Які не розуміли значення своїх дій)

Враховуючи стан психічного розвитку, міру набутого життєвого досвіду, здатність фізичної особи до адекватної оцінки значення своїх дій та керувати ними, законодавство підходить диференційовано до регулювання зобов’язань з відшкодування шкоди залежно від віку, розумового розвитку, психічного чи фізичного стану фізичної особи, якою була завдана шкода. Тому існує низка винятків із загального правила про те, що обов’язок з відшкодування шкоди може бути покладений тільки на особу, цивільна дієздатність якої є повного за досягнутим вісімнадцятирічним віком

Йдеться про наступні різновиди зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої фізичними особами:

· малолітніми;

· неповнолітніми;

· визнаними судом недієздатними;

· особою, яка в момент завдання шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

За загальним правилом, відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) або опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання неповнолітньої особи (ч.1 ст. 1178 ЦК). Аналогічний порядок поширюється і на заклади, які за законом здійснюють щодо малолітніх функції опікуна (ч. 3 ст. 1178 ЦК).

Окрім цього, законодавець встановлює також і відповідальність навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за малолітньою особою, а також особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору (ч. 2 ст. 1178 ЦК), за шкоду, завдану малолітньою особою під час перебування під наглядом цих закладів чи осіб.

Протиправність діяння полягатиме в тому, що ці особи неналежно виконували покладений на них, згідно із законом чи договором, обов'язок здійснювати виховання та/чи нагляд за малолітнім.

Причому, якщо це стосується батьків, то відповідальність буде покладено на обох, незалежно від того, чи проживають вони разом, чи окремо, оскільки обов'язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для них обох. Однак у разі, якщо батьки були позбавлені батьківських прав, то обов'язок відшкодовувати завдану шкоду за протиправні діяння своїх малолітніх дітей лежить на них ще впродовж трьох років після позбавлення батьківських прав (ст. 1183 ЦК).

У ЦК вперше введено можливість покладення відповідальності на фізичних осіб, які здійснюють виховання та/чи нагляд за малолітніми на правових підставах (гувернантки, няні, домашні вчителі, репетитори тощо), зокрема, на підставі договору.

Законодавець визначає перелік юридичних осіб, які є відповідачем за шкоду, завдану малолітнім: навчальний заклад (наприклад, школа та дитячий садок), заклад охорони здоров'я (наприклад, лікарня, поліклініка) чи інший заклад, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (наприклад, літній табір відпочинку, приймальник-розподільник тощо), а також заклад, який за законом здійснює щодо малолітнього функції опікуна (наприклад, дитячий будинок, інтернат тощо).

Особливу категорію суб’єктів права, на яких може бути покладений обов’язок з відшкодування завданої малолітніми дітьми шкоди, складають окремі установи.

Закон називає дві їхніх категорії. Це навчальні заклади та заклади охорони здоров’я, хоч припускаються й інші заклади (наприклад, заклади соціального забезпечення, заклади пенітенціарної системи тощо).

Всі вони виконують щодо малолітньої особи функції опікуна або піклувальника.

При цьому, протиправним діянням цих юридичних осіб вважаться саме невиконання чи неналежне виконання законного обов'язку здійснювати нагляд за малолітніми.

Вина усіх зазначених осіб, які несуть відповідальність за цей вид делікту, презюмується, тобто особа вважається винною, якщо вона не доведе, що шкоди завдано не з її вини, тобто, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та/чи нагляду за малолітньою особою.

В судовій практиці винною поведінкою батьків, опікунів чи інших вихователів вважається така поведінка, коли заподіяння малолітньою особою шкоди стало наслідком неналежного контролю, неналежного виховання чи неправильного використання зазначеними особами своїх прав (відсутність належної уваги, потурання, заохочення пустування, хуліганських дій тощо), наслідком чого і стала негативна поведінка дитини, що спричинила шкоду.

