КРАТКО – лекции по античке для з.о

Антична література
(приблизно від VIII ст. до н.е. по V ст. нової ери)
Основні риси античної культури і літератури: космологічність, раціональність, антропоцентризм, виховний потенціал, святковість, калокагатія (поєднання естетичного і етичного начал, передбачає досконалість і тілесної будови, і духовно-морального складу, тобто поряд з красою і силою наголошується справедливість, мужність, мудрість, і т. ін.).
Головні етапи історії давньогрецької літератури:
1) архаїчний (докласичний), в якому розрізняємо долітературний і гомерівський періоди;
2) аттічний (класичний);
3) елліністичний;
4) римський.
Розвиток римської літератури мав такі етапи:
1) література періоду республіки;
2) література періоду імперії.
Античність (від лат. – стародавній) – історія та культурні надбання Стародавніх Греції і Риму, основа, на якій пізніше розвинулася культура європейських народів.
Час, до якого належать пам’ятки античних літератур, обіймає період приблизно у 1200 років.
Давньогрецька література
Архаїчний (докласичний) період – до кінця VII ст. до н.е.
Найстародавнішими писемними пам’ятками грецької літератури є поеми “Іліада” й “Одіссея”, які приписуються Гомеру. Ці великі поеми з розвиненим мистецтвом розповіді, з усталеними вже прийомами епічного стилю необхідно розглядати як результат тривалого розвитку, попередні етапи якого не залишили писаних слідів і, ймовірно, взагалі ще не мали писемного закріплення.
Точно невідомо, коли жив Гомер, більшість вважає ймовірною датою – VIII ст. до н.е.
Розповідаючи про Гомера і його епос, не можна проминути існування так званого “гомерівського питання”, яке виникло ще в давніх греків. Поява сумнівів щодо Гомера зумовлена відсутністю точних відомостей про рапсода, хоча до нас дійшло 8 його біографій.
Початок “гомерівському питанню” як науковій проблемі було покладено у ХVIII ст. дисертацією французького вченого Д‘ Обіньяка про “Іліаду” (1715) і дослідженнями німецького філолога Х.А. Вольфа “Пролегомени до Гомера” (1795)
“Іліада” – типовий зразок епічної поеми. Гомер розповідає про події, не висловлюючи відкрито своїх уподобань. Однак з розгорнутих описів, характеротворчих засобів ми сприймаємо оцінку давньогрецького рапсода. Цілком зрозумілим є уславлення Гомером своїх співвітчизників – ахейців, зокрема звитяжного Ахілла. Однак поет захоплюється мужністю, добротою, людяністю і троянців. Він славить подвиг троянського вождя Гектора, сина Пріама і Гекуби. Через всю поему проходить мотив засудження ворожнечі між людьми:
Хай же згине навік між богів і людей ворожнеча,
Й гнів, що й розумних не раз до лихої призводить нестями.
І хоча у поемі трагедія війни пояснюється космічними першопричинами, Гомер не знімає відповідальності і зі смертної людини. Слушно зауважує А.Содомора: “Уже не тільки боги і всемогутня Доля винні в трагедії війни, а й людина, бо смертоносний спис – витвір її рук”1.
Епічна поема (від грецького – творіння) – великий віршований твір, в якому розповідається про значні події далекого і близького минулого. Вона виросла з народних героїчних пісень та сказань про певні історичні події і переважно мала міфологічне забарвлення. Такими поемами були “Іліада” та “Одіссея” Гомера, “Енеїда” Вергілія, “Пісня про Роланда”, “Слово о полку Ігоревім”, “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі.
“Одіссея” описує мандри Одіссея і його повернення на батьківщину – в Ітаку, до вірної дружини Пенелопи і сина Телемаха. Основний сюжет поеми належить до типу сказань про “повернення чоловіка”. Твір охоплює лише 40 днів – це останні епізоди десятилітньої подорожі Одіссея й розповідь про пережите і побачене в далеких краях.
За композицією “Одіссея” значно складніша від “Іліади”. Якщо події “Іліади” розгортаються в лінійній послідовності, то в “Одіссеї” така послідовність порушена: оповідання починається з середини дії, а про попередні події можна довідатися пізніше, з розповіді самого Одіссея про його мандри.
Характеризуючи образ Одіссея, необхідно особливу увагу звернути на такі його риси, як воля, мужність, енергійність, впевненість у своїх силах, жага пізнання, потяг до незвіданого.
“Одіссей – образ людини того періоду в історії стародавньої Греції, коли греки воювали, відкривали нові землі, колонізували їх. За тих умов, безперечно, людина мусила не тільки майстерно володіти зброєю, але й бути обачною та розважливою. Одіссей втілює також ідею одвічного суму за батьківщиною, що підносить гомерівський епос на рівень високого гуманізму”.1
Гекзаметр (“шестимірник”) – найдревніший античний вірш (виник у другому тисячолітті до н.е., художньо оформлений вже у Гомера), в його основі – чергування довгих і коротких складів.
Гомер в Україні
В Україні Гомер відомий ще з часів Київської Русі. Освічені люди, наприклад, донька чернігівського князя Михайла Всеволодовича (перша половина XIII ст.) була “сведуща в книгах Омирових” (тобто Гомерових)”2.
