Історія розвитку концепції прийняття рішень

Історія розвитку та загальна характеристика проблеми

Загальні аспекти прийняття рішень

Лекція 1

v Історія розвитку концепції прийняття рішень

v Проблеми структуризації прийняття рішень

v Послідовність і зміст основних етапів процесу прийняття рішень

v Формальна постановка задачі прийняття рішень

v Класифікація моделей та задач прийняття рішень

Ще Арістотель сформулював первісний категорійний апарат і розробив базовий концепт, що описує ухвалення рішень. Під час Другої світової війни, виходячи з військових потреб, в межах теорії дослідження операцій було достатньо повно реалізовано формальний математичний підхід. Наука ж про вибір найкращого варіанта рішення як самостійна дисципліна – теорія прийняття рішень – склалася порівняно недавно, на початку 1960–х років. Тоді ж було сформульовано головну мету цієї теорії – раціоналізувати процес ухвалення рішень. Структуризація дає змогу апроксимувати первісну слабоструктуровану проблему певною структурованою проблемою, яка в тому чи іншому сенсі досить близька до первинної та належить до певного класу, вибір якого залежить від постановки задачі прийняття рішення. Вивчаючи суть окремих етапів процесу прийняття рішення, можна оцінити можливості формалізації окремих складових проблеми. Формальна ж постановка задачі прийняття рішень має самостійну цінність, бо забезпечує початкові умови для розроблення нових класів методів і моделей прийняття рішень. За умови поєднання апарату теорії прийняття рішень і досвіду прийняття практичних рішень виникає можливість удосконалювати рішення на основі збалансованих підходів до формалізації проблем управління.

Життя щоденно ставить перед нами завдання, вимагаючи обирати певні варіанти дій. Люди завжди ухвалювали рішення, ґрунтуючись на власному досвіді, інтуїції та здоровому глузді. Ухвалення ефективних і раціональних рішень завжди було мистецтвом, і лише порівняно недавно з’ясувалося, що це мистецтво можна значною мірою перетворити на науку, у якій застосовуються математичні методи дослідження. Звичайно, відразу ж постає питання про правомірність використання математики в галузі, де прийняття рішень здавна було прерогативою людини.

Зрозуміло, що в найширшому діапазоні ситуацій, у яких людям доводиться ухвалювати рішення – від планування робочого дня до вибору життєвого шляху — неможливо передбачити, коли формальні методи мають перевагу над інтуїцією. Потреба в ширшому застосуванні формальних методів зумовлена насамперед тим, що дедалі частіше наслідки ухвалюваних рішень стосуються багатьох осіб і пов’язані з величезними матеріальними витратами (наприклад, вибір місця побудови великого підприємства чи автомобільного маршруту). Тому суттєво зросла відповідальність особи за наслідки ухвалюваних рішень. Випадково сформовані рішення можуть бути дуже вартісними та мати незворотні наслідки.

Питання ухвалення державних рішень, підготовки доцільних законів та інших актів здавна привертали увагу філософів. Вагомий внесок у становлення теорії державного управління зробив Платон та інші мислителі давнини, а першість у розробці спеціальної концепції ухвалення рішень, вірогідно, належить Арістотелю. Саме він сформулював первісний категорійний апарат і розробив базовий концепт, що описує ухвалення рішень. У своєму аналізі мислитель виходив з категорій «розсудливість» і «свідомий вибір», уважаючи, що є два типи розумових здібностей людини: теоретична мудрість і практична розсудливість, на яких ґрунтуються, відповідно, фундаментальне та прикладне знання. Розсудливість пов’язана з практичною діяльністю людей (зокрема, державним управлінням), і вона має бути властива людським вчинкам, що базуються на істинних думках і орієнтовані на досягнення утилітарної користі у формі суспільного чи особистого блага.

За Аристотелем, розсудливість у державному управлінні відрізняється від інших її проявів тим, що політичне знання виявляється подвійно: з одного боку, воно керівне (законодавче), з іншого – пов’язане з окремими питаннями. Це державна наука, що досліджує вчинки й ухвалення рішень, бо все вирішене за допомогою голосування як остаточна даність реалізується у вчинках. Інакше кажучи, ухвалення державних рішень ґрунтується на практично–політичному (у сучасному розумінні) прикладному типі знання, що містить постановку цілей (певне благо) та способи їх реалізації (вчинки, дії).

