Сутність поняття культури

План

1. Сутність поняття культури

2. Педагогічна культура викла­дача вищого навчального закладу

3. Спілкування як компонент професійної педагогічної діяльності

4. Мовленнєва культура педагога та її роль в навчально-виховному процесі

5. Загальне поняття педагогічної техніки викладача вузу

Мета та завдання вивчення розділу: ознайомитись зі специфікою педагогічної діяльності викладача вищого навчального закладу, проаналізувати основні компоненти педагогічної культури.

Проблема формування педагогічної культури є вічною і завжди актуальною. Проте ос­таннім часом до цієї проблеми прикута увага філософів, політо­логів, соціологів, культурологів, психологів і педагогів. Причиною цього є побудова в Україні нового демократичного суспільства, а в системі освіти перехід до гуманістичної освітньої парадигми.

На жаль, за останні сто років людство, яке збагатилося в науці, техніці, в усіх галузях просунулося набагато далі, ніж за всю ти­сячолітню історію, дуже мало змінило себе. Останні сто років - це вік полімерів, вік електроніки, генетики. Натомість тепер прий­шов час педагогіки - час удосконалення самої людини.

Глибокі соціальні й економічні зрушення, що відбуваються на межі третього тисячоліття в Україні, спонукають до реформу­вання системи освіти, яка має сприяти утвердженню людини як найвищої соціальної цінності. Лише компетентна, самостійна і відповідальна, з чіткими громадянськими позиціями індивіду­альність, тобто вихована людина здатна до оновлення суспільства, забезпечення державності України, розвитку її економіки та куль­тури.

Нині, коли школа переорієнтовується на вимоги ринкової по­будови всіх сфер соціального життя держави, найперше змінила­ся роль педагога як центральної фігури в організації навчально-виховного процесу. Освіті потрібен учитель, який би виконував свою роботу професійно. Є підстави говорити про тенденцію до роз­шарування вчителів середніх шкіл за рівнем майстерності. З'яв­ляється так званий елітний вчитель. Його характерні риси - про­фесіоналізм, впевненість в собі, оптимістичне сприймання світу, заповзятість, творчість. За аналогією з економічним чуттям, та­кому вчителю притаманне чуття сучасності у педагогічній реаль­ності. Такий учитель поєднує в собі вузьку спеціалізацію з широ­ким світобаченням. Він готовий завжди оволодівати новими формами, методами, технологіями навчання і виховання, що дає йому впевненість у завтрашньому дні. Такий вчитель утверджує оптимістичний підхід до дійсності, є стійким у стресових ситуаці­ях, соціалізується в умовах кризи, залишається для учня важли­вим суб'єктом його соціалізації. Для нього характерною є висока загальна і професійна культура, але поряд з ним існує вчитель-ре­місник, вчитель-заробітчанин.

Державна національна програма «Освіта. Україна XXI сто­ліття» одним із напрямів реформування освіти визначає підго­товку нової генерації вчителів з високим загальним рівнем пе­дагогічної культури, які б втілювали в життя основні принципи перебудови освіти, а саме: гуманізації, гуманітаризації, демокра­тизації, етнізації, диференціації, індивідуалізації.

У філософському розумінні термін «гуманізм» тлумачиться як визнання цінності людини як особистості, її права на вільний роз­виток і вияв своїх здібностей, на гідне життя. У психологічному плані сутність гуманізму полягає в обумовлені моральними цінно­стями установці на інших, здатності до переживання за них, співчуття, співучасті і співпраці. У педагогічному плані гуманізм означає людяність, рису характеру, яка найповніше виявляється у любові та повазі до людей і передбачає високий рівень вимогли­вості. Ще А.С.Макаренко запропонував основний принцип: чим більше поважаю, тим більше вимагаю, але вимогливість має бути стабільною і доброзичливою. Принципи гуманізації, демократи­зації, індивідуалізації реалізуються в новому демократичному напрямі педагогіки - педагогіки співробітництва (в деяких нау­кових джерелах вона називається педагогікою толерантності). У своїх останніх наукових працях академік І.А. Зязюн ввів термін «педагогіка добра». Все частіше в педагогічній літературі зустрічається вислів „педагогічна безпека” яка своїм головним завданням ставить збереження особистості учня від непрофесійних дій педагогів, та батьків.