У XVII- XVIII ст. поеми вивчалися в навчальних закладах на уроках давньогрецької мови. У XІХ ст. поеми можна було прочитати уже в перекладах українською. Саме тоді в умовах гонінь та переслідувань українського слова, в задушливій атмосфері Валуєвського циркуляра та Емського указу справжнім подвигом були переклади, зроблені Олександром Навроцьким, Степаном Руданським, Петром Ніщинським, Пантелеймоном Кулішем, Олександром Потебнею, Лесею Українкою, Іваном Франком, Володимиром Cамійленком. Вони стверджували повноцінність української мови, її придатність для відтворення архітворів античної літератури.
У XХ ст. фрагменти обох поем переклали А.Білецький, Ф.Самоненко; М.Аркас повністю переклав “Іліаду”. Найточніше відтворив особливості давньогрецького епосу, виявивши глибокі знання всіх реалій тексту обох поем, Борис Тен. За еталонну працю перекладач був удостоєний премії ім. М. Рильського.
Для дітей переказала “Одіссею” та “Іліаду” К. Гловацька.
До аналізу “Іліади”
– поясніть назву твору (Іліон – друга назва Трої);
– з’ясуйте різницю між поемою Гомера і Троянським циклом міфів (Гомер змальовує лише десятий рік війни);
– у яких рядках заявлена тема поеми (“Гнів оспівай, о богине, Ахілла, нащадка Пелея...”)?
– у яких епізодах розкривається приреченість Трої (процесія жінок-троянок до Храму Афіни-Паллади; прощання Гектора з Андромахою)?
– коли гнів Ахілла змінюється жагою помсти (загибель Патрокла)?
– пригадайте опис щита Ахілла (18-а пісня). Чи можна вважати, що Гомер вибудовує тут свою систему світу?
– на чиєму боці Гомер – троянців чи греків (поет співчутливо описує поведінку Гектора, засуджує знущання Ахілла над тілом Гектора).
До аналізу “Одіссеї”
– в чому головна різниця між тематичним наповненням “Іліади” і “Одіссеї” (“Іліада” відображає долю цілого народу, “Одіссея” – долю окремої людини і її найближчого оточення)?
– який зв’язок між двома поемами (“Одіссея” композиційно продовжує “Іліаду”; наявність спільних героїв)?
– згадайте епізоди, які сталися між подіями, викладеними в “Іліаді” й “Одіссеї” (загибель Ахілла, спорудження троянського коня, падіння Трої);
– схарактеризуйте засоби творення образу головного героя. Чи завжди Одіссей поводиться бездоганно? Чи є в нього негативні риси (марнославність, надмірна жорстокість до ворогів, підступність, нерозсудливість)?
– простежте особливості побудови поеми (мандри головного героя змальовуються розкидано, спогади героя чергуються з подіями основної лінії розповіді);
– в якому образі втілено самовіддане жіноче кохання (Пенелопа)?
Теорія літератури: епічна поема, рапсод, гекзаметр.
Міжпредметні зв’язки: героїчне сказання в українському фольклорі і літературі; сюжети, мотиви, образи “Іліади” й “Одіссеї” в українській літературі (наприклад, ідилія “Орися” П.Куліша, “Мотиви “Одіссеї” М.Зерова, гекзаметр у П. Тичини).
Вивчення у школі: Програма 9 класу (Див.: Куцевол О. “Золоті зерна мудрості, невгасимий вогонь духовності”: система уроків з вивчення поем Гомера “Іліада” й “Одіссея” //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – №8. – С.6-20).
Аттічний (класичний) період – VI-IV ст. до н.е.
Перехід від архаїки до класики обумовлений складними соціально-політичними подіями: боротьбою рабовласницької демократії проти тиранії, жорстокою війною грецьких полісів з персами. У світосприйнятті греків VI-IV ст. накреслився перехід до якісно нового осмислення світу і нових форм його художнього відображення.
Центром культури стають Афіни (Аттіка), вільні греки можуть всебічно розвиватися і вдосконалюватися.
Час найбільшої могутності афінської держави і разом з тим завершення демократизації державного ладу Афін припадає на 50-30-і рр. V ст. Це так званий “золотий вік Перікла”. Менше як за 20 років у місті створюються чудові храми, серед яких знаменитий ансамбль афінського Акрополя. Найвидатніші досягнення в скульптурі створюють такі майстри як Фідій, Поліклет, Мірон. V ст. до н.е. стало періодом розквіту театру, основними жанрами якого були трагедія і комедія. Це час діяльності Есхіла, Софокла, Еврипіда, Арістофана.
На межі V-IV ст. до н.е. зрушення у суспільному житті Афін, породжені війнами й епідеміями, призводять до поступового зниження значущості ідей колективізму і полісного устрою. Народжується нове ставлення до навколишнього світу, який уже не видається простим і ясним, ідеалом стає не громадянин-колективіст, а людина індивідуальна і неповторна. Змінюється відтак і художнє бачення митців. У цьому плані показовим є зіставлення трагедії Есхіла і Еврипіда.
Демократичні Афіни виробляють художній ідеал, що ґрунтується на принципах міри і гармонії. Саме на мірі, гармонії і красі базується одна з найважливіших рис давньогрецької культури – космологічність. “Прекрасне, – писав Демокріт, – є належна міра у всьому”
Есхіл (525-456 рр. до н.е.)
