Мистецтво

У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. Уривки з цих творів входили до складу численних збірників під назвою «Пчела» і були головним джерелом для ознайомлення наших предків з науковими ідеями.

НАУКОВІ ЗНАННЯ

На Русі були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін. Ці твори являли собою поєднання наївно-матеріалістичних з 'явлень з релігійно-ідеалістичними. Викладені в них концепції (популярні в XI—XIII ст.), виходили з визнання Бога як найвищої сили, яка створила Світ і править ним. Це — прямий наслідок панування християнської ідеології, спільної для всього європейського середньовіччя. Наукові знання розвивалися разом із новими досягненнями, що з'явилися в результаті виробничої діяльності людей.

Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва, та у торгівлі. Актуальною була проблема мір та ваги, пов'язана з торгівлею, монетною системою, і з побутовими потребами. Підробка еталонів вважалася за найтяжчий злочин і каралася смертю. Стародавня Русь знала і реально застосовувала різні принципи хронологічних обчислень: сонячні та місячні роки, індикти (п'ятнадцятирічні періоди, так зване Велике коло, Метонів цикл тощо), робилися розрахунки при складанні церковних календарів.

Фізика. Найвищий гносеологічний рівень у галузі фізики наші предки запозичили з античності. Його теоретичне (натурфілософське) підґрунтя становило вчення про чотири елементи, або стихії. Це — земля, вода, повітря та вогонь. Також було поширено вчення про світло як ідеальну форму матерії. Це є концепція неоплатонізму, що була засвоєна в Київській Русі ще в середині XI ст. Видатний київський філософ Іларіон був неоплатоніком і застосовував цю концепцію при соціологічних побудовах. Заслуговують на увагу геніальні передчуття стародавніх вчених, які, не маючи експериментальних даних сучасної фізики, поставили питання про світло як основу і втаємничений сенс буття.

Хімія. Знання в галузі хімії середньовічне природознавство черпало з виробничої практики, пов'язаної з перетворенням одних категорій речовин на інші. Це стосується металургії, склоробної промисловості тощо. Київська Русь мала добре розвинену промислову галузь. Чорна металургія виготовляла предмети із сталі різного ґатунку. Наші предки добре зналися на технічних прийомах для перетворення однієї речовини (наприклад руди на метал) на молекулярному рівні.

Давні русичі знали про хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні — суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії використовувались також при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв.

Хімічні знання застосовувалися і у військовій справі. На Русі знали так званий грецький вогонь — легкозаймисту речовину, яку кидали в спеціальних сфероконічних посудинах— своєрідних запалювальних бомбах. Через половців наші предки познайомилися з порохом, винайденим китайцями. Його використовували із залякувальною метою. Вогнепальна ж зброя з'явилася наприкінці XIII— XIV ст.

Астрономія. їй належало важливе місце у системі наукових знань. Але термін «астрономія» мав той зміст, який нині вкладається в поняття астрології(вчення про евентуальний вплив небесних тіл та пов'язаних з ними процесів на людське життя). Давньоруськими натурфілософами було добре засвоєне поняття еклептики. У текстах вона називається «зодійним колом», а її перетин з небесною сферою — зодією. Зодіакальне коло було розбите на 12 знаків. Першим знаком вважався Овен, до якого Сонце вступало у березні, далі йшли: Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козеріг, Водолій, Риба. Було точно розраховано час, протягом якого Сонце проходить через кожний зодіакальний знак.

Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним.

Географія. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов'янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип'ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево і Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література.

З географією тісно була пов'язана і географічна наука. Давньоруських освічених людей цікавили звичаї чужих народів, їхні вірування, родинні стосунки, обряди, спосіб життя тощо. У «Повісті минулих літ», окрім географічних відомостей наведені і етнографічні, де описується побут різних етнічних груп, в тому числі й племен, просторово віддалених від Русі: сирійців, вавілонян, халдеїв, бактріан, індійців, британців тощо. Ці етнографічні відомості запозичені з візантійських джерел.

