Економічний розвиток і соціально-політичне життя в Україні у другій половині 50-х – на початку 60-х рр

Складним й суперечливим виявилось і суспільно-політичне життя українців у післявоєнні роки. В лютому 1946 року Сталін публічно оголосив, що “наша перемога означає передусім перемогу нашого суспільного устрою, що радянський суспільний лад успішно витримав випробування у вогні війни й довів свою цілковиту життєздатність”. Це свідчило про відновлення курсу на посилення командно-адміністративної системи управління.

Бажаючи “відкинути згадки про війну”, Сталін 1947 року “знизив статус Дня Перемоги з державного свята до рівня звичайного робочого дня”. Він навіть заборонив публікацію деяких ганебних наказів, виданих під час війни, і посилання на них: наказ №270 (16 серпня 1941), який прирівнював “ потрапляння в полон до державної зради і погрожував сім’ям військовополонених тяжкими наслідками”; наказ №227 (28 липня 1942) – наказ “жодного кроку назад”. Сталін боявся показу своїх помилок у мистецтві і літературі, й боявся оправдано, появи опозиційних настроїв у широких мас населення. Адже війна породила критичні погляди в населення, розширила його світогляд і заохотила людей думати інакше. Проживання під владою німців десятків мільйонів радянських громадян, а також те, що військовополонені солдати та остарбайтери побачили й спробували життя на Заході, стало зовсім новим чинником у політичному житті Радянського Союзу. Критичні погляди, однак, не призвели до обговорення реальних альтернатив радянському режимові. Не сталось і декабристського повстання. Попри це, люди стали вимагати кращого життя і стали менш боязкими у вияві своїх політичних поглядів. Радянські громадяни після війни стали висловлюватись вільніше, ніж раніше. У зв’язку з цим влада поширює репресивні заходи проти різних категорій населення: селян, партійців і радянських державних кадрів (особливо у 1947 р., коли ЦК КП(б)У очолив Л.Каганович), інтелігенції, представників національних меншин – німців, кримських татар, західних українців (Навіть у Донбасі, широко застосовували репресивних заходів: за даними Г.Куромії, у повоєнні роки кожен десятий житель Сталино (Донецька) посидів у в’язниці).

Посилення тоталітарного режиму в СРСР відбилося і на культурній сфері, і в першу чергу, у вигляді такого явища як “ ждановщина ”. Для утвердження сталінської ідеологічної доктрини посилюється пропагандистська обробка населення і тиск на інтелігенцію, який активно здійснював головний ідеолог А.Жданов. Під гаслом боротьби з “націоналізмом” і “космополітизмом” розпочалось цькування мистецької і наукової інтелігенції. Критики зазнали історики УАН за відродження історичних концепцій Антоновича і Грушевського, журнали “Перець” і “Вітчизна”, М.Рильський (за твори “Київські октави” та ін.), В.Сосюра (за вірш “Любить Україну”), О.Довженко (за кіносценарій “Україна в огні”), Ю.Яновський (за роман “Жива вода”), театральні критики О.Борщагівський, А.Гозепунда (за “космополітизм”); генетики академік М.Гришко, професори С.Гершензон, І.Поляков та інші.

Всі ці політичні та ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання “холодної війни” та формою зміцнення тоталітарного контролю за усіма суспільними процесами, а також засобом реанімації образу “внутрішнього ворога” – важливого фактору існування тоталітарного режиму.

Все це відбувалось в Україні на фоні активізації її зовнішньополітичної діяльності, що проявилось у: створенні у 1944 р. Народного комісаріату закордонних справ УРСР (голова – Д.Мануїльський), вступі республіки до ООН, її обранні до складу Економічної і соціальної ради і головного органу ООН – Ради Безпеки. Але при цьому функції Міністерства закордонних справ УРСР залишались “декоративними” і “символічними” і повністю відповідали зовнішньополітичній лінії СРСР.

Дата добавления: 2014-01-07