Три етапи творчості Есхіла відбивають не лише еволюцію самого драматурга, але й процес становлення жанру грецької трагедії.
На першому етапі діяльності “батька трагедії” його творчість (“Благальниці”, “Перси”) ще дуже близька до хорової лірики. Партії хору займають ⅔ всього тексту, отож, це не драма, а ораторія.
“Перси” (472 р. до н.е.) – єдина з уцілілих трагедій, що ґрунтувалась не на міфологічних, а на історичних подіях. Історичну основу драми складають греко-перські війни, зокрема та жахлива поразка персів, яка сталася при Саламіні.
У трагедії делікатно, але послідовно висловлене почуття гордості з приводу перемоги. Значне місце тут відводиться філософії історії. Есхіл стверджує, що Персії належить Азія, а грекам – Європа і море. Перси переступили межі Європи, а греки захищали в цій війні свою незалежність.
Політична концепція Есхіла – це звеличення вільної Греції і протиставлення її південній деспотичні монархії – Персії.
Релігійно-моральна концепція зводиться до того, що перси показані як нечестивці, котрі руйнують храми, глумляться над чужими богами. А їхній цар Ксеркс (син Дарія) поставив себе над людьми і навіть наважився рівнятися з богами.
Есхіл висловлює переконання греків, що у світі існує певний порядок, міра, а руйначі порядку мають нести покарання.
За жанром “Перси” – ораторія, причому ораторія трен етична (тренос – поховальний плач). Діючих осіб у творі дуже мало, вони ще нерухомі, монолітні, основну роль відіграє хор. Гнітюче передчуття, про яке співає хор перських старійшин, поступово наростаючи (сон Атосси, повідомлення Вісника), завершується кульмінацією трагізму: віщуванням, яке дає персам Тінь Дарія. Ця градація почуття, цей рух душі, власне, і є трагічним дійством.
Другий етап творчості (“Прометей прикутий”, “Семеро проти Фів”) знаменує собою еволюцію Есхіла як драматурга. Есхіл прагне відродити мистецтво творення сильного людського характеру, притаманне Гомерівському епосу, однак втрачене в ліричній поезії VІI-VІ ст. до н.е.
Важливою проблемою, яку ставить Есхіл у цей час, є проблема права людини на вільну лінію поведінки у світі, а водночас персональної відповідальності за свій вибір.
“Грецькі оповідання про Прометея, особливо такі, як Есхілове, посували поступ людський, і через те вони й милі всім просвіченим людям. Давно вже ті люди перестали вірити, що був колись особисто такий бог чи чоловік, на ім’я Прометей, що дійсно приніс людям з неба вогонь і навчив їх різних умільств та наук. Ім’я Прометея стало для просвічених людей іменем всього поступового: сміливої думки, доброго серця, твердості духу та безстрашності. Ось чому й досі писателі всіх просвіічених народів залюбки розказують по-своєму оповідання про Прометея”.
/М. Драгоманов ”Заздрі боги”/
У “Прометеї закутому” Есхіл виходить за рамки міфу, поглиблює конфлікт. Прометей у нього не лише дарувальник вогню, але й винахідник багатьох наук і ремесел. Тому образ цей неоднозначний, у ньому втілено декілька ідей, а саме:
– ідея людинолюбства;
– ідея цивілізації;
– ідея духовної свободи;
– ідея гордого страждання.
Дія трагедії відбувається біля підніжжя скелі (у Скіфії), до якої прикуто титана. Біля нього – виразники волі Зевса: жорстока Влада, брутальна Сила і підступний Гермес, а також жертви бездушності верховного Бога: нещасна Іо, лякливі Океаніди.
Третій період творчості Есхіла представлений “Орестеєю” (458 р. до н.е.), єдиною трагедією, що дійшла до нас повністю у вигляді трилогії (“Агамемнон”, “Хоефори”, “Евменіди”).
Історичну основу “Орестеї” складає:
1) перемога державності над родовим ладом і його звичаями;
2) зміцнення політичної гегемонії Афін, укладення союзу з Аргосом (Мікени).
Міфологічна основа – міфи про долю роду Атрея.
Перша частина трагедії названа ім’ям аргоського царя. Але не Агамемнон, а його дружина Клітемнестра – центральна фігура твору.
Лише одна подія – вбивство аргоського царя, який з перемогою тільки що повернувся з-під Трої – відбувається у першій частині трилогії.
Месником за батька стає Орест. І проблема справедливої відплати за злочин та проблема шляхів відплати стає центральною у “Хоефорах”. Трагізм образу Ореста полягає в усвідомленні того, що він повинен убити, а відтак понести покарання. Персонажі Есхіла діють не як сліпі знаряддя долі, фатуму, кожен з них – людина вільна. Але Есхіл наполегливо нагадує людям про відповідальність за содіяне.
Необхідно звернути увагу на архаїчність “Хоефор”: тут мало дії, головна увага приділена роздумам героя. Завершується трагедія загибеллю Клітемнестри і запитанням хору:
Озирнувши міф про Ат рідів, де вбивство чергується з убивством, злочин множиться злочином, а провина переходить із покоління в покоління, Есхіл помітив у ньому три вузлові моменти, три зіткнення: Агамемнона – з Клітемнестрою (вбивство) Клітемнестри з Орестом (помста), Ореста й Аполлона – з Ерінніями (примирення). Так визріла трилогія.
