Театр – актор – блазень

Нові видовищні форми втратили специфіку обряду убивання царя, але прийняли в себе семантику попередніх культурних форм. До цих форм слід віднести олімпіади та інші еллінські ігри, гладіаторські бої, театр та циркові ігри.

Загальну картину розгалуження первісного смислу в предметні видовищні форми описує О.М. Фрейденберг. Вчена зазначала, що, архаїчні олімпійські змагання відтворювали боротьбу із силами смерті та перемогу над ними. В Давній Греції олімпійська боротьба була реальною рукопашною на життя або на смерть і йшла вони доти, поки один з противників не був убитий. Переможець вважався новим божеством, що умертвив старого бога. Через це він ставав новим богом, нареченим та царем. Йому ставили статую.

Цей же смисл отримав свій розвиток у римських гладіаторських боях на форумі, центральній площі (пізніше – в амфітеатрі). Підкреслення даного моменту проявилось у тому, що вони були двобоями на могилі померлого. Через те, що вони мали тісний зв’язок з поховальним культом, об’яви про них вивішувались на погребальних обелісках. Гладіаторські ігри були трьох родів: двобій людини з людиною, людини із звіром та між звірами. Це була боротьба із звіром-тотемом. Саме цим пояснюється жорстоке ставлення глядачів до переможених. Один з гладіаторів мав померти, і глядачі відчували себе ображеними, коли він робив це неохоче. Залишити пораненого гладіатора живим традиційно вважалось настільки непристойним, що його добивали вкрай жорстким чином у спеціальній мертвецькій при амфітеатрі, куди його виносили на спеціальних дрогах служники у масках смерті через ворота "богині Смерті".

Варіантом гладіаторських ігор у Римі були пантоміми, де засуджені злочинці реально вмертвлялись на очах глядачів. Це була вже не примітивна схватка двох борців, а феєрія на міфологічний сюжет. Красиво вбраний актор помирав тут у страшних стражданнях, стікаючи кров’ю після того, як його роздирали звірі, або ж він спалювався або розпинався прямо на сцені. Смерть, таким чином, стає предметом видовища, а покійник – актором, і навпаки. У Римі актор брав участь у поховальній процесії, зображуючи померлого та очолюючи ходу. Римський «актор» був «смертю», уподібнювався «рабу». Акторське ремесло приносило безчестя, несло повну втрату прав. Солдата, що став актором, віддавали на смерть, як і тоді, коли він сам себе продавав у рабство.

Циркові ігри були ще однією трансформацією первинного культу храмових жертвоприношень. Цирк під час цих ігор ставав храмом, шатро якого мало семантику взаємного переходу життя та смерті, а імператор – «богом». У церкві також є залишки жертвоприношень – поховання у храмах. Статусні праури, мученики я к жертва. Нове Логіка цьому така, нове народжується тоді, коли помирає старе. Цирк як і храм є круглим (лат. circus - «кругла споруда» / храм - хором «кругла споруда»). Тут приносяться жертви, але шляхом жеребкування, вони самі визначають, хто стане жертвою. Блазня також іноді прибирають подібно до того, як прибирають приреченого на смерть, зокрема в строкатий ковпак і плащ. Можливо, округлість цирку-храму є місцем, де приносили жертву сонцю. Блазень також одягом нагадує сонце – рудий парик, ластовиння, яскраві губи і щоки. Самі циркові ігри, як і Олімпії, складались з кулачних боїв та кіннотних змагань. Згодом образ переможного звіра деградував, і залишки його вже майже втраченої семантики переходу від смерті до життя ми ще й тепер бачимо у вигляді зображень левів на будинках. Деградувала й сама смертельна боротьба. Інвективи та побиття у фарсі та мімі (сатиричній імпровізації) – це фарсова форма боротьби. Головний актор у мімі – це блазень, в балахоні арлекіна зі строкатого ганчір’я, з причепленим червоним фалосом, дурень й ненажера, ще й лисий, котрий, як і цирковий клоун, вимовляє політичні гостроти та робить нападки на окремих осіб. Такі знущання над царем толерувались навіть в монархічній Росії: знаменитий клоун Дуров виступав там з номером, де просив партнера, що вивалював по арені зображення царя, «не валяти дурня», і покарання за це було не занадто суворим – висилка з міста гастролей.

