Данило Галицький

3.1. Боротьба за князівство.

Змужнілий князь Данило Романович, спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів, припинив міжусобиці й поновив єдність Галицько-Волинського князівства. Після тривалої боротьби з угорцями і чернігівським князем Михайлом, який деякий час тримав стіл у Галичі, Данило у 1238 р. оволодів Галичем. Узявши собі Галичину, він віддав братові Василькові Волинь.
Попри такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства для протидії боярам. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. В нові міста Данило запросив ремісників та купців з Німеччини, Польщі, а також північно-східної Русі. В зв'язку із занепадом Києва на захід тікали вірмени та євреї. Типовою рисою галицьких міст стає їхній багатонаціональний характер. Данило із селян створив військо, важку озброєну піхоту замість боярських дружин. Цілком залежне від князя військо використовувалось для боротьби з боярською олігархією й нападами чужинців.
У цей час на заході Русі виникла загроза з боку німецької феодально-католицької агресії. В 1237 р. об'єднаний Тевтонський орден стає загрозою для народів Балтії і Русі. Німецькі лицарі починають нападати на руські землі. У 1237 р. хрестоносці захопили Дорогочин і намагались перетворити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. Данило з військом дав бій лицарям, розгромив їх і визволив Дорогочин.
У 1242 р. Новгородці під проводом Олександра Невського розгромили війська хрестоносців на Чудському озері. Так було дано відсіч німецько-католицькій агресії на Русі.
Але основною проблемою Данила була монголо-татарська навала. Зруйнувавши Київ (обороною якого керував воєвода Данила Галицького - Дмитро), татари рушили на Галич та Волинь (1241), взяли штурмом Володимир-Волинський і Галич, а потім вдерлися на територію Польщі й Угорщини. Монголо-татари не завдали Галицько-Волинському князівству таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Вони тримали під своєю владою всі захоплені землі. Князь Данило кілька років не визнавав влади хана, однак на грізну вимогу Батия у 1246 р. змушений був визнати себе васалом хана і прибути на поклін в його столицю Сарай.
Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимирсько-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич". Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне - боярська опозиція.

Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе «мирником» - союзником, татарським васалом, підпоручником хана.

Щ ойно закiнчив Данило 40-літню боротьбу за об'єднання Романової держави блискучою пepeмогою, як мусів визнати себе ханським «холопом»!!! Усе життя тепер присвячує він підготовці до нової боротьби – за звільнення від татарської залежності, будує фортеці, а разом з тим шукає зв'язків у Західній Європі. Для цього він уклав угоду з Угорщиною, скріплену шлюбом його сина Лева з дочкою короля Констанцією, з Польщею (зміцнивши їх шлюбом: дочка Данила Предслава була одружена з Земовитом Мазовецьким) Литвою (молодший син Данила – Шварн одружився на донці Князя Литовського). Данило вів переговори з папою Інокентієм IV щодо організації хрестового походу проти монголо-татар, погодившись на церковну унію з Римом. У зв'язку з цим посланець папи коронував Данила в 1253 р. у Дорогочині. Однак ці зв'язки не принесли Данилові реальних успіхів. Коли виявилося, що татари рушають на Галицько-Волинську державу, він звернувся до папи по допомогу. Проте, коли він не отримав обіцяної допомоги то відмовився і від своєї обіцянки церковної унії з Римом.

3.2. Боротьба з «татарськими людьми»

Велику перешкоду бачив Данило у так званих татарських людях. У 1250-их роках цей антикнязівській рух, татарофільський рух охопив широку територію Волині та Київщини (в області Случа, Тетерева, Бога). Літописець згадує побіжно, що під час походу Данила на Литву татари порозумілися з населенням Бакоти, головним пунктом Пониззя, i призначили туди свого баскака. 3 Бакотою ще під час боротьби з галицькими боярами довелося вести тяжку боротьбу. Це був аж до татарської навали значний осередок анти князівської опозиції. Данило здобув Бакоту, але як тільки відійшли його війська, вона знову віддалася татарам.