Біологія. Особливу увагу давньоруських натурфілософів привертала наука про живу природу, з якою людина ототожнювала себе. В уявленні давньоруських книжників весь світ, в тому числі й жива природа, був створений Богом протягом шести днів. Тогочасна біологія могла мати переважно описовий характер. Головним джерелом знань залишалась сама природа, з якою людина постійно взаємодіяла. Наші предки— хлібороби і тваринники— нагромадили великий досвід стосовно рослинного і тваринного світу.

Давньоруські хлібороби добре знали свій виробничий цикл, що залежав від пір року і мали точне уявлення коли орати, сіяти, збирати врожай. Вони розуміли яку роль у вегетації рослин відіграють метеорологічні умови і вміли передбачати їх. У них були надійні методи для сприяння нормальному розвитку і росту рослин — угноєння, ретельність обробки грунтів, певні елементи селекції, щеплення дерев, сівозміна тощо. Заняття сільським господарством було своєрідною академією, воно забезпечувало ефективне його ведення від покоління до покоління.

Подібно розвивалося і тваринництво. Давньоруське стадо складалося з великої і дрібної рогатої худоби, коня, свині, віслюка. Розводили різні види домашньої птиці (курей, гусей, качок, індиків), а також утримували собаку і кота. Мисливство, рибальство і збиральництво також сприяли освоєнню природних ресурсів і знайомству з дикою флорою і фауною.

Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, лев, крокодил, кит, верблюд, скорпіон, слон, носоріг, мавпа, тюлень тощо), давньоруські книжники запозичили з візантійських джерел.

В уявленнях наших предків про флору і фауну був присутній і фантастичний елемент. Поряд з реальними тваринами, іноді описуються єдинороги, дракони, кентаври, сирени, віщий птах Фенікс та ін.

Медицина становила важливий розділ біологічних знань. Ця галузь у Київській русі була добре розвинена. Лікарі (знахарі), яких називали «льчці» були досить популярними. Писемні джерела свідчать, що «льчці» були при дворах чернігівського князя Святослава Давидовича, Володимира Мономаха, Юрія довгорукого та ін. Однак переважна більшість «лічців» лікували людей, незалежно від їх соціального стану.

Медиками були і ченці у монастирях. Серед них відомий лаврський ченець Даміан та найвидатніший медик домонгольської Русі Агапіт (кінець XI — перша половина XII ст.), який прийняв постриг у Печерському монастирі і діяв там до кінця життя, здобувши велику славу і популярність у народі. Внучка Володимира Мономаха Ганна, склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран [Давня історія України Т. 3. — С. 619.].

На той час центрами освіти і культури були монастирі. Там концентрувалися основні кадри інтелігенції, в тому числі і медичні. Це було передбачено Студійським Статутом, запровадженим у Київській Русі Феодосієм Печерським. Статут зобов'язував чернечі осередки засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Зокрема, при Печерській лаврі було створено шпитальний монастир св. Миколи. Процвітала і аптечна справа.

Найдавнішими розділами медицини було акушерство і гінекологія. Новонароджених дітей приймали баби-повитухи, хірурги лікували травми, отримані на ловах або при збройних сутичках. Інфекційні хвороби (чума, холера, віспа) лікували молитвою і лікарськими рослинами («зелієм»). Лікування ліками рослинного походження у Київській Русі було поширеним з найдавніших часів. Тогочасні лікарі володіли знаннями предків. Також для лікування хворих застосовували різного роду процедури— компреси, пов'язки, масаж, мастила і протирання, клістири, кровопускання, лазню. Медичними знаннями володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни.

Отже, наука Київської Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти й східного середньовіччя. Перед давньоруською накою відкривалися широкі перспективи подальшого розвитку, але цей процес був перерваний у середині XIII ст. жорстокою навалою татаро-монгол, яка надовго затримала науковий розвиток нашої країни.

Література

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії.

В XI—XII ст. у Києві існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. Тут перекладалися і переписувалися книги, писалися нові оригінальні твори, творилося літописання.

