ІІІ. Особливості розвитку мистецтва Високого Ренесансу

Гуманістичний ідеал людини знайшов своє яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке в свою чергу збагатило цей ідеал художніми засобами.

-Хто може визначити естетичні засади нового мистецтва. Що йому властиве?

(Для ренесансу властиві світськість, глибокий інтерес до людини і природи, правдиве їх зображення, до гармонії внутрішнього світу особистості, виразність і пластичність образів).

Зокрема, основу ренесансного стилю в архітектурі заклали видатні зодчі Брунеллескі, Альберті, Браманте, Паладіо (Італія), Леско, Делорм (Франція). Вони приділяли увагу світським спорудам. Характерні риси нового архітектурного стилю: досконалість пропорцій, просто фасадів, просторі інтер’єри.

З усіма труднощами геніально справився Філіппо Брунелескі – найвидатніший архітектор доби Відродження. Стрункий, витягнутий догори купол собору, здіймаючись угору на 107 м, і досі височить над містом, багато в чому визначаючи його загальний силует. Здалеку видно вісім білокам’яних ребер купола, критого, як і дахи навколишніх будов, червоно – коричневою черепицею…

Палац Барджелло – це класична споруда пізнього середньовіччя. Названа тому. Що в 15 ст. в ній засідав вищий Суд Флорентійської республіки, який називався “Барджелло”. Сьогодні в палаці – Національний музей.

У Венеції XV ст., яка була центром італійського Відро­дження, створюються великі архітектурні ансамблі, котрі вражають цілісністю художнього задуму та багатством ком­позиційних вирішень. У творчості Донато Браманте, Антоніо да Сангало сягає свого апогею досконалість форм архітектурних деталей і образів. Палаци, вілли, громадські будівлі становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци Медічі-Ріккарді (архітектор Мікелоццо), капелла Пацці (архітектор Брунеллескі) у Флоренції, церква Санта Марія делла Граціє в Мілані (архітектор Браманте) та ін.

В архітектурі італійського Пізнього Відродження спостерігається прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної культури, з'являються елементи бароко та маньєризму (від тапіега — манера) — образо­творчої течії, позначеної штучно ускладненою компози­цією, деформацією постатей. Прикладом чого можуть слу­жити Стара бібліотека Сан-Марко у Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє подвір'я палаццо Пітті (архітектор Амманаті) у Віченці.

Відродження у Нідерландах та Німеччині ознаменова­не розквітом пізньої готики. Архітектурні ансамблі Антвер­пена, Гейдельберга зберегли свій готичний стиль, але струк­тура будівель видозмінилася відповідно до нових вимог міського життя, що призвело до виникнення місцевого архітектурного стилю, в якому класичний ордер відігравав лише декоративну роль. Це характерно для ратуші в Ант­верпені (архітектор Флоріс), палацу в Гейдельберзі (архі­тектор Сіксденірс). У такому ж архітектурному ключі спо­руджувалися не тільки ратуші, а й будинки цехів та гільдій. Специфічний місцевий стиль, орієнтований на античність та італійську архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.

Основоположником живопису епохи Відродження вважають італійського художника Мазаччо. Він не дожив і до тридцяти років, але його внесок в розвиток тогочасного живопису неоцінений. Кілька поколінь митців вчилися на його розписах, що в капелі Бранкаччі у церкві Санта Марія делла Карміне. Мазаччо не завершив своїх робіт через передчасну смерть. Деякі фрески було дописано лише наприкінці ХV ст. його твори вражають особливою цілісністю художнього задуму і чіткою логічністю в розгортанні дії.

Проте найблискучішим періодом ренесансного образотворчого мистецтва є Високе Відродження. Культ людини і природних людських стосунків - основна тема в мистецтві Відродження. З’явилася велика кількість творів, де зображено Мадонну з дитиною, що символізувало святість материнства і продовження роду людського, а також Світову гармонію, до якої люди прагнули в усі часи.

