Галицько-Волинське і Литовське князівства в руській історії

Лекція 4

Галицько-Волинське князівство. Наприкінці X – в першій половині XІ ст. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир – місто, що його заснував і назвав власним ім’ям князь Володи­мир Святославич. Він передав управління краєм своєму сину Всеволодові. Місто Володимир стало осередком єпископства і головним центром розвитку культури у регіоні.

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха.

У 1084 р. в Галичині утворилися три князівства, в яких запанували брати Ростиславичі. Найстарший з них Рюрик во­лодарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблиз­но до р. Стрий. Василькові належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину українських Карпат. На північ від нього лежало Зве­нигородське князівство. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. В 1099 р. він, спільно з Васильком, переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем. На деякий час це припини­ло напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир, якого літопис називає Володимирком (1124–1153) об’єднав Перемишльську, Теребо­вельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородсь­кому князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які «ввели у місто» зве­нигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витісни­ти Івана з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні про­мисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього існував єдиний шлях – надання по­сад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу про­тидіяти спробам зміцнення князівської влади (боярство могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин). На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони ви­ходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме тих давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Розквіту Галицьке князівство досягло під час правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1153–1187). Його володіння сягнули вздовж Дністра досить далеко на південь, навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній за­лежності від Галича. Зросло значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло роз­виткові князівства: будувалися нові міста, фортеці.

Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаєми­ни не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Незважаючи на міжусобні війни між окреми­ми князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному кня­зівстві.

На Во­лині влада часто переходила з рук в руки. Внук Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136–1142 і 1146–1154 рр., а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої володіння, ведучи змагання за утверд­ження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно час від часу перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які прагнули вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди – також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Во­линь поділили його сини: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Свя­тослав у Червені, Всеволод у Белзі.

Після смерті Ярослава Осмомисла у 1187 р. галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя – Володимира, старшого сина Ярослава. Згодом невдоволені правлінням Володимира бояри намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Та Володимир, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Лише в 1199 р., після смерті Володи­мира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу (1199–1205), спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, вдалось до­могтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Формуючи централізовану державу, Роман рішуче виступив проти опозиційно до нього налаштованої частини галицького боярства. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, він здійснив успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, чим підніс міжнародний авторитет держави. У 1202–1203 рр. князь поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської дер­жави стало подією великої історичної ваги. На заході Пів­денної Русі виник могутній осередок державності, що за своїми розмірами не поступався Священній Римській імперії. Це докорінно змінило політичну ситуацію в країні: центр політичного та економічного життя Київської Русі фактично перемістився на західноукраїнські землі.

Недаремно літописець називав Романа «великим князем», «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького ти­тулу візантійських імператорів – автократор, засвідчив зміцнення позиції князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Рома­на Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після захоплення Константинопо­ля хрестоносцями.

Із щирою приязню писав автор літопису, що ве­ликий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись,...переходив землю їх як той орел, а хороб­рий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...»

В 1205 р. під час війни з Польщею Роман потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Бояри Галичини, не зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-Волинського князівства, організували заколот. Вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом (4 роки) і Васильком (2 роки) змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаче­ного в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Іго­ря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняним зна­ряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і «вбито їх було числом 500, а решта розбіглися». В 1211 р. бояри, запросив­ши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і «повісили задля помсти». Через два ро­ки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі – це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.

У 1214 р. з допомогою час­тини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили «коро­лем королівства Галицького» п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю.

Як тільки княжичі Данило і Василько підросли, вони розпо­чали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини. Оскільки політично безпринципні боярські уг­руповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, бо­ротьба княжичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набра­ла характеру визвольної війни за державну незалежність. Молоді Романовичі спирались на широкі ко­ла населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення та­кого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного роз­витку, ніж боярська олігархія.

Княжичів підтримали міські купці і ремісники, в тому числі іноземні посе­ленці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та ін.). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, ко­ли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців – іноземних агре­сорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення також позиція селян-общинників, що входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії щодо «доб­рого князя» уже в той час були поширені в народі.