З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковнослов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвивалась на принципах канонічності, що спричинило появу особливих жанрів сакральної літератури.

Перекладна література. Оригінали її творів з'являлися на Русі з Болгарії, Сербії, Візантії, Риму, з інших країн Заходу та Сходу. Це церковні пісне співи-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Софронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, прославляли християнські свята [ Возняк М. Історія української літератури. У 2-х т.— Книга 1.— Львів «Світ», 1992. — С. 104—110.].

Поширеними були такі види християнської гімнографії у перекладах давньоруською мовою, як канон, що прославляв святих і розповідав про євангельські події; кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди; ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками вони утворювали складне ціле — акафісти, які вміщували переклади церковної лірики у збірках «Міней» та «Тріодей».

Найпопулярнішою перекладною старозавітною книгою на Русі був Псалтир. Він використовувався як книга богослужебна, навчальна, для домашнього душе спасенного читання і як магічна книга для ворожіння.

Досить поширеними були переклади Нового Завіту, особливо «Четвероєвангелія» та «Апостола». Найдавніші з відомих нам перекладів — це Архангельське, Галицьке, Мстиславове Євангелія. Біблійна література Київської Русі була представлена й іншими жанрами.

Житійна література (опис життя святих отців) — це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги християнських святих, описувалось їхнє життя і ті чудеса, які вони творили. Християнство дало поштовх розвитку житійної літератури. Переклади творів цієї літератури на Русі з'явилися відразу ж після її охрещення. Так, відомими були переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлікійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Патерики (від лат. pater — отець). Це — оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії, або ченців якоїсь певної общини, наприклад Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скіфського Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) Це — неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури. Вони виникли у народному середовищі і нерідко відбивали ідеї релігійних єресей. У апокрифах присутній художній вимисел, що сприяло розвитку словесної творчості. Апокрифи поділяються на старозавітні (про створення світу і перших людей, про мудрого царя Соломона), і новозавітні (апокрифічні євангелія, які розповідають про життя Ісуса Христа, і за жанром наближаються до повісті чи роману. Есхатологічні апокрифи становлять окрему групу оповідей про «кінець світу». Поширеними були такі апокрифи як, «Хожденіє Богородиці по муках», «Похвала пророку Іллі», апокрифи про Андрія Первозванного та інші. Апокрифи є творами християнського фольклору і письменства.

Природничо-наукова (природознавча) література. До перекладних літературних пам'яток Русі належать перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту. Це — анонімний «Фізіолог», «Шестиднев» Іоанна Екзарха та «Християнська топографія» Козьми Індикоплова. Переклади природничо-наукової літератури на Русі мали науково-просвітницьке, пізнавальне а також естетичне значення. Переклади цієї літератури з'явились на Русі в кінці XII — початку XIII ст.

Історична література. До цієї літератури відносились переклади Біблії та візантійських історичних хронік. На Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола та Георгія Синкела. Це були збірники повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

Повісті. Цей жанр був досить поширеним на Русі. Особливо популярними були: повість «Александрія», що розповідає про життя і подвиги Олександра Македонського, переклади повісті про Варлама і Иосафа, повість про Іудейську війну, повість про «Девгенієве діяння», якій характерний билинно-богатирський дух.

У давній Русі поширеними були також переклади творів афористичного характеру, що були своєрідною енциклопедією тогочасної житейської мудрості. Наприклад, повість про Акира Премудрого — одна з найдавніших літературних пам'яток Сходу, засвоєна давніми русичами.

Оригінальна література. Окрім різножанрової перекладної літератури, у Київській Русі була власна оригінальна література, що сформувалася і розвивалась на місцевому, національному грунті

Житія. Це життєписи святих мучеників, до яких безпосередньо приєднувались і життєписи князів, які стали жертвами кривавих усобиць. Житія становили частину богослужебної літератури. У Київську Русь житія переходять через посередництво південних слов'ян. Перекладалися з грецької мови основні збірники житій — Четьї, Мінеї, Патерики. У XI — початку XII ст. укладалися оригінальні житія перших східно-словянських святих — «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє Феодосія Печерського». Житія на Русі, на відміну від візантійських, набували світського характеру. Так звані княжі житія (про Ольгу, Володимира, Бориса і Гліба, Мстислава, Михайла Чернігівського та ін.) за сюжетом, архітектонікою, зображенням державних діячів наближаються до жанру історичної повісті.

