Слово» і «Моління» Данила Заточника

В умовах наростання роздробленості Русі і зовніш­ньої небезпеки наприкінці XII — початку XIII ст. пристрасно пролунало «Слово» і «Моління Данила Заточника. Напередодні татаро-монгольської навали на Русь він із тривогою писав: «Не дай же, Господи, в полон землі нашій язиком (тобто народом), не знаючим Бога». Автор твору (у двох частинах) знаходиться у в'язниці і звертається до великого князя з проханням захистити його від утисків і звільнити з ув'язнення. Лиха Данила і всіх «сиріт» — від сваволі бояр, князівських слуг, багатіїв. Усі свої надії він пов'язує з освіченим, мудрим єдиновладдям. «Краще один смислен, — пише давньоруський мислитель, — паче десять володіющих гради властелін без ума». Мудре правління — благо для держави, запорука її могутності. «Яко ж дуб кріпиться без­ліччю коренів, тако и град наш твоєю державою». «Кораблю глава кормник, а ти, княже, людям своїм....Женам глава муж, а мужам князь, а князям Бог». Такою бачить природу влади За­точник.

Єдиновладдя князя, на його думку, послабляють «лукаві», думські бояри. «Не корабль топить людей, — застерігає Заточ­ник, — але вітр: тако ж і ти, княже, не сам владієш, в журбу введуть тя думці твої». Багаті бояри, боярська самоправність засуджуються автором «Слова»: «...Боярин багатий й сильний і він на князя свого мислить все зле». «Лукавим» радникам він протиставляє «мудрого мужа», «розумного боярина» не за знатні­стю походження, а за освітою і розумом. Вони приносять славу і державі, і самому князю. Такі радники будуть діяти «по правді» і справедливості.

Важливим елементом великокнязівської влади і безпеки кра­їни Заточник вважає наявність «множества воїв». Запорукою діє­здатності влади є «царська гроза», як проти зовнішніх ворогів, так і проти тих, хто творить беззаконня. Він закликає князя до зваженої політики, захисту слабких і знедолених. Нагадує, на­род — джерело князівського багатства і могутності.

Отже, підтримка Заточником сильної великокнязівської влади передбачає обмеження влади місцевих феодалів. Пізніше до його твору будуть звертатись інші мислителі середньовічної Русі.

"Данила Заточника моленіє" -твір невідомого автора першої половини ХИТ ст., який за тодішньою традицією приписується якомусь засланцю Данилу, що хотів своїм "Моленієм" вернути собі втрачену з невідомих причин княжу ласку. Як вважають дослідники, виходячи з тексту "Моленія", складено цю памятку на півночі Русі. Однак треба зауважити, що кола, з яких вона вийшла та в яких оберталася, досить вільно спілкувалися по всіх просторах тодішньої ще мало розмежованої країни й тому її мож­на вважати так само спільною, як і південні памятки, що дійшли до нас тільки в північних редакціях та списках. З "Моленія" видно, що автором його був звичайний у ті часи аматор "книжного почитанія" (книжник), який, бажаючи висловити свої думки, склав збірку в формі афоризмів і приказок про всілякі життєві справи - про княжу владу, про багатство та бідність, про розум та дурість, про жіноцтво тощо. У ті часи, коли люди були цікаві до притч і оповідань на теми моралі, така збірка, до того ж, при­крашена ефектним оповіданням про самого автора, мала справи­ти на них сильне враження.

Цей твір, який був написаний у період феодальної роздробле­ності, звертається до важливого питання державності. Автор бажає бачити свою державу єдиною та сильною на чолі з мудрим і сміливим князем, який спирається на раду з "думців" та своєю владою захищає всіх підданих. Усі свої надії автор пов'язує з освіченим, мудрим єдиновладдям. Мудре правління - благо для держави, запорука її могутності.

Данило дає поради князеві, як домогтися зміцнення держави, урівноважити владу, зробити її стабільною та непорушною. Для цього, на його думку, князеві потрібно спиратися на тих своїх підданих, які мають середній достаток, а про людей взагалі роботи висновки не на підставі їхньої зовнішності та багатства, а за їхнім розумом, наближати до себе мудрих і справедливих, віддалити нерозумних, зухвалих та багатих.

Автор також гостро засуджує міжусобні війни, радить князеві зміцнювати військо, що має стати запорукою дієздатності влади в боротьбі як із зовнішніми ворогами, так і з тими, хто творить беззаконня, проводить думку, що народ - джерело князівського багатства та могутності.

Ідея централізації держави, проблема зміцнення державності були центральними у політичній думці того часу. Актуальність їх обумовлювалась тим, що між слов’янськими народами, які входили до складу Давньоруської держави, мала місце суперечка про верховенство того чи іншого народу.

