Становлення соціальної роботи як науки в Україні

Соціальний розвиток у XXI ст. супроводжується в більшості країн світу нагромадженням гострих проблем життєдіяльності людей і пошуками шляхів і можливостей їх розв’язання. Спроби реформувати українське суспільство, що здійснюються непослідовно, спричинюють невиправдано різку зміну соціальних відносин. Це призводить до ускладнення умов людського буття в усіх сферах суспільства, загострення проблем існування та гідного самоутвердження особистості. За таких умов потрібно як теоретично, концептуально осмислити нові суспільні реалії, так й ініціювати технологічні, методичні розробки для адекватної соціальної політики. У відповідь на актуальні суспільні запити в Україні розгортається соціальна робота – самостійна наука, навчальна дисципліна і напрям професійної діяльності. На етапі становлення для кожної теорії та пов’язаної з нею практичної сфери принципове значення має розробка її методологічних засад, з’ясування зв’язків зі спорідненими галузями наукового знання, визначення власного об’єкта, предметних аспектів, змісту й методики. У процесі інституціоналізації важливу роль відіграють, зокрема, формування, уніфікація і правильне вживання категоріально-понятійного апарату кожної науки. Не претендуючи на його узагальнений концептуальний аналіз, розглянемо лише окремі основоположні конструкції та вузлові терміни, що виражають суттєві властивості й специфіку соціальної роботи і є "сходинками" в пошуках, систематизації та застосуванні втілюваних нею знань, умінь, досвіду.

Сутність загального поняття – "соціальне" – висвітлено в літературі, воно закріпилося у повсякденному вжитку. Проте часто це поняття надто суперечливо тлумачиться, особливо порівняно з поняттям "суспільне". Так, в одному з підручників стверджується: "соціальне ширше від суспільного" [91, 96], воно тут протиставляється природному, а також біологічному. Ми схильні вважати "соціальне" складовою, якісною характеристикою "суспільного". Більшість авторів вживає цей термін для позначення сукупності властивостей і особливостей безпосередніх відносин суспільства, інтегрованих у їхній спільній взаємодії в конкретному просторово-часовому середовищі. Ця сукупність проявляється у взаємовідносинах людей (соціальних груп), у ставленні до свого місця, статусу в суспільстві й до багатогранних явищ та процесів його життя, а виникає тоді, коли поведінка навіть одного індивіда опиняється під іншим впливом незалежно від їхньої присутності.

З базовим поняттям "соціальне" органічно пов’язані похідні від нього: сфера, простір, структура, держава, політика, процеси, проблеми, зв’язки, дії, інститути, організації та ін., зміст яких розкриває соціологія. Вдалу, на наш погляд, спробу обґрунтувати основні з них зробив київський соціолог В. Жмир. Так, соціальною вважається держава, що "послідовно проводить політику, спрямовану на захист прав людини". У такому розумінні з 50-х років ХХ ст. поняття "соціальна держава" увійшло у політичний обіг на Заході, такий самий зміст цього поняття і у ст. 1 Конституції України.

Соціальна політика – це один із головних напрямів внутрішньої політики держави, що має забезпечити відтворення тих соціальних ресурсів, з яких вона дістає собі підтримку, створює передумови для розширеного відтворення своєї діяльності та стабільності соціальної системи. Таке тлумачення цієї категорії не є вичерпним, оскільки окрім держави, соціальну політику в громадянському суспільстві здійснюють й інші його інституції (церква, партії, асоціації, благодійні фонди тощо); вона реалізується як у масштабах країни загалом, так і на регіональному рівні місцевими органами самоврядування. Тож коло її суб’єктів досить широке, а зміст, спрямованість складніші. На нашу думку, соціальна політика не повинна бути засобом збереження і функціонування держави, навпаки, держава покликана служити якомога повнішому задоволенню потреб всіх членів суспільства.

