Регіональна безпека в умовах глобальної нестабільності

Досягнення стабільності як системи сприятливих умов для внутрішнього розвитку традиційно є ключовим завданням зовнішньої політики будь-якої держави, сферою зосередження її матеріальних ресурсів та політичних зусиль. Про надзвичайну складність реалізації цього завдання свідчить той факт, що за останні п’ять з половиною тисяч років людство спромоглося жити в стані миру лише впродовж 292 років. Світ пережив за цей час близько 15 тисяч воєн. При цьому тенденція до наростання масштабів конфліктів, виходу їх за регіональні межі – на глобальний рівень – проявила себе у двох світових війнах лише у ХХ ст.

Стабільність як альтернатива війні, військово–політичним протистоянням, відкритим та прихованим воєнним конфліктам є ключовим чинником дієвості політичної системи та спроможності окремої або кількох держав протидіяти тим загрозам, які стоять перед світом на сучасному етапі розвитку людства.

Категорія стабільності в сенсі міжнародних відносин є особливою формою вираження консенсусу інтересів та цінностей країн і народів, а також стійкою рівновагою політичних процесів, що змінюються. При цьому політична міжнародна стабільність визначається як сукупність зв’язків між різними міжнародними політичними суб’єктами, які здатні цілісно і конструктивно співпрацювати між собою, мінімізувати конфліктну ситуацію.

Як вважає дослідник міжнародних систем Джон Уррі, нестабільність сучасних суспільств головний наслідок глобалізації. Хоча при цьому, зазначаючи, що саме нестійкість у межах систем, яка в даному випадку виникає, можливо, і є умовою гармонійного розвитку світу. Адже саме за умови появи нестабільної ситуації може виникнути ситуація, яка спонукає не тільки окреме суспільство, а й глобальну систему до структурних змін, спроможних відновити стабільність[15].

Забезпечення стабільної національної безпеки в її зовнішньому вимірі відбувається в умовах взаємодії двох основних тенденцій світового політичного розвитку – глобалізації та регіоналізації. Їх суперечливість, пов’язана відповідно з доцентровими та відцентровими векторами дії суспільних процесів, породжує так звану глобальну нестабільність.

Подолання глобальної нестабільності є стратегічним завданням світових міжнародних організацій, у тому числі ООН, НАТО та ін. Виступаючи в Австралійському оборонному коледжі у Канберрі, Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер заявив: “У світі, якому притаманна глобальна нестабільність, регіональний підхід себе не виправдовує. Саме тому НАТО відмовилося від “євроцентризму” і стало значно більш гнучким інструментом, за допомогою якого ми можемо поширювати стабільність так, як це диктують наші спільні інтереси у галузі безпеки”.

У Резюме до Цільового плану Україна–НАТО на 2006 рік визначено: “Впродовж року Україна збільшуватиме свій вже достатньо великий внесок у регіональну та глобальну стабільність”. А в Цільовому плані Україна–НАТО на 2007 рік зазначено: “Україна є членом ООН, ОБСЄ, Ради Європи – міжнародних організацій, покликаних підтримувати мир, стабільність і демократію в Європі та світі загалом. Україна бере активну участь у діяльності зазначених міжнародних організацій, зокрема підтримуючи боротьбу з міжнародним тероризмом”. Тобто світове співтовариство визнає внесок України в підтримання стабільності в світі та необхідність її подальшої участі в цьому процесі.

Саме в контексті забезпечення регіональної стабільності Україна розглядає свої відносини з Російською Федерацією. Значною мірою цьому сприяє координуюча діяльність комісії “Ющенко–Путін”. Фундаментальні розбіжності з Росією спричинені головним чином різновекторними курсами двох країн – євразійським курсом Росії та європейським – України. Зокрема, спроби долучити Україну до участі у формування в рамках Євразійського економічного співтовариства Митного союзу (2000 р.) виявилися безрезультатними через концептуальну розбіжність митного законодавства ЄС та ЄврАзЕС. Подібною є ситуація у сфері військово-політичної безпеки. Зусилля Росії, спрямовані на розбудову нової архітектури безпеки на пострадянському просторі, яка втілена, зокрема в проекті ОДКБ, супроводжуються дистанціюванням від нього України, Грузії та інших ННД, що взяли курс на євроатлантичну інтеграцію. Це підвищувало ризики регіональної нестабільності та перенесло напруженість у відносинах між окремими державами–учасницями СНД на відносини між цілими угрупованнями держав, що формувалися на пострадянському просторі. Ускладнення взаємин між ними проявилося у їх прагненні створити нові центри сили й забезпечити собі, насамперед, домінування у системі міжнародних транспортних коридорів. Таким чином перед Україною постало серйозне завдання знайти відповіді на новітні зовнішні виклики, передовсім регіонального характеру.

