Іларіон — за союз, співпрацю світської і духовної влади. Він — прихильник їх спільної законотворчості, «симфонії» влади

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на користь «самодержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді й на інші актуальні політичні питання. На його думку, великий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов'язаний відповідати перед Богом «за працю його пастви», забезпечувати мир у державі. Ці положення «Слова» були головними пунктами політичної програми для київських князів. Володимир — зразок для них. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і милосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується». Іншими словами, розум і сила, управління «по правді», тобто за законом, милосердя і справедливість до підданих — необхідні якості верховної влади. Такий акцент на соціальному аспекті влади був властивий книжникам Ярослава.

Основні положення вчення Іларіона:

1) ствердження рівності між усіма народами ("у Бога нема вибраних народів") та рівності всіх людей перед Богом ("бути усім християнами - незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним");

2) проголошення незалежності та самобутності як Київської Русі, так й інших держав;

3) виклад патріотичної концепції всесвітньої історії, в якій по­чесне місце відводиться Київській Русі, її залученню до загально­світового процесу перемоги божественного світла (тобто Хреста, названого "благодаттю" й "істиною") над пітьмою язицтва; пророкування великого майбутнього Давньоруській державі;

4) зведення історії державності до історії великих само­державців; прославляння тих князів, які дбали про єдність і міцність держави. Наприклад, пропонував визнати Володими­ра святим, що, на переконання Іларіона, сприятиме підвищенню авторитету та незалежності держави;

5) захист ідеї єдиновладдя, що, на думку мислителя, є опертям християнської віри, невіддільне від одноособової влади та є гаран­том єдності й міцності держави, її територіальної цілісності;

6) визначення взаємин церкви та держави. Церква повинна служити державі та правителеві, сприяти консолідації країни, стояти насторожі загальнодержавного централізму. Глава держа­ви та глава церкви мають спільно здійснювати законотворчість;

7) уславлення великого князя Володимира - хрестителя Русі, ствердження законності його влади та шляхетності походження, відповідальності князя перед Богом і перед людьми;

8) визначення основних рис (розум та сила, управління "по правді", милосердя та справедливість до підданих) і політичної програми верховної влади (хороше управління, забезпечення миру й спокою в державі, міжнародного авторитету), її соціальної спрямованості (милостивість та щедрість князів щодо бідних і сиріт, хворих та боржників, вдів - усіх, хто потребує допомоги);

9) з'ясування взаємозв'язку закону (провідника волі Бога чи державного правителя) й істини (пов'язана з високим моральним статусом християнина, котрий не потребує регулятивної дії ] закону);

10) пояснення суспільного прогресу, що, на думку мислителя, відбувається внаслідок зміни принципів релігії.

3. Розвиток вчення про державу та право в працях Володимира Мономаха («Повчання Володимира Мономаха своїм дітям»)

Свого розвитку концепція верховенства світської влади митрополита Іларіона набула в «Ізборніку Святослава» та в «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям».

Ставши в 1113 р. великим київським князем, Воло­димир Мономах зміцнив авторитет великокнязівської влади, до­мігся внутрішнього миру в державі, зростання її міжнародного значення. Однак небезпека феодальної роздробленості Русі про­ступала усе більш зримо, що тривожило і лякало князя. Ця три­вога відбилася в його «Повчанні» своїм синам, записане літопис­цем у «Повісті временних літ».

«Повчан­ня» - це, насамперед, настанови главі держави, князю. Во­лодар мусить пам'ятати, що з владою зростає й відпові­дальність, а найголовніший обов'язок володаря - завжди бути справедливим. Мірою справедливості є знання, тому князь повинен уміти все. Не правомірність, не прозріння, а знання та розум роблять його справедливим і мудрим, зда­тним протистояти ворогам, тримати в покорі бояр і удільних князів. Володар зобов'язаний бути взірцем досконалос­ті. «Повчання» містить перелік практичних порад стосовно державного управління і ставлення правителя до підлеглих. Яскравий прояв це знайшло у роздумах про справедливий суд і покарання: «ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті і то не погубляйте жодного християнина».

