Системний характер мови: лінгвістичні моделі як базис для побудови моделі трансляції

Лекція 2

У цій лекції буде розкритий системний характер мови і розглянуті відомі лінгвістичні моделі як основа побудови машинних систем перекладу.

1. Мова як система. Хоч про необхідність появи мовної системи свідчили уже праці Г.В.Ф.Гегеля і В. фон Гумбольда, погляди прихильників порівняльно-історичного мовознавства ХІХ ст., передумови формування системного підходу в мовознавстві склалися в ХІХ ст., коли в науці в цілому системний підхід довів свою перевагу над атомістичним. Виявлення системного характеру мови і формування уявлення про мову як систему пов’язують з іменем Ф. де Соссюра, при тому що приблизно тоді ж важливі щодо обґрунтуванні системного підходу до мови думки були сформульовані І. О. Бодуеном де Куртене і українським мовознавцем О. О. Потебнею. Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссюром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічному зв’язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр заперечував її системність.

Ми будемо виходити із згаданого вище визначення мови як знакової системи для соціуму. Системний погляд на мову формує уявлення про неї як множину взаємопов’язаних мовних елементів, що утворюють певну єдність і цілісність. В концентрованій формі мовну систему характеризує сукупність мовних одиниць, які за рахунок системоутворюючих відношень утворюють ярусну будову мови. В мовній системі кожен компонент існує не ізольовано, а лише в протиставленні іншим компонентам цієї системи. Саме його місце в мовній системі визначається його значимістю, релевантністю до реалізації функцій мови, загальною роллю в системі. Поняття системи мови базується на взаємозалежності її елементів. Системні відношення входять у елементи системи, утворюючи якісну їх характеристику. Нерідко саме відмінність системних відношень є єдиною основою розрізнення й самих елементів. Так, в ряді англійських слів love, love's, loves, loves' слово love є іменником зі значенням «любов», в ряді love, loves, loved, loving слово love є дієсловом зі значенням «любити». Таке розрізнення можна встановити лише на основі аналізу системних відношень. Дійсно, у першому випадку love — член іменникової парадигми, у другому — дієслівної.

Хоч положення про системний характер мови застосовується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. Наприклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольованими фонемами іншої мови, незважаючи на їх позірну подібність. Фонему можна визначити лише стосовно певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Не можна стверджувати, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови.

Властивості мовних одиниць поділяють на системоутворювальні і системонабуті. Перші формують системні зв’язки і відношення, причому мовні одиниці їх мають ще до входження в систему, наприклад, форми співаю, співаєш, співає є системоутворювальними, бо формують систему особових форм дієслова теперішнього часу однини. Другими система і системні відношення наділяють одиницю і яких вона не має поза системою, наприклад, форма співала у виразах я співала, ти співала, вона співала є системонабутою, вона репре­зентує то першу, то другу, то третю особу однини в минулому часі. Якщо речення Пісня виконується дітьми розглядати як систему, то системоутворювальними є властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути певним членом речення — підметом, присудком, додатком тощо.

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, М.П. Кочерган [ Загальне мовознавство ] демонструє цю системну особливість на прикладі фонетичних і граматичних законів індоєвропейських мов. Зокрема, фонетичний закон відкритого складу, який діяв ще в слов’янській мові доісторичного періоду, призвів до інтеграції відмін іменників з основами на ŏ і ŭ (rab ŏ s ® рабъ, sūnŭs ® сынъ), оскільки відпав приголосний, а [ ŏ ] і [ ŭ ] перейшли в один звук [ъ] і названі форми перестали розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію парадигм цих іменників.

Унаслідок того, що окремі англійські слова у період скандинавського завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової форми деяких спільних за походженням слів: scirt «спідниця» і старо-англійського shirt «сорочка», egg «яйце» і edge ¬ ecg «край»; tradition (лат. traditio) «традиція» і treason (старофранцузьке traison ¬ лат. traditio) «зрада». Те ж спостерігаємо в нім. Кпарре «зброєносець» і Кпаbе «хлопець».

Стимулювання в англійській мові аналітичних тенденцій пов’язане з тим, що зредуковані закінчення виявилися нездатними виражати з достатньою чіткістю граматичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумовив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища.

Як системі мові притаманні певні властивості. Мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою. Пояснимо складові цього визначення.

На відміну від закритих систем, які складається зі строго визначеної кількості одиниць, причому цей кількісний склад є незмінним, для мови притаманна відкритість, ознакою якої є непостійний, змінний склад її елементів. Дійсно, мова не існує ізольовано від суспільства, а розвивається водночас із суспільством, щоб бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку народу — носія мови, вона постійно поповнюється новими елементами. І ще мовна система різниться від біологічних, кібернетичних та інших систем своєю відкритістю для мислення. Водночас фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Так, фонологічна система має закритий характер, наприклад фонемний склад української мови після XII ст. не змінився. Морфологічна система належить до мало відкритих. Найбільш відкритою є лексико-семан­тична система, оскільки час від часу мова поповнюється новими словами і позбавляється від застарілих функціонально непридатних слів.

З відкритістю пов’язана така властивість мовної системи, як динамічність, яка виражається в постійній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної системи виявляється її потенційність, яка полягає не тільки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона перестала б задовольняти суспільство, не могла б виразити нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здат­ність до саморегулювання.

Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.