Від чужоземної окупації визволив галичан новго­родський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не цьому зятеві, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдало­ся утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. князь витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле.

У тому ж році Данило роз­громив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напере­додні проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)».

Внутрішня політика князя була скерована на посилення держави. Він намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. Вдосконалення системи керівництва державою відбувалося у напрямку до спеціалізації різних адміністративних ланок, у чому Данило спирався на досвід інших країн. Найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський.

За князювання Данила розбудовувалися міста, поставали нові. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Столицею свого князівства Данило об­рав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Ва­силька Романовича. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував «сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села».

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Зашкодити їй у князя не було сили. У 1240 р. Батий виступає на Київ, де правив Данилів воєвода – Дмитро, котрий і очолив оборону міста. Після тривалої облоги Київ був захоплений, пограбований і зруйнований ворогами. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати – все це завдало не­виправного удару економіці і культурі краю. Та Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства, що дозволи­ло відразу після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, були зведені могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який отримав назву на честь Да­нилового старшого сина Лева. Водночас князеві й далі доводилось воювати з непокірними боярами, котрі робили ставку на Ростислава Михайловича, князя чернігів­ського та його союзників.

Окрім татаро-монголів та лицарів-хрестоносців, Русь продовжували прагнути завоювати ще й польські та угорські феодали. Данилові Романовичу вдалося вгамувати їхні зазіхання, здійснивши успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю.

Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати у 1246 р. на переговори до Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв руського князя з по­честями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. «О, гірша будь-якого зла честь татарська!» – написав з цьо­го приводу літописець. Данило дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Однак подальша його діяльність засвідчує, що Данило пішов на підпорядкування ординцям з тим, щоб отримати пе­редишку і зібрати сили для вирішальної боротьби.

Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувались ханські намісники – баскаки, тут не здійснювалися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Тож головний обов’язок князя полягав лише в наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

Данило спорудив низку укріпле­них міст, які мали, за словами літопису, стати опорою «проти безбожних татар». Поступово, спершу дуже обережно, князь почав шукати союзників для боротьби з ординцями і уклав військові угоди зі своїми колишніми ворогами – польськими й литовськими князями та угорським королем.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олександра Невського. Шлюб дочки Данила та Андрія скріпив союз двох найвпливовіших руських князів.

Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія у 1252 р. величезне військо. Втративши престол, той змушений був втекти до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, папа римський Інокентій ІV пообіцяв оголосити хрестовий похід проти татар і коронувати князя за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою. Намагаючись використати всі сили у боротьбі проти іга, Данило погодився. У 1253 р. в м. Дорогочині Данило був коронований папським легатом.

Показово, що західноєвропейські хроніки вже задовго до здійснення коронації називали Галицько-Волинське князівство ко­ролівством. Тож, надсилаючи в подарунок Данилові корону, па­па рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.

Однак плани хрестового походу залишилися не реалізованими. Не отримавши реальної допомоги, Данило розірвав угоду з Ватиканом і виступив сам проти Орди. Наприкінці 1254 р. його військо відвоювало землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Намірам Данила визволити Київ перешкодила зміна позиції литовського князя Міндовга, який розірвав військовий союз з Галицько-Волинським князівством. Протистояння Литві безперервно тривало впродовж 1255–1256 рр.

В 1258 р. татари на чолі з Бурундаєм повели масований наступ на князівство Данила і змусили його зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Лучеськ, Кременець. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною – сини Данила Лев, Мстислав і Шварно.

Лев (1264–1301) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив спільні походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом, а також Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308 чи 1315) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.

Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на дея­кий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. По­казником могутності Юрія І було те, що він теж прийняв королівський титул, іменуючи се­бе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення у 1303 р. окре­мої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій – володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Підпорядковувалась вона безпосередньо Вселенському патріархові в Константинополі (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії – київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну неза­лежність об’єднаного князівства.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи – монастирі, єпископії, парафії. Освічені люди, знавці інозем­них мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели ди­пломатичне листування. Велика книгописна майстерня діяла при дворі кня­зя Володимира Васильковича. Він «був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде». Князь робив щедрі по­жертви церквам. В Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні ук­раїнські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.