В основу педагогіки толерантності покладена нова парадигма виховання, сутність якої полягає у формуванні виховуючих суб'єкт-суб'єктних відносин, суб'єкт-суб'єктної взає­модії вихователя і вихованця. Основою виховання мають стати діяльність, спілкування, взаємини. Метою виховання є самовира­ження і повна самореалізація учня, студента як суб'єкта вихован­ня. А.Бойко дає таке визначення: виховуючі відносини в загаль­ноосвітній школі - це спеціально організована під педагогічним керівництвом вчителя творча, морально-естетична взаємодія суб'єктів виховання, спрямована на досягнення мети виховання, зумовлена всією системою суспільних відносин, загальнолюдсь­ких і національних цінностей, відповідає певному стану розвитку суспільства. Тобто йдеться не про стихійні взаємини, а про відно­сини спеціально організовані, педагогічне доцільні, моральні й естетичні. Визначаються такі рівні виховуючих взаємин: найви­щий - співтворчість, високий - співробітництво, елементарний -супідрядність.

А.С.Макаренко у своїй новаторській педагогічній діяльності прийшов до філософсько-педагогічного висновку про відносини як істинний об'єкт педагогічної роботи.

В.О.Сухомлинський відзначав, що навчання - це не проста пе­редача інформації, знань, а складні людські взаємини.

У філософсько-психологічній концепції відомого психолога С.Л.Рубінштейна доведено, що ставлення людини до людини опо­середковане ставленням людини до буття. Це дозволяє зробити висновок, що від характеру взаємин «учитель-учень», «педагог-учень», «викладач-студент» залежить окреслення ставлення мо­лоді до оточуючої дійсності (стосунки в колективі, система само-відносин). Зрозуміло, що стосунки з розумним і добрим вчителем, вихователем, педагогом - це рятівне коло для дитини у перехідний період, період економічної та соціальної нестабільності. Педагогі­чне доцільні стосунки, взаємини складаються з тим педагогом, для якого основними цінностями є: вихованці і їх доля та інтереси;

наука, яку він представляє, її методи, відкриття; професія, яку він обрав. Тому майбутнього вчителя слід уже зараз ретельно го­тувати до формування суб'єкт-суб'єктної взаємодії з дітьми. Пе­дагогічні кадри нової генерації покликані поєднувати високий професіоналізм із усвідомленням сучасних потреб.

У формуванні особистості вчителя є два головних аспекти -професійний і культурний. Отже, вищий навчальний заклад по­кликаний давати не тільки знання, а й формувати особистість пе­дагога, виховувати такого педагога, який за словами Т.Г.Шевчен­ка був би апостолом правди і науки та уособленням совісті нації, яка потребує культурного вчителя. Культурний педагог - це не взірець формально-етикетної шляхетності, а інтелігентна люди­на за своєю найвищою духовною сутністю із творчим і гуманним способом світобачення, світосприймання. Саме культура є підґрун­тям формування особистості вчителя. Ще у Великій Хартії універ­ситетів у 1638 році в Сорбонні з метою їх об'єднання було проголо­шено: вища шкода є інститутом відтворення і передачі культури. Отже, особливої актуальності саме сьогодні набуває теза «Від лю­дини освіченої - до людини культури», що означає відродження національної інтелігенції, створення внутрішніх передумов для розвитку творчої індивідуальності. Тільки у культурному середо­вищі можуть формуватися спеціалісти, здатні вільно і широко мислити, створювати інтелектуальні цінності, яких завжди потре­бує суспільство і школа зокрема.

