Лекція № 8

План

Кризові явища в культурі

Лекція № 7

.

1. Культурна криза.

2. Історія розвитку світових криз.

3. Ентропія соціально-культурна.

4. Культурний конфлікт.

1. Культурна криза. Внутрішні колізії є неминучим супутником розвитку будь-якого явища, в тому числі і культурного. Часто вони приводять до розпаду, руйнування, часом до повного знищення. Але ще частіше вони породжують кризу, яка є обов'язковим і закономірним етапом в розвитку кожної культури, до того ж криза в тому самому значенні, яке це слово має в медици­ні — як тяжкий перехідний стан.

Ось чому для того, щоб з'ясувати що ж це таке криза в культурі почнемо з визначення цього поняття.

Криза культурна — це порушення балансу структурної упорядкованої локальної соціокультурної системи, узгоджу -ваності та взаємодоповнення у функціонуванні її різних під­систем, ефективності взаємозв'язків між її компонентами, що в кінцевому рахунку веде до зниження рівня соціокультурної інтегрованості та консолідованості суспільства, деградації нормативно-регулятивних функцій культури, руйнуванню її відповідних механізмів.

Сутність кризи - переоцінка і зміна складових духовно-змістового ядра культури. З одного боку вона здатна паралі­зувати культурну динаміку, викликати хворобливі, болісні феномени. Це може привести до краху культури в її колиш­ньому вигляді. Але криза часто пов'язана із самопізнанням, самоідентифікацією культури, можливостями її внутрішнього розвитку. Ось чому, як свідчить світова практика, дуже часто кризові явища народжують нову культуру.

Постає питання чи можна провести відмінності між розкві­том культури та її занепадом? Що є критерієм для їх поділу? А таким критерієм виступає перш за все внутрішнє само­відчуття людини всередині культури. Якщо воно психологіч­но комфортне, гармонічне, тоді рано говорити про культурну кризу. І навпаки, дуже загострене почуття самотності, не­влаштованості, яке народжується в людській душі, свідчить про надірваність самої культури, про її кризу.

"В історії людської душі, — пише М. Бубер, — я відрізняю епохи облаштованості та бездомності". Вирогідно, що цю культурологічну побудову можна прийняти лише як ідеальну конструкцію. Всередині однієї і тієї ж епохи можуть виника­ти дуже різні самовідчуття. На тлі пануючого благополуччя може народитися тривожна ситуація, і, навпаки, душевна заклопотаність і тривога можуть в "бездомну епоху" заспоко­їтись, не втрачати оптимізму та сміливості.

Американський культуролог Д. Белл рахує, що в історії було мало періодів, коли людина відчувала, що світ її стійкий і надійно розташований, як сказано в християнській алегорії, між хаосом і небесами... Чи так це? Існує багато культурних епох, коли визрівша ідея розгортає свій багатий зміст, реалізує замкнутий в ньому потенціал. Кризові процеси, можливо, виявляють тут свій прихований хід. Але говорити про підір­ваність культури передчасно, Через це, критерій, запропоно­ваний М. Бубером, який дозволяє визначити розквіт культур­ної епохи за екзистенційним відчуттям людини, ненадійний.

Дуже часто кризові процеси в культурі пов'язують із по­шуком його адекватного розвитку. "Притаманна грекам схиль­ність бачити світ замкнутим, — пише М. Бубер, — де від­ведено місце і людині, знайшло завершення в геоцентричній системі сфер Арістотеля, а перевага зорового сприйняття над іншими почуттями — та сама перевага, яка давала грекам можливість виводити життя із образу та будувати на основі образу культуру — визначило і їх філософію".

Отже, про рівень розквіту культури можна говорити тоді, коли вона має внутрішньо стійку уяву про саму себе. І навпаки, криза говорить про розпад постійного образу. Інакше кажучи, культура перестає розуміти, що вона собою відображає. Вини­кає туга за стійким архітипом. Народжується неспокій. Посту­пово створюється новий образ культури.