Батьки, опікуни, вихователі не можуть посилатися на відсутність своєї вини і в тих випадках, коли на момент заподіяння шкоди дитина перебувала на вулиці, у знайомих, з товаришами. Оскільки батько та мати мають рівні права і обов'язки, то, відповідно, до відповідальності повинні притягатися обидва з батьків незалежно від того, проживають вони разом з дитиною чи окремо.

Якщо малолітній заподіяв шкоду в той час, коли він перебував під наглядом навчальної, виховної чи лікувальної установи (школи, інтернату, санаторію, лікарні тощо), то відповідальність за шкоду, заподіяну малолітнім, несуть останні, якщо не доведуть, що шкода заподіяна не з їх вини, тобто не внаслідок нездійснення ними належного контролю за малолітнім під час перебування його під їх наглядом.

Якщо малолітня особа завдала шкоди з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, ці особи та заклади зобов'язані відшкодувати шкоду в частці, яка визначена домовленістю між ними або рішенням суду.

Обов'язок батьків (усиновлювачів) або опікунів чи іншої фізичної особи, яка на правових підставах здійснювала виховання малолітньої особи, відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття.

Якщо після досягнення повноліття особа, що заподіяла шкоду, матиме достатні кошти, а особи, які були зобов'язані відшкодувати завдану нею шкоду стануть неплатоспроможними або помруть, то за рішенням суду вона може бути зобов'язана частково або в повному обсязі відшкодувати заподіяну нею шкоду.

Однак, якщо встановити вину конкретної особи неможливо, то всі винні в цьому заподіянні шкоди особи несуть дольову відповідальність. Розмір часток, у межах яких ці особи нестимуть відповідальність, визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них. Такий самий принцип дольової відповідальності встановлено законодавцем і у випадку, якщо шкоди завдано спільними діями кількох малолітніх осіб.

Відшкодувавши шкоду, завдану малолітніми, жодна з фізичних та юридичних осіб, які визнані зобов'язаними суб'єктами за цим видом делікту, не має права зворотної вимоги (регресу) до малолітньої особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, неповнолітні особи (віком від 14 до 18 років) є повністю дієздатними, тобто відповідають за завдану ними шкоду самостійно на загальних підставах.

У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником чи закладом, у якому перебував неповнолітній, якщо цей заклад за законом здійснював щодо нього функції піклувальника, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини (ч. 2 ст. 1179 ЦК).

Покладання цього додаткового (субсидіарного) за своїм характером обов'язку на батьків, піклувальників пояснюється тим, що поведінка неповнолітнього в цьому віці залежить певною мірою від виховного впливу цих осіб, які повинні здійснювати за ними належний нагляд.

Субсидіарність цієї відповідальності полягає в тому, що основна вимога про відшкодування завданої шкоди пред'являється до неповнолітнього, і лише якщо у неповнолітньої особи немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, як співвідповідачів буде факультативно притягнуто до відповідальності вказаних осіб.

Протиправність поведінки вказаних осіб полягає в тому, що вони неналежно виконали покладений на них обов'язок виховання та нагляду за неповнолітнім.

Цей їхній обов'язок припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

На відміну від відшкодування шкоди, завданої малолітніми, субсидіарна відповідальність зобов'язаних за цим деліктом осіб прямо залежить від того, чи став неповнолітній повністю дієздатним. У разі, якщо:

· неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досягнула повноліття;

· неповнолітня особа, яка завдала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди до досягнення повноліття, — то зобов'язані особи звільняються від обов'язку додатково відшкодовувати завдану шкоду.

Натомість, коли ж повної дієздатності неповнолітній не набув, а йому надали, в порядку ст. 35 ЦК, то до уваги береться наявність згоди на це батьків (усиновителів) або піклувальників.

Якщо такої згоди не було, то неповнолітній відшкодовує завдану ним шкоду самостійно на загальних підставах.

Якщо ж батьки (усиновлювачі) або піклувальники дали свою згоду на набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності, то вони продовжують нести субсидіарну відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім, до досягнення ним повноліття.