Термін «культура» має латинське походження і означає «об­робка», «опрацювання» людиною чогось природного. Спочатку цей термін застосовувався в значенні«обробка землі». Але і в давні часи він мав друге значення - культивування духу. Оратор, філо­соф, політичний діяч Риму Цицерон використовує цей термін для характеристики внутрішнього світу людини, говорячи про куль­туру душі. У середньовіччі існувало поняття розумової, духовної культури. В Епоху Відродження до системи цінностей духовної культури долучаються ідеї гуманізму. Гуманісти привносять у духовну культуру свободу суджень, сміливий критичний дух. Якщо античні філософи дотримувалися заповіді «Пізнай самого себе», то філософи Ренесансу обрали іншу - «Твори самого себе», вважаючи, що людина сама творить свою долю, живе за власним розумом, тобто духовна культура є процесом удосконалення самої людини. Розвиток античної культури, періоду середньовіччя, а потім Ренесансу призвели до виникнення нової тріади - єдність духовних цінностей як Істина, Добро, Краса, котрі об'єднались у єдине ціле - гуманізм, де людина визнається критерієм розвитку суспільства, найвищою метою. Видатні діячі епохи Відродження поклали початок нової світської культури, не тільки зверненої до людини, але й похідної від неї. Культура відродження була орієн­тована на індивідуальний тип духовної діяльності, який і сьогодні є своєрідним еталоном творчої особистості. Починаючи з XVII сто­ліття, термін «культура» використовується вже більш широко: не лише для визначення окремих напрямів, способів, результатів діяльності людини, а й для того, що нею створене та існує поряд з природою. Вперше в такому тлумаченні цей термін застосував С.Пуфендорф, саме це твердження стало основою концепції І.Т.Гердера, який вважав, що культура є продуктом діяльності людей та одночасно стимулом їх подальшого розвитку. В його кон­цепції розвитку людства культура виступає зразком «другого на­родження людини». Він стверджує: яка традиція виховання, та­кою стає людина, її образ.

На основі теоретичного аналізу наукової літератури встанов­лено, що феномен «культура» багатозначний, відрізняється складністю та варіативністю. Не зважаючи на велику кількість визначень поняття «культура», можна виділити такі основні по­ложення: сутність культури - гуманістична, людинотворча, яка полягає в конкретизації загальнолюдських цінностей стосовно кожної людини; продуктом і одночасно творцем культури е лю­дина; головним джерелом культури є діяльність людини; куль­тура включає в себе способи і результати діяльності людини; куль­тура розглядається як механізм, що регламентує і регулює поведінку та діяльність людини, оскільки людина є її носієм і рет­ранслятором; культура - специфічно людський спосіб буття, кот­рий визначає весь спектр практичної і духовної активності лю­дини, її можливої взаємодії з навколишнім світом і собою. Отже, людина культури - це гуманна особистість. Гуманність - цариця моралі, в якій любов до людей передбачає милосердя, чуйність, доброту, симпатію, піклування, розуміння і їх захист. Людина культури - це духовно багата особистість, яка володіє творчими здібностями, віддана своїй справі, захоплена нею. Людина куль­тури - творча особистість, яка постійно розмірковує, мислить аль­тернативне, незадоволена одержаними здобутками, наділена роз­винутим прагненням до творіння. Людина культури - це незалежна особистість, здатна до самовизначення у світі культу­ри. Самостійність суджень у поєднанні з повагою до поглядів інших людей, почуття самоповаги, здатність орієнтуватися у світі духовних цінностей в оточуючому середовищі, уміння прийма­ти рішення і нести відповідальність за свої вчинки, здійснювати самостійний вибір змісту своєї життєдіяльності, стилю поведін­ки, способів розвитку. Духовна культура є епіцентром особис­тості. Духовність і духовна культура є підґрунтям професійної культури спеціаліста, яке знаходить своє відображення у про­фесійній діяльності. Професійна культура розглядається як пев­ний ступінь оволодіння професією, тобто способами і прийомами вирішення професійних завдань на основі сформованості духов­ної культури особистості. Отже, можна простежити такий лан­цюжок: духовна —> професійна —> педагогічна культура. Виділен­ня педагогічної культури, однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлене специфікою педагогічної діяльності вик­ладача, вчителя, спрямованої на формування особистості, здат­ної у майбутньому відтворювати й збагачувати культуру суспіль­ства. Культура педагога пройшла певні етапи свого розвитку разом з розвитком культури суспільства. Вона, як феномен педа­гогічної практики, існувала завжди, але мала різне соціальне й професійне «забарвлення» залежно від впливу різних чинників: політики в сфері освіти; моральних відносин, що складалися в суспільстві; пануючої релігії; певного типу виховання, котрий був необхідний державі. Міркування про педагогічну культуру, про те, яким має бути вчитель, вихователь, наставник, висловлюва­лися уже в давніх цивілізаціях. Власне поняття «педагог» з'яви­лося в Афінській державі. Вважається, що першим теоретиком стосовно цього був Платон. У його часи та й згодом висувалися серй­озні вимоги до педагога. В часи Платона проявляється така функ­ція вчителя, як розвиток і розповсюдження культури через мис­тецтво і власне «Я». В епоху еллінів вчитель є носієм ідей Краси, Добра, Справедливості, культури поведінки і спілкування. Від нього вимагали коректності, педагогічного такту, витончених форм впливу, розважливості, стриманості, мужності. Так, Сенека не уявляв собі інтелект без моральності й доброти. В центрі впли­ву на учня він вбачав етику, а сенсом розвитку вважав моральне самовдосконалення, причому цей процес мав бути індивідуальним як для вчителя, так і для його вихованця. Видатний педагог і пси­холог Квінтіліан вважав одним із завдань учителя знання й розу­міння дитячої психології. Досягнення філософів і педагогів уза­гальнив Я.А.Коменський, який створив учення, що стало основою всіх сучасних педагогічних систем. Як педагог, він був перекона­ний у суспільній значущості своєї професії, адже це «справа важ­лива, котра торкається слави Божої і загального спасіння народів». Я.А.Коменський, розробляючи теорію культурних при­родних обдарувань «засобом прекрасних вправ», підкреслював, що, перш за все, таку обробку має отримати вчитель, який стане «зерцалом, правилом і опорою для інших». Крім того, на його думку, вчителем може бути тільки людина високої культури, осв­іченості, моральності. Я.А.Коменський вважав, що неосвічений, бездуховний вчитель - «джерело без води, лампочка без світла». Можна констатувати, що видатний педагог висуває серйозні ви­моги до вчителя в аспекті сформованості його педагогічної куль­тури: предметний професіоналізм, активна педагогічна форма, розмаїття прогресивних моральних якостей, саморегуляція, умі­ння передавати інформацію, ставити цілі, планувати навчально-виховну діяльність, організовувати її та аналізувати результати.

