Тема 22 „Злочини проти життя та здоров’я особи”. 5 страница

Реальність погрози встановлюють у кожному окремому випадку, виходячи з обставин конкретної справи.

Від погрози вбивством потрібно відрізняти готування до вбивства, що має місце у випадку, коли погроза супроводжується діями, спрямованими на її реалізацію (придбання зброї та ін.).

Погроза вбивством за багатьма ознаками нагадує замах на вбивство. Але при погрозі вбивством винний не має мети негайно заподіяти смерть. Його мета – налякати потерпілого, позбавити його спокою, примусити страждати від страху за своє життя.

Суб'єктивна сторона погрози вбивством характеризується умисною виною: винний усвідомлює, що висловлена ним погроза здатна викликати у потерпілого побоювання реалізації погрози, і бажає цього.

Не має значення, які були мотиви погрози і чи мав винний намір привести погрозу у виконання.

Погроза вбивством може бути способом вчинення інших злочинів, зокрема кваліфікованих ст.152, 187, 313, 345, 377, 398, 405 КК. Оскільки в цих статтях передбачені спеціальні випадки погрози, додаткової кваліфікації за ст.129 КК не потрібно.

Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16 років.

Погроза вбивством, вчинена членом організованої групи, кваліфікується за ч.2 ст.129.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, —

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, —

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітнього, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, —

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

Безпосереднім об'єктом злочину є здоров'я людини.

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). Через відсутність ефективних методів лікування хвороба у даний час є невиліковною і призводить до смерті.

ВІЛ-інфіковані – особи, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини. До цієї категорії належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на СНІД – особи з різноманітними патологічними проявами, зумовленими глибокими ураженнями імунної системи вірусом імунодефіциту.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 6 квітня 2000 р. інфекційні захворювання можуть бути небезпечними та особливо небезпечними. Особливо небезпечні – інфекційні хвороби, що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров'я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням їх серед населення.

До інших невиліковних інфекційних хвороб, що є небезпечними для життя, можна віднести особливо небезпечні інфекційні хвороби, які є невиліковними у зв'язку з відсутністю ефективних методів їх лікування. Це визначається судово-медичною експертизою, яка може зачислити до них (окрім СНІДу) ті чи інші інфекційні хвороби, що є небезпечними для життя людини і на той час невиліковними (лихоманка Ебола, коров'ячий сказ та ін.).

Оскільки специфіка зараження інфекційною хворобою полягає у тому, що передається вона лише шляхом попадання вірусу (або інших живих збудників – бактерій, грибків, рикетсій та ін.) в організм людини, об'єктивна сторона злочину може полягати в діях у вигляді таких контактів з хворою людиною, які є способом передачі інфекції (для ВІЛ-інфікованих це, передусім, статеві зносини). Небезпечними для зараження такими хворобами можуть бути, наприклад, дії, пов'язані з переливанням крові або використанням шприців для ін'єкцій (наркотиків чи ліків), якими раніше користувалися особи – носії ВІЛ-інфекції або невиліковної інфекційної хвороби.

Інакші контакти з інфікованими ВІЛ або хворими інфекційним захворюванням особами, що не є способом передачі інфекції, не можуть кваліфікуватися як дії, спрямовані на поставлення особи в небезпеку зараження хворобою (вважається, наприклад, що СНІД не передається через повітря, білизну, поцілунки та інші не статеві контакти).

При свідомому поставленні особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ч.1 ст.130 КК) злочин вважається закінченим з моменту реального поставлення такої особи в небезпеку зараження, а зараження такою хворобою (ч.2 ст.130) – з моменту контакту з хворим після встановлення факту захворювання потерпілого (стосовно ВІЛ-інфікованих не має значення, захворів потерпілий на СНІД чи його лише інфіковано на ВІЛ).

Згода потерпілого на поставлення його в небезпеку зараження такою хворобою не виключає для винного кримінальної відповідальності.

Кваліфікованим видом даного злочину визнаються зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою двох чи більше осіб або неповнолітнього (ч.3 ст.130 КК), а також умисне зараження іншої особи цими хворобами (ч.4 ст.130 КК).