Однак, у разі, якщо неповнолітня особа, яка набула повної цивільної дієздатності, не має майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, цю шкоду відшкодовують у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

Відшкодувавши шкоду, завдану неповнолітньою особою, батьки (усиновлювачі), піклувальники, а також заклади, що здійснюють щодо неповнолітнього функції піклувальника позбавляються права зворотної вимоги (регресу) до неповнолітньої особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою, здійснюється опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (психіатричні лікарні, диспансери, клініки, інтернати тощо).

Протиправним діянням, за яке настає відповідальність зобов'язаних суб'єктів, є невиконання покладеного на них обов'язку здійснювати нагляд за недієздатним. Вина опікунів або закладу, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, презюмується, тобто вони відповідають за завдану недієздатним шкоду, якщо не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини.

Причому обов'язок відшкодувати шкоду опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, не припиняється в разі поновлення недієздатної особи в цивільній дієздатності.

Відшкодувавши шкоду, завдану недієздатним, опікун та заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, позбавляються зворотного права вимоги (регресу) до недієздатної особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, шкода, завдана фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, відшкодовується нею на загальних підставах.

Шкода, завдана недієздатною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо вони не доведуть, що шкода була завдана не з їх вини.

Вина опікуна чи закладу полягає в тому, що вони не здійснювали належний нагляд за недієздатною особою.

Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.

На інших осіб, які хоча б тимчасово наглядали за недієздатною особою (домашня робітниця, нянька, сусіди), відповідальність не може бути покладена.

За рішенням суду відшкодування шкоди може бути здійснено (повністю або частково) і за рахунок майна недієздатної особи, якщо опікун помер або його майна недостатньо для відшкодування шкоди.

Іноді фізичні особи, які є повністю деліктоздатними, можуть завдати шкоду в стані, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та/чи не могли керувати ними (недієздатна особа). Цей стан може бути наслідком тимчасової втрати свідомості, афекту, психічної чи іншої хвороби, сп'яніння тощо.

У зв'язку з цим, в зазначених діях особи, як правило, немає вини, то, за загальним правилом, шкода, якої завдано фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та/чи не могла керувати ними, не відшкодовується (ч. 1 ст. 1186 ЦК).

Однак з цього правила є певні винятки:

· враховуючи матеріальне становище потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд вправі постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі;

· якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану недієздатності в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, то шкода відшкодовується на загальних підставах;

· якщо недієздатність особи є наслідком психічного розладу або недоумства, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом із цією особою, знали про це, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

Шкода може бути заподіяна і особою, яка на момент заподіяння шкоди, перебувала в такому стані, що не розуміла значення своїх дій та (або) або не могла керувати ними.

Цей стан може бути викликаний будь-якими причинами (медикаментозним чи іншим отруєнням, психічною або іншою хворобою, сп'янінням тощо).

За загальним правилом така шкода не відшкодовується, оскільки особа не контролювала свої дії. Виняток становлять випадки, коли така особа внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними чи психотропними речовинами привела себе в такий стан, що перестала розуміти значення своїх дій.

За таких обставин особи, що заподіяли шкоду, навіть якщо вони не розуміли значення своїх дій, відповідають за заподіяну шкоду на загальних підставах.

Водночас, як свідчить практика, бувають випадки, коли особи, які хворіють на психічні захворювання і не розуміють значення своїх дій, не визнаються недієздатними.

Тобто з формальних причин у них відсутні опікуни, вони не перебувають під наглядом медичної установи, які б могли контролювати їх поведінку і нести цивільну відповідальність за заподіяну такими особами шкоду.

Тому законодавець з метою захисту інтересів потерпілої особи і з метою посилення нагляду за такими хворими передбачив, що з урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, конкретних обставин справи (наприклад, поведінки чоловіка (дружини), батьків, сина чи дочки, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не здійснювали належного догляду за нею і не вживали заходів щодо запобігання шкоді) суд може постановити рішення про відшкодування шкоди частково або в повному обсязі за рахунок майна цих осіб або безпосередньо заподіювача шкоди.