Де ж то стихне, засне,
Вгомонившися, роду прокляття?
“Евменіди” завершуються сценою примирення. Еріннії після суду над Орестом, який відбувається в Афінах, перестають жадати крові.
Трилогія “Орестея” утверджувала політичний лад Афін, нову демократичну державність і нову етику.
До аналізу “Персів”
– де відбувається дія трагедії (біля могили царя Дарія І)?
– передайте зміст сну цариці Атосси. У якому творі вітчизняної літратури сон має подібне ідейне і композиційне значення (сон князя Святослава)?
– простежте різницю у характеристиці Ксеркса на початку трагедії (“роду золотого пагін богорівний”) і наприкінці (“Ксеркс нерозважний”, “нещасний!... горем горе множиш ти!”).
До аналізу “Прометея закутого”
– схарактеризуйте історичну (розвиток цивілізації) і міфологічну (міфи про Прометея) основу трагедії;
– назвіть найвидатніші пам’ятки інтересу до образу Прометея у світовій літературі (Гете “Прометей”, Байрон “Прометей”, Шеллі “Звільнений Прометей”, Т.Шевченко “Кавказ”, Л.Мештергазі “Загадка Прометея”).
До аналізу “Орестеї”
– яка різниця між гомерівською, дельфійською і афінською редакціями міфа (у першій редакції Орест не показаний як убивця матері; у другій – від злочину його очищує бог Аполлон; у третій – Аполлон безсилий)?
– який зміст вкладає Кассандра у свою характеристику Клітемнестри:
Левиця та двонога – та, що, знюхавшись
Із вовком, поки лев на полюванні був,
Зведе мене зі світу!
– які риси наголошує Есхіл в образі Ореста: праведного месника чи страшного злочинця?
Софокл (495-405 рр. до н.е.)
Трагедії Есхіла – це породження епохи становлення і розквіту полісів. А молодший сучасник “батька трагедії” – Софокл – живе в іншу епоху, в епоху найпишнішого розквіту давньогрецької культури, а відтак він переживає і початок занепаду міст-держав, зокрема й афінської демократії. Різниця епох – різниця творів, їх проблематики.
Художні особливості трагедій Софокла:
1) в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан;
2) трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві);
3) драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм;
4) відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15;
5) Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій. Вводить прийом ретардації. Прагне до ідеальної завершеності трагедії;)
6) Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації;
7) найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії.
Софокловим відкриттям у трагедії було послідовне ствердження думки про те, що людина, попри всю трагічність невблаганної долі, вільна у своєму виборі, у виборі своєї лінії поведінки.
“Антігона” (близько 442 р. до н.е.)
У центрі трагедії – проблема вільного прийняття людиною героїчного і трагічного для неї морального рішення. Дія трагедії розгортається після того, як Едіпові сини Етеокл і Полінік посварилися між собою за владу у Фівах (це сюжет трагедії Есхіла “Семеро проти Фів”) і у фатальному двобої брати вбивають один одного. Володар Фів Креонт наказує віддати належну шану захисникові Фів Етеоклові, але забороняє поховати Полініка, наказуючи викинути його тіло на розтерзання диким птахам і звірам. Здається, воля Креонта є справедливою, але це не так. Адже існує споконвічний закон: тіло покійника має бути віддане землі. Труп ворога можна поховати за межами поліса.
Антігона, сестра Етеокла і Полініка, порушує наказ Креонта і намагається виконати похоронний обряд над тілом Полініка. Вона виступає на захист загальнолюдського закону шанобливого ставлення до покійника. Закон людяності настільки древній, що люди вважають його встановленим богами. Вустами Антігони Софокл утверджує гуманність на землі: “Волі людини я на землі боятись не повинна”. За непослух Антігона буде покарана, однак її смерть стає її перемогою.
Міф про безсилля людини перед долею Софокл перевів у площину розмови про силу людини, про її безмежні можливості.
Софокл не лякає людину роковими пророцтвами, він навіює думку про відповідальність за свій свідомий чи несвідомий вчинок.
У трагедії “Цар Едіп” (біля 429 р. до н.е.) Софокл скористався художнім прийомом трагічної іронії, суть якого зводиться до того, що глядач знає про хід подій, а дійові особи не знають. Це допомагає глядачеві глибше проникнути у суть конфлікту.
Необхідно звернути увагу на те, що “Цар Едіп” – твір, який будується виключно за принципом єдності дії. Уся дія сконцентрована навколо пошуків убивці Лаія. Порушено світовий порядок: Лаій загинув, але смерть його не відімщена. Пошуки, до яких залучено чимало людей (Креонт, сліпий Тіресій, гонець з Коринфа), нарешті, розкривають Едіпові жахливу істину: він убивця свого батька Лаія і чоловік своєї матері Іокасти. Відкриття істини позбавило Едіпа всього: честі, родини, душевного спокою. Едіп гидкий сам собі. Він розуміє, що не винен, але вчинки його настільки жахливі, що він осліплює себе і прирікає на вигнання.
