Гуманізм – одна з основ журналістики майбутнього

Журналістові важливо усвідомити відмінність залежності публічного слова від партії, влади, системи управління і того, що умовно можна назвати вільним капіталом. Влада у багатьох випадках діє, грубо кажучи, за принципом "Я тобі плачу, ти мені служиш". Залежності ЗМІ від капіталу не варто, особливо в сучасних умовах, ідеалізувати. Капіталом, як і владою, можна зловживати, як це добре видно на прикладі України і ще наочніше на прикладі, скажімо, Росії, у якій олігархічний капітал набагато масштабніший і нахабніший. І все ж стосунки "ЗМІ – капітал" відрізняються від зв'язків "ЗМІ – влада". Розміщення капіталу і підкуп – різні речі. По-перше, власник чи група власників вкладають капітал у мас-медіа з метою отримання прибутку. По-друге, володіти ЗМІ -престижно. По-третє, виробник прямо чи опосередковано зацікавлений у прямій і непрямій рекламі. Як свідчить досвід європейських постсоціалістичних країн, важливу роль тут можуть відіграти іноземні інвестиції.

Все це, як кажуть, меркантильні цілі. Та є й інші, альтруїстичні стимули. Відомо, що українська періодична преса, книга, культура взагалі не змогли би існувати в минулому, якби не було меценатства. Такі люди, як Є. Чикаленко, В. Симиренко та інші, не просто матеріально підтримували пресу, а віддавали для неї нерідко все, що мали. Меценатство в Україні, хоч і повільно, відроджується. І це обнадіює, що незалежний український капітал сприятиме утвердженню незалежної від чиновництва культури.

Тільки незалежна журналістика і незалежні журналісти здатні утверджувати загальнолюдські, гуманістичні ідеали. Теоретики журналістики, публіцисти, політологи, філософи дедалі більше переконуються у тому, що людство може врятувати лише гуманізм. Він трактує людину як мірило всіх цінностей, передбачає реалізацію прав і свобод людини, уникнення протистоянь різних соціальних груп, партій, націй, конфесій, спільну боротьбу людства за виживання в умовах глобальних екологічних проблем. ЗМІ зобов'язані сприяти не протистоянню, а конструктивному діалогу. "Не "боротьбу до перемоги", - слушно наголошує відомий дослідник журналістики професор Є. П. Прохоров, - а дискусію в перспективі конвергентного розвитку підходів, оцінок і рішень, чого і вимагає істинний діалог, учасники якого відчувають себе "мешканцями" єдиного дому людства, який спільно будують з врахуванням особливостей кожного".

Зауважимо, що для журналіста гуманізм – не просто абстрактне поняття, а цілком конкретна увага і повага до конкретної людини, до її гідності. Журналіст не тільки має право, а й зобов'язаний піддавати критиці неподобства, злочини супроти людини і суспільства загалом. Він за своїм суспільним призначенням має стояти на захисті правди і справедливості. Але не має права заради навіть "найблагородніших" намірів перекручувати фактів, вдаватись до літературних прийомів, які можуть образити, принизити людину. За це він несе як правову, так і моральну відповідальність.

Аналіз журналістської практики свідчить, що частина судових позовів зумовлена несумлінністю працівників ЗМІ, які самі себе підставляють під дію закону. Найчастіше це пов'язане із не завжди ґрунтовним вивченням і узагальненням фактів. Трапляються образливі вислови, безпідставні звинувачення, вживання непристойних епітетів, обігрування прізвищ або навіть фізичних вад тощо.

Як чинні закони, так і Кодекс професійної етики українського журналіста, зобов'язують його "завжди бути об’єктивним, коректним, відповідальним за свою справу" і поширювати лише ту інформацію, у правдивості якої переконаний. "Журналіст, - читаємо у Кодексі, - повинен уникати у своїх публікаціях та передачах образ з приводу національних, расових, етичних та релігійних поглядів і почуттів людей, протидіяти екстремізму та обмеженою громадських прав за будь-якими ознаками. Він утримується від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, зобов'язаний уникати вживання образливих висловів, які можуть завдати їй моральної та фізичної шкоди".