Проповіді. Тексти проповідей вважаються церковною публіцистикою, вони мали повчальний, дидактичний характер, виходили за межі суто релігійної тематики і мали моральне, політичне і філософське значення.

Прикладом такої проповіді, тобто сакральної дії й одночасно літературного, богословсько-філософського тексту стало знамените «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Тема «закон і благодать» була введена ще Василем Великим, за нею стояло усвідомлення відносин із нехристиянським світом та іудейством, а також між старим і новим Заповітом. «Слово про закон і благодать» проголошено близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Завдання і предмет «Слова...» — змалювати та прославити прихід Христа на землю для порятунку роду людського. Твір ораторського мистецтва «Слово про закон і благодать» є цінною історико-літературною пам'яткою у якій проголошується повна культурна і церковна автономія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.

Видатними майстрами урочистого красномовства були Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич, Кирило Туровський (XII ст.).

До сакральної літератури належали требники (для приватного богослужіння), служебники (для суспільного богослужіння) і часослови. Основою богослужіння були службові псалтирі.

Оригінальна літературна творчість XI—XIII ст. представлена рядом літературних творів, кожен з яких є справжнім шедевром.

«Повчання Мономаха». Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням першої пол. XII ст., ай сам створив унікальний літописно-автобіографічний твір, який увійшов в літературу під назвою «Повчання Мономаха своїм дітям» і хронологічно охоплює період з 1066 до 1117 рр. За змістом цей твір поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха — короткий літопис його князівських походів і перемог.

«Повчання» адресоване дітям — спадкоємцям державної влади. Він вважав, що доброчесність дітей допоможе їм жити по справедливості, думати про бідних, сиріт і удовиць, не дозволяти сильним зневажати людей. Мудрий князь наголошує на швидкоплинності земного життя і слави, він закликає жити у мирі, творити добро і вірити у торжество справедливості. У «Повчанні» Володимир розмірковує над вічною проблемою добра і зла, праведника і грішника.

За взірець молодим князям, Мономах ставить свого батька Всеволода який, сидячи вдома, вивчив п'ять іноземних мов, а також себе, який все життя провів у трудах і не покладався на посадників і биричів ні у великих, ні у малих справах. У ньому Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім'янина.

Головна ідея твору — тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об'єднання князів.

Неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1185—1187рр.). Автор «Слова...», розповідаючи про невдалий похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 р. на половців, вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності Руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з великою силою звучить у «Слові...» ідея єдності руських князів, єдності руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатими містами, з повноводими ріками, безкрайніми просторами. «Слово о полку Ігоревім» є перлиною давньоруської художньої літератури.

Пам'яткою поч. XIII ст. є «Києво-Печерський патерик», що являє собою збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. В його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря, зокрема місця на якому він заснований, також підкреслено його важливе значення, як осередку давньої культури. Серед тих, кого прославив «Патерик», був монах монастиря Агапіт — перший відомий руський лікар, з іменем якого пов'язують заснування у Києво-Печерському монастирі першої руської лікарні. У 1661 р. «Патерик» було вперше надруковано церковнослов'янською мовою.

До церковної літератури належить «Чтение о жизни и погублении... Бориса и Глеба» Нестора Печерського. У ньому розповідається про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученичеською покорою, і тим самим, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

Паломницька література. Паломництво як суспільне явище на Русі виникло після запровадження християнства. Це — ходіння до «святої землі», до Палестини, «Гробу Господнього». Яскравим зразком паломницької літератури є «Житье и хожденье Данила, руськия земли ігумена». Виходець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав «святі місця» Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у вищеназваному творі. Тут відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.

