Радянський період історії Керчі

У передреволюційні роки місто починалося зі Шлагбаумської, де колись стояв шлагбаум, а в’їзд у місто прикрашали грифони («Орли»). Декілька його кварталів розташовувалося в районі нинішнього стадіону («Японія»), а далі з північного сходу місто обгинала вул. Предельна, що виходила на лінію сучасних вулиць Карташова й Пошивальникова. Південні границі міста проходили перед сучасним Маратом й у районі Цементної слобідки.

Навколо міста, у його стін і на значнім віддаленні виросли 24 поселення — слобідки, хутора, селища, передмістя й заштатне місто Єнікале, що входили до складу Керч — Єнікальського градоначальства — особливої адміністративної одиниці, голова якої — градоначальник — мав права губернатора.

Границі цього територіального утворення йшли від Старого Карантину до району Скассієва Фонтана, далі до Катерлезу, потім Булганаку й від нього до берега Азовського моря в м. Тархан і були визначені по Кучук-Кайнарджийському миру 1774 г. для невеликої території Криму, уперше відійшовши до Російської імперії.

У радянський час, коли в 1922 р. місто одержало нові границі, до його складу поступово вливаються найближчі передмістя й до грудня 1926 р. місту належали: Цементна слобідка, Корецький хутір, село Глинище, Російсько-Татарська, Литвинська, Ново-Карантинна слобідки, колонія металургійного заводу ім. Войкова (Колонка).

Завод ім. Войкова

У 1931 р. до складу Керчі ввійшов п. Камиш-Бурун залізорудного комбінату, що будувався, а в 1936 р. границі міста були значно розширені. У його складі стали селища Аджимушкай, Капкани, Опасне, Єнікале, Жуковка, Глейки, Підмаячний хутір, а також Скассієв Фонтан і Старий Карантин. Місто одержало районний розподіл і протягом півстоліття, до 1988 р., існували Сталінський (з 1961 — Ленінський), Кіровський і Орджонікідзевський райони.

У 1941 р. Керчі була повернута Середня Коса, територія, що раніше, з 1919 р., деякий час належала Краснодарському краю й перетворена на той час стихією в острів.

Через роки до міста були приєднані ще села Героївське (1959), Нове (Циганська слобода) (1982) і Джарджава (1989). Завдяки всім цим збільшенням територія міста значно виросла й нині її площа становить 10899 га.

Населяють Керч понад 157 тис. чол., згідно результатів останнього перепису. Місто завжди було етнічно строкатим. На початку XX ст. у ньому проживали представники більш 30 народностей, а до кінця століття їх число перевищувало 70 націй і народностей.

У дореволюційній Керчі, у якій слов’ян (великорусів, українців та білорусів) було переважна більшість, доля руського, українського, єврейського, татарського й грецького населення становила більш 90%. Жили тут також більші групи поляків, італійців, вірменів, німців, естонців.

У місті мирно уживалися представники трьох галузей християнства (православні, католики, протестанти), іудеї (талмудисти, караїми й кримчаки), а також мусульмани — суніти і шиїти.

Кожна з національностей нерідко мала свій район проживання. Чисто міськими жителями були євреї, караїми, кримчаки, італійці, німці, поляки, естонці, греки (що жили й у м. Єнікале). Татари заселяли частину Російсько-Татарської слобідки, проживали в Джанкої й, почасти, у міських кварталах уздовж р. Мелек-Чесме, італійці в районі сучасних вул. Щорса, Климанова й Фурманова. Великі села навколо міста та прибережні селища в східній частині сучасної Керчі заселяли, здебільшого, українці. Поряд з руськими вони жили так само в місті й у його передмістях. У Скассієвом Фонтані й у районі сучасної вул. Комарова проживали вірмени.

Кожна з національностей внесла свій внесок у топоніміку Керчі і її околиць, у чому можна переконатися, ознайомившись зі змістом путівника на карті Керчі, можна знайти «Російську слобідку» і «Панську скелю», «Ампелаки» і «Татарський форштадт», «Тузлу» і «Гірку невінчану».

У ще більшій мірі можна буде відчути колорит епох, що пройшли, і нинішнього часу, ознайомившись із історією походження назв кожного мікрорайону, підрайону, вулиці, провулка, площі й т. п. (що мають сучасне або давно забуту назву). «Маленька Одеса», — так називали в той час Керч.

Роки перших п’ятирічок були для Керчі часом винятково інтенсивного розвитку промислових підприємств і пов'язаних з ними житлових утворень, небувалого росту населення й території. У центральній промисловій зоні реконструюється морський порт і судноремонтні майстерні.

Наприкінці 1930 років Керч стала найбільшим промисловим центром Криму, її населення перевищило 100 тисяч людей. Однак історична центральна частина міста в цей час як би законсервувалася: у ній майже було відсутнє нове будівництво й навіть не проводився знос культових будівель, настільки звичайний у ці роки в інших містах країни.

У Керчі з 1935 по 1941 рр. існувало трамвайне сполучення на електричній тязі. Урочисте відкриття трамвайного сполучення в Керчі відбулося 7 листопада 1935 року. Перша трамвайна лінія довжиною 5,9 км з’єднала консервний завод і завод ім. Войкова.

У 1937 р. був покладений шлях від консервного заводу до залізничної станції Керч, а в 1938 він був доведений до тютюнової фабрики.

У період першої німецької окупації (листопад — грудень 1941 року) трамвай не працював. Після звільнення міста 29 грудня 1941 р. сполучення відновилося — по трамвайній лінії на завод ім. Войкова трамвайні вагони возив паровоз. У травні 1942 р. Керч знову була зайнята німецькими військами. Зруйноване в ході воєнних дій трамвайне господарство комісія наркомату комунального господарства РСФСР вирішила не відновлювати.

Перед Великою Вітчизняною війною на скельних виступах вершини гори Мітрідат були обладнані позиції зенітної батареї Керченської військово-морської бази. Під час Великої Вітчизняної війни через Керч чотири рази проходила лінія фронту. Війна залишила тяжкі сліди руйнувань і безліч братських могил на керченській землі. Були повністю знищено 85% будівель міста, зруйнована вся забудова центру Керчі. Вирішальні бої за звільнення міста проходили на горі Мітрідат. 11 квітня 1944 року Керч була звільнена. На згадку про ці події вже в серпні-жовтні 1944 року на Східному плато Першого крісла по проекту архітектора А. Д. Кисельова був споруджений Обеліск Слави.

Забудова центральної частини Керчі дотепер зберігає пам’ять війни. На стінах багатьох будинків видні сліди куль і снарядів. Сам історичний центр Керчі — це пам’ятник, що передає реальну обстановку битв Великої Вітчизняної війни.

Кінець 1940 і початок 1950 років були для міста періодом відновлення заводів і їх робочих селищ. В Аршинцево й селищі імені Войкова можна бачити цілі комплекси житлових будинків того часу, переважно двох-триповерхових, із псевдокласичним декором на фасадах. Вони вписуються у вуличну мережу селищ 1930 років, первісна забудова яких майже повністю зникла. У центрі міста будувалися окремі великі нові будівлі суспільного або комунального призначення, основна ж маса рядової забудови просто ремонтувалася, зберігаючи в цілому свій історичний вигляд.

У другій половині XX століття Керч стала великим суднобудівним і металоливарним центром.

Дата добавления: 2014-01-07