Інша базова категорія — «свідомий вибір» — відображає певну довільність і невизначеність людської діяльності, скерованої на пошук способів досягнення певних цілей. «Предмет рішення», як зазначав Арістотель, стосується не лише остаточної мети, а й засобів її реалізації. Оскільки суб’єктом дій (вчинків) є особа, то рішення пов’язане з тим, що вона сама вчиняє щось заради чогось іншого. Отже, ухвалення державних рішень, за Арістотелем, — це розумово–практична діяльність і прикладна наука, орієнтовані, по–перше, на свідомий і розумний вибір засобів, адекватних до сформульованих цілей, а по–друге — на виявлення раціональних і можливих дій (вчинків) для досягнення таких цілей в умовах невизначеності ситуації та свободи вільного вибору.

Рис. 1.3. Никколо Макиавелли (1469 - 1527) – італійський мислитель, філософ, письменник, політичний діяч, автор військово-теоретичних праць. Виступав прибічником сильної державної влади	Рис. 1.4. Жан Боден (1529 або 1530 - 1596) – французький політик, філософ, економіст, юрист. Вважається засновником науки про політику із-за розробленої їм теорії «державного суверенітету»

Питання раціонального й ефективного ухвалення державних рішень досить інтенсивно досліджували політичні мислителі доби Відродження (Н.Макіавеллі, Ж.Боден та ін.) і Просвітництва (Т.Гоббс, Б.Спіноза, Ж.–Ж.Руссо та ін.). Найактивніше вони розробляли такі теми: види державних актів (Т.Гоббс), роль радників і рад при правителях (Т.Гоббс, Н.Макіавеллі), особливості голосування в представницьких органах і народних зборах (Б.Спіноза, Ж.–Ж.Руссо), урахування ресурсів і соціальних обставин у ході ухвалення рішень (Ж.Боден). У працях згаданих авторів є багато ідей, що не втратили своєї актуальності й донині.

Рис. 1.5. Томас Гоббс (1588 - 1679) – англійський філософ-матеріаліст, один із засновників теорії громадського договору і теорії державного суверенітету	Рис. 1.6. Бенедикт Спіноза(1632 - 1677) – нідерландський філософ-раціоналіст, натураліст, один з головних представників філософії Нового часу	Рис. 1.7. Жан-Жак Руссо(1712 - 1778) - французький письменник, мислитель, композитор. Розробив пряму форму правління народу державою – пряму демократію

Передумови теорії раціонального вибору виникли ще в середині XVIII – на початку XIX ст. у працях представників шотландської школи моралі, які вперше запропонували індивідуалістичну концепцію раціональної поведінки людей і звернули увагу на її плідність для пояснення інших суспільних явищ. Майбутній основоположник класичної політичної економії Адам Сміт, який належав до цієї школи, застосував зазначену концепцію для пояснення ринкових відносин. Інше джерело даної концепції – ідеї прихильників школи утилітаризму, які відмовилися розглядати поведінку людей, ґрунтуючись лише на апріорних ідеях і упереджених думках. На противагу цьому утилітаристи почали пояснювати вчинки та поведінку людей винятково тими наслідками, які вони зумовлюють. Тому вони насамперед не оцінювали дії людей як добрі чи погані, поки не будуть відомі їх результати.

Засновник школи утилітаризму І.Бентам висунув основний принцип, згідно з яким етика має бути орієнтована на досягнення щастя для якнайбільшої кількості людей. На його думку, це щастя можна математично обчислити як баланс задоволень і страждань за умови певної поведінки.

Представники неокласичної теорії в економіці, що виникла пізніше, замінили вищеназваний принцип оцінювання поведінки принципом взаємного обміну товарами, якщо цей обмін чесний. Словом, ідеї індивідуалізму, раціонального (розумного) вибору в ході ухвалення рішень було застосовано для аналізу економічної діяльності, насамперед вивчення ринкових відносин. Тому надалі теорія раціонального вибору розвивалася переважно в економічних дослідженнях, і її стали розглядати як чисто економічну. Пізніше її під назвою теорії суспільного вибору застосовували в політології, соціології, історії та інших суспільних науках.

Свідомо чи несвідомо виконуючи певні дії, ми досягаємо успіху лише тоді, коли наші рішення, вчинки та дії раціональні, або розумні. Це означає, що з усіх можливих способів пошуку рішення альтернативних дій нам удалося знайти раціональний або ефективний варіант рішення.

У повсякденному житті найчастіше ми навіть не замислюємося над цими питаннями і діємо успішно, спираючись на здоровий глузд, інтуїцію та нагромаджений практичний і життєвий досвід. Безперечно, інтуїція, досвід і раціональні міркування цілком достатні для виконання простих практичних завдань у повсякденному житті та навіть управлінській діяльності, бо для цього не потрібен точний аналіз і розрахунок. Розв’язуючи ж складні проблеми, люди все менше покладаються на повсякденний досвід, інтуїцію та здоровий глузд, а вдаються до точного аналізу обчислень, і побудови математичних моделей. Математичний підхід до ухвалення рішень, по суті, розвиває положення, найважливіші для розв’язання задач у будь–якій конкретній діяльності, тому що математика абстрагується від специфічних особливостей, властивих конкретним рішенням.