Регіон (в його міжнародному розумінні) – це певна територія кількох сусідніх країн з відносно однорідними природними умовами та характерними для нього соціальною інфраструктурою, спрямованістю розвитку продуктивних сил та соціально-політичного устрою. Більшість держав, включаючи Україну, не обмежує сферу своїх інтересів одним регіоном, поширюючи їх на кілька регіонів, чим і визначається трансрегіональний підхід до організації співробітництва.

Значущість регіонального рівня сучасної системи міжнародної безпеки динамічно зростає, що характеризується процесом “регіонального будівництва”. Формування системи регіональної стабільності здійснюється і шляхом створення механізмів економічного співробітництва, забезпечення спільної оборони і безпеки.

Характерною рисою, властивою будь-якій новій регіональній системі, є наявність у неї різноманітних інструментів саморегуляції в політичному діапазоні: від рівня конфліктних відносин до створення тісних об’єднань, близьких до конфедеративного типу. Реальністю стала різнорівнева та різношвидкісна інтеграція, яка є ще й багаторівневою та різноспрямованою. Ця обставина змушує приділяти принципову увагу не тільки питанням внутрішньо-регіональної безпеки та стабільності, а й взаємодії з новоутворюваними системами, тобто безпековим проблемам у контексті трансрегіонального співробітництва.

Однією з характерних рис розвитку сучасних міжнародних відносин є підвищення ролі регіонального та суміжних рівнів їх організації, де сформувалися (або формуються) відносно самостійні підсистеми.

Розвиток систем міжнародної безпеки у контексті глобалізації означає доведення їхніх різних структурних рівнів до логічного завершення, до створення певних підсистем (суб) (між) (транс) регіональних, зі своєю внутрішньою регуляцією й порядком, зі здатністю цих підсистем до різноманітної взаємодії з подібними, відповідно до загальних закономірностей глобальної системи.

Трансформація явища конфронтації в умовах постбіполярного світу (перенесення його на локальні рівні) стала каталізатором зростання ролі внутрішнього регіонального розвитку, зміни ідентичності ряду регіонів, подальшої їх автономізації.

Процес формування нових політичних регіонів (процес “регіонобудівництва”) став швидко розвиватися на території ових незалежних держав (ННД). Вони постають перед необхідністю пошуку своєї ідентичності (або трансрегіональної ідентичності) в міжнародно-структурному вимірі. Перед ними виникає потреба включення в певний регіон (у систему його взаємозв’язків або в процес формування нового міжнародно-політичного регіону). Важливою є та обставина, що процес формування нового регіону можна зробити свідомим та керованим.

Завданням сучасної регіональної (під)системи є можливість переборювати “структурне насильство” (негаразди, пов’язані з недосконалим устроєм самої системи та невідпрацьованістю структурних взаємодій). Але методи підтримки порядку й функціонування регіональних підсистем (як усередині, так і ззовні) досить різні, у тому числі можуть містити в собі низку конфліктів (Тузла – як відповідь на прозахідний курс України, “кольчужний скандал” – як відповідь на зближення України з Росією тощо). Однак у конфліктному форматі надійність системи завжди буде під загрозою, а рівень витрат на підтримку її стабільності – надзвичайно високий.

Загалом характерною рисою Центрально-Східноєвропейського регіону залишається наявність широкого кола нерозв’язаних проблем і конфліктів, що створюють необхідні передумови для віднесення його до кризово нестабільного і близького до стану самоорганізованої критичності.

Оптимальна функція конкретної регіональної підсистеми (ГУАМ, ЄЕП тощо) полягає в забезпеченні стійкого, динамічного, поступального розвитку держав. Його умовою є створення й підтримка регіональної стабільності як комплексу взаємопогоджуваних цілей і дій, спрямованих на їх реалізацію, що спираються на спільні базові цінності, усвідомлення об’єктивної взаємозалежності, імператив співробітництва і спільного розвитку.