Якщо матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію, то ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов’язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти сис­тему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матеріальних ідеальні системи завжди виникають тільки завдяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують поза якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжуються нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріплюється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її носієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.

Мова як глобальна система — це закономірно організована сукупність локальних підсистем, під якими розуміють закономірно організовані сукупності однорідних мовних елементів одного рівня, пов’язаних стійкими інваріантними відношеннями, наприклад система відмінків, фонологічна система тощо. Щоб множина однорідних мовних фактів набула системності в локальному сенсі, вона повинна бути описана повністю і не збитково за допомогою певного формального апарату, більш простого і економнішого ніж емпіричний список вихідних фактів. Звичайно мова йде про формалізм, який включає набір елементарних об’єктів з їх ознаками і відношеннями і правила утворення складних об’єктів із простих. В жорстко організованих чи структурованих системах, наприклад в фонологічній системі, істотна зміна одного елемента призводить до зміни в інших точках системи або навіть до втрати нею рівноваги. Нежорстким системам, наприклад лексичній системі, властива змінність елементів без вирішального впливу на інші елементи системи.

Як системі мові властиві також:

1) асиметрія;

2) стійкість і еволюційність;

та інші властивості.

Наявність у мови таких властивостей як не жорсткість, асиметрія, боротьба консервативної і еволюційної тенденцій, неоднаковий рівень системності її локальних підсистем обумовили їх неоднакову швидкість розвитку. З цим пов’язана наявність центральних і периферійних, домінантних і регресивних рис.

Від комунікативних засобів тварин мовну систему відрізняє здатність виражати логічні форми мислення (поняття, позачасне судження) і передавати повідомлення про світ об’єктивно, незалежно від ситуації і учасників мовленнєвого акту. Від штучних формалізмів мовну систему відрізняють стихійність виникнення і розвитку, можливість вираження дейктичної, експресивної та спонукальної інформації. Мовна система відкрита, вона взаємодіє з навколишнім середовищем пізнавальної діяльності людини, що обумовлює необхідність вивчення її зовнішніх зв’язків.

Сучасні уявлення про мовну систему базуються на низці взаємопов’язаних концепцій, до яких насамперед належать: структура, рівні, одиниці і відношення мови; знакова природа мови; мовна форма; функція мови; зовнішні та внутрішні зв’язки в мові; синхронія і діахронія; аналіз і синтез; регулярність і нерегулярність та інші. Розглянемо їх детальніше.

1.1 Структурні особливості мови. Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної школи. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв’язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознавстві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім терміна система мови, хоча більшість мовознавців ці терміни розмежовують, причому у науковій літературі немає чіткої диференціації термінів система і структура. Спочатку термін система запропонували використовувати для позначення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення системних відношень між різними рівнями. Потім поняття структури пов’язали з діахронічним аспектом — за системою залишили статичний підхід до об’єднання системоутворюючих елементів, а структурі надали динаміку, крім стану вона зумовлює й форми розвитку елементів, взаємопов’язаних у цілісній єдності [Звегінцев]. Наступним кроком став погляд на структуру як гіпотетичну побудову, яка становить собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують суть мови [Л. Єльмслева]. Загалом, з точки зору комп’ютерної лінгвістики, варто дотримуватися поглядів О. С. Мельничука на систему, як сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структуру, як склад і внутрішню організацію єдиного цілого [Мельничук 1970: 27].

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з підсистем, які називаються рівнями, або ярусами. Кожен рівень мови характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінгвістиці. Вона була підготовлена традиційним виокремленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексико­логії, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний (іноді фонемний), морфологічний (іноді морфемний), лексико-семантичний і синтаксичний (рівень речення). Рівні утворюють найважливіші підсистеми мовної системи. Кожен з них характеризується своєю сукупністю відносно однорідних мовних одиниць і набором правил, що регулюють використання і групування одиниць рівня в різні класи і підкласи. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).

За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів. Отже, рівні можна розташувати у порядку від нижчого до вищого таким чином: фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний.

Мовні рівні не існують ізольовано, вони взаємопов'язані. Саме на стику рівнів виникають проміжні рівні, одиниці яких мають подвійний характер, оскільки утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать мор­фонологічний, словотвірний, фразеологічний.

Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології її прихильники вважають дослідження морфологічного використання фонологічних засобів мови. Морфонологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: ру к а — ру ч ка, с é ла — с е л á, англ, f oo t — f ee t, нім. V o gel — V ö gel тощо.

Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей.

Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море тощо).

Дехто з мовознавців виділяє ще рівень диференційних ознак, словосполучень, надфразових єдностей, що є необґрунтованим. Як і будь-яка інша, наведена тут класифікація рівнів мови є огрублениям реальних мовних фактів. У мові існують більш складні відношення між її підсистемами. У цій схемі рівнів не все враховано. Зокрема, морфеми ще поділяються на кореневі, словотвірні і словозмінні, які виконують зовсім різні функції, а над рівнем морфем існує не тільки рівень слів, а й рівень граматичних форм. До того ж речення утворюється не із слів, а з певних словоформ.

В лінгвістиці використовується поняття ступеня системності рівня. Ступінь системності рівня залежить від кількості одиниць, що входять до його складу. Вважається, чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Саме таким вважають фонологічний рівень, тоді як лексико-семантичний є найменш системним.