У 1838 р. було опубліковано книгу французького економіста Антуана Курно «Дослідження математичних принципів теорії багатства», у якій уперше сформульовано умови економічної конкурентної рівноваги. У 1906 р. італійський математик і соціолог, інженер за освітою Вільфредо Парето видав у Мілані «Підручник політичної економії» та математичний додаток до нього, у якому викладено основні положення аналітичної теорії ігор. Подальший значний внесок у розвиток ігрових моделей зробив у 1937 р. вчений–емігрант із Угорщини Джон фон Нойман, який працював у США. Він запропонував багатосекторну модель економіки, що розширяється, за умови досконалої конкуренції, у якій уперше було введено поняття динамічної рівноваги.

Рис. 1.10. Антуан Огюст Курно (1801 - 1877) – французький економіст, філософ і математик	Рис. 1.11. Вільфредо Парето (1848 - 1923) – італійський інженер, економіст і соціолог; один з основоположників теорії еліт	Рис. 1.12. Джон фон Нейман (1903 - 1957) – угорсько-американський математик, що зробив важливий вклад в інформатику, економіку та інші галузі науки. Найбільш відомий як прабатько сучасної архітектури комп'ютерів, як творець теорії ігор і концепції клітинних автоматів

Отже, питання про раціональний вибір і прийняття рішень постало в економіці задовго до виникнення математичної теорії. Теоретичні передумови класичної політичної економії було сформовано не лише під впливом суто економічних досліджень. Їх виникнення зумовлене також впливом уявлень про раціональну поведінку людей, які вперше з’явилися в рамках нової індивідуалістичної концепції моралі. Подібний індивідуалістичний підхід до пояснення економічних явищ і процесів продемонстрував А.Сміт у своїй фундаментальній праці «Дослідження про природу та причини багатства народів»: «Кожна окрема людина має лише власний інтерес, орієнтована лише на власну вигоду, причому в цьому разі вона невидимою рукою прямує до мети, яка не входила в її наміри. Обстоюючи свої приватні інтереси, вона часто дієвіше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне служити їм».

Вислів «невидима рука» використано як метафору, що позначає механізм ринку, який регулює ціни та встановлює рівновагу між попитом і пропонуванням. Така рівновага, або спонтанний порядок, виникає внаслідок взаємодії багатьох продавців і покупців, які беруть участь у ринковому обміні. Уявлення про таку рівновагу та самодостатність ринкового регулювання панувало в класичній економічній теорії майже до Великої депресії 1929–1933 pp. У цій теорії раціональною вважається така поведінка індивіда, яка дає йому найбільшу вигоду чи користь. На думку А.Сміта та інших класиків політичної економії, раціональна поведінка індивіда має сприяти багатству і добробуту всього суспільства. На цьому понятті ґрунтується уявлення про «економічну людину» (Homo economicus), яка завжди діє розумно, не схильна до емоцій, не зважає на сторонній вплив і прагне досягнути якнайбільшої вигоди, приймаючи власні рішення.

Якщо А.Сміт уважав також, що добробут суспільства залежить і від чинних у ньому законів і наявних лише суспільних інститутів, то його послідовники зосередилися на аналізі найкращої діяльності індивіда. Після Великої депресії 30–х років XX ст. економічні теорії було піддано радикальній ревізії, але основні принципи, на яких ґрунтується раціональна модель вибору, залишилися незмінними.

До них належать, по–перше, фундаментальний принцип раціональності, який, проте, спричиняє багато дискусій. Якщо прихильники класичної економічної теорії вірили в об’єктивність раціональності, то їх послідовники – неокласики – припускали можливість суб’єктивної її інтерпретації. Одним із перших щодо такої інтерпретації висловився М.Вебер. На його думку, суб’єктивна інтерпретація вкрай потрібна для розкриття мотивів дійових осіб; проте він не відмовлявся від можливості об’єктивного її тлумачення. З іншого боку, В.Парето вважав раціональність об’єктивним критерієм знання та дії, оскільки вона характеризує досягнення мети з погляду не лише активного суб’єкта, але й тих, хто володіє значно більшою інформацією. Однак за такого погляду на раціональність чимало виконуваних у суспільстві дій виявляються неусвідомленими, тому що безпосередні учасники дії зазвичай не мають повної інформації. Такий висновок не можна вважати правильним, бо він ґрунтується на зіставленні традиційного поняття раціональності та її сучасного розуміння.