Для кваліфікації дій згідно з ч.3 ст.130 КК за ознаками зараження неповнолітнього необхідно встановити, що винний знав або допускав, що потерпілий є неповнолітнім, а так само коли він повинен був і міг це передбачити.

Суб'єктивна сторона злочину, кваліфікованого ч.1 ст.130 КК, – поставлення в небезпеку зараження; дії, охоплені ч. 4 ст. 130, характеризуються прямим або непрямим умислом; ч.2, 3 ст.130 КК передбачають відповідальність за необережне зараження (злочинна самовпевненість).

Суб'єктом злочину є як носії ВІЛ, хворі на СНІД або іншу невиліковну інфекційну хворобу, небезпечну для життя, так і особи, що не страждають на ці захворювання (ч.1, 4 ст.130 КК – наприклад, людина, яка використовує для ін'єкцій кільком особам один шприц, а серед них є заражений збудником інфекційної хвороби). До вчинення злочину суб'єкту повинно виповнитися 16 років.

Якщо зараження хворобами сталося внаслідок скоєння якогось іншого злочину, то все вчинене утворює сукупність злочинів. Наприклад, зараження при зґвалтуванні (ст.152, 130 КК) або при насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом (ст.153, 130 КК).

Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, —

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб, —

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Об'єктом злочину є встановлений порядок надання медичної допомоги. Додатковим об'єктом виступає життя та здоров'я людини.

Основи законодавства України про охорону здоров'я передбачають право громадян України на кваліфіковану медико-санітарну допомогу і відповідні обов'язки медичних і фармацевтичних працівників надавати своєчасну і кваліфіковану медичну і лікарську допомогу.

З моменту виявлення СНІДу у 1981 р. тільки від цього захворювання у світі померло 23 млн. людей, при цьому за даними міжнародних експертів у світі 0,5-1% всього населення інфіковано ВІЛ. Значна кількість заражень ВІЛ-інфекцією, у тому числі в Україні, відбувалася з вини медичних працівників.

Об'єктивна сторона злочину, полягає в неналежному виконанні медичними, фармацевтичними або іншими працівниками своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини (ч.1 ст.131 КК), чи двох або більше осіб (ч.2 ст.131 КК).

Під неналежним виконанням професійних обов'язків розуміють бездіяльність особи, коли вона не виконує деяких дій, які входять в коло її професійних обов'язків, або виконує їх не в повному обсязі чи без додержання певних правил (наприклад, переливання крові людини, інфікованої ВІЛ-інфекцією, без проведення необхідних для цього тестів на наявність такої інфекції та ін.).

Обов'язковою ознакою ч.1 ст.131 КК є настання злочинних наслідків – зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини, а для ч.2 ст.131 КК – зараження двох або більше осіб.

Суб'єктивна сторона цього діяння характеризується необережною виною (злочинною недбалістю або злочинною самовпевненістю).

Умисне зараження такою інфекційною хворобою підпадає під ознаки злочину, передбаченого ч.4 ст.130 КК.

Суб'єктами злочину, передбаченого ст.131 КК, є фармацевтичні або інші працівники.

Медичною та фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Суб'єктом злочину можуть бути й інші особи: працівники, які роблять лабораторну діагностику таких інфекційних захворювань; проводять лабораторні дослідження на наявність ВІЛ-інфекції в крові, вивчення отриманої від донорів крові та інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини; здійснюють наукові дослідження з використанням інфікованого матеріалу чи працюють в сфері виробництва біологічних препаратів для діагностики СНІДу, інших захворювань – якщо в результаті неналежного виконання своїх професійних обов'язків помилково діагностують відсутність інфекції у особи, яка є її носієм, що призвело до зараження інших осіб.

До суб'єктів злочину відносяться і працівники дипломатичних та консульських установ України за кордоном, які не виконали вимог ст.11 Закону України "Про запобігання захворювання на СНІД та соціальний захист населення" про видачу візи на в'їзд в Україну на строк понад три місяці, за умови не пред'явлення ними документа на відсутність у них ВІЛ-інфекції; а також працівники місць позбавлення волі, які не забезпечили недопущення контактів між хворими на вказані хвороби та іншими особами, що також відбувають покарання. Це можуть бути й суб'єкти, до кола службових обов'язків яких входить вчинення дій, спрямованих на недопущення зараження такими невиліковними інфекційними хворобами, та профілактика цих захворювань.

