Міжнародне співробітництво з проблем виконання покарань

Співробітництво держав з проблем виконання і відбування кри­мінальних покарань розпочалося з середини XIX ст. і у своєму роз­витку пройшло три етапи.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. переважною стала точка зору про пріоритет пенітенціарної системи Сполучених Штатів Аме­рики. Вивчення її досвіду навело тюрмознавців європейських країн на думку про корисність обміну думками з питань пенітенціарної практики. З цією метою в 1846 р. у Франкфурті (Німеччина) відбув­ся перший міжнародний тюремний конгрес. Через рік (1847 р.) у Брюсселі (Голландія) відбувся другий тюремний конгрес, на якому було прийнято рішення про щорічне їхнє скликання під егідою утво­реного в Парижі Тюремного комітету сприяння. Третій конгрес від­бувся, однак, значно пізніше — у 1857 р. у Франкфурті. Так завер­шилася перша серія тюремних конгресів, що дістали назву благодій­них, оскільки проводилися з приватної ініціативі представників про­гресивної інтелігенції (публіцистів, економістів, медиків та ін.), які переслідували, як правило, благодійні цілі.

Тюремні конгреси другої серії почали скликати з 1872 р. з ініціа­тиви Нью-Йоркського тюремного товариства. До цього часу прогре­сивними тюрмознавцями і вченими-юристами були порушені досто­їнства системи одиночного ув'язнення: суть питання зводилася вже не до того, чи поліпшувати тюрми, а до того, чи поліпшують вони людей. Усього відбулося дванадцять конгресів другої серії: Лондон (1872), Стокгольм (1878), Рим (1885), Петербург (1890), Париж (1895), Брюссель (1900 р.). Будапешт (1905), Вашингтон (1910), Лондон (1925), Прага (1930), Берлін (1936), Гаага (1950).

Тюремні конгреси другої серії організовувалися вже не приват­ними особами, а урядами окремих держав під егідою спеціально створеного органу: у 1872 р. — комісії з офіційних представників держав, у 1878 р. — постійної міжнародної пенітенціарної комісії з офіційних представників держав як виконавчого комітету конгресу. У наступні роки пенітенціарна комісія була перетворена на Міжна­родну кримінальну і пенітенціарну комісію, що проіснувала під та­кою назвою до 1950 р.

Якщо першою особливістю міжнародних тюремних конгресів другої серії була державна основа їх організації і проведення, то дру­гою — посилена увага до питань вивчення й узагальнення справ в галузі пенітенціарного законодавства і тюремної практики.

Організаційна сторона тюремних конгресів складалася в прий­нятті резолюцій, які містили рекомендації з актуальних проблем ви­конання покарання і боротьби зі злочинністю. Рекомендації не мали обов'язкової сили для держав — учасників конгресу, але як вира­ження авторитетної думки фахівців сприяли удосконалюванню практики боротьби зі злочинністю.

Тюремні конгреси другої серії не обмежувалися пенітенціарними проблемами. До 1890 р. вони протікали в трьох секціях: карне право, тюремно-адміністративні (пенітенціарні) питання, питання по­передження злочинів. З 1895 р. почала функціонувати четверта секція, що обговорювала питання боротьби зі злочинністю неповно­літніх.

Характерно, що найактуальніші питання боротьби зі злочинніс­тю і виконання покарання неодноразово включалися в порядок ден­них конгресів. Наприклад, питання про працю ув'язнених, її оплату, а також про особливості організації праці різних категорій ув'язне­них вирішувалися на Римському, Петербурзькому, Паризькому, Бу­дапештському, Вашингтонському і Лондонському конгресах. Ре­зультатом діяльності конгресів стала резолюція про обов'язкову працю осіб, засуджених до покарань, пов'язаних з позбавленням во­лі, і про грошову винагороду за цю працю.

На Стокгольмському, Брюссельському і Празькому міжнародних тюремних конгресах розглядалося питання про доцільність одиноч­ного ув'язнення. У резолюціях конгресів містяться положення про те, що його не слід застосовувати до неповнолітніх засуджених, тоді як воно може бути корисною і необхідною мірою стосовно рециди­вістів.