Якщо колишні уявлення про раціональність здебільшого були тотожні формально–логічній можливіості доводити знання в математиці та емпірично підтверджувати його в природознавстві, то тепер їх усе ширше використовують для дослідження різних типів доцільних дій не лише в науковому пізнанні, але й у практичній діяльності, зокрема суспільній.

У межах соціально–економічного та гуманітарного дослідження раціональність виявляється як певна форма цілеспрямованої, розумної діяльності та поведінки людей в найрізноманітніших суспільних умовах. Якщо закони природи не залежать від волі, свідомості та прагнень людей, то суспільні закони зрештою, хоча й опосередковано, відображають їхні загальні потреби та цілі.

Важливою з цього погляду видається класифікація раціональності, розроблена німецьким філософом і методологом науки Куртом Хюбнером. Характеризуючи наукові міркування як раціонально обґрунтовані, він виділяє серед них такі:

v ті, що означають зрозумілі та загальновживані поняття;

v емпірично інтерсуб’єктивні, що спираються на підтверджені та загальноприйняті факти;

v виведені логічного;

v за допомогою яких описано певний спосіб діяльності;

v ті, що характеризують певні норми діяльності.

Раціональний вибір пов’язаний із логічними міркуваннями, оскільки він описує індивідуальний спосіб вибору варіантів дій з максимальною корисністю чи вигодою. Утвердження суб’єктивної раціональності пояснюється тим, що вибір учасників ринку та інших суспільних структур ґрунтується тут зрештою саме на перевагах індивідуальних суб’єктів. Наприклад, якщо мета окремого підприємця – отримання якнайбільшого прибутку від власного бізнесу, то саме її досягнення він уважає раціональним зі свого суб’єктивного погляду. Проте такий підхід може суперечити спільній, колективній меті, якщо підприємство погіршуватиме навколишнє природне середовище.

Із принципом суб’єктивної раціональності нерозривно пов’язаний принцип методологічного індивідуалізму, згідно з яким саме індивідам відведена вирішальна роль в економічному житті суспільства. Соціальні ж інститути та структури, які встановлюють правила гри в економіці — вторинні, тому що їх створюють і змінюють реальні індивіди. Такий підхід цілком доречний і заслуговує на увагу, бо він скерований проти телеологічного підходу (від гр. teleos – мета), який переважав упродовж багатовікової історії людства. Відповідно до телеологічного погляду, розвиток суспільства залежить від цілей та ідеалів, заданих йому ззовні.

У протилежність до цього прихильники теорії вільного вибору доводять, що кожен індивід, підприємець, суб’єкт господарюювання, політик, по–перше, встановлює свої власні цілі, визначає можливі альтернативи дій і впорядковує їх за пріоритетністю; по–друге, за всіх умов індивід поводиться раціонально, тобто прагне досягти індивідуальної максимальної вигоди, хоча би в чому її не було б виражено. Згідно з цим принципом на реальну поведінку індивіда впливають не якісь високі ідеї та суспільні інтереси, а лише прагнення максимізувати свою вигоду чи інтерес.

Коли індивід навіть проголошує альтруїстичні погляди, то, по–перше, така поведінка для нього в чомусь вигідна. По–друге, діючи у групі, він піклується не так про її інтереси, як про власні. По–третє, максимізуючи свою вигоду чи інтерес, індивід прагне оптимальної корисності. По–четверте, позаяк індивіду, котрий діє раціонально, доводиться взаємодіяти в суспільстві з іншими індивідами, він має дотримуватися відповідних правил або певного порядку. Отже, його раціональний вибір залежить також від сукупності чинних правил, хоча він разом із іншими у змозі якось змінювати їх, якщо вони дуже суперечать його інтересам. Проте в цьому разі він діє не сам, а разом із іншими індивідами.

Захисники свободи ринку та раціонального вибору, починаючи від Адама Сміта і закінчуючи Фрідріхом Хайєком, завжди обстоювали переваги індивідуального вибору та порядку, що виникає на його основі. Вони твердили, що оптимальний вибір індивідів зрештою завжди сприяє зростанню суспільного багатства та добробуту громадян, а тому настійно виступали проти будь–якого втручання держави в регулювання ринку.

Про ілюзорність таких уявлень тепер висловлюються і визначні представники економічної еліти. Життя було б набагато простішим, твердить Джордж Сорос, якщо б Фрідріх Хайєк мав рацію, і загальний інтерес випливав би як ненавмисний результат дій людей у їх власних інтересах. Проте підсумовування вузьких власних інтересів за допомогою ринкового механізму спричиняє ненавмисні негативні наслідки.

У правдивості цих слів економісти могли переконатися ще після Великої депресії 1929 – 1933 pp., коли принципи класичної теорії виявилися непридатними для аналізу кризової ситуації, що виникла, а тим паче – пошуку способів виходу з неї.