Очевидно, що на рівні однієї окремо взятої держави розв’язання проблеми взаємодії між країнами регіону є ускладненим. Тому інтеграційний аспект співробітництва був і залишається чинником підтримки безпеки і стабільності в кожному регіоні. У нових умовах трансрегіональна інтеграція – це нагальна необхідність геополітичного розвитку. Тому значної уваги потребують основні елементи розбудови системи трансрегіональної стабільності як ключового чинника національної безпеки України.

Їй необхідно докладати зусиль до розгортання процесу демократизації регіону, розвитку регіонального співробітництва та інтеграції, посилення контролю за кордонами, нелегальною міграцією і контрабандою тощо. Важливими завданнями міжнародного характеру є оптимізація відносин з Росією, участь у розв’язанні придністровського конфлікту.

Характерною рисою відносин між країнами Євразійського регіону є наявність широкого кола нерозв’язаних проблем і конфліктів, що створюють передумови для віднесення його до кризово нестабільного і близького до стану самоорганізованої критичності. У зв’язку з цим, необхідні зусилля для з’ясування особливостей регіону і трансрегіональних відносин в цілому. Результатом повинні бути індикатори, що дають змогу визначити потенціал кризових явищ, а відтак протидіяти виникненню сценаріїв, що містять у собі загрозу неконтрольованого розвитку подій як усередині регіонів, так і в трансрегіональному вимірі.

Нині для діалогу на трансрегіональному рівні характерним є відсутність одозначних рішень і “лінійних” стратегій – актуальна політика і стратегія повинні бути "контекстно-залежними". Необхідність функціонування в "реальному масштабі часу" стає одним з найважливіших імперативів нової епохи, що висуває вимоги до політичної еліти держав кожного регіону.

Вивчення практики європейського регіонального співробітництва показує, що воно може бути ефективною відповіддю на виклики, що стоять перед регіонами, здатне забезпечити стабільність останніх. Залучення України до подібного роду співробітництва слугуватиме потужним каталізатором успішних реформ і сприятиме їх поглибленій інтеграції у світову систему. Трансрегіоналізм стимулює виникнення механізмів “позитивної взаємозалежності” (Х. Булл) та більшої довіри і розуміння. Тим самим трансрегіонализм не тільки допомагає розв’язанню існуючих проблем безпеки, а й запобігає виникненню нових викликів і загроз їй.

Чинники, що впливають на процеси трансрегіонального співробітництва, можна умовно розділити на два блоки:

Перший із них пов’язаний з тим, що у регіоні, до якого належить Україна, змінюється сприйняття зовнішніх акторів (РФ, США, ЄС, КНР). В одних випадках їх розглядали як стратегічних союзників, в інших – їх вплив недооцінювався. Росія все ще боїться втратити свій контроль над країнами, що співробітничають з ЄС і НАТО та з побоюванням ставиться до їх євроінтеграційних процесів. Натомість “євробюрократія” поки що не бачить у таких державах, як Україна перспективи максимального поглиблення відносин. Після війни на Балканах змінилися регіональні пріоритети ЄС. Нині Брюссель більше зайнятий реалізацією Стабілізаційного пакту для Південно-Східної Європи, що вимагає величезних коштів. Одночасне просування двох регіональних проектів видається для Євросоюзу нераціональним. Окрім того, ЄС стурбований проблемами наповнення внутрішньої суспільної інфраструктури, зокрема створенням Європейського валютного союзу та спільних європейських збройних сил, а також конституційним наповненням мегаутворення.

Другий блок чинників стосується становленню системи трансрегіональної безпеки, що супроводжується політичними, економічними, військовими, територіальними та іншими суперечностями між державами як на внутрішньо- регіональному, так і на міжрегіональному рівнях.

Потенційні ризики й загрози національній безпеці більшості ННД у цей час і в найближчому майбутньому не матимуть характер прямого військового втручання й зазіхання на їх територіальну цілісність з боку провідних регіональних акторів. Тому стабільність і безпека в Євразійському і сусідніх з ним регіонах залежатимуть від ступеня сумісності інтересів держав регіону, успіхів у проведенні демократичних реформ, належного рівня безпекової самодостатності, рівня співробітництва з глобальними й регіональними організаціями та створення колективної системи безпеки не тільки в рамках регіону, але і на трансрегіональному рівні – як невід’ємної частини глобальної безпеки.