На Стокгольмському, Римському, Петербурзькому і Брюссель­ському конгресах обговорювалися питання про роль громадських організацій у виховній роботі з ув'язненими й у наданні їм пенітен­ціарної допомоги. Примітне, що на Римському конгресі були розгля­нуті питання про спостережні комісії та ради і було рекомендовано створювати при кожному місці ув'язнення спостережницько-піклу-вальні комітети.

На засіданнях Петербурзького і Паризького конгресів обговорю­валися заходи заохочення, застосовувані до ув'язнених: матеріальні (збільшення раціону харчування, збільшення суми грошей для витра­ти на особисті потреби) і моральні (надія на скорочення строку, доз­віл купувати книги і надавати допомогу рідним). У рішенні Петер­бурзького конгресу вперше підкреслювалося, що ув'язнені можуть використовувати на особисті потреби тільки зароблені у тюрмі гроші.

Заходи стягнення, які застосовуються до ув'язнених, були пред­метом обговорення Стокгольмського і Паризького тюремних конгре­сів. У резолюціях Стокгольмського конгресу наводиться перелік дис­циплінарних стягнень: догана, позбавлення пільг, посилення суво­рості тюремного ув'язнення (видалення з камери столу, стільця, по­стелі, затемнення камер, невивід на роботу, позбавлення права користуватися публікаціями), зниження норми харчування, застосу­вання гамівної сорочки. У резолюціях Паризького конгресу рекомен­дується вказувати в тюремних статутах (регламентах) вичерпний перелік провин і стягнень, встановлювати порядок їхнього накладен­ня і виконання.

Поряд з перерахованими на міжнародних тюремних конгресах розглядалися питання про невизначені вироки, заслання, довгостро­кові покарання, реформатори, про рецидивістів і відбування ними покарання, про умови звільнення з місць ув'язнення, про умовне звільнення з місць ув'язнення, про умовне засудження під наглядом (пробація) і т. ін. Приймалися відповідні резолюції, що відіграли певну позитивну роль у розвитку і становленні тюрмознавства, пе­нітенціарної науки і законодавства держав-учасників конгресів.

Третій етап міжнародного співробітництва у сфері виконання по­карань пов'язаний з виникненням і діяльністю Організації Об'єдна­них Націй. Понад півстоліття Організація Об'єднаних Націй у рам­ках Економічної і Соціальної Ради постійно приділяє пильну увагу проблемам попередження злочинності і поводження з правопоруш­никами. В інтересах розробки цих проблем ООН, починаючи з 1955 р., регулярно, раз на п'ять років, проводить конгреси з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками.

Перший такий конгрес відбувся в 1955 р. у Женеві. До порядку денного було включено такі питання:

1) стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими,

2) відкриті виправні установи,

3) пенітенціарна праця,

4) набір, навчання і статус тюремного персоналу,

5) попередження злочинності неповнолітніх.

Історичне значення першого конгресу ООН полягає в тому, що він прийняв Стандартні мінімальні правила поводження з ув'язнени­ми. У даний час ці правила можна назвати свого роду "великою хар­тією" прав ув'язнених.

У резолюції з другого питання дається визначення відкритої установи (відсутність охорони, ґрат, огорож і т. п.), пропонуються рекомендації про направлення в ці установи певних категорій осіб і загалом про умови утримання засуджених. Безсумнівно, виправні (кримінально-виконавчі) установи відкритого типу — прогресивний крок у розвитку пенітенціарних систем з погляду ефективного усу­нення негативних наслідків тюремного ув'язнення і більш успішного соціального пристосування засудженого до умов життя на волі.

У рекомендаціях конгресу про пенітенціарну працю ув'язнених зазначається, що ця праця повинна розглядатися не як додаткове покарання, а як засіб виправлення ув'язненого, приучення його до праці, засвоєння ним корисних трудових навичок, попередження не­робства і розбещеності.

У резолюції "Добір і підготовка особового складу для пенітенці­арних виправних установ" дістали відображення такі питання: а) характер тюремної служби; б) статус тюремного персоналу й умови служби; в) комплектування службового персоналу; г) профе­сійна підготовка.