Суб`єкт злочину – фізична, осудна особа з 16 років.

Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків, —

карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Об'єктом злочину є встановлений порядок надання відомостей щодо проведення та результатів медичних обстежень людини у зв'язку із перевіркою на зараження невиліковними інфекційними хворобами.

Конституція України ґарантує охорону честі та достоїнства особи, недоторканність особистого життя, право на охорону здоров'я. Відповідно до ст.40 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 9.11.1992 р. №2801-ХІІ медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних та службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, на одержання офіційного висновку про результати такого огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню СНІДу.

Умови і порядок медичного обстеження, з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними, визначені Правилами медичного огляду, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.1998 р.

Відомості про факт проведення медичного огляду на зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та про результати такого огляду є конфіденційними і становлять лікарську таємницю. Передача їх дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, або її законним представникам, а також у випадках, передбачених законодавством України, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

Об'єктивну сторону злочину утворюють дії особи, яка була зобов'язана зберігати в таємниці відомості про медичний огляд на виявлення зараження вірусом імунодефіциту чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та про його результати, але розголосила їх – тобто незаконно ознайомила інших осіб з вказаними відомостями або створила умови, за яких сторонні особи мали можливість з ними ознайомитись. Це може бути розголошення відомостей стороннім особам під час розмов, на лекціях (у навчальному процесі), у наукових статтях або ознайомлення з ними сторонніх особами внаслідок недбалого зберігання чи втрати документів з такими відомостями.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли відомості про проведення медичного огляду з виявлення зараження вірусом імунодефіциту чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та про його результати сталі відомі сторонній особі, яка не повинна була їх знати.

З суб'єктивної сторони розголошення відомостей про факт проведення медичного огляду та його результати може бути вчинено як умисно, так і з необережності.

Суб'єктом злочину можуть бути з 16 років службові особи лікувального закладу (головний лікар, завідуючий відділенням або лабораторією та ін.), медичні працівники (лікар, фельдшер, медсестра та ін.), яким такі відомості стали відомі внаслідок виконання ними своїх службових або професійних обов'язків.

До суб'єктів злочину відносяться і допоміжні працівники, які самочинно здобули інформацію щодо самого факту обстеження або його результатів стосовно конкретних осіб. Йдеться про лаборантів, прибиральниць, технічних працівників реєстратур лікувальних закладів, які отримали такі дані не у зв'язку з виконанням своїх професійних обов'язків, а здобули їх, оскільки мають якесь відношення (працюють як допоміжні працівники) до закладу, де проводились огляди конкретної людини або необхідні дослідження на предмет виявлення зараження інфекційною хворобою (аналізи крові та ін.).

Розголошення відомостей що вказані цією статтею, службовими особами, які не входять у вищевказане коло медичних працівників або службових осіб лікувальних закладів, — наприклад, працівниками органів дізнання, слідства, суду та деякими іншими, яким такі дані стали відомі у зв'язку з виконанням ними своїх професійних чи службових функцій і які зобов'язані були зберігати їх у таємниці, - кваліфікується як зловживання владою або службовим становищем (ст.364 КК) або як службова недбалість (ст.367 КК).

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою

1. Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про наявність у неї цієї хвороби, —

карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього, —

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

У чинному КК значно звужена відповідальність хворого за розповсюдження венеричних захворювань. Виключені норми щодо ухилення від лікування венеричною хворобою (ст.108¹ КК) та щодо завідомого поставлення другої особи через статеві зносини або інші дії в небезпеку зараження венеричними хворобами (ч.1 ст.108 КК), які були у КК 1960 р.

Венеричні захворювання відносяться до небезпечних інфекційних захворювань, тому їх носії підлягають обов'язковому лікуванню і профілактичним медичним оглядам, повинні додержуватися в побуті гігієнічних правил, які б виключали зараження інших.

До венеричних захворювань відносять сифіліс, гонорею, м'який шанкр і паховий лімфогранулематоз. Крім того, до цієї групи відносять і трихомоніаз. Передаються венеричні захворювання, як правило, при статевих контактах, проте можлива їх передача і внаслідок порушення гігієнічних правил у побуті.

