Поняття «культура», його сутність

Культура як суспільне явище

Історія людства є, передусім, історією розвитку культури. В усі часи її проблеми мали першочергове, по суті, провідне значення. Будь-яка нація цікава насамперед культурою, яка завжди відбивала якісну характеристику суспільного життя. Нації, етноси сильніші тоді, коли розвинута їх культура. Якщо через якісь історичні колізії культура зживає себе, деградує, то суспільство, як носій цієї культури, опиняється поза історією.

Історія культури – це скарбниця мудрості й досвіду, надбаних людством. Сучасники повинні їх зберегти, узагальнити, осмислити, освоїти. Без цього неможливі ні соціальний прогрес, ні самовдосконалення особистості.

Щоб зрозуміти, що таке українська культура, спочатку треба визначитись з самим поняттям «культура». Різні підручники та книги пропонують нам безліч тлумачень цього поняття. Термін «культура» латинського походження й етимологічно зв’язаний зі словом «культ» (від лат. cultus –вшанування богів, предків), тобто те, що кличе до вершини, підносить людину. Первісно цей термін означав обробіток землі відповідно до людських потреб. З часом він став означати виховання, освіту, розвиток. Термін «культура» виник в епоху Античності, у Давньому Римі. Латинською мовою означав оброблення, освіту, розвиток. Давні греки розуміли його як свою відмінність від варварських народів. У середньовіччі культурою вважали прагнення ідеалу, бездоганності релігійної – у Європі, особистої – на Сході. У Новий час цей термін стали вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, спроможність дотримання норм етики та етикету, сукупність художньої та творчої діяльності. У Новітній час до нього також додали стиль, метод та рівень досконалості, які досягаються в опануванні тієї чи іншою галуззю знання чи діяльності, вміння, процес творення й розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх використання.

З цього витікає, що поняття «культура» неоднозначне, полісемантичне, багато-змістовне. Проте завжди воно стосується людини, її діяльності, змін у природних об’єктах під впливом людини. Тобто культура (у початковому значенні – «оброблене») відрізняється від «натури», від природного, «дикого».

Тому цим терміном можна назвати все те, що відрізняє людину від інших біологічних істот, штучний світ, створений людиною, – від природного.

Тлумачний словник української мови, наприклад, фіксує шість основних значень і декілька їх відтінків терміну «культура»: «1. Сукупність досягнень людського суспільства у виробничому, суспільному і духовному житті. 2. Рівень... досягнень у певну епоху якого-небудь народу або класу суспільства. Рівень, ступінь розвитку якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності. 3. Освіченість, вихованість, начитаність... Наявність певних навичок поведінки у суспільстві. Сукупність умов життя, необхідних освіченій людині... 4. Розведення, вирощування якої-небудь рослини; культивування. 5. Рослина, що розводиться, вирощується... 6. Мікроорганізми. вирощені в лабораторних умовах у живильному середовищі».

У французьких словниках з філософії подано три основні й декілька часткових значень поняття «культура»; три значення виділяє й німецький філософський лексикон. Автор відомого англійського філософського словника Р. Вільямс стверджує: «Культура – одне із двох або трьох найбільш складних слів англійської мови», а К. Дженкс почав опубліковану ним у 1993 р. книгу, що узагальнює сучасний стан культурологічної думки, таким твердженням: «Ідея культури охоплює таку кількість предметів, процесів, відмінностей і навіть парадоксів, що тільки самовпевнена або мудра людина може наважитися розмірковувати про неї й, можливо, тільки дурень стане писати про це книгу».

Якщо додати до сказаного, що зміст культури вкрай неоднорідний (адже вона містить і матеріальні, й духовні, і художні різновиди людської діяльності; її процеси, продукти, прояви у самій людині, в її «сутнісних силах», за Марксом), то стане зрозуміло, чому різні науки вивчають культуру, а кожній з них властива своєрідна «аберація гносеологічного зору» – зведення цілісності культури до частини, що їй підпорядковується. Так, етнограф і соціолог, психолог і технолог, мистецтвознавець і педагог розглядають на культуру по-різному.

Ось чому не варто дивуватися підсумку скрупульозної роботи відомих американських культурологів А. Кребера й К. Клакхона, які зібрали усі визначення культури, що нагромадила світова наука з кінця XIX ст. і до середини XX ст.; таких дефініцій набралося близько 200. А «Теорія культури» Д. Каштана й Р. А. Меннерса, що вийшла через двадцять років, показала, що ця кількість може бути ще більшою; про це ж свідчать і узагальнювальні видання закордонних культурологів.

На сучасному етапі пізнавальної діяльності з’являється можливість подолати ці об’єктивні труднощі й перейти від інтуїтивного відчуття цілісності культури до її теоретичного осмислення як системи, що характеризується найвищим ступенем складності за своєю будовою і поліфункціональністю, системи історичної, саморозвиненої і саморегульованої, органічно пов’язаної зі своїм творцем і творінням – людиною – і що перебуває у постійній взаємодії зі своїм природним і соціальним середовищем.

У повсякденному розумінні поняття «культура» існує насамперед як показник освіченості, вихованості, знання норм етикету, з одного боку, як певний спосіб життя, переважно міський, з іншого, і як система культурних інститутів і установ (театрів, бібліотек, музеїв тощо), з третього. Однак у ненаукових поглядах на культуру ці поняття змішуються й взаємозамінюються. У них поєднуються поняття «культурність», сфера соціального побутування культури тощо.

Наукове визначення культури як предмета культурології неможливе без розуміння співвідношення культури із природою й цивілізацією.