Відповідно до названої резолюції службовці пенітенціарних уста­нов мають бути прирівняні до державних службовців і забезпечені житлом, їхня служба не повинна відноситися до військової. Для за­безпечення субординації тюремні установи можуть мати дисциплі­нарний статут.

Були вироблені принципи добору і розміщення кадрів у пенітен­ціарних установах, визначена потреба створення спеціальних нав­чальних закладів для професійної підготовки співробітників.

Другий конгрес ООН з питань попередження злочинності і пово­дження з правопорушниками відбувся в 1960 р. у Лондоні з таким порядком денним:

1) нові форми злочинності неповнолітніх, їхнє походження, по­передження і поводження з неповнолітніми злочинцями;

2) спеціальні поліцейські служби для попередження злочинності серед неповнолітніх;

3) попередження тих видів злочинів, що є результатом соціаль­них змін і пов'язані з економічним розвитком менш розвинутих країн;

4) короткострокове позбавлення волі;

5) підготовка засуджених до звільнення і постпенітенціарна до­помога, а також допомога утриманцям ув'язнених;

6) використання тюремної праці в рамках національного госпо­дарства, включаючи питання про винагороду ув'язнених.

У роботі другого конгресу вперше брала участь і делегація Укра­їнської РСР.

Третій конгрес ООН з питань попередження злочинності і пово­дження з правопорушниками проходив у 1965 р. у Стокгольмі (Шве­ція). На конгресі були присутні 1200 делегатів з 78 держав, у тому числі й з УРСР.

До порядку денного конгресу були включені такі питання:

— соціальні зміни і попередження злочинності;

— соціальні факти і попередження злочинності;

— суспільні превентивні заходи;

— заходи щодо попередження рецидиву;

— іспитовий строк та інші заходи поза виправними установами;

— спеціальні превентивні й виправні заходи для молоді. У центрі уваги конгресу були переважно питання кримінології і кримінального права, а останні три питання стосувалися пенітенціарної проблематики. Так, підкреслювалася роль пенітенціарних установ у попередженні рецидивної злочинності за допомогою пере­виховання правопорушників: не кара, а виправлення і перевихован­ня злочинців — вирішальний фактор попередження злочинності, особливо з боку осіб, які уперше відбувають покарання у вигляді по­збавлення волі. Значною мірою попередженню рецидиву сприяє своє­часна підготовка до звільнення, система короткострокових відпусток (виїздів) до родичів, трудовий і побутовий устрій засуджених.

На конгресі констатувалося, що роль пенітенціарних установ у попередженні рецидиву набагато скромніша, коли йдеться про три­валі строки позбавлення волі і рецидивістів. Тут виправлення і пе­ревиховання правопорушників істотно ускладнюється в силу трива­лого негативного впливу середовища правопорушників. Делегатами зазначалося, що антисоціальні норми цієї субкультури може перебо­роти далеко не кожен засуджений, а тим більше — рецидивіст, в якого, як правило, відсутні міцні зв'язки із суспільством і родиною, сформувалося стійке негативне ставлення до системи юстиції взага­лі, і установ, що виконують поліцейські і пенітенціарні функції, зок­рема. Усе це сприяє тому, що злочинність (особливо рецидивна) найчастіше зароджується в стінах самих тюремних закладів.

Під час обговорення питання про спеціальні превентивні та ви­правні заходи для молоді висловлено ряд цікавих рекомендацій: до­цільно стосовно неповнолітніх і молодих правопорушників якомога рідше застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту; у випадках здійснення небезпечних злочинів виконання взяття під варту стосовно неповнолітніх повинне здійснюватися окремо від ін­ших категорій правопорушників; стосовно цих осіб варто уникати використання традиційних форм тюремного ув'язнення, а створюва­ти по можливості пенітенціарні установи відкритого типу, в яких го­ловну увагу приділяти професійно-технічному навчанню і підготовці до звільнення.