У коммосі хор ставить перед Едіпом запитання: а, може, “краще не родитись, як сліпому жить?”. Чому Епід не позбавив себе життя? Адже нещастя і страждання Епіда настільки великі, що вони складають межу можливостей людських. Однак специфіка творчості Софокла полягає у тому, що його герой не пересічний, не звичайний, а такий, яким повинен бути – це взірець людини. У Едіпа своє чуття моралі, своє уявлення про добро і зло. Убити себе – простіше всього, це значить втекти від відповідальності за содіяне. І Едіп знаходить у собі сили для більшого: він прирікає себе на темряву, на скитання, щоб спокутувати провину, стати чистим. Едіп сам покарав себе, сам виконав вирок, а, значить, він переміг долю. Так повинна вести себе у житті справжня людина.
Тема трагедії – не мимовільні вчинки Едіпа, а їх викриття, їх упізнавання самим Едіпом.
Передсмертна трагедія “Едіп у Колоні” написана з використанням іншого варіанта міфа про вигнання Едіпа з Фів. У цій трагедії Едіпа виганяють з Фів його сини. Едіп тут вже не злочинець. Він повністю спокутував свій гріх, міра його страждань перевищила міру злочину. Тому боги – боржники Едіпа. Героєві судилася свята смерть у гаю, його прах принесе благословення краю, де він залишиться. Дія трагедії відбувається у Колоні (містечку, де народився сам Софокл). Едіп просить у афінського володаря Тесея дозволу бути похованим у цьому місті. Діставши такий дозвіл,і він зникає і перетворюється на покровителя Колона. Особиста вина спокутувана, але рід Едіпа має загинути, він і загине. Взяти на себе страждання і долю дітей батько не може.
Драматургія Софокла – це пишний гімн людині, людській душі в найкращих її виявах.
До аналізу “Антігони”
– які риси характеру Антігони слід вважати найбільш виявленими?
– ваше розуміння самохарактеристики Антігони:
Любить я народилась, не ненавидіть.
– порівняйте Антігону й Ісмену; чим вони відрізняються у характерах і поведінці?
– визначіть кульмінаційний момент трагедії (прощання Антігони з життям);
До аналізу “Царя Едіпа”
– які історичні передумови появи трагедії (Пелопоннеська війна, поразка Афін, падіння Перікла)?
– чим розпочинається трагедія (описом пошесті у Фівах і з’ясуванням причини лиха)?
– які три удари зносить Едіп, наближаючись до істини (повідомлення Тіресія, слова Іокасти, розповідь пастуха Лаія)?
– поясніть зміст фінальних рядків трагедії:
О фіванські громадяни! Подивіться – он Едіп,
Мудру загадку вгадав він і могутнім став царем.
На його щасливу долю всяк завидував із нас,
А в яку тепер безодню горя лютого він впав!
Дожидай же, кожен смертний, дня останнього в житті,
За щасливого у світі ти нікого не вважай,
Поки він у пристань вічну без біди не допливе.
Еврипід (бл. 480 або 484-406 рр. до н.е.)
Еврипід – поет епохи яскраво вираженої кризи полісів і Пелопоннеської війни.
Ознаки драматургії Еврипіда:
1) публіцистичність;
2) приземлення богів і героїв, боги з його драм постають холодними егоїстами, байдужими до мук і проблем людини;
3) нове джерело трагічного – людське серце, проникнення вглиб людини, показ боротьби пристрастей;
4) звернення до побутових сюжетів, до приватного побуту людей, до сімейних конфліктів. Еврипід стає творцем сімейної драми, у якій сполучає високе й низьке, трагічне й комічне;
5) показ художнього образу у розвитку;
6) відтворення людини такою, якою вона є, а не такою, якою повинна бути.
Еврипід увійшов в історію західноєвропейської культури як родоначальник і майстер психологічного аналізу і психологічної драми.
“Медея” (431 р. до н.е.) Еврипід ставить у трагедії проблему кризи сім’ї і намагається знайти причини цього явища.
Головна дійова особа трагедії – Ясон. В міфах це відважний, прекрасний, великодушний герой. А в Еврипіда – пересічний, здрібнілий афінянин. Таким він був і в Колхіді, під час походу за золотим руном, але тоді майстерно приховував своє єство, використавши любов Медеї до себе заради здобуття коштовності. А пізніше, задумавши одружитися з дочкою царя Креонта, він цинічно відштовхує Медею такими поясненнями:
...оце побрався шлюбом з владарівною, щоб допомогти тобі,
твоїх дітей зрівнявши з можновладними братами їх, опору дати домові.
Еврипід таким чином руйнує традиційне розуміння зла в трагедії. Ясон не злочинець, а звичайна людина.
Однак Медея розцінює поведінку Ясона як злочин, і злочин має бути покараний. Щоб “у саме серце вразити мужа”, Медея убиває не лише суперницю і її батька, але й дітей, яких вона народила від Ясона. З усього видно, що Еврипід співчуває своїй героїні, але її помста зображена як кривавий злочин, як непрощенний гріх.
“Якщо темою “Медеї” є патологічна жага помсти за зраджену любов, то трагедія “Гіпполіт” (428 р. до н.е.) змальовує на сцені патологію недозволеного кохання1”. В центрі трагедії – образ юної Федри, дружини володаря Тесея. Її гріховна любов до пасинка Гіпполіта стала причиною її загибелі. Почуття і поведінка Федри відрізняються від почуттів і поведінки героїв Софокла. Федра розуміє, що її любов гріховна, але вона боїться не морального злочину (як, наприклад, Едіп), а плями на своїй репутації. Зневажена цнотливим Гіпполітом, Федра накладає на себе руки, але попередньо вона пише листа чоловікові, у якому звинувачує пасинка в посяганні на її честь. Отже, турбота про репутацію, а не про суть справи й людину, свідчать про кризу моралі.