Ефективним механізмом реалізації соціальної політики зарекомендувала себе соціальна робота. Наприкінці XIX ст. так почали називати професію, що своїм головним змістом має полегшення пристосування індивіда (соціальної групи) до суспільства, інтенсивна індустріалізація якого супроводжувалася зростанням міст, посиленням соціальної диференціації населення, поширенням безробіття, злочинності тощо. Загострення соціальних проблем як потенційна загроза стабільності та порядку стимулювали емпіричне вивчення соціальних проблем, проведення реформ, пошук ефективних методів соціальної роботи, її методологічного обґрунтування і кадрового забезпечення. Нині соціальна робота стала професійно-зрілою, науковою і практичною індустрією, якою займаються мільйони людей в усьому світі. На Заході існують різні визначення поняття соціальної роботи. У США, наприклад, переважає розуміння її як системи програм і послуг, що виконуються за допомогою трудових колективів, спеціальних служб і працівників на базі сучасних знань та надають законної форми потребам соціального захисту індивідів, груп людей і товариств. А як наукова дисципліна соціальна робота дедалі більшою мірою використовує комплексний (по суті, соціологічний) підхід.

У вітчизняному суспільствознавстві прийнято умовно вирізняти в соціальній роботі теоретичний і практичний рівні (аспекти), проте переважає соціально-педагогічний. Одним із перших в Україні на початку 90-х років ХХ ст. спробував методологічно обґрунтувати соціальну роботу донецький дослідник В. Сидоров. Він визначив соціальну роботу як "професійну роботу з надання допомоги особі, сім’ї, різним віковим і соціальним групам (клієнтам) у розв’язанні їхніх психолого-педагогічних, медичних, правових, економічних та інших проблем"; вона реалізується у взаємодії клієнта та спеціалістів "з метою поліпшення чи відновлення їхньої здатності до життєдіяльності".

У цьому визначенні чітко відбито сутність і специфіку соціальної роботи як галузі суспільної практики. Для її теоретичного обґрунтування в умовах суспільства перехідного типу багато зробили барнаульські та московські вчені. Наприклад, колектив І. Зайнишева запропонував розглядати теорію соціальної роботи в широкому значенні як "систему поглядів і уявлень щодо використання чи пояснення явищ і процесів, соціальних відносин, що виникають під впливом діяльності соціальних служб і органів соціального захисту та допомоги населенню". У вузькому (спеціальному) значенні соціальна робота є вищою формою організації наукового знання про суттєві зв’язки і відносини, що виникають у процесі цієї діяльності. Група московських учених, очолювана професором П. Павленком, розвиває цільовий підхід до теоретичних засад соціальної роботи на основі американського досвіду, пропонує інтегроване тлумачення цієї категорії. Вона вважає соціальну роботу різновидом людської діяльності, що має на меті "оптимізувати здійснення суб’єктивної ролі людей в усіх сферах життя суспільства в процесі життєзабезпечення й діяльного існування особи, сім’ї, соціальних та інших груп і верств у суспільстві" [90, 72-27].

Дослідник А. Кравченко під соціальною роботою розуміє спеціальну професійну галузь, що є сферою практичного застосування соціологічних і психологічних принципів до розв’язання проблем, які визначають суспільне чи індивідуальне неблагополуччя. Аналогічного погляду дотримується дослідник В. Жмир. Він визначає соціальну роботу як теорію і практику соціальної політики правової, соціальної, демократичної держави та громадянського суспільства, що спрямована "на окремі соціально-неповносправні групи та на окремих індивідів із метою соціальної адаптації їх до існування в пересічних (середньостатистичних) умовах конкретного суспільства".

Перелік подібних прикладів можна продовжити. Професор С. Григор’єв зазначає, що багатство моделей теоретичного обґрунтування соціальної роботи, відбивають не лише результати наукових пошуків дослідників різних напрямів, але й суспільну еволюцію, зміни в змісті та формах цієї роботи. Осмислення цих моделей переконує нас у доцільності такого визначення.

Теорія соціальної роботи – це наука про закономірності та принципи функціонування і розвитку конкретних соціальних процесів, явищ, відносин під впливом організаційних, психолого-педагогічних і управлінських факторів з одночасним захистом громадянських прав і свобод особи в суспільстві.