Четвертий конгрес ООН з питань попередження злочинності та поводження з правопорушниками відбувся в 1970 р. в Кіото (Япо­нія). Робота конгресу протікала в чотирьох секціях відповідно до та­кого порядку денного:

1) політика в галузі соціального захисту щодо планування роз­витку;

2) участь громадськості в попередженні злочинності і боротьбі з нею, включаючи злочинність неповнолітніх;

3) стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими у світлі останніх досягнень у виправній практиці;

4) організація наукових досліджень для розробки політики в га­лузі соціального захисту.

Перше, друге і четверте питання носили у своїй основі криміно­логічний характер, але третє питання було сугубо пенітенціарним. На конгресі обговорювалися: а) характер Стандартних мінімальних правил; б) сфера їхньої дії; в) статус Стандартних мінімальних пра­вил; г) застосування Стандартних мінімальних правил у національ­ному і міжнародному масштабах; д) необхідність удосконалення Стандартних мінімальних правил.

На конгресі констатувалося, що хоча Стандартні мінімальні пра­вила і мають універсальний характер, проте застосовувати їх слід гнучко, з урахуванням національно-історичних, соціально-економіч­них і духовних особливостей кожної країни, яка бере ці правила за зразок поводження з ув'язненими. Тому вказувалося, що в даний момент переводити Стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими в ранг міжнародної конвенції передчасно. Однак це питання не рекомендується знімати з порядку денного в перспек­тиві.

П'ятий конгрес з питань попередження злочинності і поводжен­ня з правопорушниками проходив у 1975 р. у Женеві (Швейцарія). Відповідно до його порядку денного працювало п'ять секцій:

1) зміни у формах і масштабах злочинності — міжнародної і внутрішньодержавної;

2) роль кримінального законодавства, відправлення правосуддя й інших форм суспільного контролю у попередженні злочинності;

3) нова роль поліції й інших органів забезпечення правопорядку з особливим наголосом на обстановку, що змінюється, і мінімальні норми ефективності;

4) поводження із засудженими;

5) економічні та соціальні наслідки злочинності, нові завдання в галузі дослідження і планування.

П'ятий конгрес на секційних засіданнях розглянув питання, в основному кримінологічного та кримінально-правового характеру:

1) злочинність як форма бізнесу на внутрішньодержавному і міжнародному рівнях (організована злочинність, злочинність серед службовців, корупція);

2) злочинність, пов'язана з а) зловживанням алкоголем і нарко­тиками, б) дорожнім рухом, в) міграцією і втечею від стихійних і во­рожих дій;

3) злочинність серед жінок;

4) прогнози злочинності та проблеми боротьби зі злочинністю;

5) зміни в карному законодавстві та судовій процедурі;

6) розробка форм соціального контролю в попередженні злочинності;

7) добір і професійна підготовка поліцейських кадрів;

8) міжнародне співробітництво поліції;

9) боротьба зі злочинністю і планування витрат, пов'язаних з нею.

Центральним питанням четвертої секції було обговорення допо­віді "Поводження з правопорушниками, які перебувають в ув'язнен­ні і які перебувають на волі, з особливим наголосом на дотримання прийнятих Організацією Об'єднаних Націй Стандартних мінімаль­них правил поводження з ув'язненими". У процесі дискусії учасни­ки конгресу приділили особливу увагу встановленню гуманнішого кримінального правосуддя і виправних систем, заміні тюремного ув'язнення альтернативними заходами. Констатувалося, що кінце­вими цілями виправної системи є ресоціалізація (виправлення і пе­ревиховання) правопорушника, захист суспільства від злочинних посягань, зниження злочинності. В інтересах реформи виправної системи доцільно забезпечити надійні гарантії захисту прав засу­джених, розширити участь громадян у розробці і здійсненні пенітен­ціарних програм, поліпшити взаємодію виправних установ з устано­вами охорони здоров'я і соціального забезпечення.

На засіданні пенітенціарної секції делегати прийняли "Процеду­ри для ефективного виконання Стандартних мінімальних правил по­водження з ув'язненими". У цьому документі передбачені основні положення відносно застосування Правил (включенню в національ­не законодавство), система збору інформації про їхнє застосування, обов'язковість ознайомлення з ними ув'язнених, способи поширен­ня Правил. Згідно з "Процедурами", питаннями застосування й удосконалення Правил повинні займатися постійно діючий Комітет з питань попередження злочинності і боротьби з нею як структур­ний підрозділ Економічної і Соціальної Ради ООН. Учасники секції виробили рекомендації про включення Стандартних мінімальних правил у навчальні програми для підготовки працівників пенітенці­арних установ.