Боротьба з татарськими людьми була дуже тяжкою: на допомогу їм прийшов у 1252 poці воєвода Куремса, i це створило дуже тяжкі умови для Данила. Про наступ татар Данило повідомив папу, але жадної допомоги не дістав. Тоді він розпочав боротьбу власними силами.

Син Данила, Лев III пішов на Межибожжя, Данило з Васильком зруйнували Болоховську землю, син його Шварно плюндрував міста над Тетеревом i Случою. Був цілком знищений Возвягель, а населення його виведено. Ці приклади свідчать, яка жорстока була боротьба з татарськими людьми. «Татарське» населення та «болоховці» покорилися. Куремса був заслабий, щоб захистити їx, сили його були недостатні для боротьби з усіма Романовичами.

Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи - він будував нові міста, села. Biн заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього «німці i русь- іноязичники й ляхи, - нотував літописець, - идяху день i ніч", i підмайстри i майстри, i ремісники різних фахів які втікали від татар, «бЬ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и лЬса». Відзначаючи розмах колонізаторської діяльності, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми.

Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його «перлиною» серед українських Літописів. Писав його спочатку «печатник» - канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван.

Двір Данила відзначався пишнотою, розкішшю. Як при європейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західної Європи.

Державу Данила добре знали в Європі: вона репрезентувала Україну-Русь. В англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломея написано: «Галіція - розлога й багата країна, quae nunc Rhutenia a pi ribus nominatur», себто Галичину ототожнювали з Руссю.

Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва.

Данило почував себе наступником влади київських князів. На Києв претендували князі Суздаля.

Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення modus vivendi з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів - під татарами - Ярослав Володимирович Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Русі й виславши його на висвячення до Hiкeї в 1246 році. Таким чином боротьба між південно-західною та північно-східною Руссю за керівництво всіма руськими землями тривала в нових умовах, під зверхністю сюзерена в особах ханів Золотої Орди i монгольського Великого хана.

Прагнення Данила знову заволодіти Києвом, цим символом великого князівства цілої України, виявилося в словах до нього Мендовга: виряджаючи його сина Романа з новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, яка відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: «Пришлю тобі Романа з новгородці, аби пошел до Возвяглю, оттуда і к Києву».

Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-Волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучасниками Данила були великі князі: Володимиро-Суздальський - Ярослав та його сини: Андрій та Олександр (Невський). Року 1243 Ярослава, першого з князів, хан Бату викликав до Золотої Орди, звідки повернувся він «великим князем Русі». В. Пашуто вважає, що цей виклик, i призначення були наслідком того, що Ярослав не брав участі в битві на р. Сіті 1238 року, коли князі намагалися покласти край переможному рухові татар. Ярослав здобув великий вплив при дворі Бату, але можливо, що цей «фавор» у Бату викликав підозріле ставлення до нього при дворі великого хана в Монголії: Ярослава викликали до Коракоруму i там отруїли. Цікава думка автора, що обидва українські князі - Михайло та Данило - стали жертвами провокації Ярославового сина: Михайло був убитий, Данило, більш обережний уник небезпеки.

Після смерті Ярослава його сини дістали: Андрій - Володимир та велике князівство, Олександр - Київ та «всю землю Руську». Kpiм того Олександр володів Новгородом, не підвладний татарам. Андрія пiдтpимyвaли: Ярослав Тверський та Данило Галицький, з дочкою якого Андрій в 1250 році одружився. 1252 року Олександр поїхав до Бату, до Золотої Орди, i дістав ярлик на велике княжіння. Проти Андрія пішло татарське військо під командою Неврюя. Андрій втік до Швеції. Володимирський літопис закидає Андрієві, що не побажав він «царем (себто татарам) служити». Beликим князем став Олександр, який повів політику повної супроти татар покори.

3 цією політикою Олександра ставить Б. Пашуто в зв'язок відрядження Бату, того ж 1252 року, війська під командою Куремси проти Данила. Олександр, звільнившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила. Але, - додає той же автор, - на відміну від князя Андрія Ярославича, Галицько-Волинськнй князь зумів відбити татар, втративши лише Пониззя.

