Критика постулатів психоаналізу та обставини виникнення групової психокорекції

Вступ

ПЛАН-КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

На початку вивчення курсу, в першій темі, я звертала Вашу увагу, що уявлення про те, якою має бути зразкова психокорекція і на що вона має бути спрямована змінювалося з часом. Однак ці зауваження були для Вас радше пустими фразами, тому, що знань, на основі яких можна було б це проілюструвати у Вас було не достатньо. Впродовж попередніх занять ми зрозуміли суть предмету та функції психокорекції, познайомилися із особливостями і техніками психокорекції в межах основних психологічних шкіл, із основними техніками, які використовуються у більшості напрямків сучасної психокорекції. Сьогодні ми можемо повернутися до, з моєї точки зору, дуже важливої проблеми зміни наукової парадигми у теорії та практиці психокорекції на значно детальнішому рівні.

І питання: Відхід від класичних шкіл та «мода» на групи.

Перш ніж вивчати сучасні методи психокорекції, необхідно дещо заглибитися у історію.

Ми знаємо, що найпершою практикою психотерапії та психокорекції був психоаналіз. Проте психоаналітична процедура була довготривалою, нудною, важко давалася для наслідування "непосвяченим" і теоретичні концепції психоаналізу дуже вражали гідність багатьох обивателів, як серед пацієнтів, так і обивателів від науки. Довготривалість та висока вартість лікування психоаналізом закрила доступ до нього багатьом, не сприяли поширенню психоаналізу і інші застереження для його застосування такі як небажаність використання його з узалежненими, схильними до депресії та суїциду, з малоосвідченими та не схильними до саморефлексії людьми. Крім того, з часом психоаналітичне співтовариство перетворилось на щось подібне до релігійної закритої секти, де більше дбали за чистоту рядів, аніж про адаптацію психоаналізу до потреб тогочасного життя.

Тому не дивно, що багато психологів, які отримали єдино можливий, на той час, психоаналітичний вишкіл шукали способів розширення меж психоаналізу і тому шукали собі інших "богів", яких приймали так само беззастережно, як відкидали колишніх.

Групова терапія.

Однією з перших тенденцій відходу від класичної психологічної процедури стало використання групової роботи при психокорекції.

Передвісниками групової психокорекції були Маркіз де Сад (1740 – 1814), який будучи позбавленим волі у лікарні для душевнохворих, гаяв час написанням та постановкою п’єс, котрі розігрувалися хворими перед лікарняною публікою, і, можливо, завдяки таланту де Сада, який вловлював нюанси внутрішнього світу персонажів, в процесі вистав виникали несподівані моменти в яких артисти відкривали свій внутрішній світ, а лікарі стверджували, що подібна практика на цих пацієнтів мала оздоровчий вплив. Використовував лікування в групі і Антон Месмер (1735–1815), який стверджував, що здоров'я людини залежить від розлитих у атмосфері невидимих магнетичних флюїдів, котрі надходять від зірок, і що будь-які порушення рівноваги цих флюїдів викликають захворювання. Цы захворювання Месмер лікував спочатку за допомогою магнетичного жезлу, яким він дотикався до хворих і який, за теорією Месмера передавав енергію від здорових людей, котрі вміли її акумулювати від зірок і з ефіру, хворим, котрі не вміли цього робити. Спочатку Месмер лікував за допомогою власних рук індивідуально, а пізніше за допомогою групового лікування "живим магнетизмом", який учасники групи перерозподіляли між собою. Цей груповий вплив мав більший відсоток вилікуваних. Проте міжнародна наукова комісія прийшла до висновку, що пацієнти виліковувалися від психічних захворювань типу істерії силою навіювання, Месмера визнали шарлатаном. Однак після його практики все таки залишились уявлення, що поведінка в групах підпорядковується певним психологічним закономірностям, і група сама по собі може бути психотерапевтичним фактором.