Після смерті Еврипіда була поставлена його “Іфігенія в Авліді”, трагедія, навіяна враженнями від Пелопоннеської війни.
Дія трагедії відбувається під Авлідою, де стояло затримане Артемідою військо ахейців, яке мало намір доплисти до Трої. Дія розпочинається в той момент, коли Агамемнон відправляє лист в Аргос до Клітемнестри, щоб вона привезла Іфігенію ніби для шлюбу з Ахіллом, а насправді на заклання богині Артеміді.
Найчистіший в трагедії образ Іфігенії. Спочатку це юна дівчина, яка живе передчуттям любові і сімейного щастя. І природна її реакція на слово “смерть”, почуте з уст батька, – відчай. Вона благає батька не занапащати її, адже
Для смертних наймиліше – сонце бачити;
...Безум – смерті прагнути:
Життя погане – краще смерті славної.
Однак з уст Агамемнона Іфігенія чує високі слова про Елладу, вона бачить військо, що йде під Трою, бачить воїнів, які готові пожертвувати собою заради Еллади. І зрештою дівчина оголошує, що вона готова “за батьківщину заступитися”.
Клітемнестра – мати Іфігенії – зовсім інакше розв’язує питання про обов’язок та особисте щастя. Для неї найголовніше – життя і щастя дочки. Водночас “у розробці образу Клітемнестри помітне прагнення відшукати психологічний грунт для мужовбивства, яке відбудеться пізніше, вже за межами сюжету даної трагедії”1 (Есхіл “Орестея”).
З ім’ям Еврипіда пов’язаний процес розкладу трагедії, який завершується в епоху еллінізму, коли класична література починає трансформуватися під впливом нових умов.
Другим популярним жанром була грецька комедія.
До аналізу “Медеї”
– назвіть дійових осіб трагедії (Медея, Ясон, хор коринфських жінок, Креонт, Егей, няня, хлопчики - сини Медеї і Ясона);
– які ключові поняття лежать в основі такого зізнання Медеї:
Все лихо бачу, на яке я зважилась,
та гнів сильніший від усіх бажань моїх, -
Він горя людям завдає найгіршого.
Доведіть, що саме цей драматичний конфлікт (між розумом і пристрастями) є визначальним для усієї творчості Еврипіда;
– для чого у трагедії введена сцена з Егеєм?
– поясніть зміст фіналу трагедії.
До аналізу “Гіпполіта”
– в чому полягає новаторство Еврипіда в цій трагедії (знання жіночої душі, змалювання страждань, спричинених любовною пристрастю)?
– які риси характеру Федри виконують системотворчу функцію?
– поміркуйте, чи ідеалізує Еврипід Гіпполіта (зверніть увагу, що драматург наділяє героя рисами власної вдачі, разом з тим його герой надто гордий, навіть самозакоханий, дуже вимогливий у ставленні до близьких людей);
– доведіть, що Еврипід зображував людей не ідеальними, а такими, якими вони є у житті.
До аналізу “Іфігенії в Авліді”
– яка міфологічна основа трагедії (троянський цикл)?
– прокоментуйте вступну сцену з трагедії, чи можна твердити, що тут наявний перегук макро- і мікросвітів (Агамемнон і космос)?
– що найбільше вражає у сцені зустрічі Агамемнона з донькою (радість доньки, яка у невіданні, і біль серця батька, який заманив у пастку власну дитину)?
– Аристотель назвав Еврипіда “найтрагічнішим серед трагіків”. Чи справді це так?
Грецька трагедія в українських перекладах, дослідженнях, ремінісценціях
Знайомство з сюжетами драм Есхіла, Софокла, Еврипіда в Україні пов’язується з візантійським хроністом Іоанном Малалою (VI ст.), чиї твори перекладаються і поширюються в Київській Русі ще з ХІІ ст. За нових часів грецьку трагедію перекладали і досліджували І.Франко, Борис Тен, А.Білецький, О.Роздольський, А.Содомора. Трагедію “Медея” Еврипіда І.Франко назвав геніальним твором (стаття “Макбет”). Леся Українка написала драматичну сцену “Іфігенія в Тавриді”. Грецька класична драма віддавна йшла на українській сцені. Театр “Березіль” 1918 року ставив “Царя Едіпа” Софокла (роль Едіпа виконував Лесь Курбас). Образи грецької трагедії використовували композитори М.Лисенко, М.Стеценко. Впливом грецької трагедії позначена творчість І.Драча (“Соловейко-Сольвей”, “Дума про вчителя”, “Зоря і смерть Пабло Неруди”).
Теорія літератури: тренетична трагедія, корифей хору, епісодій, стасим, коммос, катарсис, трагічна іронія
Міжпредметні зв’язки: елементи драми в грецькій (ігри на честь Діоніса) і слов’янській (купальські ігри, “Маланка”, водіння кози) обрядовості; традиції класичної грецької трагедії і розвиток української літератури (М.Смотрицький “Тренос”, Леся Українка “Іфігенія в Тавриді”, драми І.Драча, Ліни Костенко); праукраїнські землі (Скіфія, Таврія) в описах Есхіла, Еврипіда (дія “Прометея закутого” відбувається у Скіфії, “Іфігенії в Тавриді” – на території тогочасного Криму).