Законодавство України передбачає, що особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, підлягають медичному огляду і лікуванню за рахунок держави, а до носіїв особливо небезпечних захворювань можуть здійснюватись обов'язкові медичні огляди, лікувальні і карантинні заходи.

Суб'єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку і знала про наявність у неї венеричної хвороби та про небезпечність своїх певних дій для здоров'я іншої особи.

Об'єктивна сторона злочину передбачає дії у вигляді зараження венеричною хворобою особою, яка знає про наявність у неї такого захворювання, іншої особи. Способи зараження не оговорені у статті і можуть бути різні: статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, інші дії сексуального характеру; порушення гігієнічних правил поведінки в сім'ї, побуті, роботі (спільне користування столовим посудом, постільною білизною та ін.).

Відповідальність за вчинення цього злочину наступає у разі зараження іншої особи венеричним захворюванням, тому закінченим злочин буде з моменту, коли у потерпілого будуть виявлені клінічні ознаки венеричного захворювання. При цьому інкубаційний період – тобто максимальний відрізок часу, що минає від моменту зараження людини збудниками інфекційної хвороби до появи перших симптомів хвороби, - для різних венеричних захворювань може бути від кількох днів до кількох тижнів (місяців).

Суб'єктивна сторона зараження венеричним захворюванням передбачає наявність вини як умисної, так і необережної (у вигляді злочинної самовпевненості, оскільки обов'язковою ознакою цього злочину є знання винним про свою хворобу).

Особи, які самі не хворіють венеричною хворобою, але які навмисно тим чи іншим способом заразили іншу особу венеричною хворобою, підлягають відповідальності, залежно від способу дій та форми вини, за тілесні ушкодження, передбачені ст.121 чи 122 КК.

Кваліфікуючий вид злочину передбачений ч.2 ст.133 КК за однією з трьох ознак: зараження венеричною хворобою особою, яка раніше уже була засуджена за такий же злочин і має за це судимість; зараження двох або більше потерпілих та зараження венеричною хворобою неповнолітнього.

Для кваліфікації дій за ознакою зараження венеричною хворобою неповнолітнього (ч.2 ст.133 КК) необхідно встановити, що винна особа знала або допускала, що потерпілим є неповнолітній, а так само, що вона повинна була і могла це передбачити.

За ч.3 ст.133 КК кваліфікуються дії винних, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, під якими слід розуміти спричинення в результаті захворювання потерпілого венеричною хворобою тривалого розладу його здоров'я, середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, а також смерті. При цьому вказані наслідки – результат послідовно розвинутого хворобливого процесу, який безпосередньо пов'язаний із зараженням венеричною хворобою.

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось іншого злочину, наприклад при зґвалтуванні (ст.152, 133 КК) або при насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом (ст.153, 133 КК), то все вчинене утворює сукупність злочинів.

Стаття 134. Незаконне проведення аборту

1. Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, —

карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої, —

карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Об'єктом злочину є встановлений порядок надання медичної допомоги. Додатковим об'єктом виступає життя та здоров'я вагітної жінки.

У відповідності із законодавством України "операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів. Аборт при вагітності жінки від 12 до 28 тижнів за соціальними та медичними показаннями може бути зроблено в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Підстави і порядок проведення операцій штучного переривання вагітності строком до 12 тижнів регламентуються Інструкцією про порядок проведення операції штучного переривання вагітності та Інструкцією про порядок проведення операції штучного переривання вагітності методом вакуум-аспірації, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я України від 28.06.1994 р. № 111.

У медицині відрізняють два види аборту:

1) патологічний – вагітність припиняється внаслідок захворювання вагітної жінки;

2) штучний – вагітність припиняється побічним втручанням в організм вагітної жінки. Патологічний аборт не є об'єктом кримінального права, а штучний аборт буває законним і незаконним.

Незаконним визнається аборт, зроблений:

1) особою, яка не має спеціальної медичної освіти;

2) проведений не у спеціальних акредитованих закладах охорони здоров'я;

3) у разі наявності медичних протипоказань для проведення аборту незалежно від строку вагітності;

4) без відповідного документального оформлення;

5) недозволеними чи забороненими способами;

6) при вагітності від 12 до 28 тижнів, якщо відсутні соціальні і медичні показання, за наявності яких дозволяється штучне переривання вагітності у такі строки;

7) при вагітності понад 28 тижнів, якщо її переривання не зумовлене станом крайньої необхідності.