Через деякий час, одним із перших хто використав групову терапію був лікар Джозеф Пратт із Бостона. Спочатку він в 1905 р. з метою економії часу займався з групами близько 20 осіб, хворих на туберкульоз, бідність яких не дозволила їм лікуватись у стаціонарі чи індивідуально. Пратт був турботливим наставником, його хворі вели щоденники свого стану, які з часом почали показувати, що стан здоров'я хворих покращувався. Пізніше Пратт зрозумів, що не його просвітницька робота, а формування почуття спільності і намагання взаємодопомоги сприяли лікувальному ефекту.

До початку 30-х рр. ХХ ст. Пратт прийшов до переконання, що основою психотерапії є сприятливий вплив однієї людини на іншу і почав займатися сеансами групової терапії осіб, що мали соматичні захворювання. До Пратта вже був прецидент французького лікаря Жозефа Жуля, котрий використовував метод переконання та перенавчання при лікуванні невротичних розладів в індивідуальній терапії. Ідеї Пратта та Жуля об’єдналися у головах тогочасних лікарів, котрі почали використовувати групові методи при роботі з психічними розладами.

Ці методи групового лікування психічних розладів дуже широко підхопили в США і вони, будучи названими "репресивно-інспіраційною" терапією (буквально "пригнічуючи-надихаючою"), практично домінували в США у першій третині ХХ ст.

Під впливом цих тенденцій багатьма послідовниками Фройда розроблялись психоаналітичні методи, спрямовані на лікування окремого пацієнта в групі. Це в першу чергу Луїс Вендер в 1929р., Пауль Шилдер в 1934 р. Широковідомий представник психоаналізу Трайджер Барроу ще в 1925 р. після кількох років терапевтичної роботи почав сумніватися в правомірності принципової для психоаналізу орієнтації на окрему особистість і вказував, що необхідно при психологічній допомозі пацієнтам використовувати соціальні групи до яких вони належать, зокрема членів їх сімей.

Сам Фройд до групової терапії симпатії не виявляв. Правда Адлер пробував адаптувати методи індивідуальної терапії до роботи з групами. Проте Адлер сам був вигнанцем із психоаналітичних лав. Тому не дивно, що Барроу після початку роботи з групами втратив авторитет в психоаналітичному товаристві. Отже розвиток психоаналітичної групової психотерапії відбувався із значним запізненням порівняно з іншими груповими підходами до психотерапії.

Тим часом після Другої світової війни стало гостро не вистачати професійно підготованих психотерапевтів, бо величезна кількість ветеранів потребували психологічної допомоги. Почали стрімко виникати групи підтримки і Т-групи. Роджерс вперше застосував свій клієнт центрований метод для роботи з групами теж після Другої світової.

Гештальт-терапія.

Груповий метод був першою спільною «дитячою хворобою», якою перехворіли більшість психологічних шкіл. Хіба що ортодоксальна психоаналітична школа заперечувала вищу ефективність роботи в групі у той час. Правда, в останні роки власне психоаналітичні групи, які врахували недоліки психокорекційної групової роботи в інших підходах визначають психокорекційну моду. І, насьогодні, будь-яка психокорекційна група немислима без врахування теоретичних надбань психоаналітичних груп, зокрема теорії специфічних переносів у групі. Однак найпалкішими прихильниками групової роботи стали гештальт-терапевти.