У другій половині XX ст. в США склалася нова галузь знання — політичне управління; воно поступово розгортається в цілий комплекс політико–управлінських дисциплін. Цей складний науковий комплекс утворився на перетині трьох кластерів соціально–гуманітарних дисциплін:

v соціально–політичного (політична, соціологічна та економічна науки);

v коґнітивно–епістеміологічного (філософія, психологія та інформаційно–комунікативні дослідження);

v менеджерського (державне адміністрування, організаційна теорія, загальний менеджмент, військова наука).

Інакше кажучи, відбувся інтеграційний синтез різних сфер соціально–гуманітарного знання, до якого з часом додалися математичні та кібернетичні дослідження і методи опрацювання інформації. Піонерами цього міждисциплінарного синтезу наприкінці 1950–х років стали Г.Лассуел і Г.Саймон. Перший (разом із Д.Лернером) підготував новаторську працю «Політико–управлінські науки», а другий 1947–го опублікував монографію «Адміністративна поведінка: дослідження процесів ухвалення рішень в адміністративних організаціях», що отримала Нобелівську премію.

Рис. 1.15. Гарольд Дуайт Лассуел(1902-1978) – американський політолог, один з основоположників сучасної політології, представник бихевиористского підходу в політичній науці і один із засновників чикагської школи соціології, теоретик міждисциплінарного підходу до дослідження поведінки особи в різних сферах діяльності.

Рис. 1.16. Герберт Александер Саймон(1916 - 2001) – видатний американський учений в області соціальних, політичних і економічних наук. Зробив помітний вплив на розвиток теорії організації, менеджменту і управлінських рішень. Його роботи в області обчислювальної техніки і штучного інтелекту зробили істотний вплив на розвиток кібернетики. Лауреат Нобелівської премії по економіці «за новаторські дослідження процесу ухвалення рішень в економічних організаціях, у фірмах» (1978)

Г.Саймон пов’язує поняття розумного вибору не з отриманням максимальної вигоди, а з досягненням задовільного результату: «Підприємця може зовсім не турбувати максимізація, він може просто мати бажання одержати той дохід, який уважає достатнім для себе». Для обґрунтування своїх висновків учений посилається не лише на емпіричні економічні факти, але й на результати емпіричних досліджень психологів. Згідно з їхніми висновками, спонукання до дії виникає внаслідок незадоволених прагнень і зникає після їх задоволення: «Якщо ми хочемо пояснити поведінку на основі цієї теорії, то маємо вважати, що мета фірми – не максимізація, а досягнення певного рівня прибутку, утримання певної частки ринку та певного рівня продажів».

Принцип досягнення задовільного результату Г.Саймон не лише застосував до ухвалення рішень в економічних науках, але й надав йому універсального характеру.

Застосування методів раціонального вибору в політичних дослідженнях почалося в 60–х роках XX ст., хоча і раніше було багато спроб розглядати політиків і виборців як суб’єктів, що прагнуть максимально використовувати свої вигоди та інтереси. Початок застосування сучасних методів раціонального вибору в політичних науках пов’язують із появою 1951–го книги Кеннета Ерроу «Соціальний вибір та індивідуальні цінності».

Щоб політичний вибір сприяв досягненню добробуту всього суспільства, К.Ерроу пропонує реформувати суспільство на засадах конституційного та контрактного підходів. Якщо в конституції визначено основні загальні правила поведінки всіх громадян надовго, то контрактний підхід встановлює правила гри для учасників контракту з цивільних питань на нетривалий термін (наприклад, різноманітні ринкові контракти).

Основна ідея такого підходу до політики полягає в тому, що правила, якими керуються у виборі, доступні для суспільства, і тому їх можна змінити за допомогою колективних зусиль індивідів, які становлять громадянське суспільство, хоча індивідуальний вибір і його результати можуть бути непідконтрольні суспільству. Щоб запобігти корисливим та іншим небажаним діям груп, які можуть проникнути до владних державних структур, треба запровадити конституційні закони, що гарантуватимуть безпеку суспільства від таких посягань. Зазначений підхід до політичних процесів узгоджується із загальними принципами дослідження систем зі складною організацією в межах системного аналізу та синергетики.

Важливі дослідження виконали представники вірджинської школи на чолі з її засновником, лауреатом Нобелівської премії в галузі економіки Д.Б’юкененом. Вони вважають, що індивідуальний вибір і ухвалення рішень відбувається на мікрорі– вні, а встановлення загальних правил вибору – на макрорівні. Завдяки цьому громадянське суспільство може впливати на політичні процеси. На думку Д.Б’юкенена, методи аналізу ринкової поведінки можна застосувати до будь–якої діяльності, пов’язаної з вибором особи.