Так, зокрема, якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу та закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Аналогічно вирішується питання щодо відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою, яка перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна. У цьому зв’язку слід відмітити наступне. Якщо законні представники малолітньої особи зобов’язуються за законом відшкодовувати завдану цією особою шкоду як за неналежне її виховання, так і за неналежний догляд за нею, то в деяких випадках закон не виключає покладення такого обо- в’язку на суб’єкта права тільки за неналежний догляд за малолітньою особою. Звідси стає зрозумілим і логічним законодавче вирішення питання щодо відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини особи або відповідного закладу, що зобов’язані здійснювати тільки нагляд за малолітньою особою, шляхом розподілу часток відшкодування за домовленістю між ними або за рішенням суду.

Оскільки обов’язок з відшкодування шкоди, завданої малолітніми, носить самостійний характер (він настає за наявності протиправності та вини зазначених вище відповідальних осіб, а також причинного зв’язку між їх діями (бездіяльністю) та діями дитини, що завдала шкоди), то цей обов’язок не припиняється у разі досягнення малолітньою особою повноліття, а також у разі набуття нею чи надання їй повної дієздатності або набуття цією особою коштів, достатніх для здійснення відшкодування завданої нею шкоди. Однак слід відмітити, що закон в інтересах потерпілого, життю або здоров’ю якого була завдана шкода, встановив досить істотний виняток із загального правила. Мається на увазі ситуація, коли особи (батьки (усиновлювачі) опікун або особа, на яку покладено обов’язок здійснювати нагляд за малолітньою особою), на яких був покладений обов’язок з відшкодування завданої малолітнім шкоди, стали неплатоспроможними або померли. У таких випадках суду надано право покласти частково або у повному обсязі обов’язок на повнолітню особу відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років. Це можливо за наявності двох наступних обставин: а) малолітня особа стала повністю дієздатною; б) вона має достатні для такого відшкодування кошти.

Другим різновидом зобов’язань з відшкодування шкоди є зобов’язання, що виникає внаслідок завдання шкоди особою, цивільна дієздатність якої неповна (ст. 32 ЦК). Це особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Вони в деякій мірі обмежені в можливості вчинювати правочини, однак, повністю деліктоздатні і вони несуть самостійну відповідальність за шкоду, завдану ними іншій особі (статті 33, 1179 ЦК): можуть виступати в суді як відповідачі у справі, їхні дії оцінюються з точки зору протиправності і вини, на них покладається обов’язок з відшкодування шкоди.

У той же час в контексті із положеннями ст. 1179 ЦК проглядаються деякі обставини, які законодавцем враховуються як істотні, і за причини яких існує об’єктивна потреба у спеціальному регулюванні відносин з відшкодування шкоди, завданої такими особами. Таких обставин можна назвати, щонайменше, три: а) у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років фізична особа, як правило, продовжує навчання, так би мовити, тільки готується до активної життєдіяльності, у тому числі трудової; б) непонолітні особи найчастіше не мають самостійних джерел доходів чи іншого майна у власності, достатнього для відшкодування шкоди; в) істотним уявляється й те, що неповнолітні особи, хоч і здатні оцінювати свою поведінку і визначати межі її зовнішнього вияву, все ж таки вони потребують і виховання, і відповідних наставлень, а також догляду з боку батьків (усиновлювачів), піклувальників. Цілком ймовірно, що саме за цих обставин законом встановлюється, що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов’язок названих осіб, у тому числі піклувальника, з відшкодування завданої неповнолітньою особою шкоди, додатковий (субсидіарний). Однак їхня поведінка, як і поведінка неповнолітнього заподіювача шкоди, також оцінюється з точки зору її протиправності і причинного зв’язку між їх діями (бездіяльністю) і поведінкою неповнолітнього, так із точки зору їхньої вини.

Обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона ще до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Таким чином, для відносин з відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою, є загальним правилом, що у разі набуття цією особою повноліття, тобто повної дієздатності, завдана нею раніше шкода відшкодовується самостійно і на загальних підставах (ст. 1180 ЦК).

Водночас це правило у повному обсязі не поширюється на ситуацію, коли неповнолітня особа за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника набула до досягнення нею вісімнадцятирічного віку повної дієздатності.