Як це не парадоксально, але тема кризи невід'ємно пов'я­зана із уявленням про внутрішнє багатство культури, Розквіт культури -це виявлення її самодостатності, єдності її різ­них складових. Відчуття кризи народжується в результаті роз'єднаності початкового космосу культури. Її динаміка при­пускає багато альтернатив, і далеко не кожна з них може реалізуватися.

Все це говорить про те, що культурна криза прямо пов'яза­на із екзистенційним відчуттям людини, із пошуком її стій­кого ядра, із процесом соціодинаміки. По відношенню до культури, крім того, проявляють себе і інші фактори. Так, на думку російського культурофілософа Г.С. Померанца, напротязі тисячі років здійснюються нагромаджуючі процеси: раціо­налізація відносин з природою, диференціація культури, при­ріст населення, соціальна диференціація. Саме "ці процеси розхитують єдність суспільства і людини". Такою є сукупність факторів, які породжують переоцінку цінністних орієнтацій, почуття єдності, з'єднують людей один з одним.

Примітивні, первісні суспільства мають міцні культурні механізми інтеграції. Але як тільки відбувається розвиток суспільства, тоді починається епоха криз в культурі. Тому потрібно ще раз підкреслити, що культурна криза — це не випадковий феномен. Культура не може розвиватися без криз. Вони супроводжують її на всьому шляху історичного процесу.

Вчені часто пов'язують кризові явища з розпадом інтегро­ваної єдності. Цю думку висунув К. Ясперс у праці "Джерела історії та її цілі". Людина з давніх-давен створювала для себе картину цілого: спочатку у вигляді міфів, потім в картині божих діянь, які рухають долями світу, потім як цілісне розу­міння історії від створення світу і гріхопадіння людини до кінця світу і Страшного суду. Культурна криза пов'язана, за словами К. Ясперса, із розпадом конкретного типу цілісності.

Як довго може існувати безкризовий розвиток культури? Який "вік" культури? Шпенглер визначає період існування культури тисячу років. А.Тойнбі рахує, що він не може бути точно визначений. Всередині культури, за Шпенглером від­буваються метаморфози, які характеризують різні етапи роз­витку культури.

Культурна криза може бути викликана причинами як внут­рішнього так і зовнішнього походження. До числа зовнішніх причин можуть бути віднесені:

- великі зміни природнокліматичних умов в зоні проживання населення та неспроможність суспільства адаптуватися до таких змін;

- агресія або підкорення одного народу іншим, при якому за­войовник намагається не тільки до встановлення свого політичного правління, але й до руйнування традиційних устроїв, інститутів соціальної організації, релігійних і цінностних орієнтацій підкореного народу. Про це докладніше ми погово­римо у третьому питанні.

У цих двох випадках змінюються умови існування сус­пільства, що призводять до серйозних змін у стереотипах свідомості та поведінки людей, девальвації традиційних норм та правил, соціальної взаємодії моралі, ціннісних імперативів і табу; починає руйнуватися система соціально інтегруючих мотивацій, функціональних взаємодій між людьми; в свідо­мості людей починає домінувати принцип "кожний за себе" і т.д., тобто наступає криза консолідуючих суспільство соціо-культурних зв'язків та норм, суспільство починає перетворю­ватися в хаотичну масу самостійно виживаючих індивідів, все менше притримуючись загальноприйнятих норм такого роду виживання.

Внутрішні причини культурної кризи можуть бути пов'язані:

- з політичною кризою в суспільстві та падінні ефективності роботи інститутів соціальної регуляції, що в свою чергу веде до росту кримінальних та інших девіантних форм поведінки населення (включаючи революційні); деградації консолідуючої ідеології;

- соціально-економічною кризою, яка веде до серйозних змін в характері соціальних інтересів та потреб людей, по відно­шенню до яких існують норми та цінності, інститути соціальної організації та регуляції стають не адекватні до даної ситуації;

- кризою пануючої ідеології, втрачаються свої соціально консо­лідуючі та мобілізуючі можливості, втрачається ефективний вплив на свідомість мас;

- відбувається нерівномірний розвиток різних частин соціальної життєдіяльності в суспільстві, що при підвищенні окремих розбіжностей може привести до соціального вибуху та насиль­ницького руйнування застарілих нормативно-цінносних правил та організаційних норм (революцій);

- неефективність проходження процесів соціокультурної модер­нізації, коли суспільство "застрягає" в стані, в якому попередні нормативно-цінностні регулятори соціального життя вже де­градували (або демонтовані), а нові ще не склалися або не почали повноцінно функціонувати.