Правила, згідно з якими діє ринок і які відбивають позитивний аспект взаємодії людей, розглянуто в праці Д.Б’юкенена та Г.Бренана «Обґрунтування правил». Відмінність ринкових правил від інших (наприклад, правил дорожнього руху) полягає ось у чому: якщо позитивні правила ринкового обміну виникають у процесі вільної взаємодії покупців і продавців, то правила дорожнього руху встановлено директивно. Проте автори слушно зауважують, що ринкові методи не можна механічно переносити з економіки в політику.

Зазвичай на поведінку виборців, поза сумнівом, впливають соціальні структури та інститути суспільства, тому що виборець має зважати на них. Зовсім інші правила регулюють обмін на ринку та підприємницьку діяльність. Політика, за Д.Б’юкененом, – це складна система обміну між індивідами, у якій вони прагнуть досягнути своїх особистих цілей колективно, оскільки не можуть реалізувати їх за допомогою звичного обміну на ринку. Успіхи раціонального вибору в економіці дають можливість не лише встановити аналогію між економікою та політикою, але й виявити істотну відмінність між ними. Основна відмінність між ринком і політичною системою полягає не у відмінних типах цінностей та інтересів людей, а в умовах, у яких вони реалізують свої переконання.

Отже, політика ґрунтується на ухваленні колективних рішень щодо суспільних благ, які вигідні для багатьох. Виборець голосує за якогось кандидата чи партію, програма якої відповідають його інтересам. Політичні партії максимізують свій інтерес, прагнучи здобути якнайбільше голосів виборців. У парламенті утворюються коаліції та блоки різних партій, щоб забезпечити максимальний успіх для ухвалення певних законопроектів. Тому раціональний вибір у політиці багато в чому аналогічний ринковому, коли також прагнуть досягнути максимальної вигоди, хоча в політиці для цього доводиться об’єднуватися в партії, коаліції та блоки.

Політична боротьба дуже схожа на гру двох або кількох партнерів, і для описання деяких її аспектів можна застосовувати теорію ігор, яку було розроблено насамперед для пояснення економічної поведінки. Згодом її стали використовувати для аналізу процесів голосування та переговорів, формування коаліцій і т.ін. Важливість теорії ігор полягає в тому, що вона припускає вільний вибір учасниками альтернативних підходів, які ґрунтуються на їхніх перевагах, і врахуванні можливих випадковостей.

Загалом застосування методів раціонального вибору дало можливість пояснити низку цікавих результатів щодо голосування виборців, розкрити механізми формування коаліцій у парламенті, а також розподілення влади між політичними партіями, що перемогли на виборах. Проте критично налаштовані дослідники звертають уваїу на те, що багато політичних теорій вибору дуже спрощують достатньо складні політичні ситуації, на які суттєво впливають невизначеності та випадковості, тому висновкики таких теорій недостатньо підтверджені емпіричними даними, а прогнози виявляються дуже нестійкими. Головна вада подібних моделей і політичних теорій полягає в тому, що вони спираються на загальні припущення та гіпотези, які важко перевірити емпірично та які інтерпретуються багатозначно.

Ініціатором створення нового підходу не лише до трактування раціональності, але й до засад соціального управління став Г.Саймон. Замість моделі «економічної людини» він висунув модель «адміністративної людини», згідно з якою управлінець або адміністратор, ґрунтуючись на відомій інформації, ставить за мету знайти не оптимальний, а лише задовільний розв’язок проблеми. Такий підхід краще відповідає дійсності, ніж строго раціональний, бо особа, яка приймає рішення (децидент), вимушена зважати на випадкові та непередбачувані обставини, що не дають їй можливості ухвалити оптимальне рішення. У цій ситуації децидент прагне виявити лише найістотніші особливості ситуації вибору, що складається, і тому вимушений обмежувати раціональність за рахунок невизначених, випадкових та інших непередбачених обставин.

Саме тому, а також унаслідок обмежень на пізнавальні можливості особи (її сприйняття, увагу та інтелектуальні здібності) децидент ухвалює не оптимальні, а раціональні (задовільні) рішення. Він не в змозі однаково ретельно та глибоко охопити весь процес прийняття рішення та навіть окремі його етапи. Щоб поліпшити ситуацію, децидент залучає компетентних консультантов і експертів. Окрім того, на рішення як самого керівника, так і його консультантів впливають їхні переконання та переваги, навколишнє середовище, традиції тощо. Обмеження раціональності залежать також від політичних і організаційних чинників. Рішення, яке ухвалить конкретна група чи організація, залежить зазвичай не від окремої людини, а від певних груп, колективів або об’єднань, що ставлять перед собою незбіжні цілі та мають різні інтереси.

