Правові гарантії людського виміру в управлінні

Пріоритет прав людини та громадянина у державному управлінні. Людина, її права і свободи становлять у правовій державі найви­щу соціальну цінність, саме на їхнє забезпечення й найповнішу реалі­зацію у суспільному житті має бути спрямована уся державна діяльність і насамперед діяльність у сфері державного управління. Адже конституційний лад України ґрунтується на визнанні людини, й життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності та безпеки найви­щою соціальною цінністю, пріоритету її прав і свобод. Гарантування прав і свобод людини є головним обов’язком держави, держава відпо­відальна перед людиною та суспільством за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Конституційним принципом є принцип верховен­ства права (ст. 8 Конституції України), громадяни здійснюють свої пра­ва за принципом "дозволено все, що не забороняється законом", державні органи та їх посадові особи – за принципом "дозволено лише те, що визначено законом". Україна визнає пріоритет загальнолюдсь­ких цінностей, дотримується загальновизнаних норм і принципів міжна­родного права.

Окрім цих визначальних конституційних положень, які після при­йняття нової Конституції становлять правову основу статусу людини в Україні, її конституційні права і свободи закріплені у спец­іальному розділі "Права, свободи і обов’язки людини і громадянина". У свою чергу, ці права і обов’язки, разом із зазначеними вище консти­туційними принципами, становлять конституційний статус людини і громадянина. Будучи конкретизовані у нормах чинного законодавства, вони разом з цими нормами складають правовий статус особи, захист і здійснення якого становить головне завдання правового регу­лювання, діяльності управлінських ланок державного апарату. Але для того, щоб управлінські ланки активно діяли у цьому напрямі, а громадяни мали реальну можливість дієво впливати на забезпечен­ня своїх прав і законних інтересів, необхідно реалізувати цілий ряд умов як з боку органів державного управління, так і з боку самих громадян.

Великого значення набувають підходи до вирішення більш загальних проблем, наприклад, про особистість як ціннісний орієнтир в організації та діяльності апарату управління, про співвідношення прав і обов’язків громадян з компетенцією органів державного управління, про критерій особистості у визначенні ефек­тивності управлінської діяльності тощо. Без визначення цих підходів важко визначити й основні орієнтири для практики державного управ­ління щодо охорони прав і законних інтересів особи.

Розглянемо першу із зазначених проблем. Цілком зрозуміло, що ефективне забезпечення прав і законних інтересів громадян може бути належним лише за умов, коли структура, форми діяльності, сам стиль праці, ставлення до людини в апараті державного управління у кож­ного працівника цього апарату будуть оптимальними у плані відчуття та швидкого реагування на будь-які негативні моменти, які стримують у тому чи іншому випадку практичне здійснення прав і свобод, а та­кож інтересів членів суспільства

Те ж саме можна сказати про співвідношення прав, обов’язків і інтересів громадян з компетенцією органів державного управління. У чинному законодавстві багато випадків, коли існує неузгодженість між відповідними правами й інтересами громадян та відповідними обо­в’язками тих чи інших управлінських структур, що дає останнім мож­ливість, м’яко кажучи, не проявляти належної активності у реалізації прав громадян, захисті їх законних інтересів.

У плані поліпшення захисту прав і інтересів людини у діяльності управлінських структур окремо стоїть питання щодо визначеності кри­теріїв, за якими особистість пов’язує свою уяву про ефективність управлінської діяльності у тому чи іншому випадку. Звичайно, ці кри­терії у різних людей не можуть бути однаковими. Велике значення у такому визначенні відіграватимуть інтереси кожної конкретної люди­ни, неоднакові навіть стосовно типових життєвих управлінських ситу­ацій. Адже ці інтереси кожна особистість визначає, виходячи зі свого життєвого досвіду, рівня освіти, загальної й професійної культури, своїх особистих потреб і уявлень, і у такій ситуації, коли ми маємо справу з багатьма розбіжностями, провідним критерієм у практичному забез­печенні прав та інтересів людини є, по-перше, відповідна норма пра­ва, і, по-друге, принцип "дозволено все окрім того, що прямо заборо­нено законом".