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Власне ці відношення можна назвати системоутворюючими, оскільки утворюють каркас мовної системи. Не всі одиниці мови мають здатність до формування відповідного мовного рівня. Для цього мовні одиниці повинні володіти властивістю рівневої сполучуваності, тобто перебувати у парадигматичних та синтагматичних відношеннях тільки з мовними одиницями того ж рівня. Кожний рівень охоплює сукупність тих одиниць одного ступеня складності (відносно однорідних одиниць), які можуть вступати між собою в синтагматичні й парадигматичні відношення. Так, фонеми утворюють класи і сполучуються в мовленнєвому ланцюгу лише з фонемами, морфеми — лише з морфемами, слова — лише зі словами.

Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція одиниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня. Одиниці одного рівня не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не можуть складатися з фонем, морфеми — з морфем і т. д.). З одиницями іншого рівня мови вони вступають тільки в ієрархічні відношення на зразок «складається з...» або «входить в...».

Отже, до одного рівня належать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Приклади угрупувань, які утворюються цими мовними одиницями і не є рівнеутворюючими: голосні і приголосні — для фонем; кореневі і афіксальні — для морфем; знаменні, службові, похідні, прості, частини мови тощо — для слів.

Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка виявляється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:

1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; одиниці одного рівня повинні бути однорідними;

2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;

3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.

Рівні мови не є ізольованими. Пов’язані ієрархічними відношеннями, вони характеризують будову мовної системи. Наведена ієрархічна організація мови доповнюється двома додатковими можливостями мовних одиниць:

- мовні одиниці одного рівня можуть сполучуватися в комбінації, які не є мовними одиницями іншого рівня;

- мовні одиниці одного рівня можуть розглядатися в абстрактній (як назва класу) і конкретній (як окремий представник класу) формах.

Варто зазначити, що наведені рівні мови застосовуються в онтологічному сенсі. При аналізі мови рівні можуть залежати від мети і задач дослідження. І ще одне важливе застереження — мова не складається з рівнів в процесі розвитку, а поділяється на них.

Розглянемо згадані вище відношення детальніше. Розпочнемо з парадигматичних відношень, під якими будемо розуміти відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.

Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в граматиці — між відмінковими формами слів, формами дієвідмінювання, між різними типами речень тощо; в лексико-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигматичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вертикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).

Синтагматичні відношення — це відношення одиниць, розташованих лінійно. Вони характеризують здатність мовних елементів поєднуватися. Оскільки синтагматичні відношення завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною, їх називають горизонтальними.

Так, фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова немає такого звукосполучення, як цстп. Синтагматичними зв’язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів:

	-тель	-ар	-ач	-ник	-ій
гнобити	+	-	-	-	-
пекти	-	+	-	-	-
сіяти	-	-	+	-	-
керувати	-	-	-	+	-
носити	-	-	-	-	+

У синтаксисі кожної мови також існують певні синтагматичні особливості. Зокрема, в латинській та багатьох романських і германських мовах існує зворот accusativus cum infinitivo (див. нім.: Ich sah ihn durch die Strafle gehen, що дослівно перекладається «Я бачив його по вулиці йти»), якого зовсім не фіксують слов’янські мови. У лексиці синтагматичні відношення також виявляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з одиничною сполучуваністю, наприклад укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), вудити (рибу), рос. закадычный (друг), убористый (почерк), подножный (корм), испустить (дух). Лексична синтагматика також є специфічною для кожної мови, наприклад англ. brown (eyes, boots, hair, horse) і укр. коричневі черевики, але карі очі, каштанове волосся, карий, гнідий, каро-гнідий кінь, англ. brown bread і укр. чорний хліб.

Ієрархічні відношення — це відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня складності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношення об’єднують одиниці різних ступенів складності.

Протиставлення парадигматичних і синтагматичних відношень, з одного боку, та ієрархічних, з іншого, відображає особливу властивість мовної системи — її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосується будови мови, її структури.

Теорія ізоморфізму й ієрархії рівнів мови. Теорію ізоморфізму запропонував польський мовознавець Є.Курилович. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичення методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики.

Не всі вчені приймають теорію ізоморфізму, деякі з них закидають цій теорії відхід від пояснення всієї складності мовної структури, обмеженість найпростішими структурами з площинною будовою.

Суть теорії ієрархії рівнів — оригінальної теорії структури мови, запропонованої французьким мовознавцем Е.Бенвеністом, полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня. Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває лише в складі слова. Наприклад: закінчення -а має значення «називний відмінок, однина, жіночий рід» тільки в складі слова (рук-а, рік-а, сестр-а). Фонему також можна визначити лише як складову частину одиниці вищого рівня — морфеми. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням — здатність бути складовою частиною одиниці вищого рівня.

Є противники і у цієї теорії. На їх думку таке розуміння мовної структури допускає тільки один напрям аналізу — від нижчого рівня до вищого, від форми до змісту.

1.2 Системне і несистемне, система і норма. Вище було зазначено, що мова — це відкрита й динамічна система. Однак їй властиві і несистемні явища. Як приклад можна навести неповні (їх ще називають «дефектними») парадигми деяких іменників (рос. мечта не має форми родового відмінка множини) та дієслів (від рос. победить не утворюється форма 1-ї особи однини побежу, хоч укр. дієслово перемогти має відповідну форму переможу). Ще можна згадати про відсутність деяких паралельних форм жіночого роду в російських назвах осіб за діяльністю (начальник — начальница, певец — певица, мэр —?, министр —?) і, навпаки, для слова балерина маємо лише жартівливе некодифіковане балерун.