Літописання в Галицькій землі з’явилось рано. «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла в «Повість временних літ», – винятково таланови­тий твір.

Яскравий вияв високого рівня культури краю – архітектура. Будівництво велося переважно з дерева, кам’яними спершу зводилися лише храми, рідше князівські палати. Місцевий іконопис розвивався під впливом київського.

У культурі галицько-волинської доби ще ви­разніше, ніж раніше, спостерігалося оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумов­лених зв’язками з Візантією, Західною і Цент­ральною Європою, країнами Сходу.

Сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1308 чи 1315–1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. На міжнародній арені вони орієнтува­лись на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все більш відчутним ставав натиск на північні окраїни князівства Лит­ви. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Орди, воно здійснювало цілком са­мостійну зовнішню політику.

Крім мирних угод з хрестоносцями, було досягнуто порозуміння з Литвою і Польщею. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів-князів «непоборним щитом проти жор­стокого племені татар». Самі ж Андрій і Лев Юрійовичі титулували себе «божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії». Обидва князі померли одночасно за нез’ясованих обставин, існує припущення, що вони загинули у бою з татарами.

Дітей Андрій і Лев не мали, тож пряма лінія династії Романовичів на них увірвалася. Майже два роки галицько-волинський трон лишався без правителя. Лише у 1325 р. галицькі бояри запросили на княжий стіл 14-річного племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій ІІ Тройденович. Юний правитель не став маріонеткою в руках бояр. Себе він називав «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі». Юрій ІІ урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон перейде польському королеві Казимиру ІІІ. Галицькі бояри, не задоволені спробами князя запрошувати на державні посади католиків – чехів та німців, отруїли його у 1340 р.

Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблю­вали сили Галицько-Волинського князівства. Цим користувалися сусідні держави. Після смерті Юрія ІІ того ж року польський король Казимир ІІІ напав на Львів, погра­бував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві корони величезної вартості, оздоблені до­рогими каміннями і перлами, а також мантію і трон»), але скоро був змушений відступити. «Управителем і старостою» Га­лицької землі став боярин Дмитро Детько. Очолені ним повстанці не тільки визволили власні землі, але й за допомогою татар спустошили територію Польщі аж до Вісли.

В той же час на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення. В боротьбі за галицькі землі, що йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Лю­барта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Пе­ремишльське князівства, і король Казимир ІІІ проголосив себе ще й «правителем Королівства Русі», тобто Галичини.

З 1370 р. Галицьке князівство опинилось під владою Угорського королівства. В 1372–1378 і 1385–1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім’ям. Однак у 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством.

Належні раніше до Га­лицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком ук­раїнськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства лишилося чимало рис, що зародились у Га­лицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою.

Так, через сто років після занепаду Київської Русі, Галицько-Волинська держава припинила своє існування.

Велике князівство Литовське. Внаслідок Батиєвої навали Київ, колись могутнє місто, залишився лиш тінню колишньої своєї слави. Місто покинули багато бояр, великих купців, навіть православний митрополит. Протягом тривалого часу й князя Київ свого не мав. Майже 80 років титул володаря українських теренів належав монголо-татарам. Але внутрішні чвари між правителями Золотої Орди заважали їм здійснювати безпосереднє управління цими землями.

Довго так тривати не могло. Першими з такої можливості скористалися литовці – до XІІІ ст. відсталі язичницькі племена. Ще за часів Міндовга (1230–1263) вони рушили на західноруські (білоруські) землі. Під проводом наступника Міндовга Великого князя Гедимінаса (1316–1341) почалося включення до складу Литовського князівства сучасних українських теренів. З метою збирання «руських земель» правитель застосовував як воєнні, так і дипломатичні й династичні заходи. Після раптової смерті Юрія ІІ Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедимінаса Любарт, котрий номінально вважався і галицько-волинським князем.

Крім того, Гедимінас, що іменував себе «королем Литовців і Руських», вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям.

Справу батька продовжив князь Альгердас (Оль­герд Гедимінович, 1345–1377), який проголосив: «вся Русь просто повинна належати литовцям». До 1350-х років він поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а в 1362 р. його військо зайняло Київ.