Оскільки управлінський процес, управлінські стосунки в цілому зводяться до відносин між суб'єктом і об’єктом управління, забезпе­чення його ефективності залежить значною мірою від управлінської ланки, в якості якої виступає відповідний орган державного управлін­ня або конкретна посадова особа, яка подібно органу управління діє виключно у межах своєї компетенції.

Можна визначити ті основні ознаки, які, виходячи з позиції "типо­вого" громадянина, визначають ефективність управлінської діяльності. До цих критеріїв слід віднести задоволення інтересів, з якими людина пов’язує здійснення належних управлінських дій: видання відповід­ної норми права; реалізацію норми права стосовно "кожної конкретної людини; швидкість, з якою право людини було захищено або прак­тично реалізовано; повнота такого захисту або реалізації; визначення та задоволення в ході реалізації інших потреб й інтересів, про які вона, починаючи справу, не мала достатньої уяви; зменшення коштів і орган­ізаційних зусиль, з якими пов’язані управлінські дії щодо захисту та забезпечення потреб і інтересів громадянина тощо.

Державну бюрократію, яка у нас процвітає в усіх ланках держав­ного апарату, дуже важко "збити" з такої позиції. І важко не тільки тому, що принцип так званого колективізму панував у нас довгі роки, оціню­вався як головний у марксизмі. Колективістський підхід панує і зараз, оскільки він більш вигідний для тих, хто має вирішувати ті чи інші управлінські питання й одноразово хоче зняти з себе відповідальність за наслідки свого управління. Колективна мета менш конкретна, вона завжди виступає як деяке загальне завдання, яке не можна вирішити, як правило, на рівні органу нижчого рівня, для її якісного вирішення потрібні різні узгодження тощо. Все це веде до зниження відповідаль­ності конкретних виконавців; вона наче розпорошується між різними структурами і посадовими особами, що суперечить правам і вимогам конкретної людини. В останньому випадку значно складніше уникну­ти прийняття відповідного рішення, введення в дію механізму його практичного вирішення та досить легко зняти з себе відповідальність за нехтування правами і свободами особистості.

Певна частина кадрового складу нашого управ­лінського апарату звикла вирішувати ті чи інші питання "взагалі", не відповідно до закону або іншого правового акту, а згідно зі своєю інтуїцією та життєвим досвідом, які, на жаль, не завжди відповідають вимогам права і режиму законності.

Спираючись на позицію пріоритету прав людини і громадянина, слід під цим кутом зору розглядати й інші питання, пов’язані з реаліза­цією її правового статусу. Насамперед щодо повноти цього статусу, його відповідності ознакам демократичної правової соціальної держа­ви, якою насправді має бути Україна. Найважливішою з ознак, пов’я­заних з демократичною суттю держави, є, безперечно, коефіцієнт участі громадян держави у вирішенні значних управлінських питань, дійове використання тих демократичних інститутів, які забезпечують цю участь.

Загальновизнаними серед цих інститутів є вибори, референдуми й опитування населення з найважливіших питань загальнодержавної і регіональної політики, різні форми обговорення на зборах громадян значних і цікавив для них питань державного управління, розвиток засад самоврядування тощо. У літературі справедливо підкреслюєть­ся, що усі ці форми можуть бути ефективними саме з точки зору за­безпечення ефективності управління лише в умовах спокійного розвитку суспільства.

З поширенням демократичного режиму у сфері здійснення прав і свобод людини пов’язане й питання щодо розподілу компетенції та системи органів, які мають забезпечити реалізацію конституційних та інших прав і свобод. Одним з напрямів такого забезпечення є розви­ток місцевого самоврядування. Саме місцеве самоврядування допо­магає більш повно й оперативно, порівняно з центральними органами, вирішувати ряд питань, пов'язаних з реалізацією прав і свобод грома­дян. У зв’язку з цим є сенс звернутися до Європейської хартії місцево­го самоврядування, прийняту державами-членами Європейської Ради 15 жовтня 1985 р. У преамбулі цього документа зазначається:

що місцеве самоврядування становить одну з основ будь-якого демократичного устрою;

що право громадян на участь в управлінні громадськими справа­ми належить до демократичних принципів, які є загальними для усіх держав – членів Європейської Ради;

що саме на місцевому рівні право громадян на участь в управлінні може здійснюватися безпосередньо;

що місцеве самоврядування забезпечує здійснення управління, яке одночасно є ефективним і близьким до громадян.