Асистемні факти в мові дозволили деяким вченим, наприклад Р. О. Будагову [3—17], зробити висновок про те, що хоч будь-яка природна мова зберігає свій системний характер, за своєю природою вона не зводиться і не може зводитися до суми різних схем, які визначають її сутність і особливості функціонування. Одиниці мови всіх її рівнів не вкладаються в систему, причому за межами системи нерідко опиняються якраз найважливіші мовні властивості та явища.

Мовна система постійно прагне до рівноваги, але ніколи цього не досягає повністю. Через те вона розвивається і перебуває в стані відносної рівноваги. Отже, причина розвитку мови значною мірою закладена в самій мові.

Система мови, на думку деяких мовознавців, — це не тільки те, що реально існує в мові, а й усе те, що може бути в ній створене. «Система мови, — пише Е. Косеріу, — це система можливостей, вона охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності» [Косериу 1966: 175]. Наприклад, у системі українського словотвору є модель «дієслівна основа + суфікс - тель», «дієслівна основа + суфікс - ач», «дієслівна основа + суфікс -ник». Моделі дають змогу утворити іменники з певним значенням з трьома суфіксами, однак не всі можливості, що дає система, реалізуються в мові. У системі мови є порожні клітини, тобто нереалізовані можливості мови, їх часто заповнюють діти своїми інноваціями, які вони створюють за моделями, наявними в мовній системі (писаю, малюваю тощо).

Норма завжди є вужчою від системи. Норма відбирає і закріплює далеко не всі дозволені системою форми. Порушення норм, які визначаються системою мови, носіями мови (тими, для кого ця мова є рідною), не спостерігається, бо це означало б вихід за межі можливостей, наданих системою, тобто вихід за межі не тільки того, що реально існує, а й того, що в ній може бути (вживання утворень, які не тільки не існують, а й неможливі в мові). Таких помилок можуть припускатися тільки іноземці (білий стіна, будем посмотреть).

Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділянки — типовий зразок динамічної саморегулювальної системи.

Важливими системними особливостями мови також є:

Зовнішні та внутрішні зв’язки в мові.

Синхронія і діахронія.

Аналіз і синтез.

Регулярність і нерегулярність.

1.3 Мова як знакова система. Напевне найбільш об’єднуючою для середовища лінгвістів є загальна тенденція розглядати мову як знакову систему. Започаткована в працях давньоіндійських та давньогрецьких учених, розвинена в епоху зародження і розвитку класичної філології теорія знакової природи мови знайшла своє найдосконаліше втілення в семіотиці. І хоч існують окремі розбіжності щодо структури мовного знака, знакових одиниць мови, ми можемо розглядати знакову систему мови як універсальне надбання лінгвістики.

Знаки та їх типологія. В житті людини одні предмети, події, явища часто використовуються для представлення інших предметів, подій, явищ, оцінки ситуацій, прийняття рішень, виконання певних дій тощо. Тоді говорять про знаки.

Знак — матеріальний предмет, який чуттєво сприймається, подія або дія, яка виступає в пізнанні як вказівка, позначення або представлення іншого предмета, події, дії, суб’єктивної сутності.

Уже Ф. Де Соссюр мову розглядав як систему знаків, що виражають ідеї, і порівнював її з письмом, азбукою для глухонімих, символічними обрядами, формами ввічливості, воєнними сигналами тощо. Відомому на той час поняттю знака він надав лінгвістичне визначення і практично започаткував семіотику — науку, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем. В ній досліджується використання знаків для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації. Основними ознаками знака вважають:

1) матеріальність;

2) позначення чогось, що перебуває поза ним — позначуваний об’єкт називають денотатом чи референтом;

3) непов’язаність із позначуваним природним (причинним) зв’язком (не для усіх типів знаків);

4) інформативність — здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою;

5) системність — знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему, наприклад знак „!” в правилах дорожнього руху використовується для позначення небезпечної дороги, а в математиці — функції, відомої як факторіал.

Поза системою знак не розглядається. Саме з системою, місцем в ній пов’язана значеннєвість або цінність знака.

За типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об’єктом знаки поділяють на такі класи:

- знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми): вони пов’язані з позначуваними предметами, як дії з своїми причинами, хоч причинні відношення не є заміною одного предмета іншим. Наприклад, дим — знак вогню, шелест листя — знак вітряної погоди тощо. Це природні, вмотивовані знаки, які не є умовними, виконуючи не комунікативну, а пізнавально-прагматичну функцію;

- знаки-копії: це відтворення, репродукції, подібні позначуваним предметам. Наприклад, світлини, сліди ніг на піску, зліпки тощо. Це також природні, не умовні, а вмотивовані знаки, які виконують не комунікативну, а пізнавально-прагматичну функцію;

- знаки-сигнали: це знаки, які потребують певної реакції, дій. Наприклад, дзвінок — знак початку занять, звук сирени — знак тривоги. Це штучні, умовні знаки, які використовуються для спілкування, мають відправника і адресата і виконують комунікативно-прагматичну функцію;

- знаки-символи: знаки, які використовуються для передачі абстрактного змісту. Наприклад, математичні символи та символи інших наук, олімпійські символи тощо. Вони також є штучними, умовними знаками, використовуються для спілкування, мають відправника і адресата і виконують комунікативно-прагматичну функцію

Знаки-індекси і знаки-копії можуть стати знаками-сигналами чи знаками-символами, якщо відправник і адресат домовляться щодо їх значення, наприклад козаки використовували дим для сигналізації про появу ворога.