Шостий конгрес ООН з питань попередження злочинності й по­водження з правопорушниками проходив у 1980 р. у Каракасі (Ве­несуела). На конгресі були обговорені питання, схвалені Економіч­ною і Соціальною Радою за рекомендацією Комітету з питань попе­редження злочинності і боротьби з нею. Ці питання мають велике значення для діяльності органів кримінальної юстиції і розвитку юридичної науки, особливо в плані з'ясування соціальної сутності злочинності і стратегії її подолання, пошуку шляхів міжнародного співробітництва в цій сфері життя. Робота секцій здійснювалася за такими напрямками:

1) тенденція в галузі злочинності і стратегія її подолання;

2) судове переслідування неповнолітніх правопорушників до і після здійснення злочинів;

3) злочинність і перевищення влади, правопорушення і правопо­рушники, що перебувають поза досяжністю закону;

4) реорганізація в галузі виправних заходів і її вплив на ув'язнених;

5) норми і керівні принципи Організації Об'єднаних Націй при здійсненні кримінального правосуддя; страта;

6) нові перспективи в попередженні злочинності й кримінальне правосуддя; роль міжнародного співробітництва.

З питань порядку денного була прийнята декларація і резолюція з проблем кримінального правосуддя і поводження з правопоруш­никами.

Під час обговорення питання про реорганізацію в галузі виправ­них заходів і її вплив на ув'язнених увагу делегатів було зосередже­но на пошуку кримінально-правових заходів, що виступають як ефективна альтернатива покаранню у вигляді позбавлення волі, а також на активному включенні громадськості в процес їхнього вико­нання, особливо в здійснення заходів щодо повернення правопоруш­ників до соціальне корисної діяльності. Дискутувалася пропозиція про скорочення кількості тюрем.

На конгресі багато уваги приділялося вищій мірі покарання — страті. Делегати Швеції й Австрії запропонували виключити її з кри­мінального законодавства як негуманну й аморальну. Однак біль­шість делегатів відхилила цю пропозицію. У документах конгресу зазначається, що збереження страти як тимчасової міри доцільно за найтяжчі злочини, особливо за злочини проти миру, військові зло­чини і злочини проти людства.

У ряді резолюцій з питань поводження з правопорушниками шостий конгрес рекомендував делегатам зосередити зусилля на роз­робці проекту конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або принижуючих гідність особистості форм поводження і по­карання, на створенні кодексу поведінки посадових осіб щодо під­тримки правопорядку та ін. Конгрес звернув особливу увагу на здійснення пактів про права людини стосовно ув'язнених.

Сьомий конгрес ООН з питань попередження злочинності та по­водження з правопорушниками відбувся в 1985 р. у Мілані (Італія). У роботі конгресу взяли участь делегати 123 держав. Були присутні також представники 10 міждержавних і понад 50 неурядових орга­нізацій, 13 органів і інститутів ООН.

Конгрес проходив під девізом "Попередження злочинності з ме­тою волі, правосуддя, миру та розвитку". Порядок денний включав такі питання: нові форми злочинності й попередження злочинності в контексті розвитку; майбутні завдання; процеси та перспективи кримінального правосуддя у світі, що змінюється; жертви злочинів; молодь, злочинність і правосуддя; розробка і застосування стандар­тів і норм Організації Об'єднаних Націй в галузі кримінального пра­восуддя.

На восьмому конгресі (1990 р., м. Гавана) були розглянуті проб­леми стандартизації поводження з неповнолітніми засудженими та інші питання, пов'язані з пенітенціарною теорією і практикою.

З викладеного видно, що міжнародне співтовариство постійно розробляє і вдосконалює нові методи роботи із засудженими, щоб особа, піддана кримінальному покаранню у вигляді позбавлення во­лі, не відчувала себе відірваною від суспільства.

Дата добавления: 2014-01-06