Ранні слов’яни, їх матеріальна та духовна культура

В історичній науці однією з центральних проблем є проблема походження та прабатьківщини слов’ян, з східної гілки якого вийшли українці. Час народження східнослов’янського етносу досі не відомий науці. Деякими археологами, такими як Б.Рибаков робилися спроби “удревнити” слов’ян, відносячи їх народження як етносу до початку І, а то й ІІ тис. до н.е. Проте такі концепції залишаються лише гіпотезами.

Вперше слов’яни згадуються у писемних джерелах під назвою “венедів” лише у І ст. н.е. Згадка про них міститься в “Природничій історії” римського вченого Плінія Старшого (24 – 79 рр. н.е.). Він розміщує венедів поблизу Балтійського моря й ріки Вісли. Римський історик Тацит у праці “Германія” (98 р.н.е.) називає венедів поміж сусідів германців. Грецький історик Птоломей (ІІ ст. н.е.) також розміщав венедів вздовж Балтійського моря (Венедської затоки). Сам же термін “слов’яни” з’явився у творах європейських істориків VI ст.: готського Йордана, візантійських Прокопія, Агафія, Менандра. Так, наприклад, Йордан пише у своїй праці “Гетика”, що в VI ст. існувало вже три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) та склавини (Подунав’я).

Й до сьогодні не вщухають наукові суперечки щодо того, чи були слов’яни автохтонним населенням, чи прийшли до Європи з Азії. Адже слов’яни належать до індоєвропейців, батьківщиною яких різні вчені визнають то Європу в цілому, то Балканський півостров, то Передню Азію.

Умовно можна виділити серед наукових концепцій дві теорії: міграційну теорію та теорію автохтонного походження.

а) згідно з міграційною теорією слов’яни є прибульцями.

- за дунайською теорією на основі “Повести временних лет” стверджується, що слов’яни спочатку жили по Дунаю “где есть ныне Венгерская земля и Болгарская”;

- згідно з вісло-одерською теорією (В.Сєдов, І.Русанова) - слов’яни вийшли з Пражської культури;

б) за теорією автохтонного походження (М.Шахматов, Б.Рибаков, С.Шелухін) слов’яни від початку є мешканцями Європи від Дніпра до Вісли.

У свою чергу чеський вчений Нідерле прийшов до висновку, що походження слов’ян не може бути з’ясованим через брак достовірних, науково обґрунтованих джерел.

Східну гілку слов’янства складали анти. Прокопій Кесарійський та Йордан розміщали їх між Дніпром та Дністром й називали частиною слов’ян-венедів. Грушевський та Щербаківський прямо називали антів предками українського народу (першими українцями), Брайчевський пише, що самі анти називали себе “полянами”, а сармати їх – антами, тобто “крайніми”. Перша згадка про антів зустрічається 375 році, остання – у 602 році.

Вони мали своїх князів і наприкінці ІV заснували державу “Антське царство”. Спочатку анти займали землі між Дністром та Дніпром, а з VI ст. розселилися на просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. Візантійські джерела багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Їх зображували високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили спеку й холод, різні злигодні й нестачі. Їх племена були об’єднані в постійні союзи, які жили у народоправстві (як писав Прокопій). У антів була військова демократія, управлялись вони народним зібранням, але в момент небезпеки на чолі свого об’єднання анти ставили царя (рекса). Серед їх царів відомі Бож, Мезамир, Ардагаст, Доброгаст та інші.

Ремесло у антів було відділено від сільського господарства. В їхніх поселеннях були знайдені печі для виплавки заліза, кузні, гончарні, ювелірні та інші майстерні. Сільське господарство та тваринництво мали допоміжну роль. Мали торгівельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами.

Як вказують археологічні матеріали, часу існування антських племен хронологічно та територіально відповідають кілька археологічних культур. Серед цих культур – черняхівська (ІІ - V ст., територія – від Західного Бугу до Сіверського Дінця й від Прип’яті до Нижнього Дунаю та Чорного моря. Культура черняхівців сформувалась на ґрунті культури зарубинецьких племен); київська культура (ІІІ - перша половина V ст. Сформувалась як самостійна на базі зарубинецької на просторі від Подніпров’я до курського Посейм’я); у V - VII ст. на місці черняхівської культури утворюються самостійні празька (від Прип’яті до Верхньої Вісли й Дунаю), колочанська (у басейні Десни, Сейму, Сожу) і пенківська (Середнє й частково Нижнє Подніпров’я, басейн Дніпра та Південного Бугу) археологічні культури. Це свідчить про відносну обособленість окремих територій антського державного утворення. На території празької культури проживали древляни, волиняни, дуліби, колочинської – сіверяни й частково радимичі; пенківської – поляни, улічі, тиверці. Поступово племена празької, колочинської, пенківської культури стають схожими на племена київської, хоча з певними особливостями. Але в цілому матеріальна культура праукраїнців починає уніфікуватися. Етнічним центром консолідації праукраїнців стають племена київської культури, особливо Середнього Подніпров’я.

Матеріальна культура слов’ян мала спільні риси. Їх поселення розміщувались на схилах річок, жили анти у напівземлянках або землянках з плетеними, або зрубними стінами, мали пічі-кам’янки. Кераміка їх була ліпною, іноді прикрашалась врізними узорами.

На початку VII ст. анти були розгромлені кочовими племенами аварів. Після чого східні слов’яни розселяються у важкодоступних районах сучасної України, Білорусії, Росії, де слов’янізують місцеві балтійські, угро-фінські та інші племена.

Література

Баран В. Давні слов’яни. – К., 1998.

Баран В. та ін. Історія України. – Львів, 1996. – С. 3–23, – С. 33–45

Білецький А.О. Геродот про скіфів і Скіфію // Археологія. – 1991. – № 1. – С. 148–151.

Бойко О.Д. Історія України. – К., 2001. – С. 9––40.

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996. – С. 5–37

Бунятян К.П. та ін. На світанку історії. – К., 1998. – С. 5––328.

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1992. – С. 30–63.

Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

Крижицький С.Д. та ін. Античні держави Північного Причорномор’я. – К., 1998. – С. 5–343.

Петров В. П. Походження українського народу. – К., 1992.

Півторак Г. Українці: Звідки ми і наша мова. – К., 1993.

Станко В.Н. та ін. Історія первісного суспільства. – К., 1999.

Дата добавления: 2014-01-07