Експансії Литви сприяла слабкість Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, а в 1362 р. Орда розколюється на дві частини з кордоном по Волзі). У 1363 р. литовці рушили на Поділля, зав­да­вши нищівної поразки татаро-монголам у битві біля Синіх Вод (басейн Південного Бугу).

Поступово підпорядкувавши значну частину Білорусі й України, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі.

Цей перший етап литовського проникнення на Русь історики назвали «оксамитовим». Українці охоче приймали прихід литовців, бо панування останніх було сприятливішим, ніж жорстоке ординське іго. Місцеве населення отримувало захист від нападів татар зі Сходу та Півдня, католиків – із Заходу. Тож опору литовцям воно не чинило, а часто навіть навпаки збройно їм допомагало у боротьбі з ворогом.

За браком людей литовці дозволяли місцевій українській знаті займати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали. Кредо литовців було: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».

Литовська верхівка сама досить швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих, переймаючи мову й звичаї, адже в державі переважав українсько-білоруський етнічний елемент (майже 90% населення). Багато князів з династії Гедимінасів прийняли християнство. Так, 10 з 12 синів Альгердаса були православними. Навіть наприкінці ХVІ ст. у Литовській державі діяло 11 тис. православних церков і лише 700 костелів. Руська мова, а тогочасне населення Білорусі й України називали себе русинами, стала офіційною мовою в литовській державі.

Литовці запозичили руський досвід військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації. Державною правовою основою слугувала «Руська правда».

Литовські князі надавали привілеї – спеціальні особливі грамоти – окремим землям Русі. Хоча українські терени вважалися власністю династії Гедиміновичів, вони зберігали, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, давні місцеві звичаї. Тож майже до кінця XІV ст. Велике князівство Литовське виступало своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої були землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

Всі ці факти дозволяють стверджувати, що Велике князівство Литовське багато в чому продовжило державні традиції Київської Русі. У цій новоутвореній країні від народу-завойовника, по суті, залишилася тільки назва. Навіть офіційний титул литовського князя починався словами: «Великий князь Литовський і Руський».

В історичній науці сформувалися два напрями розгляду політичної історії України цього періоду. Згідно з поглядами багатьох російських істориків, у тому числі радянської доби, українські та білоруські землі були загарбані Литвою, а згодом відійшли до Польщі, тож протягом тривалого часу місцеве населення, спираючись на допомогу Московського князівства, вело боротьбу за звільнення, за об’єднання в єдину державу. Другий напрям представлений працями польських, литовських, багатьох українських та деяких російських дослідників. Вони розглядають Велике князівство Литовське і Московське князівство як дві рівноправні держави, дві Русі, що розвивалися осібно.

Висновки до теми. Прогресивний розвиток південної частини східнослов’янського соціуму свого найвищого рівня досягнув впродовж ІХ–ХІІІ ст. Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії. Її внесок до се­редньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного буття – надзви­чайно вагомий. Вийшовши на світову авансцену з походам Ас­кольда на Константинополь і нажахавши своїх могутніх сусідів, Русь поступо­во перейшла від воєнних сутичок з суміжними країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Київські володарі уклали мирні й союзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріп­люючи їх при потребі династичними шлюбами, що було тоді нормою міжнародних відносин. Вагому роль відігравала Русь у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бу­вало досить, щоб стримати його.

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і се­ла, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися досить міцними, вони здобули нове існування в ма­теріальній і духовній культурі українців. Істо­ричний досвід Русі став також підґрунтям для держав­ного будівництва литовців, росіян, білорусів.

Після занепаду Києва зросла роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру південноруських земель. Об’єднавши всі етнічні українські терени, за винятком Чернігівського князівства, ця держава розвивалася на єдиній національній основі, тоді як Київська Русь була поліетнічною. Тож князівство формувало ідею державності на вітчизняних просторах, уберігаючи їх від поневолення сусідніми державами.

Позиція Галицько-Волинської держави суттєво впливала на політичні процеси в тогочасній Європі, а її правителі за часів розквіту князівства перебували серед найпомітніших постатей європейської політики.