Джотто ді Бондоне - італійський живописець, представник Проторенесансу. Відійшов від середньовічних канонів, вніс до зображення релігійних сцен земне начало, надаючи євангелійським сюжетам небувалу раніше життєву переконливість. Фрески Капелли Арена в Падуї і церкви Санта-Кроче у Флоренції вражають силою і монументальністю образів. Сцени з життя Христа і Богородиці художник представляє як епічний цикл. Євангельські сюжети Джотто передає як події з реального життя. У фарбі він ніби розповідає про проблеми, зрозумілі у всі часи: доброту і взаєморозуміння, підступність і зраду, скорботу і материнську любов.

Донателло – великий італійський скульптор, засновник скульптури епохи Відродження, новатор мистецтва свого часу. Народився у Флоренції, був сином ремісника. Він підніс на новий, вищий щабель не тільки італійську, а й усю європейську скульптуру. Саме в його творах ідеал сміливої активної людини знайшов повноцінне художнє втілення. Глибоко реалістичні, пластична мова Донателло відзначається силою й правдивістю. Це була мова митця, який пристрасно вивчав натуру і водночас творчо переосмислював надбання не тільки своїх італійських попередників, а й багатий досвід античної спадщини.

Бронзова статуя Давида створена Донателло під впливом античних зразків. Вперше в мистецтві Ренесансу скульптор показує голе чоловіче тіло, оскільки це робили майстри античного миру. Голий Давид (1,58 м) стоїть в дещо розслабленій позі, дивлячись вниз, на голові пастуший капелюх, увінчаний лавровим вінком. Перед нами хлопчик з гнучкою фігурою в дещо самовпевненій позі, в правій руці він тримає меч, а ногою зневажає відрубану голову Голіафа.

У Падуї Донателло створює ще один видатний твір – Кінну статую кондотьєра Гаттамелати. Бронзовий пам’ятник розташований на площі перед собором св. Антонія. Скульптор створює прекрасний портрет, що передає яскраві індивідуальні риси, в той же час – це типовий герой епохи Відродження, мужня, упевнена в собі людина.

Сандро Ботічеллі - італійський живописець, представник Раннього Відродження. Близький до гуманістичних шкіл Флоренції та до двору Медічі. Твори Ботічеллі на релігійні та міфологічні сюжети відзначені поетичністю та колоритом. Боттічеллі не був титаном, подібно Мікеланджело, і герої його картин не трагічні, вони тільки задумливі і сумні. Захоплювався античністю і сміливо вводив у свої твори античні персонажі.

Особливості стилю Сандро Ботічеллі:

1. ліричний і романтичний характер образів;

2. фантастичний пейзаж;

3. “готицизм” (подовжені фігури, що наче не торкаються землі);

4. особливий тип жіночого обличчя (подовжений овал, припухлі губи та очі)

— “Прімавера” (“Весна”) – у своїх картинах Ботічеллі зображає дерева взагалі, пісенний образ дерева, наділяючи його як в казці, найпрекраснішими якостями, воно струнке, з гладким стовбуром, з пишним листям, усипане одночасно і кольорами і фруктами. В пейзажі художник не прагне відтворити той чи інший ландшафт, він тільки позначає природу, називаючи її основні, і вічні елементи. Зображаючи цей земний рай, художник вимикає з своєї картини категорії простору і часу. За стрункими стовбурами дерев видніється небо, але немає ніякої далі, ніяких перспективних ліній, що відводять в глибину, за межі зображеного. Навіть луг, по якому ступають фігури, не створює враження глибини; він схожий на килим, повішений на стіну, йти по ньому не можливо.

Саме у цей час мистецтво досягло своїх вершин у творчості Леонардо да Вінчі. Ця надзвичайна людина все знала, все вміла - все те, що знали і вміли в той час. Леонардо був художником, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, винахідником, інженером, анатомом, ботаніком... Легко перечислити ким він не був.

Легендарна слава Леонардо прожила століття і до цих пір не тільки не згасла, але розгоряється все яскравіше.

Перед Вами “Таємна вечеря” - одне з великих полотен художника, доля якого така ж трагічна, як життя художника. Вона написана на вузькій стіні великої зали - трапезної монастиря Санта Марія делла Грація в Мілані.

“Один з вас зрадить мене” - тільки що вимовив Христос рокові слова, і холодний подих року торкнувся кожного з учасників вечері. Складна гама почуттів вперше в історії живопису знайшла таке глибоке і тонке відображення. Слова ці ранять кожного в серце.