На дотримання журналістом правдивості і тактовності цікаво глянути очима судової влади, яка розглядає конфліктні ситуації З приводу виступів журналістів. Ірина Саприкіна, суддя Радянського районного суду м. Києва, яка мала чи не найбільший досвід розгляду позовів, адресованих ЗМІ, вважає, що у журналістів ще не сформоване достатнє почуття відповідальності за написане і сказане. В інтерв'ю газеті "День", досить ґрунтовному і повчальному, І. Саприкіна наводить низку спірних, навіть суб'єктивних тверджень, зокрема, визнає недосконалість чинного законодавства, наявність у ньому "білих плям". Вона має рацію, постійно нагадуючи журналістам, що за написані та сказані для широкого загалу слова автор повинен відповідати також і перед судом. "І критерій тут один — істинність. Бувають і помилки в газетах, - зазначає суддя. - Ми все це розуміємо. Але журналіст не може діяти як адвокат, не може висвітлювати тільки одну точку зору. Журналіст повинен бути тактовним і не забувати, що особисте життя громадян охороняється законом. А крім того, він не повинен забувати, що все, про що він пише, потребує доказів".

У своїх судженнях Ірина Саприкіна акцентує на тому, що критика не може ґрунтуватися на недостовірній інформації, на плітках і чутках, що не тільки факти, але й оціночні висновки підлягають оскарженню, з чим, звичайно, можна сперечатись. Як дискусійні, не підтверджені чіткими визначеннями можна сприймати її судження про відмінність між критикою й образою. З нею не можна не погодитись в тому, що журналіст не має права називати незаконним вирок суду, бо це "звинувачення суду в скоєнні злочину", як і в тому, що журналіст не може звинувачувати лікаря в некомпетентності, бо "це прерогатива кваліфікаційної комісії". Навіть достовірні публікації про ті чи інші фізичні вади людини можуть бути образливими і потребуватимуть відшкодування.

Та, може, найціннішою у міркуваннях представника судової влади є її думка про необхідність підвищення професіоналізму сучасного журналіста. Ми ще часто пишемо так, як у не так давні старі часи, критикуючи, не соромились у доборі епітетів, загалом виразів. "Журналіст, – зазначає суддя, – повинен знайти таке висловлювання, щоб воно нікого не ображало. В цьому професіоналізм журналіста. Можна обізвати людину дурнем, а можна сказати, що людина вчинила нерозумно. Адже де слово саме собою образливе. Ні в кого нема довідки, що він дурень. Ви доведете, що людина некомпетентна, але за "дурня" ви вибачитеся".

Чи сковують такі вимоги зображувальну палітру журналістики, особливо у таких жанрах, як памфлет, фейлетон, есе? Якоюсь мірою так. Проте людина творча завжди знайде вихід із ситуації. Зрештою, хльосткість, грубість ніколи не були ознакою якісної журналістики. Вони були характерні для стилю ленінської публіцистики і публіцистів його школи.

Отже, питання об'єктивного відображення життєвої реальності журналістикою є досить складним. Журналістика по гарячих слідах відтворює поточні події у вигляді відповідних потоків подієвої інформації, більш чи менш глибоко тлумачить події й актуальні у певний час факти. На шляху правдивості у відтворенні цих подій і явищ наявна ціла низка об'єктивних і суб'єктивних перешкод. До об'єктивних належить обмеженість самого пізнання і розуміння людиною суперечливих, динамічних процесів, необхідність уже сьогодні чи завтра не тільки повідомити, що відбулося, але й зазначити чому і які наслідки можливі. На заваді також можуть бути об'єктивні економічні, політичні, правові перешкоди, зацікавленість певних суспільних сил у відповідній подачі інформації та її тлумаченні. Вирішальне значення у поданні об'єктивної, чесної інформації має журналіст. Якщо не все, то дуже багато залежить від його сумління, громадянської мужності говорити правду, від компетентності й професіоналізму.

Дата добавления: 2014-01-05