Значною мірою новий етап у дослідженні культури вчителя і його впливу на учнів являють собою ідеї і діяльність французько­го філософа і педагога Ж.Ж.Руссо, який був прихильником вільно­го виховання, мислительної самостійності учня, формування гу­манізму вихованців. Ж.Ж.Руссо стверджував, що в серце вихованця потрапляє те, що йде від серця. До вчителя Ж.Ж.Рус­со висував максимальні вимоги - це має бути людина з великим запасом міцності, що відповідає будь-яким інтересам і запитанням учнів. Думки Ж.Ж.Руссо продовжив видатний педагог-демократ І.Г.Песталоцці, який сформулював поняття розвивального навчан­ня, трудового і соціального виховання, виявив чинники форму­вання особистості й гармонійного розвитку суспільних сил люди­ни. Розвиваючи теорію Я.А.Коменського про культуру природних обдарувань, педагог стверджував: «Внутрішній розвиток, який є неминучим наслідком головних засобів, форм і методу, збуджує в людській природі живу діяльну силу і вона буде мати для освіти й доброту людського наслідки, які поки-що не піддаються обліку»³.

І.Г.Песталоцці стверджував: щоб змінювати людей, їх треба лю­бити, а вплив на учнів пропорційний любові до них. У цьому кон­тексті заслуговують на увагу педагогічні погляди Адольфа Дістервега. У педагогічній праці «Керівництво до освіти німецьких вчителів» він визначав два взаємопов'язаних принципи навчання й виховання – природовідповідності й культуровідповідності. Ос­танній передбачає організацію навчально-виховного процесу з ура­хуванням певної зовнішньої, внутрішньої і суспільної культури. Зовнішня культура - це норми моралі, побуту, споживання; внутр­ішня - духовне життя людини; суспільна - соціальні відносини й національна культура. Педагог зазначав: «Будь-який стан культу­ри даного народу є основа, базис, є дещо, з якого розвивається на­ступний стан. Тому той ступінь культури, на якому ми знаходимо­ся в даний час, пред'являє нам вимоги, щоб ми діяли відповідно до неї, якщо тільки хочемо домогтися позитивних результатів, інши­ми словами, ми повинні діяти культуровідповідно». Вчений вва­жав, що успіх навчання залежить, перш за все, від культури вчите­ля, його любові до дітей, ентузіазму в роботі й знання методики. Він підкреслював: «Вчитель лише доти здатний насправді виховувати, поки сам працює над своїм власним вихованням і освітою».

Педагогічна культура викла­дача вищого навчального закладу

Особливу увагу вчені приділили педагогічній культурі у ХУЛІ столітті. Вони виходили з того, що вчитель високої культури - це майстер своєї справи. Український педагог О.В.Духнович пише, що вчитель «дзеркало, в котре молоді юнаки, дивлячись, бачать свою процвітаючу доброчесність». І.Я.Франко вважав, що вчи­тель має розглядати свою роботу як «велике діло любові й терпе­ливості».