Існують цікаві і корисні для різних досліджень подальші поділи наведених класів. Наприклад, крім поділу на природні і штучні знаки, останні ще поділяють на словесні і несловесні, до яких включають сигнали і замінники (іконічні знаки і символи). Іноді знаки поділяють на симптоми і сигнали, серед яких виділяють апелі і семантичні знаки, а далі семантичні знаки поділяють на образи і однокласові і двокласові довільні сигнали. Двокласові довільні сигнали, в свою чергу, поділяють на не фонемні і фонемні (мову).

Варто також уточнити функції дяких знаків. Так, симптоми виконують експресивну функцію (виражають „внутрішню суть” відправника), сигнали — апелятивну (скеровують поведінку адресата), символи — репрезентативну (орієнтуються на предмети й матеріальний зміст).

За фізичною природою знаки поділяють на такі 5 видів: акустичні (слухові); оптичні (зорові); дотикові (наприклад, знаки Брайля); нюхові; смакові. Оскільки для людини найважливішими є перші два види, то наведемо їх подальший, незалежний від способу творення знаків, поділ на чотири підвиди (субкоди): зоровий швидкоминучий, наприклад мімічна мова для глухонімих; зоровий тривалий, наприклад письмо; вокально-слуховий, наприклад усне мовлення; інструментально-слуховий, наприклад мова тамтамів деяких племен. Це все різновиди одного й того ж коду — мови.

Говорячи про знак, ми повинні розрізняти його матеріальну сторону, значення (факт свідомості, ідеальне відображення предмету, події чи явища дійсності) та власне сам предмет, подія чи явище дійсності. Але щодо того, які з цих складових входять у знак, тобто складають його структуру, існує дві теорії:

- унілатеральна: прихильники цієї теорії, а до них належать Р.Карнап, Л.Блумфілд та інші вчені, стверджують, що знак має лише план вираження, тобто знак — це одностороння одиниця, він включає лише матеріальну сторону, завжди пов’язаний із значенням, але значення до нього не входить;

- білатеральна: представники цієї теорії, а її репрезентують Ф.де Соссюр, І.С.Нарський та інші вчені, стверджують, що знак має план вираження і план змісту, тобто значення. Для них знак — це двостороння одиниця, органічна єдність матеріальної сторони та значення, поняття та акустичного образу.

Оскільки значення знаку ніким не відкидається, то необхідно зупинитися на аспектах його аналізу. Як зазначалося вище, значення знаку можна встановити у знаковій ситуації. При цьому беруться до уваги такі відношення: знак — референт (поняття і предмет), знак — знак, знак — відправник чи адресат. За Ч.Моррісом відповідно розрізняють три аспекти знаків і три складових семіотики — семантику, синтактику і прагматику. Іноді з першого аспекту виділяють сигматику і тоді в плані змісту досліджують: сигматику (відношення знака до відображуваного об’єкта); семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака), синтактику (текст) і прагматику (відношення, що виявляються у вживанні, оцінка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки).

Знаки і мова. Щоб розглядати мову як знакову систему, необхідно врахувати особливості і мовних знаків, і власне мови, як знакової системи. Хоч зазначені особливості часто взаємообумовлені, розпочнемо з перших. Найчастіше особливості мовних знаків пов’язують такими рисами, як:

1) довільність (умовність) — відсутність природного зв’язку між позначувальним і позначуваним;

2) лінійність — звуки в слові вимовляються один за одним, послідовно, у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються ще й просторовою лінійністю;

3) змінність як позначувального, наприклад, бъчела ® бджола, так і позначуваного, наприклад, міщанин «мешканець міста» ® «назва соціального стану людей» ® міщанин «обиватель».

4) непаралельність плану вираження і плану змісту, яка проявляється у вигляді таких явищ:

а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б) одне позначувальне може мати декілька позначуваних і навпаки, тобто наявні явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму;

в) позначувальне й позначуване характеризуються автономністю розвитку;

5) поєднання абстрактності значень знаків з конкретизацією їх у висловленні;

6) можливість використання знаків у відриві від безпосередніх подій та ситуацій.

Наведені ознаки не є беззаперечними. Візьмемо, хоча б, таку особливість мовних знаків як довільність. Легко навести приклади присутності в мові абсолютно довільних і вмотивованих знаків. Для підтвердження існування перших варто згадати, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами, наприклад, стіл — українською, table — англійською, Tisch — німецькою, а однаковими експонентами позначаються різні поняття, наприклад, луна — російською „місяць”, луна — українською „відлуння”. Прикладами зовнішньої мотивації є звуконаслідувальні слова типу шелест, плюскіт, бух, ляп. Більш того, прихильники теорії звукосимволізму шляхом проведення психолінгвістичних експериментів встановили, що різні звуки викликають неоднакові асоціації, тим самим підтверджуючи певну звукову мотивацію мовних знаків. Про внутрішню мотивацію говорить, наприклад, морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів сімдесят, перекотиполе тощо.