На перше місце в «Повчанні» ставляться християнська віра і доброчинність. Вони розуміються Мономахом як засади мудрого і справедливого правління, турботи про людей. Він посилається на власний досвід: охороняв християнських людей від усяких лих, не підтримував міжудільних розбратів і воєн. Власний досвід підтверджував важливість слідування в управлінні державою по­літичним і моральним принципам: «Не наслідуй лиходіїв, не зави­дуй тим, що творять беззаконня», «уникай зла, роби добро, шу­кай миру, і йди за ним», «не лінуйся», «не давайте сильним погубити людини», «усього ж паче — убогих не забувайте». Мо­номах заповідає ці принципи майбутнім князям. Слідування їм — запорука тривалого миру в державі.

Ці вимоги до верховної влади великий князь поєднує з ви­могою її правильної організації і здійснення. Він радить синам всі державні справи вирішувати з радою військової дружини, не допускати в країні «неправди» (беззаконня), правосуддя чинити «по правді», тобто по закону.

У «Повчанні» дається відповідь і на гостре питання в умовах наростання небезпеки феодальної роздробленості Русі — права на кровопролиття, смертну кару. На думку Мономаха, київський князь повинен слідувати правосуддю в державі, як Бог на небі.

«Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (навіть) смерті, то не погубляй ніякої душі християнської». Таким чином, за Мономахом, право князя на судову владу безумовно виключає право на кровопролиття, страту, помсту. Як відомо, саме при його князюванні була ство­рена Розширена редакція Руської Правди, що спочатку обмежу­вала, а потім узагалі скасувала смертну кару. Заради миру і єд­ності держави в «Повчанні» неодноразово підкреслюється необхідність для князів слідувати доброчинності, справедливос­ті, законності.

Багатий власний досвід і логіка міркувань Мономаха приводять до важливого політичного висновку: із владою зростає відповідаль­ність князя перед підданими. Посилаючись на власний досвід, досвід своїх великих попередників, цитуючи рядки зі Святого Писання, він переконує синів слідувати династичному порядку спадкування престолу, зміцнювати великокнязівську владу, не від­ступати від найважливіших принципів моралі, справедливої соці­альної і зваженої зовнішньої політики, правосуддя.

І останнє. Рішення кричущих політичних проблем, насампе­ред — зміцнення єдності і миру в державі, Мономах пов'язував з надією на співробітництво з церквою. При цьому питання про співвідношення держави і церкви їм вирішується однозначно: церкві відводиться почесне, але явно підлегле місце в співвідно­шенні світської і духовної влади. Він повчає синів: «Єпископів, і попів, і ігуменів (поважайте), з любов'ю приймайте од них благословення і не одсторонюйтеся од них...». Церква виступає тут важливою опорою великокнязівської влади.

Такі основні політико-правові аспекти «Повчання» Володи­мира Мономаха, фактично політичної програми для київських князів.

У цих працях Володимир Мономах торкнувся широкого кола питань, які стосувалися:

- повноважень великого князя в здійсненні внутрішньої та зовні­шньої політики (турбота про людей, запобігання міжудільному роз­брату та війнам, піклування про міжнародний авторитет держави);

- правильної організації та здійснення верховної влади (радить синам усі державні справи вирішувати з радою військової дружини);

- відносин держави та церкви (церкві відводиться почесне, але явно підлегле місце в співвідношенні світської та духовної влади; церква постає як важливе опертя великокнязівської влади);

- ставлення людини до наявної в державі влади: світської (князів­ської) та церковної. Державу, владу та церкву автор ставить вище від людини та її інтересів;

- відповідальності князя як верховного правителя перед під­даними, що спонукає його слідувати династичному порядку спадкування престолу, зміцнювати великокнязівську владу, не відступати від найважливіших принципів моралі, справедливої соціальної та зваженої зовнішньої політики;

- визначення моральних характеристик князя, дотримання яких - запорука тривалого миру в державі ("не наслідуй лиходіїв, не зави­дуй тим, що творять беззаконня", "уникай зла, роби добро, шукай миру", "не лінуйся", "не давай сильним погубити людей");

- принципів здійснення правосуддя (міститься застереження з приводу того, що творити беззаконня не мають права ні служилі люди, ні сини князя. Князь є державною людиною, носієм закону та законності, тому він не може допускати в країні "неправди" (беззаконня), а правосуддя мусить чинити "по правді", тобто по закону; князь повинен слідувати правосуддю в державі, як Бог на небі);

- смертної кари (право князя на судову владу виключає право на кровопролиття, страту, помсту. Саме за Володимира Мономаха спочатку було обмежено, а потім узагалі скасовано смертну кару).

Дата добавления: 2014-01-07