Тому добір цілей і ухвалення відповідних раціональних рішень в організації чи колективі – це результат компромісу різних індивідів і окремих груп. Конфлікти та розбіжності, що неминуче виникають у такому процесі, часто не вдається подолати повністю, тому їх намагаються пом’якшити, ухвалюючи компромісное рішення. Нарешті, не можна не брати до уваги і те, що люди набувають знань, досвіду та навичок щодо вибору рішень у процесі розв’язанні проблем, особливо нестандартних. Широкий і різнобічний досвід, нагромаджений у практиці управління, як наголошує Г.Саймон, свідчить про те, що найкращих успіхів в ухваленні рішень досягають ті фахівці, які прагнуть насамперед до змістовного наповнення своїх моделей, гіпотез і теорій, їх адекватності, а не до витонченості математичної форми.

Звичайно, індивідуальний раціональний вибір може призвести й до небажаних і навіть суто негативних наслідків для суспільства. Наприклад, одні й ті самі принципи організації ринкової економіки за одних умов виявляються досить ефективними, за інших – супроводжуються шахрайством і корупцією. Зрозуміти все це можна, не лише досліджуючи процеси індивідуального вибору, а й за допомогою глибокого та всебічного аналізу чинних у конкретному суспільстві правових, етичних та інших норм, а також його історичних традицій, культури і менталітету.

Висунення на перший план ідеї раціонального вибору не лише в економічній теорії, але й в інших науках дає можливість повніше та точніше вивчити реальні дії індивідів на мікрорівні. Проте будь–який вибір може стати дійсно раціональним лише за умови, що насамперед буде глибоко досліджено якісні, специфічні особливості явищ і процесів, які вивчають конкретні науки. Отже, теорія вибору й ухвалення рішень – цілком певний спосіб дослідження доцільної діяльності за допомогою побудови пристосованих до неї формальних моделей. У таких моделях множину змінних зазвичай подають у точному кількісному вимірі.

Формальний математичний підхід уперше достатньо повно було реалізовано в теорії дослідження операцій. Термін «дослідження операцій» виник під час Другої світової війни. У 1935 р. у Великій Британії розпочали розробляти систему виявлення літаків (радіолокаційну систему), що було пов’язано із загрозою з боку військово–повітряних сил Німеччини. Упродовж наступних трьох років було підтверджено технічну працездатність спроектованих засобів виявлення та розроблено практичні методи слідкування за літаками та генерації повідомлень про їх появу. Однак для підвищення ефективності операцій перехоплення британська винищувальна авіація відчувала потребу в системі супроводу та наведення літаків–перехоплювачів. Тому незалежно (унаслідок секретності) від робіт зі створення системи виявлення на початку 1936 – наприкінці 1937 pp. було почато експерименти з виявлення моделей ворожих літаків і, з іншого боку, відслідковування та наведення власних літаків–перехоплювачів.

До кінця 1937 р. обидві системи – виявлення та супроводу одиночного літака противника, що атакує і супроводу та наведення перехоплювачів, що взаємодіють, – розробляли сумісно, щоб забезпечити узгоджені операції всіх учасників бойових дій у повітрі та на землі. У той самий час (1938 р.) у групі дослідників, якою керував А.Раув, почали вживати термін «операційне дослідження». У 1942 p., коли до війни долучилися США, аналогічну групу було створено й там (керував проектом Ф.Морз – фізик із Массачусетського технологічного інституту, а керівником дослідницької групи було призначено У.Шоклі з компанії «Bell Telephone Laboratories», який пізніше отримав у співавторстві Нобелівську премію як винахідник транзистора). Аналогічний відділ було сформовано і у Канаді. У часи Другої світової війни зазначеною тематикою в цих країнах займалися близько 700 учених.

Діяльність дослідників не обмежувалася лише елементами технічних рішень. Вона стосувалася і застосування відповідних знань у плануванні тактичних операцій і розробці військової стратегії. Звідси бере початок і назва дисципліни – «дослідження операцій». Найважливішим для майбутнього в тогочасних дослідженнях було те, що багато фахівців побачили у військових розробках зародження нової науки про функціональні системи, а також можливості застосування отриманих знань у мирний час.

Мистецтво прийняття якнайкращих рішень (децидування), що ґрунтується на досвіді та інтуїції, є сутністю будь–якої людської діяльності. Виникнення математичної теорії прийняття рішень нагадує процес, що проходив під час формування кібернетики. Хоча до виникнення кібернетики існували конкретні теорії управління в техніці, військовій справі, економіці та соціальному житті, потрібна була абстрактна теорія, що розглядала б процеси управління з єдиної, загальної точки зору, щоб глибше зрозуміти основні їх принципи та закономірності. Те саме можна сказати й про теорію прийняття рішень.