Можна зробити висновок про те, що культура педагогів ХХІ століття розглядається як єдність етичного і духовного аспектів.

У 60-ті роки XIX століття у центрі уваги вчених постають про­блеми справжнього авторитету вчительської особистості. У педагогічній теорії К.Д.Ушинського центральне місце посідає осо­бистість учителя. Він підкреслював, що «багато що залежить від загального розпорядку в закладі, але найголовніше завжди буде залежати від особистості безпосереднього вихователя, котрий стоїть віч-на-віч з вихованцем»: вплив особистості вихователя на молоду душу складає ту виховну силу, яку не можна замінити ні підручниками, ні моральними тенденціями, ні системою покарань і заохочень. А далі видатний педагог зауважував: «У кожного на­ставника - важливе не тільки уміння викладати, але також ха­рактер, безпосередність і переконання».

Продовжує цю думку педагог, який жив і працював в кінці ХІХ-ХХ століть П.П.Блонський, який особистість учителя в житті школи вважав неперевершеною. П.П.Блонський, вказуючи на виховання високої культури учителя, критично ставлячись до процесу підготовки учителя-ремісника, говорив: «Якщо викладан­ня - професія, то ця професія - культуробудівництво». Йому належить стаття «Учитель стань людиною», котра була спрямо­вана на фахівця, який рахується з дитячими інтересами, спокій­ний, урівноважений, добре знає свій предмет, володіє технікою ведення уроку, адже запорука успішного уроку - наявність поетичного настрою в душі вчителя, що також співає, малює, роз­повідає. П.П.Блонському належить ідея непрямого впливу на учнів, а також психологічній самопідготовці учителя. Відомий педагог С.Т.Шацький вважав, що треба постійно приділяти високі вимоги і увагу до органічного поєднання культури розуму з куль­турою почуттів.

Центральною ланкою всієї творчості А.С.Макаренка було прагнення осмислити сутність педагогічного таланту, тобто взає­мовідношення особистісних обдарувань і методичної озброєності в справі підготовки повноцінного учителя-вихователя. Видатний пе­дагог вважав, що майбутнім учителям необхідно давати не тільки спеціальну освіту, а й спеціальне виховання». Вони повинні бути культурними у всіх відношеннях: ввічливими, охайними, знайо­мими з літературою і мистецтвом».

Ґрунтовно розкрите поняття «педагогічна культура учителя» В.О.Сухомлинським, який пов'язував її з умінням орієнтуватися в складних питаннях науки і практики: «Якщо учитель вдумливо аналізує свою роботу, у нього не може не виникнути інтерес до те­оретичного осмислення свого досвіду, прагнення пояснити причин-но-наслідкові зв'язки між знаннями учнів і своєю педагогічною культурою». Він також стверджував, що педагогічна культура має прояв у постійній увазі до духовного світу вихованців. В.О.Сухомлинський бачив у вчителеві «першого і головного світоча інтелек­туального життя школяра, бо він породжує у дитини потяг до знань, повагу до науки, культури, виховання»³. Видатний педа­гог писав, що педагогічне безкультур'я і невігластво починається там, де вчитель, не розуміючи духовного світу дитини намагаєть­ся перетворити дитячу беззахисність на клітку. Учитель має зна­ти і відчувати, що на його совісті доля кожної дитини, що від його духовної культури та ідейного багатства залежить розум, здоро­в'я, щастя людини, яку виховує школа.