Різноманітність підходів до теорії та практики соціальної роботи зумовлюється умовами і можливостями її здійснення. У більшості визначень їхньої суті вихідні положення збігаються. А це свідчить про те, що відмінності швидше семантичні, ніж смислові, тому подальші пошуки в цьому напрямі заслуговують на підтримку і поглиблення. Ґрунтовну класифікацію теорій соціальної роботи здійснив один із перших її дослідників на пострадянському просторі С. Григор’єв, відзначає тяжіння окремих теорій до соціально-педагогічної проблематики. Додамо, що така сама тенденція спостерігається щодо правових механізмів регулювання соціального розвитку взагалі і соціального захисту населення зокрема. Напрацювання останніх ведуться в Харківському університеті внутрішніх справ, Ужгородському державному університеті та деяких інших вищих закладах освіти. На соціальній психології та психіатрії акцентує увагу Школа соціальної роботи Національного університету "Києво-Могилянська академія". Соціально-педагогічний напрям успішно репрезентує колектив науковців Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Показово, що їхня ґрунтовна праця має подвійну назву "Соціальна педагогіка / Соціальна робота". І якщо основні категорії та поняття, зміст і форма першої частини їхньої праці розкриті всебічно, послідовно, то цього не можна сказати про другу частину. Теоретичні засади соціальної роботи в ній розглядаються переважно стосовно молоді, що мимоволі утримує авторів у педагогічному полоні. Не відкидаючи їхню тезу про те, що у нашій країні для соціальної роботи характерна "домінуюча роль соціальної педагогіки та соціального виховання", мусимо зробити два застереження принципового характеру. Соціальна педагогіка ще не набрала такого статусу, а теорія соціального виховання перебуває в зародковому стані. Таке виховання дослідник В. Сидоров, наприклад, правомірно розглядає поряд із соціальним навчанням як метод соціальної роботи, спрямованої на зміну і формування особистості учня.

Нові суспільні реалії спонукають активно розробляти як педагогіку дорослих, так і наукові основи соціальної політики, соціального захисту та інші фундаментальні аспекти соціальної роботи, в якій індивід є не пасивним об’єктом, а реальним суб’єктом процесу відновлення, реалізації, розвитку своїх сутнісних сил і здібностей в межах чинного законодавства. У міру глибшого розуміння предмета, розкриття нових його аспектів змінюються уявлення про зміст найважливіших розділів цієї науки. Це відповідно проявляється у збагаченні її категоріально-понятійного апарату. Розвиваються як базові, так і суміжні з іншими науками специфічні терміни. Відбуваються уточнення і збагачення наукових принципів, розвиток теорії і методів соціальної роботи.

Процес становлення в Україні соціальної роботи як науки, без сумніву, поглиблюватиметься під впливом суспільних запитів і власного розвитку. Вже нині її розуміють не тільки як традиційну благодійність чи діяльність державної системи закладів соціального забезпечення, але й як різну суспільну практику, перспективну навчальну і наукову дисципліну. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ця спеціальність запроваджується більш як у 30 вищих закладах освіти країни. З розширенням і ускладненням завдань практики соціального захисту населення дедалі актуальнішим стає її осмислення, наукове і методичне обґрунтування, достатнє і якісне кадрове забезпечення.

На жаль, поки що в Україні поширений стереотип, згідно з яким соціальна робота розглядається однобічно, переважно як допомога немічним, тимчасове явище, пов’язане із суспільною кризою і філантропією. Зазвичай у такі періоди її значення зростає. Проте і в розвинених країнах, як свідчить історичний досвід і нинішня ситуація в Західній Європі, роль соціальної роботи не знижується. А оскільки проблеми соціального буття на початку XXI ст. у світі загострюються, соціальні зв’язки збагачуються, потреби та запити людей зростають, збільшується кількість та можливості недостатнього адаптування значної їх частини до нових умов, статусів, ролей, ускладнюється процес соціалізації загалом. Отже, підвищуються вимоги до соціальної роботи, її історії, методології, методів, технологій. У зв’язку з цим для України має суттєве значення і становить великий практичний інтерес переклад і введення в науковий обіг зарубіжних узагальнюючих досліджень та кращих популярних праць. Слід визнати, що ми в цьому напрямі з об’єктивних причин суттєво відстали від колег із постсоціалістичних країн. Щоб швидше надолужити прогаяне, доцільно виокремити провідні заклади й надати їм державну підтримку. Такими можуть бути науково-дослідні інститути міністерств праці та соціальної політики, освіти, у справах сімьї та молоді, відповідні підрозділи Академії державного управління при Президентові України, Києво-Могилянської академії, Донецького, Ужгородського та Харківського університетів, що мають у цій галузі певні напрацювання. Доцільно також стимулювати дослідження проблем соціальної роботи в академічних закладах гуманітарного профілю, створювати для цього тимчасові наукові колективи, організовувати творчі конкурси на кращі підручники, науково-популярні праці, тематичні цикли теле- і радіопередач. Не втратили цінності праці спеціалістів минулих десятиліть, які займалися прикладними дослідженнями соціального розвитку, проблемами різних груп населення, діяльністю соціальних інститутів та організацій. Це важливо тому, що теорія соціальної роботи в саморозвитку значною мірою спирається на потенціал суміжних дисциплін, їхній категоріальний апарат. Відтак, ефективніше надати допомогу представникам цих дисциплін в освоєнні нової науки, ніж готувати кадри з нуля.