Практичні форми, в яких з'являються культурні кризи, ініційовані внутрішніми причинами, по суті аналогічні варіан­ту криз культури викликаних причинами зовнішніми. І в тому, і в іншому випадку спостерігається насамперед знижен­ня рівня соціальної інтегрованості суспільства, падіння моти­вації по здійсненню діяльності, яка відповідає колективним інтересам, деградація нормативно-цінносних регуляторів спіль­ної та узгодженої життєдіяльності. Наслідки культурної кризи можуть бути різні та залежать від сукупності конкретно-істо­ричних факторів, які його породили. В одних випадках куль­турна криза веде до деструкції та депопуляції суспільства. Класичним прикладом є загибель Римської імперії в ІУ-У ст. В інших випадках суспільство знаходить внутрішні резерви для мобілізації та встановлення структури своєї соціокультур­ної організації, ефективності роботи політичних, економічних та ідеологічних регулятивних механізмів. Наприклад, патріо­тичний порив французів, ініційований Жанною д'Арк в роки Столітньої війниХIV - ХV ст.

Технології виходу із кризи як свідчить історія, також дуже різні. Але у всіх випадках спостерігається дві постійні умови:

- накопичення критичної маси населення, яке зацікавлене в збе­реженні або встановленні тих або інших форм своєї соціальної інтегрованості (політичної структури, релігійної єдності і т.д.);

- формування нової консолідуючої людей ідеології або функціо­нальне відновлення традицій, за допомогою яких достатньо чітко формуються цільові установки потребуючої соціальної мобілізації.

В історії світової культури першою великою кризою був час руйнування первісних культур і створення імперій (друге пи­ тання). Що являли собою великі історичні культури давнини? На думку К. Ясперса, майже одночасно в трьох місцях земної кулі виникли найдавніші культури: шумеро-вавілонська, єги­петська та егейський світ IV тис.; відкрита в розкопках до-арійська культура долини Інду III тис. (пов'язана з Шумером); і нарешті мало досліджений архаїчний світ Китаю П тис. до н.е.

Цим культурам, на думку К. Ясперса, сприяв духовний переворот, коли були розроблені основні поняття та категорії, якими ми думаємо і сьогодні, закладені основи світових релі­гій, які і сьогодні визначають життя мільйонів людей.

Названим культурам можна співставити американські куль­тури Мексики та Перу, розквіт яких відноситься до пізніших тисячоліть. Вони зникли, тоді коли з'явилася західна культура.

Великі культури давнини мають багато спільних рис, на­приклад, писемність. Але між ними існує і багато розбіжнос­тей. У Китаї є тільки початки міфології, космічних уявлень про світовий порядок, живе споглядання природи, якому при­таманна природна людяність. Культурі Месопотамії характер­на жорсткість та сила, дещо драматичність. В Єгипті ми бачимо розваги та життєрадісність в інтимній сфері, почуття стилю, характерне для всього мистецтва тої епохи.

Ці відмінності, за словами К. Ясперса, сприяли і різному відношенню до великих культур давнини з боку більш пізніх культур. Греки та іудеї сприймали їх як щось далеке та чуже. Вони знали їх та зберігали пам'ять про них. Індійці більш пізнього часу нічого не знали про стародавні культури, вони повністю забули їх. Китайці цього періоду виділили у великій культурі давнини своє минуле, ідеалізувавши його, перетво­ривши до зразка, який потрібно наслідувати.

Наслідком культурної кризи був величезний поділ народів, який визначався тим, як вони відносились до великого "про­риву" основного часу. Основні народи, за словами

П. Гуревича, — це ті, які послідовно продовжували свою історію, здійс­нили стрибок ніби вдруге народилися в ньому, тим самим заклали основу духовної суті людини та його історії. До цих народів можна віднести індійців, іранців, китайців, греків та іудеїв.

