніпрянській Україні, дослідження в галузі пресознавства відбувалися тут з науково-об’єктивних, національно-державницьких позицій. Проте вже протягом 1933-1938 років внаслідок політичного терору сталінської диктатури більшість українських інтелігентів було знищено, а їхні прізвища вилучено з наукового та культурного обігу. Н-д, видатного бібліографа української преси В. Ігнатієнка було репресовано і знищено.

У самій же Росії перші теоретичні дослідження в галузі журналістики після 1917 року були підпорядковані насамперед завданням тогочасної практики: розроблялися конкретні рекомендації щодо удосконалення взаємозв'язків журналістики й аудиторії, методи навчання “політично грамотних, відданих партії” журналістів. Основні публікації за результатами перших досліджень концентрувалися у збірниках Московського Комуністичного інституту журналістики „Современник", журналах “Журналист" “Красная печать”.

В умовах становлення тоталітарної системи у 20-х роках в Україні, як і в Росії, розпочався процес підготовки журналістських кадрів. Були відкриті школи, в яких йшла підготовка працівників для більшовицької преси. Вищу журналістську освіту в Україні вперше запровадили в Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові. Це був вищий навчальний заклад в УРСР, створений за рішенням ЦК КП(б)У від 1 квітня 1922 року на базі реорганізованої Вищої партійної школи ЦК КП(б)У в Харкові для підготовки керівних партійних і профспілкових працівників.

У 1930 році в Харкові було відкрито газетний технікум, який готував завідувачів відділів, літературних і масових працівників для районних газет. При технікумі діяв також окремий сектор, який готував кадри для нацменівської преси в Україні.

Український комуністичний інститут журналістики (УКІЖ) було створено в 1926 році.

На Західній Україні, яка в той період ще не входила до складу Радянського Союзу, взагалі не існувало центрів підготовки українських журналістів. Думки про українську пресу, її певний аналіз можна знайти у тогочасній періодиці, зокрема у „Ділі" та „Літературно-науковому віснику", що видавалися у Львові.

УКІЖ проіснував до 1941 року. З початком війни його було евакуйовано до Алма-Ати і включено як факультет журналістики в Казахстанський університет. До Харкова він більше не повернувся.

У повоєнний час підготовка журналістів перемістилася до Київського і Харківського університетів, де в 1947 році при філологічних факультетах були створені відділення журналістики. У 1953 році відкрито факультет журналістики у Київському та відділення, а через рік і факультет журналістики у Львівському університетах.

Зі створенням факультетів журналістики виникла нагальна потреба у відповідній науковій та навчальній літературі. Українські викладачі і студенти користувалися виданими у Москві працями з історії російської журналістики, історії партійно-радянської преси, деяких теоретичних питань журналістики таких російських вчених, як О. Мішуріс (Жанры газетных материалов – М., 1945; История партийной и советской печати – М., 1959), О. Западов (История русской журналистики XVII-XIX веков – М., 1966; Русская журналистика XVIII века. – М., 1964), М. Черепахов (Заметка и корреспонденция. – М., 1954; Возникновение периодической печати в России. – М., 1955; Работа над очерком. – М., 1964), О. Бережной (К истории партийно-советской печати. Значение работ В.И. Ленина.... – Л., 1956; Большевистская печать в борь бе за власть Советов. – Л., 1960). Також впродовж кількох десятиліть широко використовувався українськими студентами факультетів журналістики виданий у 1959 році в Москві навчальний посібник "Жанры советской газеты".

Саме за Москвою і Ленінградом були пріоритети, якщо йдеться про розробку питань історії російської журналістики, історії партійно-радянської преси, публіцистики.

Українськими ж вченими була розпочата робота з вивчення історії української дожовтневої і партійно-радянської преси. Серед праць у цій галузі – дослідження М. Бернштейна, М. Возняка, В. Дмитрука, О. Дея, В. Рубана, Л. Суярка, П. Федченка, Й. Цьоха.

Монографії, підручники, навчальні посібники цих авторів, видані у 50-80-х роках, за своєю концепцією, ідейним спрямуванням, структурою були схожі на роботи російських журналістикознавців.

Журналістикознавчі дослідження українських авторів слід розглядати як частину загальносоюзного наукового процесу. Це негативно позначалося на якості і стані досліджень, оскільки необхідно було беззастережно орієнтуватися на „старшого брата", цитувати і розвивати думки російських апологетів партійної журналістики. Тож українська наука була приречена на вторинність. До того ж це давало можливість спілкування з науковцями інших республік, участі у дискусіях, певного розповсюдження за межами України своїх поглядів, концепцій.

В окремих сферах українські дослідники зуміли продемонструвати свою оригінальність, самобутність. Вони висували концепції, які пробивалися і на загальносоюзну арену. Так було із теорією публіцистики, у якій Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Ірилюк стали загальновизнаними авторитетами. Н-д, тривалу дискусію про публіцистику, яка йшлана сторінках „Вестника Московского университета. Сер. Журналистика", завершувала стаття В. Здоровеги „Еще о публицистике, ее природе, содержании и форме" (1968, № 6).

Після монографії „У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології публіцистичної майстерності" (1969) В. Здоровеги з'являються книги „Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження" (1971) Ю. Лазебника, „Гносеологические проблемы публицистики" (1971) В. Учонової, „Проблемы теории публицистики" (1971) М. Черепахова.

Дата добавления: 2014-01-05