Специфічними властивостями мови як знакової системи є:

1) продуктивність мовних знаків. Знаки змінюють значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов’язаних з ними інших мовних знаків. Це пов’язано з природним виникненням мови, її постійним розвитком і удосконаленням. Так в праці [Заг. мов] наведений приклад взаємовпливу синонімів і антонімів. Слово південь спочатку мало значення „полудень”, а його антонім північ — значення „час на межі двох діб, який відповідає 12-й годині ночі”. Коли ж слово південь набуло значення „південна сторона світу”, то його антонім північ почали використовувати у значенні „протилежна півдню сторона світу”. Оскільки о 12-й годині ночі на північній частині нема немає ні сонця, ні місяця, то цей вплив не можна пояснити позамовними чинниками;

2) універсальність сфери застосування мови. Мова здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду і тому є універсальним засобом спілкування. Усі інші знакові системи вторинні стосовно мови, мають обмежені виражальні можливості і відповідно обмежену сферу застосування;

3) повнофункціональність мови як знакової системи. Якщо комунікативна функція є єдиною для інших знакових систем, то мові, як ми бачили вище, притаманні й інші функції. Так, мова є засобом пізнання, вона передає не тільки інформацію про певні події, ситуації, а й ставлення мовця до повідомлення про них, його оцінку дійсності тощо;

4) багаторівневість і ієрархічність мовної системи;

5) наявність двох способів організації мовної системи — парадигматичного (відбір) і синтагматичного (сполучуваність);

5) розмитість меж мовних знаків. На відміну від інших знакових систем, мовним знакам притаманна розмитість меж, наприклад, говоримо лінгвістика тексту але не говоримо мовознавство тексту, нечіткість значень, наприклад референти для слів молодий і старий людьми різного віку будуть підібрані із різних вікових груп, і невизначеність.

2 Форми і функції мови. Розглянемо більш детально введені вище поняття мовної форми і функції мови.

2.1 Мовна форма. Важливим аспектом розуміння мовної системи є мовна форма, яка виступає як спосіб розчленування позамовної дійсності. У першу чергу необхідно говорити про сферу матеріальних засобів, що використовуються для передавання мовних повідомлень. Якщо брати усний різновид природної мови людини, то це сфера звукових явищ. Якщо брати письмовий різновид природної мови людини, то це сфера графіки. Саме це розуміння форми відповідає поняттям „вираження” чи „план вираження” і протиставляється значенню, семантиці, змістовній частині мови. У першому розумінні форма виступає як зовнішня сторона мовного знака, як його матеріальна, фізична сутність.

Прихильники дескриптивної лінгвістики визначають форму як відрізок звукового ланцюжка, що несе будь-яку інформацію. Не зосереджуючись на співвіднесеності форми і значення, вони намагаються описувати функціонування форм в мові переважно на основі їх дистрибуції, а не значення. За Л.Блумбергом класифікація форм включає прості і складні, „вільні” (слова і конструкції) і пов’язані (морфеми) форми. Граматика визначається як значиме аранжування форм. Поглиблюючи класифікацію слів на основі синтаксичної дистрибуції, дескриптивісти вводять формальні класи субстантивних виразів, до яких, наприклад, належать слова „корова”, „кенгуру”, адвербіальних виразів, що включають слова „дуже”, „занадто” тощо. Європейським лінгвістичним школам притаманний розгляд формального в слові з точки зору розчленування слова на основу і флексію. Тоді слова „кенгуру”, „дуже” належать до одного класу незмінних слів.

Повертаючись до поглядів представників європейських лінгвістичних шкіл, необхідно зазначити, що уявлення про мовну форму викристалізовувалися навколо співвідношення між фізичним матеріалом, із якого будується план вираження, і семантичною субстанцією. Матеріал може бути: фонетичним (усі ті звуки, що можуть вимовлятися мовленнєвим апаратом людини); графічним (письмо); тактильним. Матеріал може бути спільним для різних мов, але саме завдяки формі вираження, притаманній конкретній мові, він формується, перетворюючись у субстанцію вираження. Позамовні ситуації, все те, що може бути предметом думки, розчленовуються в кожній мові особливим, властивим лише їй чином, відповідно з притаманною йому формою змісту. Думка, упорядкована цією формою, перетворюється в субстанцію змісту. І форма вираження, і форма змісту становлять специфічні для конкретної мови структури або схеми, які описуються мережами відношень між їх елементами. Стосовно залежності між формою і субстанцією, в якій вона маніфестується, у лінгвістів існують діаметрально протилежні погляди. Дійсно, не можна говорити про повну тотожність письмового і усного різновидів конкретної мови, що відрізняються лише субстанцією вираження — відповідно графічною і фонетичною. Але саме здатність втілюватися в різних субстанціях відрізняє природну мову від інших знакових систем, наприклад живопису, музики, хореографії тощо, для яких належність до типу визначається саме тією чи іншою субстанцією вираження.

Варто зазначити, що форма змісту близька до поняття внутрішньої форми мови, яке побутувало в лінгвістиці останніх двох століть.