За своїм значенням "прорив" був вирішальним, але не суцільним явищем. Деякі народи, які належали до великих культур давнини та існували до "прориву" у основний час і навіть одночасно з ним, не були зачеплені ним і залишилися для нього чужими.

До даного періоду відноситься період розквіту єгипетської та вавілонської культур. За словами К. Ясперса, обидві вони не відчули метаморфозів, не реагували на "прорив". Фактично вони залишились такими ж, якими були до виникнення основ­них культур, при цьому досягнувши величезних успіхів в галузі організації державного та суспільного життя, в архі­тектурі, живописі, в створенні своєї магічної релігії.

Але все це проходило вже на стадії повільного вмирання. Зовні підпорядковуючись новим силам, ці народи втратили і свою внутрішню культуру, яка в кожному окремому випадку перероджувалася: в Месопотамії -в персидську, а потім в іслам; в Єгипті - в римську і християнську, пізніше — в іслам. І єгипетська і вавілонська культури мали всесвітньо-історичне значення, через те, що вони вплинули на утверджен­ня як культури іудеїв, так і культури греків.

Але постає питання: чи є культурні кризи феноменом світо­вої культури чи перехідні епохи характерні тільки для Європи? На Заході змінюють одна одну зовсім різні культури: спочатку середньоазіатські та єгипетські, потім греко-римська і, на-кінець, романо-германська. Змінюються географічні центри, території, народи. В Азії навпаки залишається все незмінним.

Та незважаючи на це східні культури також знають кризові явища. Зберігаючи свій традиційний вигляд, стабільність, ці культури піддаються перетворенням. Тут виникає інша тема — традиціоналізм і динамізм в культурі. Східні культури більше ніж західні спираються на традицію (про що мова вже йшла). Але незважаючи на відмінності західної та східної культур кризові процеси притаманні всій світовій культурі. Вони не є випадковим "покаранням" епізодом в її долі чи тяжким вироком. У світовій культурі такого роду процеси супроводжують всю історію. Культура не може розвиватися вічно за єдино-визначеною схемою. У її розвитку наступають складності. Вони можуть, на думку Шпенглера, свідчити тільки про закінчення періоду існування даної культури. Ніякого переродження культури бути не може. Криза — це сигнал до остаточної загибелі.

Третє питання почнемо з визначення ентропії — це процес зниження рівня системно-ієрархічної структурованості, складності та поліфункціональності культурного комплексу суспільства в цілому або окремих підсистем цього комплексу, тобто повна або часткова деградація даної локальної культури як системи. Хоча будь-яка локальна культура включає в себе і визначений пласт зовнішньосистемних явищ ("маргінальних полів" та інших феноменів), її соціально інтегруюче ядро пред­ставляє собою порівняно жорстку структуровану та ієрархізовану систему ціннісних орієнтацій, форм та норм соціальної організації та регуляції, мов та канонів соціокультурної кому­нікації, комплексів культурних інститутів, ідеології, моралі, церемоніальних та ритуальних форм поведінки, механізмів соціалізації та інкультурації особи, нормативних параметрів її соціальної та культурної адекватності суспільству. Частина елементів цього комплексу складається конвенціально, на основі практичного досвіду соціального життя людей та пере­дається від покоління до покоління через традиції, інша части­на -- формується та регулюється за допомогою різних соціо-культурних інститутів, але працюють вони як єдина, дуже складна, поліфункціональна та полісемантична система.