Наука про вибір найкращого варіанта рішення як самостійна дисципліна – теорія прийняття рішень (ТПР) – склалася порівняно недавно, на початку 1960–х років. Тоді ж була сформульовано і головну мету – раціоналізувати процес ухвалення рішень. Математичні методи прийняття рішень одержали суттєвий розвиток в опублікованій 1944 р. видатним математиком Джоном фон Нойманом і економістом Оскаром Морґенштерном фундаментальній праці, яку було присвячено теорії ігор і економічній поведінці. Ця теорія дає рекомендації, як раціонально виконати вибір в економіці за умов невизначеності та ризику. Із такими ситуаціями доводиться часто зустрічатися в економіці, коли конкуренцію між суб’єктами господарювання можна розглядати в термінах теорії ігор. У політиці боротьбу між лідерами, партіями та коаліціями також можна описати як своєрідну гру.

Пізніше було створено й прикладну теорію статистичних рішень, яка дала змогу проаналізувати і виконати широкий клас управлінських завдань, пов’язаних з обмеженим ризиком (проблем вибору, розміщення, розподілу тощо). Невизначеність і суб’єктивні аспекти прийняття рішень доволі успішно враховує апарат теорії нечітких множин, запропонований Л.Заде, що написав свою основоположну працю про нечіткі множини в 1965 р. Зазначена праця має не лише історичне значення. У ній започатковано новий науковий напрям у цій галузі, з’явилося безліч публікацій, багато з яких присвячені практичним застосуванням.

Отже, поряд із практичним досвідом, здоровим глуздом та інтуїцією не лише в економіці, але й у політиці, соціальному управлінні та інших царинах суспільної діяльності все ширше застосовують системний аналіз проблем із подальшим точним аналізом можливих способів раціонального вибору та розв’язання задач, ґрунтуючись на побудові математичних моделей. З ускладненням задач виникли різноманітні напрями ТПР, які розглядають одну й ту саму проблему аналізу можливих способів дій для знаходження оптимального – у певному розумінні найкращого за наявних умов розв’язання проблеми.

У наш час теорію прийняття рішень застосовують переважно для аналізу тих проблем, які можна відносно легко й однозначно формалізувати, а результати досліджень адекватно інтерпретувати. Так, методи ТПР використовують у різних галузях управління: проектуванні складних технічних і організаційних систем, плануванні розвитку міст, доборі програм розвитку економіки й енергетики регіонів, організації нових економічних зон тощо.

Рис. 1.21. Івахненко Олексій Григорович (1913 - 2007) – відомий український учений, фахівець в області систем автоматичного управління. Розробив метод групового обліку аргументів, який використовується при рішенні практичних завдань моделювання, розпізнавання образів в екології, гідрометеорології, економіці	Рис. 1.22. Глушков Віктор Михайлович (1923 - 1982) – видатний український математик, кібернетик. Засновник і директор київського Інституту кібернетики. Ініціатор і головний ідеолог розробки і створення загальнодержавної автоматизованої системи обліку і обробки інформації, призначеної для автоматизованого управління усією економікою держави в цілому	Рис. 1.23. Михалевич Володимир Сергійович (1930 -1994) – відомий український учений, фахівець в області оптимальних статистичних рішень, системного аналізу, теоретичній і економічній кібернетиці. У 1982-1994 рр. директор Інституту кібернетики імені В.М.Глушкова НАНУ. Був науковим керівником автоматизованої системи планових розрахунків

Потреба в застосуванні засобів і методів ТПР в управлінні очевидна: швидкий розвиток і ускладнення економічних зв’язків, виявлення залежностей між окремими складними процесами та явищами, які раніше здавалися не пов’язаними один з одним, призводять до різкого зростання труднощів під час ухвалення обґрунтованих рішень. Витрати на прийняття рішень зростають, наслідки помилок стають усе серйознішими, а звернення до фахового досвіду й інтуїції не завжди зумовлює вибір найкращої стратегії. Застосування методів ТПР дає змогу розв’язати цю проблему, до того ж швидко й достатньо точно.

У світі широко відомі праці українських учених О.Г.Івахненка, який запропонував і розробив метод групового врахування аргументів, що знайшов застосування в різноманітних галузях, В.М.Глушкова, котрий зробив величезний внесок у розроблення та впровадження оптимізаційних задач і методів прийняття оптимальних рішень в АСУ, В.С.Михалевича й І.В.Сергієнка, які досягли вагомих успіхів у галузі дискретної оптимізації, В.П.Гладуна, котрий багато зробив для розвитку теорії прийняття рішень, евристичного пошуку рішень у складних середовищах, і багатьох інших.

Дата добавления: 2014-01-05