2.2 Функція мови. Як зазначалося вище, мова — це багатофункціональна система. При цьому система функцій природної мови має яскраво виражені ознаки ієрархії. До функцій першого рівня, які звичайно називають базовими, належать такі функції:

1) комунікативна — мова слугує засобом спілкування. Реалізація цієї функції в різних галузях людської діяльності визначає суспільні функції мови. Існують і інші комунікативні засоби, наприклад жести й міміка, однак їх можна розглядати лише допоміжним супроводом щодо звукової мови. Навіть музику й живопис можна розглядати як допоміжні засоби. Мова ж, розуміння висловлень якої найменше по відношенню до інших форм спілкування, комунікативна функція якої притаманна не тільки звуковому мовленню, але й написаним текстам, є найважливішим засобом спілкування;

2) мислетворча — функція формування й формулювання думки. Яких би ми не дотримувалися поглядів на співвідношення мови і мислення, ми не можемо не погодитися з тим, що мова засіб формування, фіксації і донесення думки;

3) когнітивна (пізнавальна, гносеологічна) й акумулятивна (накопичувальна) — функції, пов’язані із пізнанням навколишнього світу і накопиченням знань про нього людиною, наділеною мовою. Мова — це форма збереження знань про дійсність і засіб одержання нового знання про дійсність. Мова зберігає інтелектуальні здобутки, досвід предків. Мова — основна форма відображення навколишньої дійсності людини і її самої. В одиницях мови у вигляді гносеологічних образів закріплюються елементи дійсності, виділені, відображені і опрацьовані свідомістю людини. У словнику систематизований весь навколишній світ;

4) емоційна — мова є засобом вираження почуттів і емоцій. Людині притаманний світогляд — певна система поглядів на влаштування навколишнього світу і своє місце в ньому. Своє відношення до подій у цьому світі людина характеризує емоціями. Це важлива складова життя людини. Є декілька засобів виявляти емоції, серед яких мова займає найважливіше місце;

5) метамовна — мова є засобом дослідження і описання мови в термінах самої мови, а також дослідження чи описання інших мов. Легко назвати приклади підручників англійської чи іншої іноземної мови, укладених українською мовою. Ще більш чистим проявом метамовної функції є визначення мови формальної системи на природній мові.

Базові функції мови взаємно обумовлюють одна одну при використані мови, але в окремих актах мовлення і текстах вони проявляються різною мірою. З базовими функціями пов’язані їх похідні функції:

1) для комунікативної функції похідними є функції:

а) контактоустановлювальна (фатична);

б) конатична (засвоєння);

в) волюнтативна (волевиявлення, впливу);

г) прагматична (ставлення мовця до висловленого); збереження і передавання національної самосвідомості, традицій культури і історії народу;

2) для когнітивної функції похідними є функції:

а) функція знаряддя пізнання і набуття суспільно-історичного досвіду і знань;

б) функція оцінювання (аксеологічна);

в) функція денотації (номінації);

г) функція референції;

д) функція предикації та декілька інших;

3) для емоційної функції похідними є функції:

а) модальна;

б) поетична функція.

Варто зазначити, що вчення про функції мови в наведеному вище розумінні стало результатом досліджень переважно минулого століття. І хоч існують різні класифікації функцій мови, проблеми дослідження функцій мови викликають великий інтерес, оскільки розширюється сфера вивчення мови в дії, важливо знати, які засоби системи і структури мови використовуються для виявлення різних функцій мови.

Важливо також враховувати специфічні особливості мовного феномену, такі як:

1) пресупозиція;

2) номінація;

3) локалізація;

4) предикація.

3 Системи мови. Розглянемо детальніше згадані вище системи мови.

3. 1Фонологічна система мови. Початок вивчення звуків мови, їх акустичних і артикуляційних особливостей співпав з зародженням науки про мову. Однак таке вивчення радше стосується фізики й фізіології. Справжнім лінгвістичним об’єктом звуки стали тоді, коли їх почали вивчати у співвіднесенні з планом змісту мови, з їхнім функціональним аспектом, тобто з виникненням фонології.

Фонологічний рівень найнижчий в мовній структурі, а його основною одиницею є фонема. Термін “фонема” з’явився у французькій лінгвістиці у значенні “мовний звук” і саме в цьому значенні його потім використовував Ф. де Соссюр. Запозичивши цей термін, І. О. Бодуен де Куртене першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам’яті. Саме образ звука в пам’яті людини він назвав фонемою, надавши йому нового змісту. Звернувши увагу на розбіжність фізичних і функціональних властивостей звука, І. О. Бодуен де Куртене чітко протиставив звук як “минуще фізично-акустичне явище” і фонему як стійке уявлення про звук, “психічний еквівалент звуку” [].

Л. В. Щерба об’єднав психічний підхід до фонеми з функціональним, акцентуючи на смислорозрізнювальній ролі фонеми: “Фонемою називається найкоротше спільне фонетичне уявлення даної мови, здатне асоціюватися зі смисловими уявленнями і диференціювати слова” []. Він звернув увагу, що велика кількість різноманітних звуків живого мовлення в кожній мові об’єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи він назвав “фонемами”, а різні звуки, які реально вимовляють і є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), — “відтінками фонем” [].

Творцем же теорії фонем вважають М.С.Трубецького, який об’єднав структурно-семантичний і функціональний підходи, дав визначення понять фонеми, фонологічної опозиції, диференційної ознаки. Він встановив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейтралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об’єднує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну класифікацію фонологічних опозицій. Саме М.С.Трубецькой виокремив фонологію в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови, запропонувавши й сам термін “фонологія”. Фонологія відрізняється від фонетики, яка вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще на­зивають “функціональною фонетикою” і розрізняють у ній два рівні:

- сегментний, який складається з одиниць, що виділяються на основі сегментації;

- суперсегментний (просодичний), який складається з одиниць, що виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази).

Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема.

3.1.1. Поняття фонеми. Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні — які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є нерелевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].

Фонема — мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнання та розрізнення слів. Назва походить від грецького phonema — “звук, голос”.

Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] — [н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наявність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ, bet [bet] «битися об заклад» — but [bÙt] «але» — bit [bit] «кусок» — beat [bi:t] «бити», «удар» — bought [bo:t] «past від buy «купувати» — bat [bæt] «кажан» — boot [bu:t] «черевик» засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <Ù>, <i>, <і:>, <о:>, <æ>, <u:>.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. У зв’язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конститутивна функція пов’язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов’язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов’язується зі зміною смислу.

Відомі дві функції фонем:

делімітативна (розмежувальна) функція: пов’язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наявним обмеженням на появу певних елементів у мовленнєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [ŋ] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим вказує на межу слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [ŋ];

кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові.

3.1.2. Фонеми в парадигматиці й синтагматиці. Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояснимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чотири ознаки. Для першої фонеми — це передньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовуються для протиставлення іншим фонемам (передньоязиковість <д> протиставляється губності <б> (дар — бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість <д> протиставляється м’якості <д'> (дома — Дёма [д'óмъ]), а проривність — фрикативності, африкативності тощо (дам — зам), то в другому випадку для протиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фонеми <г> не використані для розрізнення: в російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м’яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] [γъллва] на фрикативний [уълÙва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки називаються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інструменті» і ґрати «загорожа із переплетених металевих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що використовується для горіння в освітлювальних приладах»; нім. Hans «власне ім'я Ганс» і Gans «гуска»), вібрантність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збігаються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, французькій та англійській мовах).

Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:

1) ознаки за способом творення звуків: проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкативність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);

3) м’якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'їла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'эл] — мель [м'эл'], вон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] топ [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], быт [быт] — быть [быт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — в’язь [в'ас']);

4) довгота і короткість (англ, cart [ka:t] «віз» — cut [kÙt] «різати», port [po:t] «порт» — pot [pot] «горщик», seat [si:t] «сидіння (місце)» — sit [sit] «сідати», meat [mi:t] «м'ясо» — mitt [ mi t] «рукавичка», leave [li:v] «відходити, від'їжджати» — live [liv] «жити»; нім. ihm [i:m] «йому» — іт [im] «в», Beet [be:t] «клумба» — Bett [bet] «ліжко»; чеськ. pás «пояс» — pas «паспорт»);

5) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ, sing [siŋ)] «співати» — sin [sin] «гріх», thing [qiŋ] «річ» — thin [qin] «тонкий»);

6) відкритість — закритість (фр. fait [fε] «факт» — fée [fe] «фея»).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак (див. [Заг.мов]с. 230—231). Отже, фонему можна операціонально представити як низку диференційних й інтегральних ознак.

Усе розглянуте стосується парадигматичного аспекту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (інваріант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним набором диференційних та інтегральних ознак. При розгляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слабкими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах сильною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. сéла [сéла] і селá [се^илá]; рос. вол і воловой [вълÙвóі], вал і валовой [вълÙвóі], ток і токовой [тъкÙвóі], так і таковой [тъкÙвóі]. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед іншими приголосними (укр. просьба [прóз'ба], боротьба [бород'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'е^ихкó]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип]; польськ. grad [grat] «град» — grat [grat] «стара річ», pod [pot] «під» — pot [pot] «піт»; нім. Rad [rat] «колесо» — Rat [rat] «ратуша», Bund [bunt] «союз» — bunt [bunt] «пістрявий», Tod [tot] «смерть» — tot [tot].«мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є сильною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип, Важ хліб і Ваш хліб; англ. Bag [bæg] «сумка, портфель» і back [bæk] «спина», wide [waid] «широкий» і white [wait] «білий», hard [ha:d] «твердий, сильний, важкий» — heart [ha:t] «серце»).

Таким чином, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [е^и] в слові село [се^ило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкъ] — алофоном фонеми <в>.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення тощо). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [ы] російської мови, львівське шепеляве м'яке [с^ш'], покутське наголошене [и], наближене до [е] тощо). Яскравим прикладом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный — безыдейный, Я с Ирой [йа сь'ıроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'äн'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'äт'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омофонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad і Rat, Bund і bunt та ін.), варіації — це «невинні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких позицій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. У філософському плані відношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — Ù — ъ] в словах вóды [вóды], вода [вÙдá], водяной [въд'э^инóì]), де кожен елемент можливий тільки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ряди можуть бути паралельними для одних позицій і перехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному алофоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [Ù], а в інших ненаголошених складах — в алофоні [ъ]).

Із синтагматичним аспектом фонем пов’язане поняття фонотактики, тобто закономірності сполучування фонем.

3.1.3. Поняття фонологічної системи. Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти­ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантичне завдяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро­сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в українській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. В англійській і українській мовах є фонема <е>, бо у цих мовах є відповідні звуки — українське [е] й англійське [е]. Але з огляду на їх до різних фонологічних цінність українського [е] й англійського [е] різна. Дійсно, в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> — <æ> — <ə:> —<ə> (head [hed] «голова» — had [hæd] «past від have «мати» — heard [hə:d] «past від hear «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опози

Дата добавления: 2014-01-07