Здійснення прав і законних інтересів громадян у державному управлінні. Здійснення прав і законних інтересів громадян певною мірою за­лежить від якості кадрів апарату управління, їх загальної та професій­ної підготовки, моральних якостей, політичної зрілості, адже саме дер­жавний апарат володіє владою у країні і проводить ту політику, яка його задовольняє.

Діяльність щодо підвищення якості державного апарату у цілому, і зокрема апарату управління має здійснюватися шляхом підвищен­ня ділової кваліфікації, рівня компетентності кадрів апарату управлін­ня в усіх його ланках, а також недопущення службових зловживань, крадіжок, хабарництва, корупції.

Забезпечення прав і законних інтересів особи у державному управ­ління прямо пов’язане з боротьбою зі злочинністю в органах управлін­ня. Але хабарництво – це тільки один вид злочинної діяльності, який порушує права і свободи громадян України, причому порушує не лише щодо конкретних громадян, а навіть стосовно загальних інтересів народу, оскільки як із соціально-економічної точки зору, так і з мо­ральної негативно впливає на становище країни в цілому. Ще більшої шкоди завдає країні організована злочинність. У зв’язку з цим слід більш конкретно й жорстко вирішувати у Законі України вiд 16.12.1993 № 3723-XII "Про держав­ну службу" питання, пов’язані з посадовою дисципліною службовців, насамперед посадових осіб, рішуче притягати до кримінальної відповідальності тих, хто, порушуючи закон, сприяє або сам бере участь у діяльності мафіозних структур.

Не вирішивши цього завдання, всі інші заходи, які будуть запро­ваджуватися з метою покращення функціонування апарату управлін­ня (зміна структури відповідних органів, перерозподіл компетенції тощо) не дадуть позитивних результатів, оскільки зловживання, некомпе­тентність кадрів все зведе нанівець. Тому особливе значення, що підтверджується досвідом ряду країн, має запровадження необхід­них заходів щодо впровадження в практику діяльності управлінських структур норм і принципів управлінської етики.

Етика в управлінні – це всеохоплююче, всеосяжне поняття, яке у рівній мірі є моральним критерієм як професіоналізму управлінсь­ких кадрів, так і їхньої діяльності щодо додержання принципів закон­ності, справедливості, гуманності у розв’язуванні питань, які стосу­ються забезпечення прав і законних інтересів кожної окремої особи. Безумовно, що саме етичні принципи і норми, ще у більшій мірі ніж правові, разом з правовими становлять реальну перешкоду будь-яким зловживанням в управлінській діяльності, злочинам, пов’язаним із заняттям тієї чи іншої посади у державному апараті управління і т.п.

Підвищення ефективності забезпечення прав і законних інтересів громадян у сфері управління передбачає успішне вирішення ще одного важливого питання, пов’язаного з правовим регулюванням відповід­них суспільних відносин. Мова йде про якість конкретизації норм пра­ва, встановлених законами й іншими нормативними актами вищесто­ящих державних органів за допомогою локальних норм права, вида­них місцевими органами, а також взагалі органами нижчого рівня. Практика свідчить про те, що слабка юри­дична підготовка багатьох кадрів управлінського апарату призводить, як правило, до простого дублювання актів вищестоящих органів замість того, щоб, забезпечуючи їх неухильне виконання, разом з цим саме конкретизувати, враховуючи місцеві умови, ті положення та приписи, які становлять зміст норм законів, указів, постанов уряду.

Отже, питання забезпечення прав і законних інтересів особи є одним з найважливіших у діяльності управлінських структур різного рангу. Вся світова практика розвитку демократичних держав свідчить, що саме забезпечення прав і свобод людини та громадянина, ставлення держави і її структур до особистості є основним критерієм справедливості і гуманізму.

Дата добавления: 2014-01-07