Ентропія соціально-культурна являє собою порушення функціональної цілісності та збалансованості цієї системи, її в далекому значенні дисфункцію, яка веде до зниження можливості ефективного регулювання соціального життя людей. Ці ознаки соціально-культурної ентропії пов'язані насамперед із зростаючими процесами маргіналізації населен­ня, виходу якнайбільшої кількості людей із зони ефективної регуляції їх свідомості та поведінки засобами домінантної в даному суспільстві культурної системи і насамперед з боку комплексу його культурних інститутів, падінням ефективності процедур соціалізації та інкультуризації особи членів суспільст­ва засобами виховання, освіти, церкви, пануючої ідеології та пропаганди, деградації підсистеми ціннісних орієнтацій, традиції, моралі, і т.д.; падінням престижності легітимних форм досягнення бажаного соціального статусу та доступу до соціальних благ при одночасному зростанні популярності протизаконних та кримінальних методів вирішення цих зав­дань, зона дій, складених історично та закріплених в куль­турній традиції соціально прийнятних паттернів свідомості та поведінки людей поступово скорочується, рівно як і процент населення, який контролюється та регулюється з боку впливу "маргінальних полів" культури, де управління формами життєдіяльності людей здійснюється з боку локальних та "маргінальних квазисистем" (типу "бандитського закону", "хіпової тусовки", сект і т.д.). відповідно це і є соціально-культурна ентропія.

Причини виникнення соціально-культурної ентропії пов'я­зані з різними змінами природних або історичних умов існування суспільства (революції, смути, бунти, різні зміни в загальній основі соціальної організації, нормах соціального споживання та розприділення, деградація існуючих та своє­часно не модернізованих інститутів соціального управління і т.д. Наприклад, криза Римської імперії в IV-V ст., українсь­ка національна революція 1917-1920рр., "перебудова" XX ст.).

Історичні наслідки ентропії можуть бути різні: від фактич­ної дизентиграції соціуму, який втратив цілісність консоліду­ючої та мобілізуючої його культурної системи (наприклад, загибель Західної Римської імперії в V ст.) до поступового від­новлення регулятивної ефективності попередньої системи в її більш чи менш традиційній формі (наприклад, відродження держави Запорізька Січ після монголо-татарських іга в XIV ст.) або формування нової системи, заснованої на нових консоліду­ючих цінностях (наприклад, відродження Східної Римсько-Візантійської імперії на християнських, ідеологічних та феодальних соціально-економічних основах або утворення СРСР після революції та громадянської війни на основі кому­ністичної ідеології та соціалістичної форми господарювання).

Тим не менше ентропія у всіх випадках є серйозним ви­пробуванням суспільства на стійкість та міць його соціокультурної системи як універсального механізму соціальної інтег­рації та регуляції.

А тепер перейдемо до четвертого питання і з'ясуємо, що ж таке культурний конфлікт і коли він виникає.

Отже, культурний конфлікт — це критична стадія протиріч в ціннісно-нормативних орієнтаціях, позиціях, судженнях між окремими особами їх групами, окремою особою і групою, окремою особою і суспільством, групою і суспільством, між різними суспільствами або їх коаліціями. На відміну від біль­шості інших видів конфліктів, конфлікт культурний специфіч­ний саме своєю ідеологічною обґрунтованістю, несумісністю оцінюваних позицій, світобаченням, традиційними нормами і правилами здійснення тієї чи іншої соціально значущої діяльності і т.д., тобто в кінцевому результаті основною від­мінністю конфліктуючих сторін є їх різна ідеологія (індивіду­альна або групова). Отже, основною причиною появи культур­них конфліктів є виникнення напруженості між різними системами норм та цінностей.

Форми культурного конфлікту можуть мати різні масштаби і характер: від сварки в міжособистісних відносинах до між­державних та коаліційних війн. Прикладом жорстокості, до якої привели культурні конфлікти були хрестові походи, релі­гійні та громадські революції, частково національно-визвольні війни, діяльність церковної інквізиції, геноцид, насильне навернення у віру, політичні репресії і т.д. так, культурний конфлікт був однією з причин II Світової війни. Культурний конфлікт, як правило, відрізняється особливою жорстокістю, безкомпромісністю, а у випадку застосування сили переслідує цілі не стільки підкорення, скільки практичного знищення носіїв чужих цінностей. З цією специфікою пов'язана і особ­лива складність знаходження компромісів та примирення конфліктуючих сторін, які намагаються відстояти свої по­гляди "до переможного кінця". Компроміси, як відомо, краще досягаються між конкуруючими сторонами, ніж між несуміс­ними цінностями та ідеологічними інтересами.