Аналіз подальших наукових праць різних дослідників (А.В.Барабанщиков, О.В.Бондаревська, М.М.Букач, О.Б.Гармаш, Т.В.Іванова, Н.О.Комар, С.С.Муцинов, О.П.Рудницька та інші ав­тори) дав підставу констатувати, що «педагогічна культура» як спеціальне наукове поняття не є усталеним і потребує всебічного розгляду, оскільки являє собою педагогічну систему і водночас еле­мент її, особистісне утворення, діалектичну інтегровану єдність пе­дагогічних цінностей, між якими існують певні зв'язки і відно­шення, що формуються, реалізуються і вдосконалюються в різноманітних видах професійно-педагогічної діяльності й спілку­вання, визначаючи характер і рівень останніх. Ця система є відкри­тою. Ідеал її - учитель-інтелігент з досконалим рівнем сформованості педагогічної культури - є постійним наближенням до ідеаль­ного «Я», нескінченним процесом самовдосконалення неповтор­ної творчої індивідуальності, що передбачає: усвідомлення своєї неповторності, унікальності в порівнянні себе з іншими індивіду­альностями; чіткі цілі й мотиви власного саморозвитку; самоствер­дження й усвідомлення своєї компетентності, яку забезпечує сис­тема знань і умінь, переконань, самореалізація себе у певних видах діяльності; цілісність і гармонійну єдність індивідуальних влас­тивостей, у тому числі креативних; динамічність і неперервність саморозвитку, постійну роботу над собою з метою зростання рівня власної культури, зокрема, педагогічної; усвідомлення власної значущості в особистому, професійному і соціальному аспектах з метою самоствердження в суспільстві. Індивідуальність учителя виявляється в його духовності, духовній культурі, гуманістичній спрямованості власної професійно-педагогічної діяльності.

Встановлено, що педагогічна культура діалектичне пов'язана з усіма елементами особистісної культури: моральною, естетич­ною, розумовою, правовою, політичною, екологічною та ін.» оск­ільки вона є інтегральним показником інших видів культур, їх складовою і в той же час включає їх у себе.

У дослідженнях виявлено, що педагогічна культура має дві форми прояву: статичну й динамічну. Статична форма відбиває її як наявний рівень, який забезпечує її подальший розвиток. Дина­мічна форма педагогічної культури виявляється у розвитку вміння реагувати на зміни, що відбуваються в навколишній дійсності й оточенні, удосконалювати себе відповідно до умов навколишньо­го середовища, використовуючи набуту систему педагогічних цінностей, що відповідає більш високим (конструктивному, еври­стичному, творчому) рівням культури. Завдяки динамічній формі у процесі педагогічної діяльності створюються умови для розвит­ку особистості та її педагогічної культури. У цьому процесі роз­витку вбачаємо сутність і діалектику педагогічної культури: ста­тична форма переходить у динамічну, яка потім, заперечуючи саму себе, переходить у статичну, але на більш високому рівні розвит­ку культури вчителя. Прояв як статичної, так і динамічної форм, їх діалектична взаємодія відбувається лише у процесі професій­но-педагогічної діяльності й спілкування, відбиваючись у кожно­му з компонентів педагогічної культури.

Педагогічна культура майбутнього учителя розглядається як діалектична інтегрована єдність педагогічних цінностей: цінностей-цілей й цінностей-мотивів; цінностей-знань; технологічних цінностей; цінностей-властивостей; цінностей-відношень.

Вони є свого роду осями координат, на основі яких і викрес­люється модель педагогічної культури, які спрямовують і кори­гують у соціальному, духовному, професійному, особистісному просторі діяльність учителя. Указані цінності є структурними (відносно-статичними) компонентами, які гармонійно пов'язані з функціональними (процесуальними) компонентами.

Отже, складові педагогічної культури - науковий світогляд, наукова ерудиція, духовне багатство, педагогічна майстерність, педагогічні здібності, природно-педагогічні людські якості, педа­гогічна техніка (культура зовнішнього вигляду, культура мови, культура спілкування, педагогічна етика, педагогічний такт, праг­нення до самовдосконалення). Зрозуміло, що цією педагогічною культурою має володіти і викладач вищого навчального закладу, бо, як писав Адольф Дістервег, «як ніхто не може дати іншому того, що немає сам, так не може розвивати, виховувати й навчати той, хто сам не розвинений, не вихований, не освічений»².

У навчально-виховному процесі вищого навчального закладу головним засобом передачі культури, духовних цінностей є непов­торна індивідуальність викладача як носія культури з унікальною особистістю студента. Педагогічна культура є феноменом вияву викладачем власного «Я» у професійно-педагогічній діяльності. О.С.Газман вказує, що культура є гармонією культури творчих знань, творчої дії, почуттів і спілкування. Оскільки об'єктом пе­дагогічної діяльності є особистість, то вона будується за законами спілкування. Антуан де Сент Екзюпері називав спілкування най­більшою розкішшю на світі, але для педагога спілкування – це професійний обов'язок. М.С.Каган стверджує, що, з одного боку, культура неможлива без спілкування, з іншого ж - гуманістич­ний зміст спілкування, олюдненість стосунків є найбільш повним вираженням культури.

Дата добавления: 2014-01-06