Одне з найперших наукових визначень культури було засноване на розмежуванні сфери природи й сфери культури. Під першою розуміли світ, що існував і існує поза бажаннями, волею, діяльністю людини, тоді як друга сфера виникає й існує завдяки людині й у взаємодії з нею, будучи створеною нею штучно. Це був світ, у якому були присутні: штучні знаряддя праці й використання вогню; мова як здатність усвідомлювати й передавати з її допомогою зміст предметного й непредметного світу; система заборон (табу), за допомогою яких людина долала у собі тваринне начало; співтовариства, об’єднані усвідомленням змісту подібного об’єднання. У сучасній науці взаємозв’язок між природою й культурою є більш складним, опосередкованим.

Всесвітня конференція з культурної політики, що була проведена у 1982 році під егідою ЮНЕСКО, у своїй декларації визначила культуру як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Відповідно двом основним сферам людської діяльності існують поняття матеріальної та духовної культури. Матеріальна культура – це засоби виробництва, житло, предмети домашнього побуту, одяг, засоби транспорту і зв’язку – все те, що є результатом виробничої, матеріальної діяльності людини. Духовна культура – це пізнання, моральність, виховання та просвіта, включаючи право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію, тобто сферу свідомості, сферу духовного виробництва.

Але поділ культури на матеріальну і духовну якоюсь мірою умовний, ці сфери культури тісно зв'язані між собою, творіння матеріальної культури не можуть виникнути без участі людської свідомості. Вони є предметним втіленням творчої діяльності людини, її знань, інтелекту, тобто містять духовний компонент. Продукти духовної культури, як правило, мають матеріальне втілення (книги, картини, кінофотомагнітні плівки).

Культура складається з трьох аспектів: соціокультурної діяльності людини, наслідків цієї діяльності та ступеня розвитку особистості.

Соціокультурна діяльність людини містить у собі економічну, політичну, художню, релігійну, наукову, моральну, правову та інші сфери. Ці види діяльності притаманні культурі у всі часи, однак форми та засоби соціокультурної діяльності, рівень розвитку неоднакові в різних культурах та епохах. Вони можуть вдосконалюватися чи змінюватися.

Розвиток особистості відбувається виключно внаслідок соціокультурної діяльності в межах тієї чи іншої культури. Рівень розвитку особистості визначається ступенем засвоєння нею культурних цінностей, принципів, норм, ідеалів, навичок та регуляторів. Особистість одночасно виступає і як суб’єкт культурної творчості (створює культуру), і як об’єкт культурного впливу (засвоює культуру). Тобто людина створює культуру, а культура створює людину.

Світ, у якому існує людина, є складною системою «природа-суспільство».

Отже, культура – це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта.

Поняття «культура» вживається:

- для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);

- для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);

- для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому смислі — як сфера духовної життєдіяльності людей;

- як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).

Під поняттям «культура» розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.

У значенні «культури» часто вживається поняття «цивілізація». Цивілізація – це матеріальна культура або доцільна впорядкованість людського середовища.

Поняття «цивілізація» подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі — матеріальної культури. У даному випадку — це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).

Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних і духовно-культурних здобутків призводить до необхідності організації їх у систему, що сприяє появі писемності. класової диференціації суспільства, утворенню держави, появі міст як окремих суспільних організмів, будівництву монументальних споруд.

Базове значення поняття цивілізація лежить в уявленнях стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава — це суспільство, у якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів і були підпорядковані царю, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавлені таких доброчесностей вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.

Значення поняття «цивілізація» змінилося у XVIII ст., коли французькі матеріалісти-просвітники стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побудовані на засадах розуму, справедливості й приватної власності. У подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предметний ресурс культури.

3 середини XVIII ст. поняття «цивілізація» вживається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість. Воно означає загальний рівень культурного розвитку, має значення всього найкращого, що створене людиною. На відміну від культури, поняття «цивілізація» вказує на рівень матеріального, науково-технічного розвитку суспільства, який може сприяти духовній творчості, в результаті чого досягнення цивілізації трансформуються в культуру, але може і суттєво деформувати духовний розвиток людини. Природа культури має якісний, а не кількісний характер, тому не може бути «більше» чи «менше» культури: вона або є, або її немає. У цьому «або» – корінь протистояння культури й цивілізації. Цивілізація рухається тільки вперед і останнє слово є для неї авторитетом. 3 цієї причини німецький філософ та історик Освальд Шпенглер (1880-1936) оголосив цивілізацію долею будь-якої культури.

Наукову теорію цивілізації, у основі якої – розрізнення понять «культура» і «цивілізація», сформовано у працях Ж.-Ж. Руссо, Н. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, а також у роботах американських учених Ф. Нортропа, А. Кребера й П. А. Сорокіна, що випливають з уявлення про цивілізацію як особливий етап розвитку культури або культурно-історичного типу, що має певні ознаки: 1) культурна спільність людей, що володіють деяким соціальним генотипом і соціальним стереотипом; 2) освоєний, досить автономний і замкнений світовий простір; 3) певне місце в системі інших цивілізацій.

Цивілізація й культура також становлять два різні способи реалізації творчих сил людини. Якщо в культурі усе матеріальне й практичне слугує духовному, то в рамках цивілізації дух слугує матеріальному й практичному. Цивілізація характеризується засобом і рівнем оволодіння силами природи, а культура виникає у результаті оволодіння людиною своєю власною природою. Відтворення робочої сили, збільшення вільного часу — це ознака цивілізації, а відтворення особистих структур людини шляхом виховання й навчання – ознака культури, її традицій, норм і цінностей.

Дата добавления: 2014-01-07