Проблема конфлікту невід'ємно пов'язана із проблемами культурної толерантності та компліментарності, з інтересом до іншої культури та пошуком спільних точок або перетинів. Так, як у всіх людей і суспільств існує багато спільного в розмаїтті культур. У кінцевому результаті пошук такого роду основи для вирішення конфлікту, зменшення рівня напруже­ності між обома сторонами є одним з головних завдань всієї політики.

Особливим типом культурного конфлікту є творчий конфлікт між напрямками, школами або окремими корифеями науки, філософії, художньої культури. Тут насамперед має місце суперництво між різними методами пізнання, конфлікт для визначення критеріїв істинності того чи іншого методу. Близь­ким до цього типу є конфлікт інтерпретацій, притаманний як перерахованим галузям інтелектуально-творчої діяльності, так і сферам релігії, права, освіти і т.д., в якому також велику роль відіграє питання про критерії істинності тієї чи іншої інтерпретації того чи іншого тексту. Вирішення таких конфлік­тів пов'язане із досягненням конвенції, яка вивчає рівно­правність та взаємодоповнюваність різних позицій, методів.

У таких випадках мова іде про конфлікти не спільних інте­ресів, а скільки амбіції осіб, груп суспільства. Може тому, культурні конфлікти відрізняються такою безкомпромісністю.

Крім таких конфліктів можуть виникати конфлікти куль­турні між різними етнічними групами (наприклад, між ук­раїнцями і кримськими татарами); між різними поколіннями (наприклад проблема батьків і дітей); між законослухняними громадянами і кримінальним світом.

Можуть бути культурні конфлікти і між застарілими полі­тичними лідерами, які ще не зійшли з політичного олімпу і новими силами.

Якщо в рамках одного суспільства є декілька субкультур, то контакти між ними завжди викликають проблеми, які інколи переходять у конфлікт.

Ще один фактор появи конфлікту культурного має значен­ня -- це наявність в суспільстві інтелігенції. Чим її більше тим більша вірогідність розхитування нормативної системи культури. Але, чим вищий матеріальний рівень життя насе-

лення, тим нижча вірогідність конфліктів. Це можна пояснити на таких країнах як Росія та США. В обох країнах велика кількість інтелігенції, але в Росії існують конфлікти між інтелігенцією та владою, а в США, якщо і є, то дуже мало.

Треба також зауважити, що загроза моральним засадам суспільства походить від кращої її частини, а не від гіршої.

Ще один фактор, який впливає на виникнення культурних конфліктів -це рівень правової культури населення. Якщо демократія приходить в державу, в якій немає відповідної правової основи, немає жорстоких законів, то зростає кількість тих, хто рахує себе вище над законом. У суспільстві розквітає культ вседозволеності. Причому, чим частіше закони порушу­ють верхи, тим частіше їх починають порушувати низи.

Отже, все це призводить до культурних конфліктів.

Література

1. Ионин Л.Г. Социология культури. — М., 1996.

2. Кравченко А.И. Культурология: Учебное пособие для вузов. — М., 2001.

3. Культурология. XX век. Словарь. — Санкт-Петербург, 1997.

4. Назаретян А.П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии миро-вой культуры: (Синергетика исторического процесса). -М., 1996.

5. Энциклопедический словарь по культурологии / Под общ. ред. проф.АА. Радугина. — М., 1997.

6. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посібн. / За ред. I.I. Тюрменко,О.Д. Горбула. - К.: Центр навчальної літератури, 2004.

7. Павленко О.П. Культурологія: Посібник для підготовки до іспитів. – К., 2006.

8. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: навчальний посібникдля студентів вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації / За заг. Ред.В.М. Пічі. - Львів: «Новий світ - 2000», 2004.

9. Культурология. ХХ век. Энциклопедия. –Т.1, Т.2. – СПб.: Университетская книга,1998.

10. Дещинський Л.Є., Денісов Я.Я., Скалецький М.П. та ін. Українська та зарубіжна культура. Видання 4-те, перероблене і доповнене: Навчальний посібник. – Львів, 2005.

11. Мєднікова Г.С. Українська і зарубіжна культура XX століття: Навч. посіб.- К.:Т-во„ Знання", КОО, 2002.

Дата добавления: 2014-01-06