У даному разі батьки (усиновлювачі), піклувальник відшкодовуватимуть шкоду, завдану неповнолітньою особою, у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі, якщо у неповнолітньої особи, яка набула повної дієздатності, відсутнє майно, достатнє для відшкодування завданої нею шкоди.

Так, рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 31 серпня 2010 року (справа № 2-375/10) позовні вимоги Б. до Д., 1994 року народження, задоволено в повному обсязі. Стягнуто з неповнолітнього матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок пошкодження транспортного засобу. Зазначено, що у разі відсутності у Д. майна, достатнього для відшкодування завданої ним шкоди у визначеному судом розмірі, стягнення цієї шкоди у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі проводити в рівних частках із батьків до досягнення відповідачем повноліття або до з’явлення у останнього на праві приватної власності майна для відшкодування шкоди.

Характеризуючи зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої малолітніми або неповнолітніми (тобто з частковою або неповною цивільною дієздатністю) фізичними особами, окремої уваги заслуговують ситуації, коли шкода була завдана спільними діями кількох малолітніх або спільними діями кількох неповнолітніх осіб.

Відповідно до ст. 1181 ЦК шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між відповідальними за шкоду особами або за рішенням суду. За рішенням суду визначається частка відшкодування, забезпечуваного закладом, який за законом здійснював функції опікуна щодо однієї із малолітніх осіб, що спільно з іншою малолітньою особою завдала шкоди.

Аналогічно вирішується питання і щодо відшкодування шкоди, завданої спільними діями кількох неповнолітніх осіб, з тією лише різницею, що вони самі визначають частку відшкодування або, як і у попередньому випадку, за рішенням суду (ст. 1182 ЦК).

Окремим різновидом зобов’язань з відшкодування шкоди є зобов’язання, що виникають у разі її завдання особами, які за рішенням суду визнані недієздатними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, за чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 39 ЦК). Такі особи не мають права вчинювати правочини і на них не може бути покладений обов’язок з відшкодування завданої ними шкоди (статті 41, 1184 ЦК). Такий обов’язок покладається на опікуна або на заклад, який зобов’язаний здійснювати нагляд за недієздатною особою (зазвичай, це лікарні, які надають психіатричну допомогу, спеціалізовані інтернати тощо).

Покладаючи на опікуна чи на відповідний заклад обов’язок відшкодувати шкоду, завдану особою, яку визнано недієздатною, закон виходить із того, що цей обов’язок відповідальної за шкоду особи виникає як наслідок її протиправної і водночас винної поведінки. Це є загальним правилом. Однак, якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, частково або у повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

Окремий різновид зобов’язань з відшкодування шкоди складають зобов’язання, у яких боржник (фізична особа) в момент завдання шкоди перебував у такому стані, що був не здатний усвідомлювати значення своїх дій та (або) не міг керувати ними. Маються на увазі фізичні особи дієздатні. Ні до однієї із категорій осіб, про яких згадувалося вище, вони не належать.

Залежно від причин, що позбавили фізичну особу здатності усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, диференціюються і правові наслідки завдання такою особою шкоди (ст. 1186 ЦК).

Загальне правило, яке діє у даному разі, полягає у тому, що фізична особа, яка в момент завдання шкоди не віддавала звіту в своїх діях, звільняється від обов’язку з відшкодування шкоди, остання залишається невідшкодованою. Однак, якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними внаслідок вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

Як виняток із цього правила щодо таких ситуацій закон, рахуючись з інтересами потерпілого, припускає можливість відшкодування шкоди, завданої за зазначених вище обставин. Так, зокрема, якщо Шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій га (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, за умови, що останні проживали разом з цією особою, що вони знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

У реальному житті непоодинокими є випадки, коли, за тих чи інших причин, питання не ставиться про визнання недієздатною особи, яка страждає психічними захворюваннями або недоумством. Тому уявляється цілком виправданим покладення обов’язку з відшкодування завданої такими особами шкоди на їх близьких родичів, які разом з ними проживають і знали про стан здоров’я психічно хворої людини. Однак було б не зайвим внесення в закон деяких уточнень з зазначеного приводу. Зокрема, доцільною була б вказівка на те, що при постановленні рішення про відшкодування шкоди особами, які проживали разом з психічно хворою людиною, суд враховує стан здоров’я цих осіб, їх майнове становище тощо. За аналогією з нормою ч. 2 ст. 1184 ЦК було б також доцільним відшкодування шкоди, завданої особою з психічними вадами, за рахунок майна цієї особи, чим значно підвищувалися б гарантії захисту прав потерпілого.