Вивчення у школі: Програма 8 класу
(Див.: Жукова А.Г. “Змішаймо брость і цвіт з вогнем промінь”... Вивчення історії давньогрецького театру і творчості Есхіла з використанням опорних сигнальних схем //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. - №5. – 6. – С. 15-19;
Васильківська К.В. “Волі людини я на землі боятись не повинна...” Або право серця. Експерс-інформація до вивчення трагедії Софокла “Антігона”. 8 клас //Там само. – 1998. - №10. – С. 3-6);
Шулик І.М. Трагедії Есхіла “Закутий прометей” і Софокла “Едіп-цар”: Конспект уроку, проведений за допомогою учнів-асистентів. 8 клас //Там само. – 1999. - №9. – С. 41-44).
Давньоримська література (ІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.)
Ключем до розуміння особливостей римської культури і літератури (у порівнянні з грецькою) можуть бути слова дослідника Ю.Микитенка: “Ієрархії естетичних цінностей були неоднакові в Греції і у Римі. Верховна влада, що належала народним зборам демосу в Афінах, визначала й вільне самовиявлення митця (трагіки Есхіл, Софокл, Еврипід, комедіограф Аристофан, філософи Платон і Аристотель розкуті у своїх поглядах, котрі часто розходяться з офіційними постулатами на світовий порядок). А вже в імператорському Римі “соціальне”, а не свобода творчого волевиявлення детермінувало епічну “Енеїду” Вергілія. Хоча принципат Августа передбачав збереження республіканських інституцій, божественне походження Октавіана Августа та його імперії мусило бути підтверджене “незалежною стороною” – Поезією”1.
Періоди римської літератури:
1) епоха республіки (ІІІ ст. до н.е. – І ст. до н.е.)
2) епоха імперії (І ст. до н.е. – V ст. н.е.)
Найвеличнішим досягненням римської імперії небезпідставно вважається творчість Горація, Овідія і Вергілія.
Вергілій (70-19 рр. до н.е.)
Спадщина найславетнішого поета імператорського Риму Публія Вергілія Марона – це збірка поетичних творів “Буколіки” (“Пастуші пісні”), поема “Георгіки” (“Землеробські пісні”), героїчна поема “Енеїда”. Саме ці твори мав на увазі М. Зеров, говорячи в сонеті “Вергілій” про світову славу поета:
Звеличив кий і плуг, і мідяний шолом,
І знявся до вершин нечуваної слави.
Слово “Буколіки” означає “пісні волопасів”, “пастуші пісні” (саме “кий” і був знаряддям праці пастухів) – те, що в європейській літературі пізніше отримує назву “пасторалі”.
“Георгіки” – землеробські пісні. За тематикою і жанром поема близька до епосу “Роботи і дні” Гесіода.
Твором усього життя Вергілія стала його “Енеїда” – зразок національного епосу.
Головний герой поеми – міфологічний Еней, син троянського царя Анхіза і богині Венери. Звідси і назва твору. Ще до написання “Енеїди” історія пригод та війн Енея, в результаті яких була знайдена “нова Троя”, стала офіційною версією заснування Римської держави. Крім того, імператор Август, офіційним співцем якого і був Вергілій, походив із роду Юліїв, легендарним засновником його вважався Асканій Юл – син Енея. В такий спосіб стверджувалась ідея божественного походження Октавіана Августа і законності імператорської влади.
Авторська концепція “Енеїди” полягає у прагненні об’єднати в межах одного твору тематику гомерівських поем “Іліада” й “Одіссея”. Це явно звучить уже у вступі, де йдеться про блукання Енея і про бої з супротивниками.
Маршрут мандрівки Енея багато в чому нагадує той, яким у свій час пройшов Одіссей. Але Вергілій по-своєму тлумачить міфологічні перекази і постійно переплітає їх із сучасністю (порівн., наприклад, 6-у книгу “Енеїди” і 11-у книгу “Одіссеї” – герой у царстві мертвих).
Друга половина поеми присвячена війнам троянців з місцевими племенами в Італії. Численні двобої, опис щита Енея, втручання богів у хід боїв – все це нагадує Іліаду”. Але й тут Вергілій залишається вірним творчому задуму: він поєднує міфічну і реальну історії.
До аналізу “Енеїди”
– схарактеризуйте історичну (зміцнення Римської держави, діяння Юлія Цезаря, Октавіана Августа) й міфологічну (міфи про Енея) основу поеми;
– “Енеїда” і гомерівський епос: спільне і відмінне (Гомерівський епос повністю відходить у минуле, а епос Вергілія переплітається з сучасністю);
– у формі яких передбачень, пророцтв, описів подаються згадки про сучасні Вергілію події (слова Юпітера – кн. І, Анхіза – кн. 6, опис щита Енея, віщування Тіберіна – кн. 8);
– поясніть, звернувшись до тексту поеми, такі слова І.М.Тронського: “Дійові особи Вергілія найчастіше виступають у стані емоціональної збудженості, і одним із засобів розкриття цього емоціонального світу, що відображає моральне обличчя героїв, служать сильні і стислі промовні і монологи”;
– назвіть образи, котрі втілюють воїнську доблесть і вірність у поемі (Низ, Евріал, Пал лант);
– окресліть композиційну роль жіночих образів у поемі (Дідона, Лавінія);
– характер розв’язки твору, який він? Чи логічним видається саме таке закінчення (загибель Турна)?
