Директорія. Відновлення УНР

Від самого початку діяльність нової влади в Україні, що постала 14 грудня 1918 р., була прямою антитезою до внутрішньої політики гетьманського уряду, більшість законів і постанов якого була скасована. Директорія УНР і надалі планувала дотримуватися ліворадикального політичного курсу, тотожного до курсу Центральної Ради, при цьому часто некритично сприймаючи її досвід і повторюючи помилки.

Отримавши владу, Директорія у своїй внутрішньополітичній діяльності зосередила зусилля на вирішенні наступних питань: реалізації ідеї трудових рад (тобто рад представників тих прошарків суспільства, що не експлуатують чужої праці) як основи державного устрою Української Народної Республіки (це рішення було ухвалене на Державній нараді 12-14 грудня 1918 р. Директорії з представниками різних політичних партій); скликання Трудового конгресу – вищого органу законодавчої влади країни, якому Директорія мала скласти свої повноваження (закон УНР від 5 січня 1919 р.); проведення аграрної реформи шляхом ліквідації приватної власності на землю (закон УНР від 8 січня 1919 р.); введення національної грошової одиниці – гривні (закони УНР від 6 і 24 січня); створення Української автокефальної православної церкви (закон від 1 січня 1919 р.) тощо.

Визначною подією (але так і не втіленою у життя) стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту соборності України – об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою. У галузі зовнішньої політики Директорія, як і попередні режими, налагоджувала стосунки з різними державами, намагаючись піднести авторитет України на міжнародній арені.

Водночас перед проводом УНР постали проблеми, розв’язати які він був безсилим – у першу чергу, через важку геополітичну ситуацію, в якій опинилася країна на початку 1919 р. Південному сходу її загрожували загони російської Добровольчої армії, на півдні висадилися французькі війська, південний захід України був об’єктом уваги королівської Румунії, а на західних кордонах об’єднаної республіки польські війська вели жорстокі бої з Українською галицькою армією за західноукраїнські землі. Проте найбільшу небезпеку становила більшовицька агресія проти УНР, яку Раднарком РСФРР розпочав ще наприкінці 1918 р.

За цих обставин 23-28 січня 1919 р. відбувся Трудовий конгрес України. В ухвалених ним «Законі про владу» й «Універсалі до українського народу» зазначалося, що з огляду на загрозливе внутрішнє й зовнішнє становище держави до своєї наступної сесії (яка так і не відбулася), Конгрес доручає верховну владу Директорії, доповненій представником від Західної Області Української Народної Республіки (так стали називатися терени ЗУНР після об’єднання двох республік); ним став голова Української Національної Ради Євген Петрушевич.

Відсутність у Директорії міцного боєздатного війська, реформованого з повстанських загонів, призвела до катастрофічних поразок армії УНР на фронті. Протягом січня – початку лютого 1919 р. радянські війська зайняли практично всю Лівобережну Україну, і воєнні дії були перенесені на Правобережжя. Намагаючись врятувати становище, Директорія звернулася по допомогу до країн Антанти, десант яких висадився у грудні 1918 р. на півдні України. Але часті раунди переговорів з командуванням французького експедиційного корпусу ні до чого не призвели, оскільки держави Антанти воліли вбачати у військових формуваннях УНР силу, що допомогла б повалити більшовиків і відновити «єдину та неподільну Росію».

Несприятлива міжнародна кон’юнктура ще більше поглибила кризову ситуацію у керівних колах республіки, пов’язану з розбіжністю поглядів на побудову держави. Наслідками цього стали від’їзд за кордон голови Директорії В. Винниченка, який дотримувався прорадянської орієнтації, та обрання натомість більш поміркованого С. Петлюри, постійні хитання Директорії у внутрішній і зовнішній політиці, часті зміни уряду – Ради народних міністрів УНР, відсутність чітко визначених політичних орієнтирів.

Подібна невизначеність послаблювала республіканську армію, у тому числі й ті частини, що залишалися ще вірними Директорії. Процес їх подальшого розкладу нерідко позначають терміном «отаманщина». Під ним розуміється непокора отаманів – командирів військових формувань державній владі, фактично підміна останньої владою військовиків.

Внаслідок цих негативних явищ на кінець весни – початок літа 1919 р. Директорія, державні установи та армія УНР опинилися на грані катастрофи, затиснуті у глухий кут на заході України переважаючими силами радянської Росії. І хоча незабаром становище Директорії покращилося й вона продовжувала діяти як на міжнародній арені, так і всередині країни, проте колишньої підтримки серед населення (як під час антигетьманського повстання) вона вже не мала.

Окрім того, протягом 1919 р. кардинально змінився склад Директорії УНР. Відбувається процес подальшого зосередження влади в руках С. Петлюри, у результаті чого Директорія з колегіального перетворилася на одноособовий орган. Невдовзі, втративши остаточно свою територію наприкінці 1920 р., Українська Народна Республіка перестала існувати.

6. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)

Західноукраїнська Народна Республіка була створена на тих українських етнічних землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. 16 жовтня 1918 р. австрійським імператором, цісарем Карлом І, видано маніфест, за яким Австро-Угорщина перетворювалася на федерацію. Відтак, парламентським послам різних народів, які входили до її складу, пропонувалося утворити власні сейми, що репрезентували б нові держави.

18 жовтня українські посли австрійського парламенту, депутати галицького та буковинського сеймів, лідери політичних партій і представники греко-католицького духівництва сформували у Львові Українську Національну Раду на чолі з послом рейхсрату і Галицького сейму, адвокатом Євгеном Петрушевичем. Наступного дня Радою було проголошено утворення західноукраїнської держави, що включала східні області Галичини, Північно-Західну Буковину та Закарпаття. (У дійсності, її розбудову здійснено тільки у Східній Галичині, оскільки невдовзі інші українські терени після придушення там національного руху будуть поглинені іноземними державами: Північна Буковина – Румунією, а Закарпаття – Чехословаччиною).

Українська Національна Рада сподівалася, що Відень передасть їй владу мирним парламентським шляхом. Одначе новопостала Польща, претендуючи на всю Галичину, домоглася рішення на свою користь: 1 листопада до Львова мала прибути Польська ліквідаційна комісія, щоби прийняти від австрійського намісника графа Гуйна повноваження на управління краєм.

Для західних українців врятувати ситуацію можна було лише рішучими діями. До них вдався таємний Український військовий комітет, що видав розпорядження про захоплення влади у Львові. У результаті воєнної операції під командуванням сотника УСС Дмитра Вітовського, проведеної у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р., українські частини повністю оволоділи містом. У короткий термін українці перебрали владу по всій Східній Галичині.

9 листопада Українська Національна Рада сформувала уряд, Державний секретаріат на чолі з послом рейхсрату Костем Левицьким, а 13 листопада – ухвалила конституцію: «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». За цим законом, нова держава отримувала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Але вже 1 листопада 1918 р. у Львові вибухнули перші сутички між поляками й українцями. Спочатку вони мали стихійний характер, та вже незабаром керівництво опором українській владі перейняли польські військові організації, очолені кадровими офіцерами. Натомість українські військовики припустилися серйозних помилок і прорахунків, через що після тритижневих боїв вони були змушені 21 листопада залишити Львів. За приблизної рівноваги сил воєнні сутички переросли у затяжний польсько-український конфлікт.

Покинувши Львів, уряд ЗУНР разом із командуванням переїхали до Тернополя, а наприкінці грудня – до Станіслава. У Тернополі розгорнулася робота по організації Української галицької армії (УГА). На середину січня 1919 р. в її лавах налічувалося 50-60 тисяч чоловік.

Розширення армії стало можливим завдяки встановленню тісних стосунків із Наддніпрянською Україною. Ще 10 листопада, у розпалі боїв за Львів, Українська Національна Рада уповноважила Державний секретаріат вжити необхідних заходів для об’єднання українських земель в єдину державу. 1 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією попередній договір про злуку двох республік. 3 січня у Станіславі Українська Національна Рада затвердила цей договір, а 22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте свято Соборності України.

Проте реального возз’єднання українських земель не сталося. Головними причинами цього були не стільки умови воєнного часу, скільки значна різниця у ментальності двох частин одного народу, витворена століттями окремого існування. Саме вона, помножена на політичні труднощі у державі, стала на перешкоді втіленню у 1918-1919 рр. ідеї об’єднаної України в життя.

На плечі ЗОУНР впав увесь тягар польсько-української війни. Протягом грудня – січня УГА марно намагалася відвоювати Львів. У середині лютого 1919 р. українці спрямували удар на Перемишль, завдяки чому майже на місяць було припинено рух поїздів по лінії Перемишль–Львів (через яку здійснювалося постачання Львова свіжими польськими силами й амуніцією). Але вже з березня воєнна ініціатива повністю перейшла до поляків. У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбулися докорінні зміни у розстановці сил: сюди з Франції прибула 110-тисячна армія генерала Галлера, сформована з польських військовополонених, колишніх австрійських солдат і офіцерів. У середині травня польські війська перейшли в загальний наступ і до початку червня зайняли майже всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між Дністром і Збручем.

Перша половина червня 1919 р. стала свідком останнього відчайдушного наступу УГА (так звана «Чортківська офензива»), внаслідок якого було відвойовано майже половину території, захопленої польськими військами з середини травня. УГА швидко просувалась уперед і опинилася близько воріт Львова. Але успіх закріпити не вдалося через нестачу зброї та амуніції. Зорганізована поляками контратака відкинула українців на попередні позиції. Лише слабкість наступу польських військ і вдало спланований та проведений відхід урятував УГА від повного знищення. 16-18 липня війська ЗОУНР перейшли р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину в руках польської влади. А 20 листопада 1919 р. Польща одержала від країн Антанти мандат на управління цим краєм на 25 років, після чого долю Східної Галичини мав вирішити всенародний плебісцит.

Дата добавления: 2014-01-07