Історія гештальт-підходу в роботі з психокорекційними групами тісно пов’язана з біографією засновника гештальт-терапії Фріца Перлза. Отримавши у Берлінському університеті освіту нейропсихіатра Перлз разом із Карен Горні в 1926р. почав займатися психоаналізом і відкрив власну практику. Після 1933р., коли до влади прийшов Гітлер він емігрував. В той час великий вплив на нього мали філософія екзистенціоналізму, гештальтпсихології та теорії Вільгельма Райха про фізіологічні вияви психологічних проблем. Популярність екзистенціоналізму в ХХ ст. була дуже великою і це можна вважати реакцією на розчарування, пов’язані з двома світовими війнами, а також із дуже сильною економічною депресією та дегуманізацією суспільства, обумовленими післявоєнною бюрократизацією та стрімким технічним прогресом, який став причиною технократичного відношення до людини. Власне із екзистенціоналізму в психологію проникло переконання в тому, що людина сама створює світ, в котрому вона живе, і має сама відповідати за те, що в ньому відбувається. Знайомство з філософією екзистенціоналізму сприяло тому, що Перлз, замість того аби шукати корені проблеми своїх клієнтів в їх минулому, став досліджувати те, як люди пристосовуються до свого сьогодення і живуть в ньому. Послідовники Ф. Перлза і Р. Д. Ленга, який теж набув небувалої популярності у той час, вважали, що психотерапевт має бути таким собі гуру, кладезем премудрості, нетерплячим до лицемірства, хитрощів, він впевнено веде за собою розгублених людей в пошуках реальності, істинності, правди. Задача терапії здерти личину самообману з пацієнта, «віднайти» його і допомоготи йому добратися до самої своєї суті. Лише в групі незнайомих можна визволитися від лицемірства стосунків, прихованих почуттів, які, як показав З. Фрейд, домінують у нуклуарній сім’ї та, які і є причиною людського нещастя. У власній сім'ї неможливо шукати подібного зцілення, адже виплутатися із звичної павутини почуттів Едипового комплексу практично не можливо. Крім того, це ж бо були 50-і, час дітей–квітів хіпі, які бунтували проти довоєнної моралі покоління своїх батьків, цінності яких втратили свою вартість у нових умовах зміненого післявоєнного світу. Тоді вважалося, що із сім'ї треба втікати, щоб віднайти своє істинне я. Всі ці ідеї гештальттерапії були перенесені у групову терапію як таку, адже гештальтгрупи вважалися на той час вершиною психотерапії. Власне у цьому часі бере свій початок таке, що донині вважається безсумнівним, правило формування психокорекційних груп із незнайомих людей.

Проте будь-яка мода у психокорекції з одного боку сприяє поширенню методу, а з іншого ─ призводить до його дискредитації. Адже чим ширше він використовується, тим частіше трапляються випадки, у яких модний підхід не спрацьовує. Все частіше почали звучати ідеї про необхідність роботи з усією сім’єю для корекції психологічних проблем одного із її членів. Пов’язані ці ідеї були перш за все із спостереженнями психіатрів.

Висновки до 1-го питання

Отже: Ми знаємо, що найпершою практикою психотерапії та психокорекції був психоаналіз. Проте психоаналітична процедура була довготривалою, нудною, важко давалася для наслідування "непосвяченим" і теоретичні концепції психоаналізу дуже вражали гідність багатьох обивателів. Довготривалість та висока вартість лікування психоаналізом закрила доступ до нього багатьом, не сприяли поширенню психоаналізу і застереження щодо його застосування. Тому не дивно, що багато психологів, які отримали єдино можливий, на той час, психоаналітичний вишкіл шукали способів розширення меж психоаналізу і тому шукали собі інших способів надання психологічної допомоги. Ще до вироблення класичної психоаналітичної процедури були ідеї щодо ефективності впливу атмосфери групи на вирішення психологічних проблем. Після Другої світової війни стало гостро не вистачати професійно підготованих психотерапевтів, бо величезна кількість ветеранів та тих, хто пережив окупацію та бомбардування, потребували психологічної допомоги. Почали стрімко виникати групи підтримки і Т-групи. Гупова психотерапія стала першим етапом модернізації психокорекційної практики. Однак найпалкішими прихильниками групової роботи стали гештальт-терапевти. Певні правила проведення психотерапевтичних груп, запозичені від гештальт-підходу до сьогодні сприймаються як аксіоматичні, проте насправді можливе інше розуміння їх доречності.

ІІ питання: Сімейний проект в психокорекції та сучасні тенденції у науковій парадигмі психокорекції.

Дата добавления: 2014-01-05