Після того, як хрестоносні війська зруйнували Константинополь i 1204 року заснували на руїнах Візантійської імперії Латинську, Візантія зорганізувала в Hiкeї нову столицю. Туди перейшли i цісарський двір з Федором I Ласкарисом, i патріарх. Цісарі Феодор І і, зокрема, Іван Ватаці шукали союзів для боротьби з Латинською імперією та Папською Kypiєю. Союз з цісарем Фрідріхом II у 1240-роках хвилював Kypiю. Одночасно вона намагалась нав'язати зв'язки з татаро-монголами й вислала послів до Монголії, щоб розпочати спільну акцію проти Нікейської імперії.

Олександр Невський 1258 року змушений був визнати татарське панування над Новгородом, хоч татари ніколи його не підкоряли. Тоді ж встановлено систему баскаків i досягнуто привілеїв для Церкви й духовенства. Тоді ж покінчено з незалежним існуванням Галицько-Волинського князівства: замість Куремси прийшов pоку 1258 воєвода Бурундай з більшими силами. Спочатку він, не оголошуючи війни Романовичам, закликав їx на допомогу в поході на Литву, i Василько мусів іти з ним; це привело до розриву з Литвою. Наступного року Бурундай з'явився з ще більшими силами i примусив знищити власними руками всі укріплення: Крем'янець, Лучеське, Данилів, Стожок, Луцьк, Львів, Володимир. Залишився тільки добре укріплений Холм. Після того татари пішли на Польщу i зруйнували Люблін, Завихость, Сандомир, Лисець, Краків.

Цей останній напад татар зруйнував усе, що зробили Данило та Василько для оборони Галицько-Волинської держави. Року 1264 помер Данило в гіркій свідомості безпорадного свого становища. Літопис присвятив зворушливі слова на спогад короля Данила, що був «мудрий, як Соломон».

Данило - це найбільша постать в icтopiї Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність за незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах i від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир i підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії вийшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної i культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа i поклав основи під її дальший розвиток.

З Данилом зійшов з історичного кону один з найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав ycі землі, що ними володів Роман, створив iз них з допомогою Василька могутню державу, з якого рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємниці традицій Київської держави, i уможливив майже на сто років її існування. Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію i творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед європейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, закони, література, релігія Галицько-Волинського князівства залишалися українськими.

Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави i Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв’язок з Європою, Олександр, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два piзні світи.

4. Спадкоємці Данила Галицького

зберегли політичну цілісність князівства.

Лев (1264-1301) мав запальний характер і відзначався неабиякою хоробрістю. Розуміючи, що розраховувати на допомогу сусідів в боротьбі проти татар не має сенсу, що засвідчили події 1258 року, він розірвав стосунки з непевними союзниками і збільшив територію держави за їх рахунок - відвоювавши в Угорщини Закарпаття і Люблінщину у Польщі. Сталося це в результаті татаро-руських походів Золотої Орди проти цих держав. Лев підняв питання про запровадження в його державі окремого церковного управління (Митрополит Київський в 1299 році спокусившись щедрими хабарями переїхов до північно-східних земель). Сучасником Лева був волинський князь Володимир (племінник Данила Галицького), який займався мирними справами: будував міста, покровительствував церкві, організовував переклад і переписування книг. При його дворі вівся літопис. Пісял того як Володимир помер не залишивши спадкоємців, Лев обєднав князівства.

Юрій (1301-1308) почав правити вже у літньому віці. Відновив дружі стосунки з Польщею і Угорщиною, повернувши їм землі захоплені батьком. Відмовився підпорядковуватися Орді. Був покровителем міст і торгівлі. Добився від Константинопольського патріархату в 1303 році заснування самостійної метрополії для своєї держави.

Андрій і Лев ІІ (1308/15 – 1323 рр.) правили спільно. Перестали коритися Золотій Орді, сплачувати данину. Полягли у битві з золотоординською каральною експедицією. 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, перервали пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя.

Юрій II Болеслав. в 1325 p., внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви, главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Юний князь, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава, не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.

Дата добавления: 2014-01-07