Спільними зусиллями належить утверджувати самостійний науковий статус теорії соціальної роботи в Україні, долати притаманну їй поки що невизначеність. Зарубіжний досвід останнього десятиліття переконує, що вона дедалі більше інтегрує сукупні наукові знання, здатні забезпечити аналіз і оптимізацію життєвих сил людини, реабілітацію в кризових умовах. Як наука про підтримання й реалізацію творчих можливостей особи теорія соціальної роботи, не розриваючи зв’язків із соціологією, щодалі більшою мірою диференціюється, внутрішньо структурується. Уже сьогодні в соціальній роботі розрізняють три рівні:

1. теоретико-методологічні проблеми та концептуальні засади;

2. спеціальні теорії, що становлять наукові основи для надання соціальної допомоги, сприяння різним категоріям населення (галузеві, або теорії соціальної роботи середнього рівня);

3. техніко-технологічні, емпіричні знання (висвітлюють проблеми соціального проектування оптимальних форм організації соціальної роботи, технології здійснення різних її видів).

Дедалі більше фахівців у світі усвідомлюють необхідність спеціального вивчення факторів і умов виникнення та розвитку соціальної роботи як суспільного явища, потенційного соціального інституту. Таку тенденцію варто розвивати і в Україні. Зарубіжний досвід поглибленої спеціалізації, орієнтації переважно на індивідуально-психологічну допомогу клієнтам звужує творчий потенціал соціальної роботи, вимагає вкрай розгалуженої мережі навчальних закладів, соціальних служб тощо, які в Україні немає можливості створити у найближчій перспективі. Західні колеги (С. Рамзеї, Р. Фельдман та ін.) вважають ефективним на пострадянському просторі оптимальне поєднання закономірностей надання соціальної допомоги як на індивідуально-особистісному, так і на соціально-організаційному рівні. З огляду на це доцільно здійснити наукове осмислення об’єкта, предмета, проблем, напрямів, технологій соціальної роботи, відмовитися від застарілих підходів до неї і шукати нові парадигми. При цьому багато залежатиме від можливостей, узгодженості та послідовності дій різних суб’єктів соціальної політики держави, реформування українського суспільства, відновлення і нормального функціонування народного господарства України.

За будь-яких умов очевидною є поява у вітчизняному соціальному знанні нової галузі – соціальної роботи, право якої на існування визначається глибокими суспільними проблемами. Утверджуючи під їх впливом свій самостійний статус, вона водночас дедалі більше виявляє органічний зв’язок із комплексом наук про людину й суспільство і здатність до саморозвитку. Незважаючи на запізнілість і сповільненість цього процесу в Україні, теорія і практика соціальної роботи вже сьогодні активно сприяє розв’язанню багатьох проблем трансформації нашого суспільства, його самозбереженню і стабілізації. У майбутньому вона здатна істотно посилити творчий, гуманістичний вплив на формування громадянського суспільства і правової, демократичної, соціальної держави, яка служитиме людині. Для цього в країні є матеріальні й духовні передумови. Це багаті традиції доброчинності (заслуговують ґрунтовного вивчення, узагальнення, оцінок), досвід розв’язання гострих соціальних проблем (бідності, безробіття, безпритульності, голоду, епідемій тощо), багата філософська, педагогічна, етична спадщина. Так, імена Сковороди, Шевченка, Макаренка, Сухомлинського широко відомі спеціалістам із соціальної роботи і педагогіки в багатьох країнах світу. Потрібна державна воля, справедливі закони, мудра політика й конструктивні зусилля для подолання кризи, розбудови такого суспільства, в якому соціальні проблеми й конфлікти будуть розв’язуватися цивілізовано, гуманно, на наукових засадах. Соціальна робота як наука, професійна діяльність і галузь суспільної практики сприятиме цим благородним цілям.

Дата добавления: 2014-01-05