Реалії сьогоднішнього дня свідчать про те, що країни Євразійського регіону перебувають лише на початковому етапі формування системи внутрішньої безпеки. Всебічне міжнародне співробітництво – одна з кращих гарантій зміцнення національної, регіональної та глобальної безпеки. Однак створені далеко не всі необхідні умови для перетворення Євразійського регіону на зону стабільності, безпеки, дружби й рівноправного співробітництва.

Україна має всі передумови, щоб стати трансрегіональною сполучною ланкою. Реалізація такої стратегії вимагає вибору її типу. Україна може запропонувати сусідам по регіону два підходи до регіонального лідерства. Перший – це лідерство пострадянського типу, де вона відтворить у відносинах з партнерами авторитарний стиль поведінки, свого часу застосовуваний Росією. Другий тип – лідерство демократичного (європейського) типу, що засноване на спільних цінностях і передбачає взаємоповагу та взаємовідповідальність країн. При цьому слід враховувати той факт, що у сфері впливу НАТО регіональне лідерство трансформується в систему “операційного контролю” в рамках одного з пріоритетних регіональних напрямів діяльності організації. Зазначений тип лідерства передбачає формування та підтримку привабливого образу України як авторитетної держави, зразка для наслідування, тоді як перший тип базується виключно на ваговій (силовій) перевазі та економічній залежності.

Очевидно, що Україна прагне до другої моделі лідерства, однак це не виключає рецидивів пострадянського підходу у поточній політиці. Зрозуміло, що зловживання такими підходами може поставити під сумнів відновлювану нині атмосферу довіри між Києвом і Брюсселем з подальшою втратою реальних перспектив набуття ролі регіонального лідера та одного з провідних центрів системи трансрегіональної стабільності.

Таким чином, можна дійти висновку, що по-перше, трансрегіональна стабільність виражає результативність взаємодії локальних, у тому числі інтеграційних процесів, що попереджають конфліктні ситуації в суміжних регіонах.

По-друге, міжнародну стабільність можна розглядати як здатність системи міжнародних відносин завдяки внутрішнім ресурсам компенсувати потенційні зміни своїх характеристик у випадку, якщо певний її учасник погодиться на такі зміни. Характерним для сучасної системи міжнародних відносин є багатоманіття засобів досягнення стабільності й водночас дестабілізації ситуації.

По-третє, на відміну від періоду “холодної війни”, коли вважалося, що безпеку того чи того регіону можна забезпечити тільки в контексті винятково широкої системи безпеки (глобальної), в сучасних геополітичних умовах є можливим створення відносно автономних систем регіональної безпеки із координацією на трансрегіональному рівні. В цих умовах трансрегіональний рівень виступає як зовнішній контур, який поширює свій вплив на геополітичний простір регіонів (ніби пронизує його), трансформує процеси в ньому з урахуванням інтересів основних учасників макрорегіону.

По-четверте, регіони, до яких тяжіє Україна, мають усі можливості стати ключовими елементами новостворюваної системи трансрегіональної безпеки та стабільності. Завдання, спрямоване на набуття Україною регіонального лідерства, може бути вирішеним саме в контексті позиціювання нашої держави як ключового елемента системи трансрегіональної безпеки та стабільності.

Основною проблемою в налагодженні трансрегіонального співробітництва є розбіжності між державами в оцінці викликів міжнародній безпеці. Перспективи розбудови системи міжнародної стабільності на регіональному та суміжних рівнях прямо залежать від змістовного наповнення конкретних програм, їхньої відповідності геополітичним, геоекономічним та геокультурним потребам регіону.

По-п’яте, у зв’язку з цим нові перспективи відкриваються перед проектами транскордонного співробітництва, розвитком єврорегіонів саме через створення механізмів “позитивної взаємозалежності”. Таким чином традиційні й нетрадиційні елементи міжнародної безпеки в їх системному поєднанні визначають характер майбутньої трансрегіональної стабільності.

Дата добавления: 2014-01-05