Юний мрійливий Іоанн, що сидить по праву руку від Христа, скорбно схилив голову від отриманого удару. Петро, що сидить поруч із ним, схопився рукою за ніж, щоби покарати зрадника.

Яків Старий, що сидить по ліву руку від Христа, красномовним жестом нерозуміння розвів руки в сторони, а ледь привставший зі свого місця поряд з ним юний Філіп - образ високої краси - схиляється перед Христом в пориві самопожертви. І як контраст з ними подоба Іуди.

На противагу від своїх попередників, Леонардо зобразив його разом з апостолами, лишень виділив його місце тінню, яка падає на нього. В цій фресці яскраві не тільки образи, а й жести. Одні лиш рухи рук виражають усі відтінки почуттів, починаючи від безсильно лежачої на столі вверх долонею руки Хреста - в цьому жесті передано почуття покори від очікуваної його участі, - до злякано всплеснутих долонь апостола Андрія.

Доля фрески Леонардо да Вінчі трагічна. Воїни Наполеона, захопивши в кінці ХVІІІ ст. Італію, зробили в трапезній кімнаті монастиря конюшню, а потім в’язницю. Під час Другої світової війни в трапезну влучила бомба, і три її стіни впали, збереглась лише стіна з розписом митця.

З творів останнього десятиліття життя Леонардо згадаємо знамениту “Мону Лізу”. Портрет Джоконди - це рішучий крок на шляху розвитку ренесансного портретного мистецтва. Спокоєм і людською гідністю позначено красу Мони Лізи. Величність Джоконди полягає в зіставленні її дуже наближеної до краю полотна підкреслено об’ємної фігури з немовби побаченими здалеку ландшафтом зі скелями та струмками, мінливими, невловимими, ніби реальними, а в тім, безумно, фантастичними.

Вражає образ очей молодої жінки. Ми бачимо в них мудрість і лукавство, ніби ця жінка знає, пам’ятає або передчуває щось ще невідоме, недоступне глядачеві. Мона Ліза не здається ані красивою, ані закоханою, ані милосердною, але подивившись на неї, глядач підпадає під її владу. У ній криється невідома, але вабляча сила гідності та гармонії. Образ жінки мінливий, як течія води, шелест листя, і водночас Джоконда незмінна і вічні, як сама природа.

(Учні уважно вивчають репродукцію картини, її фрагменти, намагаються проникнути у її глибокий філософський зміст, прагнуть зрозуміти велику людську красу, намагаються зрозуміти таємничу посмішку легендарної Мони Лізи).

Синтез світу християнства та античної міфології проглядається у творчості Рафаеля Санті. Він, як істинний син Відродження, був якщо не стільки універсальним, як Леонардо, то все ж різнобічним художником: і архітектором, і монументалістом, і майстром портрету. Але донині його знають більше всього як творця дивних “Мадонн” - особистісне осмислення художником середньовічного культу Богоматері. Гуманізм він сприймав головним чином через літературну течію, тому в центрі його творчої уваги став ідеальний образ людини, благородство якої визначається її морально – етичною повноцінністю. Серед бурхливих подій свого часу Рафаель зберіг світлу віру в благородство людини, юнацьку чистоту почуттів, що так поетично розкрилося в його творах.

Глядачам добре відомі самий ранній і самий пізній твори цього циклу - маленька “Мадонна Конетабіле” в Ермітажі і “Сикстинська мадонна” Дрезденської галереї. “Мадонну Конетабіле” Рафаель написав в юності, і це дійсно юний твір - по рідкісній чистоті, розумінні. Композиція вписана в коло. У його мадонн завжди гладке волосся, чистий овал обличчя, довге чоло. Молода мати і її дитя безмежно зворушливі. Він зобразив Марію за читанням книги на фоні прозорого умбрійського пейзажу з пологими пагорбами навколо озера і тонкими деревами. Синій плащ Марії тонко сплітається з голубим небом, з холодними відтінками зелених пагорбів, озера і далеких снігових гір, але в цілому кольоровий стрій картини породжує враження світлої чистоти. У картині немає нічого випадкового. Яка гармонія в погляді мадонни, нахилі її голови і кожному деревці пейзажу, у всіх деталях і у всій композиції в цілому!