Судовій практиці відомі випадки, коли фізична особа за рішенням суду обмежується у цивільній дієздатності внаслідок того, що вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК). Інакше кажучи, йдеться про те саме, про що вище вже відмічалося, з тією тільки різницею, що у разі завдання шкоди особою, яка страждає вадами свого психічного стану, але цивільна дієздатність якої не була обмеженою, ця шкода не відшкодовується. Навпаки, якщо за тих самих причин така особа в цивільній дієздатності була обмежена, то від обов’язку відшкодувати завдану нею шкоду (ч. 5 ст. 37, ст. 1185 ЦК) ця особа не звільняється. Таких суперечностей у законоположеннях не повинно бути, а тому норма ч. 1 ст. 36 ЦК за контекстом ст. 1185 ЦК уявляється зайвою. Таких питань не виникає щодо положень ч. 2 ст. 36 ЦК, відповідно до якої не звільняється від обов’язків особа, яка за рішенням суду в цивільній дієздатності була обмежена у зв’язку з тим, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Відшкодування шкоди, завданої такими особами, здійснюється на загальних підставах.

Висновки

Деліктами є заподіяння майнової (матеріальної) та мо­ральної шкоди іншій особі. Внаслідок заподіяння шкоди виника­ють зобов'язання, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, що завдала шкоду, її відшкодувати.

Неправомірні дії (правопорушення, делікти) як юридичний факт цивільного права характерні тим, що можуть бути лише та­кими, які створюють правовідносини; у деяких випадках — таки­ми, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникнен­ню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиня­ють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обо­в'язки.

Зобов'язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов'язання) — це таке цивільно-правове зобов'язання, за яким потерпілий (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування у повному обсязі протиправне завданої шкоди шляхом відшкодування її у натурі або відшкодування завданих збитків.

Ознаками зобов'язання щодо відшкодування шкоди є: правова форма реалізації цивільно-правової відповідальності заподіювача шкоди або засіб захисту потерпілого; основні функції — поновлення майнового становища потерпілого, що було до завдання шкоди, а також виховно-запобіжний вплив; засоби відповідальності, реалізовані через це зобов'язання, не впливають безпосередньо на правопорушника, а діють через обмеження його майнових інтересів; зобов'язання виникає за наявності передбачених законом умов і, як правило, лише за наявності протиправної поведінки.

Підстава виникнення зобов'язань — це правопорушення, тобто протиправна винна поведінка заподіювача шкоди.

Питання

1. Загальні підстави відповідальності за заподіяну матеріальну шкоду.

2. Підстави та порядок відшкодування юридичною чи фізичною особою шкоди, яка була заподіяна їх працівником.

3. Відшкодування шкоди, заподіяної малолітньою особою.

4. Відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітньою особою.

5. Відшкодування шкоди, що заподіяна джерелом підвищеної небезпеки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44.

3. Гражданское право. В 3- томах. Том. 2. Учебник /под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М.: ПБОЮЛ Л.В. Рожников, 2000.

4. Харитонов Є. О., Старцев О. В. Цивільне право України: Підручник. – Вид. 2, перероб. i доп. – К.: Iстина, 2007. – 816 с.

5. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

6. Цивільне право України: Підручник: У 2-х т. / Борисова В. І. (кер. авт. кол.), Баранова Л. М., Жилінкова І. В. та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т. 1. – 480 с.

7. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004.

8. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред.О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005.

9. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. Видання третє перероблене та доповнене. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2006. – 1200с.

Дата добавления: 2014-01-07