Князівству на­лежить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами ін­ших народів. Продовжуючи кращі національні традиції, Галицько-Волинське князівство уникло однобічної орієнтації на Візантію та непродуктивних азійських впливів. Натомість воно збагатилося за рахунок надбань західноєвропейської цивілізації.

Занепад Київської Русі, а через 100 років і Галицько-Волинського князівства дав початок кардинальним змінам у становищі українських земель. З середини ХІV ст. вони потрапили в політичну орбіту Литви, і хоча довгий час Велике князівство Литовське фактично продовжувало традиції Русі княжої доби, все ж вітчизняні терени вже не становили серце­вину важливих політичних об’єднань. З культурної та економічної точки зору статус України поступово занепадав до рівня важливої, та все ж периферійної провінції. Місцева еліта мало-помалу асимілювалася з куль­турою та політичними системами чужоземних володарів.

***

Ключові терміни та поняття: баскаки; двірський; Золота Орда; князівство; князь; королівство; король; привілеї; русини; самодержець; Тевтонський орден; хрестоносці; ярлик.

Основні дати та події: 1153–1187 рр. – князювання в Галичі Ярослава Володимировича (Осмомисла); 1199–1205 рр. – князювання в Галичі Романа Мстиславовича; 1199 р. – створення єдиного Галицько-Волинського князівства; 1202–1203 рр. – приєднання Київщини до Галицько-Волинського князівства; 1238–1264 – князювання в Галичі Данила Романовича; 1246 р. – посольство Данила Галицького до Орди; 1253 р. – коронація Данила Галицького та угода з Ватиканом; 1387 р. – Галичина і Холмщина увійшли до складу Польщі; 1316–1341 рр. – князювання Гедимінаса, Великого князя Литовського; 1345–1377 рр. – князювання в Литві Ольгерда Гедиміновича; 1362 р. – приєднання Києва до Литовського князівства.

Імена: Василько Романович; Володимирко Володаревич; Гедимін; Данило Романович (Галицький); Джанібек; Казимир ІІІ Великий; Лев Данилович; Любарт (Дмитро) Гедимінович; Ольгерд Гедимінович; Роман Мстиславович; Юрій І, Юрій ІІ Болеслав; Ярослав Володимирович (Осмомисл).

Перевірте себе: В чому полягала головна особливість політичного життя Галичини в ХІІ ст.? Кого з князів вперше було названо в літописі самодержцем руським? Які території включало Галицько-Волинське князівство в період свого найвищого розквіту? Коли і ким було засновано м. Львів? Як культурна спадщина Галицько-Волинського князівства вплинула на розвиток Молдавського князівства, інших європейських країн?

Поміркуйте: Чому І етап проникнення Литви на Русь називають «оксамитовим»? В чому проявився вплив державних традицій Київської Русі на Велике князівство Литовське? Чи сприятливими були умови для культурного і етнічного розвитку українців в складі Литовсько-Руського князівства? Які два погляди на політичну історію України періоду Великого князівства Литовського існують в сучасній історіографії, який із них поділяєте ви особисто?

Рекомендована література:

v Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

v Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

v Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. – К., 1998.

v Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 1979.

v Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984.

v Русина О. Україна під татарами і Литвою. – К., 1998.

v Чубатий М. Державно-правове становище українських земель Литовської держави під кінець XІV ст. – К., 1991.

Допоміжна література:

v Баран В.Д. Княжий Галич в історії України // Український історичний журнал. – 2001. – № 4.

v Вовк Т.А., Отрощенко В.В. Проблеми давньої та середньовічної історії України // Український історичний журнал. – 1997. – № 2.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 67–89.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 3–6.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 3–11.

v Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.

v Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство (до 800-ліття утворення) // Український історичний журнал. – 2000. – № 1.

v Котляр М.Ф. Роман і Романовичі в історії та поезії // Український історичний журнал. – 2001. – № 4.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Полі­щук І.І.Дерев’янко та ін. - Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 3–9.

v Русіна О.В. Проблеми політичної лояльності населення Великого князівства Литовського у XIV–XVI ст. // Український історичний журнал. – 2003. – № 6.

Дата добавления: 2014-01-07