Рецепція Вергілія в Україні
Історія нової української літератури прочинається “Енеїдою” (1798) І.Котляревського, травестією поеми Вергілія. “З латинської дзвінкої міді він наше срібло виливав”, – так образно схарактеризував працю українського поета М.Рильський. І.Франко переклав один з віршів Вергілія, який назвав “Грамотика, або Мужицька приправа”. І.Франку також належить дослідження “Про життя і твори Вергілія”. Українські переклади еклог і поем римського поета здійснювали в різні часи С. Руданський, М.Зеров, М.Білик. Про травестіювання “Енеїди” в Україні М.Зеров писав у дослідженнях “Нове українське письменство”, “Енеїда”, її літературний жанр“. Образ Вергілія постає з однойменного сонета М.Зерова (“Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий...”).
Теорія літератури: буколіки, еклога, неотерики
Міжпредметні зв’язки: синтез вітчизняної та античної літературних традицій (“Енеїда” І. Котляревського, “Гараськові оди” П.Гулака-Артемовського, “Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина” М.Білецького-Носенка, “Жабомишодраківка” К.Думитрашка); творчість Вергілія в осмисленні українських поетів-неокласиків.
Вивчення у школі: Програма 9 класу
(Див.: Гальчук О.В. “Мужик із Мантуї...”: Матеріали до вивчення творчості Вергілія// Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. – №8. – С.13-19;
Градовський В. “Безсмертна лише чистота серця”: “Енеїда” Вергілія й однойменна поема І. Котляревського в запитаннях і відповідях //Там само. – 1997. – №8. – С.21-27;
Тарасова Н. Вергілій – найвидатніший римський поет. “Буколіки” //Там само. – 2000. –№8. – С.41-44).
Спадок античності і Україна
Українська культура, зокрема і література, як і вся світова спільнота, успадкувала величезний набуток античної цивілізації – духовної колиски людства, який охоплює найрізноманітніші сфери соціокультурного буття. Самі історичні умови розвитку української літератури визначили її неперервний зв’язок з культурою греко-римської античності. Під впливом філософії формувалася староукраїнська традиція релігійного письменства, зокрема творчість І.Вишенського, М.Смотрицького, Г.Сковороди. До давньогрецьких і давньоримських сюжетів зверталися І.Котляревський, Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, М.Рильський, М.Зеров та інші. Відомий український вчений Дмитро Чижевський підкреслював, що вивчення філософської думки давньогрецьких та римських мудреців “допомагає зрозуміти нашу власну духовну історію”1: В античній спадщині шукали відповіді й на актуальні питання початку ХХ ст. Видатний історик України М.Грушевський, висвітлюючи події античної доби, порівнював останні з метаморфозами історичного розвитку України 1918 р.: “...Все те, за що боремося тепер: правда, свобода, рівність, за все те боролися уже греки; вся дорога розвитку, котру ми проходимо тепер, лежить тут перед нами ціла й закінчена, – бачимо, як виникає грецька культура, як цвіте й дає плід, і, нарешті, вмирає”1.
Антична класика відіграла помітну роль у формуванні однієї з провідних ідей української філософської лірики (від Т.Шевченка і П.Куліша до В.Стуса і Ліни Костенко) – ідеї культури як найвищої гуманістичної цінності.
“Однак поряд з універсальними цінностями античної культури, опанованими світовою цивілізацією, українська суспільно-політична думка отримала й вельми своєрідний спадок, пов’язаний з понтійськими містами-колоніями, - проблему ролі Чорного моря в національній історії, з етнічним, географічним, етнокультурним, геополітичним та іншими аспектами”2.
З цього погляду вивчення античності для українців має ще й суто етнографічний сенс.
Рекомендована література:
1. Білецький А.О. Невмирущі Софоклові твори //Софокл. Трагедії. – К., 1989.
2. Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти (М. Дмитрієнко, В. Литвин, В. Томазов, Л. Яковлева, О. Ясь. Вступна стаття В. Смолія. – К., 2000.
3. Зеров М. “Енеїда”, її літературний жанр //Зеров М. Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т. 2.
4. Кун М.А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. – К., 1957, Тернопіль, 1993.
5. Мифологический словарь. – М., 1990.
6. Підлісна Г. Світ античної літератури. – К., 1981.
7. Словарь античности. – М., 1989.
8. Словник античної міфології. – К., 1989.
9. Содомора А. Жива античність. – К., 1983.
10. Содомора А. До глибин людської душі //Еврипід. Трагедії. – К., 1993
11. Содомора А. Драматургічна майстерність Есхіла //Есхіл. Трагедії. – К., 1990.
12. Тен Б. Гомер на Україні //Всесвіт. – 1982. - №12.
13. Тронський І.М. Історія античної літератури. – К., 1959.
14. Федорук О. Народжені в Елладі. – К., 1984.
15. Франко І. Про життя і твори Вергілія //Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1980. – Т.26.

Дата добавления: 2014-01-07