Офіційну політико-правову ідеологію тих часів було за­кріплено в першій пам'ятці права — «Руській правді», де викладено норми, що регулювали ранньофеодальні відно­сини, зміцнювали князівську владу, вирішували питання власності, встановлювали відповідальність за злочин.

Найпримітнішою рисою кодифікованого збірника звичаєвого права «Руської Правди» є відсутність смертної кари (вже після запровадження християнства на Русі), тілесних покарань, заподіяння каліцтва (хоча останні запроваджувались церковними судами, які в основному ке­рувались у правовій діяльності рецептованими збірниками візантійського права). Особливо багато статей «Руської Правди» захищають честь, гідність людини, що свідчить про визнання автономності індивіда і прав особистості. Ці­каво, що це стосувалося в однаковій мірі представників усіх верств населення, хоч і диференціювали міру покаран­ня. Наприклад, яскраво вираженим гуманізмом з високою патетикою захисту прав людини на життя пронизане «Ска­зання про Бориса і Гліба». Автор «Сказання» засуджує тих, хто «швидкий на пролиття крові без правди», хто творить зло й беззаконня, а отже заслуговує на кару Божу. Такої кари зазнав Святополк Окаянний, який за вбивство своїх братів Бориса і Гліба був покараний Богом безумством та хворобами.

«Руська правда» започаткувала формування інституту права і добу формування правосвідомості русичів. Масова свідомість ще не розмежовувала норм права та моралі, хоча таке розмежування вже намітилося, зокрема із вве­денням у правову практику такого, наприклад, поняття як «покон» у значенні «визначена міра покарання», як правова норма, як закон. У Троїцькому списку «Розширеної Русь­кої Правди» (ст. 9) є посилання на те, що покони вирнії (штрафи за вбивство) були при Ярославі Мудрому, а це вже можна розглядати як юридичний прецедент (по­силання на попередні норми) (власне з таких прецедентів у багатьох країнах формувалися норми права у юридич­ному значенні).

Слід звернути увагу й на те, що в «Руській правді» було значною мірою звужено сферу застосування прямої помсти потерпілого і дедалі більшу роль відігравало відповідне су­дове рішення; ставилося питання про скасування смертної кари; замість покарання у вигляді якоїсь фізичної дії вста­новлювалися кримінальні штрафи тощо. Особливо слід на­голосити, що остання редакція «Руської правди» деякими положеннями «...веде нас низкою ознак в оборот грома­дянського побуту».

Висновки

Таким чином, ідейні традиції Київської Русі спи­ралися на державотворчі процеси, відбивали інтереси реального політичного життя. Київські мислителі виступали на підтримку великокнязівської влади, централізованої держави — єдино мо­жливих в тих умовах. Іларіоном, Нестором, Мономахом, Заточ­ником розроблені критерії ідеального правителя — моральні (по­вна відповідність особистих якостей нормам християнської етики), юридичні (дотримання законності як у придбанні вла­ди, так і в способах її реалізації), політичні (уміння забезпечити управління країною, мир із сусідами, союз з церквою, ефектив­ну соціальну політику і т. д.). Важливими результатами були чі­тко сформульовані принципи політичної влади, її мети і рамки, обмежені нормами звичаїв і писаним правом («правдою»). По­літична думка утверджувала і розвивала ідеї про природу влади і права, ролі законності, справедливості, милосердя в державі. Під впливом античної літератури тут починають проростати раціо­налістичні і гуманістичні ідеї.

Принципи політики, права, моралі закріпилися й в афориз­мах, прислів'ях і приказках, що побутували в Київській Русі: «Багатим усі люди друзі», «Хто багатьом страшний, той буде багатьох боятися», «Заздри не тому, хто більшої влади домігся, а тому, хто добре з похвалою залишив її», «Божевільна влада бу­ває причиною зла», «Хто хоче іншими керувати, нехай спочатку навчиться володіти собою» та ін.

В цілому вітчизняна політична думка, особливо після хрещення Київської Русі включно аж до XV ст., еволюціо­нувала переважно у вигляді богословських догматів. Знач­ний вплив на її розвиток справила офіційна доктрина константинопольської церкви, автором якої виступив система­тизатор ісіхазму візантійський церковний діяч Г. Палама, що пропагував аполітичність, досягнення свободи в аске­тизмі, послушанні, спокої. Всупереч традиціям Візантії, де імператор визнавався захисником догматів Христа і мав божественні риси, ісіхасти вважали, що імператор Візантії отримав владу за заповітом Стародавнього Риму І повинен підпорядковуватися у своїй діяльності церкві. Його по­слідовники в Україні пропагували ідею верховності божественної влади над світською, церкви над державою, невтручання князів і королів у справи церковні, підносили роль ченців у су­спільно-політичному житті.

Дата добавления: 2014-01-07