Таким чином, розвиток фігури циркового клоуна можна окреслити як стадіальну еволюцію певних живих уособлень світоглядних смислів ствердження життя через помирання – тотема-звіра – царя – раба – блазня. Як двійник царя-вождя, що перебирає на себе мортальні семантики, паяц залишається в цирку у вигляді «рудого» клоуна, котрого вже не вбивають, а просто лупцюють на арені і який пізніше перетворюється на бродячого актора, жонглера, скомороха, виступаючи на ходулях (колишніх котурнах) у балаганах, показуючи театр ляльок тощо. У цирковому буфонадному антре у поділі на клоунів на хитруна «Рудого» (слугу) та пихатого «Білого» (пана) також можна побачити колишню пару раба та царя, а в словесній дуелі між ними (втім, як і в поєдинках сучасних циркових борців) угледіти відгомін їхнього смертельного двобою.

На його одязі округлі «горохові» плями, що імітують плямистість леопардової шкіри єгипетського фараона в функції верховного жреця Анубіса або плямистість горностаєвої мантії короля.

Гуркіт гороху є імітацією барабанів, які гуркочуть під час оголошення королівських указів.

Горохова плямистість пов’язана з плямистістю обличчя. Плями на обличчі можуть з’явитися лише за однієї умови, коли людина хворіє віспою – небезпечною хворобою, від якої раніше помирали. У народі про таких говорили, що у них на обличчі чорти горох молотили. До таких людей сталися з насторогою і відрізняли від тих у кого були звичайне ластовиння:

Меня сватал конопатый, а рябой наперебой,

я ответила рябому – конопатый милый мой.

Ластовиння саме по собі не несе негативної ознаки й асоціюється з весною (рос. веснушки). Рябіють після віспи є грубою імітацією ластовиння. Згадаймо страшну народну претензію до Сталіна, як до рябого (перехворів віспою), є своєрідною ознакою не справжнього, а несправжнього короля.

З плямистістю пов’язана інший еволюційний ланцюжок – п’ятнати – помічати, незаплямований – невинний, «Божа відмітина» - те ж саме, що і «мітка сатани».

Пор. король – не заплямований, а помазаний (заплямований – «спаплюжений»).

Через збереження традиції відбулося становлення фігури придворного блазня, який вже не вбирався замість царя, а існував поруч з королем. Втім, іноді загроза смерті через занадто сміливі жарти для паяца була реальною ще у Новий час: один з них, маючи сам вибрати, від чого померти на покарання королем, цілком у клоунському дусі визначив – «від старості». Пор. відомим блазнем Барковим.

Генетичним спадкоємцем колишніх обрядових царів та рабів та всієї старовинної смислової схеми стає цех професійних театральних акторів, «комедіантів», ремесло яких хоча й вважалося непристойним чи не до 19-го століття, проте вже обходилось без реального їхнього вбивства прямо на сцені.

Звідси витоки жорсткого гумору, коли біль сприймається як жарт. Наприклад, образ Чарлі Чапліна, Арлекино, якого б’ють палицями.

Принципово новий образ циркового блазня спостерігається в Україні. Наприклад, 95 квартал, Задорнов прославляють царя, щоб не бути умовно страченими. Коли сильна влада відсутня, вони сміються з усіх можновладців.

Поети і філософи не сміються так, як це роблять блазні. Вони не слухаються короля. Наприклад, гумористи-філософи висміюють владу в алегоричній формі, чого не можуть робити блазні.

Дата добавления: 2014-01-07