Медичні показання переривання вагітності строком до 12 тижнів: гостра і підгостра гонорея; гострі і підгострі запальні процеси будь-якої локалізації; гострі інфекційні хвороби. Переривання вагітності строком від 12 до 28 тижнів може бути проведене за наявності медичних та соціальних показань, перелік яких міститься у додатках №1 і 2 до постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів" від 12.11.1993 р. №926. За наявністю медичних показань така вагітність переривається на підставі висновку лікарсько-консультаційної комісії лікувально-профілактичного закладу за місцем диспансерного нагляду хворої жінки, а за наявністю соціальних показань – на підставі заяви жінки, до якої додається відповідний документ, що підтверджує необхідність штучного переривання вагітності.

До соціальних показань віднесені: наявність трьох і більше дітей; розлучення під час вагітності; смерть чоловіка під час вагітності; вагітність внаслідок зґвалтування; перебування жінки або її чоловіка у місцях позбавлення волі; позбавлення жінки батьківських прав; наявність у жінки дитини-інваліда; тяжке захворювання або травма чоловіка, що зумовила його інвалідність під час вагітності дружини.

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч.1 ст.134 КК, - це активні дії особи, яка не має спеціальної медичної освіти, спрямовані на штучне переривання вагітності, що призвели до її переривання.

Закінченим злочин вважається з моменту настання вказаного наслідку.

Способи штучного переривання вагітності при цьому можуть бути різними:

- механічний – введення у порожнину матки різноманітних предметів і рідин;

- операційний – використання спеціально призначених інструментів;

- медикаментозний або токсичний – вживанням різних ліків чи хімічних речовин (у тому числі токсичних – миш'яку, керосину тощо);

- термічний – впливом тепла на тіло вагітної жінки (гарячі ванни, спринцювання та ін.).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Особа, яка не має спеціальної медичної освіти, усвідомлює, що робить переривання вагітності незаконно, з порушенням встановлених правил.

Мотиви і мета вчинення злочину можуть бути різними. Найчастіше це вчиняється з корисливих мотивів.

Суб'єктом злочину може бути особа, яка не має спеціальної медичної освіти (у тому числі медсестра, акушерка, фельдшер та інша особа, що має середню медичну освіту, а також і лікар, що має іншу фахову медичну підготовку) і яка досягла 16 років.

Ч.2 ст.134 КК передбачає відповідальність за незаконне проведення аборту, що спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої.

Спричинення тривалого розладу здоров'я – це розлад здоров'я, пов'язаний з тривалим порушенням функцій яких-небудь органів потерпілої (слуху, зору, мови, кінцівок тощо), а так само втратою працездатності (тимчасової тривалості понад 21 день або постійної – від 10%). Безплідність розуміється як втрата жінкою репродуктивної здатності.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони кваліфікованого виду цього злочину є наявність причинного зв'язку між незаконним проведенням штучного переривання вагітності і наслідками у вигляді тривалого розладу здоров'я, безплідності або смерті потерпілої.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч.2 ст.134 КК, характеризується прямим умислом стосовно проведення незаконного аборту. Щодо настання смерті потерпілої або інших наслідків, передбачених ч.2 ст.134 КК, вина може бути лише необережною.

Незаконне проведення аборту передбачає згоду вагітної жінки на цю операцію. Якщо аборт проводиться без її згоди, то вчинене кваліфікується за ст.121 КК.

Настання наслідків, передбачених ч.2 ст.134 КК, після проведення лікарем аборту на законних підставах повинно кваліфікуватися за ст.119 або 128 (за умовою необережного ставлення до таких наслідків).

Стаття 135. Залишення в небезпеці

1. Завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, —

карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, вчинені матір'ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані, —

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

Безпосереднім об'єктом злочину є життя та здоров'я людини. Моральним обов'язком кожної людини є подання допомоги особам, що перебувають у небезпечному для життя стані, а для деяких осіб – і правовий обов'язок, за невиконання якого передбачена відповідальність.

Дата добавления: 2014-01-07