Слід відмітити, що підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов'ян ще до виникнення писемності. Це — обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частково дійшли до нас у переробках та трансформаціях.

Особливе місце посідали пісні-билини, у яких відтворена історія народу. Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні богатирі як Ілля Муромець, Добриня Нікітін, Альоша Попович, селянин-орач Мікула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними були билини: «Ілля Муромець і соловей розбійник», «Ілля Муромець і ідоли ще», «Добриня і змій», «Добриня Нікітіч і Альоша Попович» та інші. Фольклорні джерела використовувалися і при написанні літописів.

Літописання. З виникненням писемності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З'явилося літописання — вид історичної літератури. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., пізніше вона поширилась майже на всі руські землі. Найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська [ Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці X—XIII ст. — Монографія. — К.: Наукова думка. 2005. — С. 51.].

Це свідчить про наявність літописної традиції у таких містах, як Новгород, Переяслав, Чернігів, Волинь, Галич, Ростов, Суздаль, Володимир на Клязьмі та в інших удільних центрах. Авторами літописів були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації, а також князі.

Літописи Київської Русі є досить оригінальним і важливим історико-культурним явищем середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, досить близькою до народної. Літописи були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися і переписувалися впродовж декількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу. Дякуючи кропіткій роботі кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників давньоруського літописання, літописи постали перед нами не тільки як історична хроніка Русі IX—XIII ст., а й як одна із форм суспільної свідомості.

У середині XI ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кінець XI — початок XII ст.), укладена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. «Повість минулих літ» доведена до 1110 року і була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її місцевим матеріалом. Відомі її три редакції. Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя — у складі Іпатіївського літопису.

Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід, укладений ігуменом Матфеєм у Видубецькому монастирі (XII ст.), який розповідає про події 1118—1198 pp., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продовженням «Повісті минулих літ». До Київського літопису також увійшли матеріали переяславського і чернігівського літописання. Наприклад, чимало уваги у ньому приділено чернігівським князям Ольговичам, які не задовольнялися роллю удільних князів і постійно претендували на київський стіл.

Чернігово-сіверське походження має також і повість про похід Ігоря Святославовича на половців, вміщена під 1185 р. У ній детально описано всі стадії підготовки і походу в степ, а також перебіг битв з половцями. Вона є однією з кращих літописних повістей.

За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі, Володимирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.

Унікальною пам'яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 року. У ньому дається опис діяльності князя Данила Галицького та історія Володимирських єпіскопів, вміщені розповіді про Куремсину рать, війну з Болеславом, і прихід на Русь орд Ногая і Телебуги, повість про Володимира Васильковича. Галицько-Волинський літопис є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв'язки того часу. У ньому широко використано тогочасну епічну поезію. Йому характерні образність мови і поетичний стиль.

Особлива цінність літописання полягає в тому, що історія даного періоду написана сучасниками і дійовими особами. Створені ними літописні зводи і повісті різняться за стилем викладання, відбором фактів, ідейною спрямованістю, але всі вони відтворюють правдиву картину життя Київської Русі.

Відомий історик-дослідник О. О. Шахматов писав, що давньоруське літописання нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко проросло в київський духовний грунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях.

Мистецтво Київської Русі є складовою частиною світової культурної спадщини. Руські митці за короткий проміжок часу не тільки опанували кращі світові мистецькі традиції, а й внесли чимало нового, власного у світову художню культуру, стали не лише її учнями, а й творцями. Це мистецтво розвивалось на основі художніх традицій давньоруського народу та його споконвічних навичок художньої творчості. Значну роль у формуванні мистецтва Київської Русі відіграла давньослов'янська мистецька спадщина.

Створені в період Київської Русі всі види мистецтва мали в основному релігійний характер. Радісне і піднесене почуття новонаверненого народу, що причастився до віри Христової, знайшло свій вияв у архітектурі та образотворчому мистецтві.

Дата добавления: 2014-01-07