Існує легенда: італійський художник епохи Відродження Рафаель мав одне велике прагнення - намалювати Діву Марію, він мріяв про те вдень і вночі, але відчував брак фантазії, натхнення, вміння. Часом ніби промінь світла падав із небес йому в душу, і він чітко бачив перед собою священний образ, але це тривало кілька секунд.

І ось однієї безсонної ночі Рафаель побачив на стіні дивне сіяння. Його незавершений твір ніби наповнився життям - зі стіни на нього дивилася Матір Божа. Її погляд проникав у душу. Це був саме той образ, який він шукав.

Босонога. Проста. Юна. Мадонна прийшла до людей. Тисячна юрба очікує її появи. І це видовище людей, які страждають, шукають її погляду, простягають до неї руки, на мить зупинило Марію. Вона зворушена. Ось Земля... і ці люди, які повинні неминуче вбити її дитя. Вона знає про це. Знає все!

Топчучи хмари босими ногами, притискаючи до грудей сина, поглядає на людей Мадонна. Її погляд збентежений видовищем невлаштованості світу, страждань та хвилювань мешканців Землі. Вона ще міцніше притискає сина. Мадонна відчуває долю дитини, і тому широко відкриті її чудові, дещо сумні очі, ледь-ледь припідняті тонкі брови, тому такою скорботою огорнута її юна краса.

“Навіщо я прийшла?” - готові прошепотіти її вуста. Але так треба. І молода жінка, горда, благородна в своєму пориві, не дивлячись на всю тугу, яка щемить її душу, все ж спустилась на Землю. Вона знає: попереду її чекає Голгофа. Вона прийшла, адже так хотів сам могутній Рафаель.

Світ ”Сікстинської мадонни” досить складний. На перший погляд ніщо в картині не провокує біди. Але відчуття трагедії невідступно переслідує. Співає, співає хор ангелів. Він славить мадонну.

Де б ми не були, нас знаходить пильний погляд Марії, і ми ніби чуємо питання: “Чи не ти один з тих, хто зробить мене нещасливою?” І мимоволі душа твоя, не дивлячись на все веління розуму, яке підказує, що це міраж, видумка художника, душа твоя, яка не причетна до всієї цієї історії і ніяк не повинна в стражданні Марії, все ж замирає від такого тяжкого материнського погляду.

“Сікстинська Мадонна” належить до числа найбільш прославлених творів світового мистецтва. В ренесансному живописі це найглибше і найпрекрасніше втілення теми материнства.

Кульмінація ренесансного класицизму доби Високого Відродження - творчість Мікеланджело Буанаротті. Драматичне вираження глибоких протиріч культури епохи у його мармуровій групі “ Пієта”, капелі Медичі (розпис стелі Сикстинської капели, фреска “Страшний суд”), архітектурі (собор святого Петра в Римі). Характерною рисою художньої твор­чості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої при­роди. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття. "Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу ні сказати, ні подумати, що при виді твого обличчя так обтя­жує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення", — писав на схилі років Мікеланджело.

Людство завжди мріяло про людину ідеальну, досконалу. І одна з цих мрій втілилася в біблійній оповіді про царя Давида.

Пригадайте, що вам відомо про життя царя Давида з Біблії.

Увагу митців Європи привертав образ ізраїльського царя Давида. У старому заповіті детально описано його життя, та роки царювання. Шлях Давида від простого поступника до славетного царя Ізраїлю дуже тернистий, сповнений випробувань, небезпек та героїзму. Та й сам образ Давида, що постає перед нами зі сторінок Біблії надзвичайно складний і багатогранний, яскравий і неоднозначний. Не можливо перелічити твори мистецтва, які змальовують Давида в різні періоди його життя. Бронзовий “Давид” Донателло - це юний підліток, дещо кокетливий, з довгим волоссям. У 70-х роках ХV ст. скульптор створює свого “Давида”. Але “Давид” Мікеланджело перевершив усі роботи попередників.

Він зобразив свого Давида перед здійсненням подвигу. Це не хлопчик чи підліток, а величний і прекрасний юнак у повному розквіті сил. Прекрасне обличчя його повне гніву, погляд грізно спрямований на ворога. Вражають гігантські розміри статуї (її висота 5,5м). Образ людини набуває тут дійсно титанічного характеру.

Художня мова “Давида” відрізняється ясністю і простотою: виразний силует, чіткий контур, відсутність протиречивих елементів у трактуванні рухів і в скульптурній моделіровці. Образ Давида, створений генієм Мікеланджело, завжди сприйматиметься як натхненне втілення образу людини-патріота, героя, борця за волю, захисника добра і правди, як найдосконаліше творіння Бога на землі. Давид - це величний і прекрасний юнак у розквіті сил, зображений перед поєдинком, у момент найбільшого напруження фізичних і духовних сил. Благородство, могутня енергія й сила струмують від мужньої й водночас по-юнацьки стрункої постаті Давида. Грізно зсунуті брови, в очах рішучість і відвага. Прекрасне лице суворе й горде, повне стриманого гніву й презирства до ворога, що зітхнув на свободу його народу. Скульптор досконало передав нездоланну волю юнака, його громадянську мужність, упевненість у перемозі, готовність на самопожертву заради щастя й волі свого народу. Давид сповнений почуття власної гідності, це справжній громадянин, палкий патріот своєї землі. Незабаром він на довгі десятиліття стане провідником свого народу й залишить слід у його історії. Образ Давида - це натхненне втілення образу людини-патріота, борця за волю, захисника добра і правди, це узагальнений ідеал людини - найдосконалішого Божого творіння на землі.

· Як з’явилася людина?

· Хто й коли створив її?

· Звідки ми можемо про це дізнатися?

Ось як побачив цей біблійний епізод титан епохи Відродження.

(Студенти розглядають та аналізують репродукцію фрески Мікеланджело "Створення Адама").

З безмежного космосу летить, наближаючись до Землі, могутній і всеблагий Бог-Отець, сивобородий, сповнений життєдайної сили і натхнення, оточений ангелами. На краю Землі лежить Адам. Це міцної статури молодий чоловік. Він тільки пробуджується до життя. У позі Адама - слабкість, безпомічність, покірність. Проте ми відчуваємо, що в ньому закладена грандіозна сила. Ніби спроквола він простягає ліву руку назустріч Творцеві, благально, з надією дивиться на Бога. Бог-Отець владно спрямував свою животворну правицю до Адама, ось-ось торкнеться його руки. Ще мить - і станеться диво: чудотворна Божа сила одухотворить першу людину, пружною енергією сповнить її тіло... Вдивляючись у фреску Мікеланджело, ми ніби стаємо свідками того першопоштовху, Божого акту творення, що дав початок духовному розвиткові людства.

У багатьох творах епохи Відродження помітне звернення до фольклору. Народна творчість - так само одвічний орієнтир для художників епохи Відродження, як античне мистецтво чи Священне Писання. Все це ми можемо споглядати на полотнах Пітера Брейгеля Старшого “Селянський танок”, “Сліпі”.

Художники ренесансної доби відтворювали життя в усіх його проявах, нерідко використовуючи для цього сатиру та гумор. На полотні “Прислів’я” Пітера Брейгеля людські вади виразно проявляються в образах звичайних людей, які навіть не вирізняються в загальнолюдській масі.

Отже, Європейська культура цього періоду, що складалась з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях розвитку, таким чином, заповіти Ренесансу багатообразні: в ньому так чи інакше розпізнані чи не всі ті тенденції, якими жило європейське мистецтво в наступні століття.

Література

основна:

Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. - М.: Искусство. - 1995. - с.158

Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник / За ред. С,М, Клапчука, В.Ф.Остафійчука. - К.: Вища школа. - 1999. - с. 105

додаткова:

Алпатов М.В., Ростовцев Н.Н. Искусство. Ч.І.- М.: Просвещение. - 1987.

Горбач Н.Я. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - Львів: Каменяр.- 1992.

Долгополов И.В. Мастера: Новелла о художниках. - М.: Воениздат. - 1981. - 590 с.

Леонардо да Вінчі: Альбом/ Авт. - упоряд. Н.Б.Гуляєвська. - К.: Мистецтво. - 128 с.

Дата добавления: 2014-01-07