Законодавство України про видавничу справу

Наприкінці 2003 р. правові та економічні стосунки у книговидавничій сфері регулювалися кількома важливими законодавчими актами, серед яких – Закони України “Про інформацію”, “Про видавничу справу”, “Про податок на додану вартість”, “Про єдиний митний тариф”, “Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи”. Однак, ситуація, що утворилася навколо вітчизняного книжкового ринку, дає підстави стверджувати, що ці Закони виявилися недосконалими і за своєю суттю спрямованими не на підтримку книговидання, а здебільшого проти нього.

Аби переконатися у цьому, необхідно простежити, як формувалося законодавче поле у досліджуваній галузі, а також з’ясувати причини, через які друкарство в Україні опинилося без належної державної та конституційно-правової підтримки.

Характеристику суспільно-політичного фону, у якому розвивалось книговидання років незалежності, подають М. Тимошик у підручнику “Історія видавничої справи” та О. Афонін у статті “Національна книга. Нинішній стан, його причини, наслідки і перспективи”.

Узагальнивши досвід цих книгознавців, можна визначити три основних етапи формування законодавчої бази:

1. Зародження нової правової бази 1990–1994 рр.

2. Криза у “книжковому” законодавстві 1995–2001 рр.

3. Стриманий оптимізм 2001–2003 рр.

1. Зародження нової правової бази 1990–1994 рр. Цей етап характеризується входженням вітчизняної видавничої справи у початкову стадію кризи.

У перехідний період національне книговидання України, як і всі інші сфери економіки та культури, зазнало серйозної руйнації. До неї призвели кілька головних чинників: поділ союзного майна, перехід до ринкової економіки й, відповідно, затвердження нових законів, що регулюють відносини у сфері економіки, гіперінфляція та значне зменшення бюджетних надходжень.

Вперше українське друкарство, на думку фахівців, наблизилося до катастрофічної ситуації в 1990 р. У відповідь на проголошення Україною державного суверенітету Росія скоротила постачання у республіку товарів, визначених як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу, який в умовах планової радянської економіки завжди був лімітованим, через що призупинилася діяльність багатьох видавництв.

“Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху”, – ці слова, сказані ще далекого 1914 р. міністром закордонних справ Російської імперії С. Сазоновим, коли з вибухом Першої світової війни були закриті майже всі українські організації та друковані органи, дуже влучно підкреслюють ситуацію паперової кризи 1990 р.

Нестабільне становище вітчизняного книговидання, спричинене нестачею паперової сировини, загострилося внаслідок ліквідації у 1992 р. книготорговельного об’єднання “Укркнига”, а відтак і централізованої мережі розповсюдження видань в Україні. Внаслідок цього розпочався процес згортання діяльності державних видавництв, зменшення показників друкованої продукції. Натомість відкриття приватних видавництв відчутно не вплинуло на кількість випущених книг.

Постала необхідність серйозно задуматися про забезпечення нової належної законодавчої підтримки, яка б регулювала відносини у видавничій сфері за умов переходу до ринкової економіки.

Саме тоді творча, наукова й видавнича еліта України, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу політиків та громадськості до можливої катастрофи національного книговидання.

Першим незалежним від радянської системи підзаконним актом у галузі друкарства стала постанова щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, прийнята 5 липня 1991 р. Нею передбачалося пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу українською мовою. Як результат – із січня 1992 р. видавництва, що випускали книги українською мовою обсягом не менше 70 % від їхнього загального виробництва, звільнялися від сплати податку.

Тодішній Голова Верховної Ради України і майбутній перший всенародно обраний Президент суверенної України Л. Кравчук виявився далекоглядним політиком, який по-справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї. Бо таким чином держава намагалась стимулювати нарощування обсягів українськомовної літератури.

Як показує досвід багатьох країн, за кілька років дії такої пільги національне книговидання могло б вийти на високий рівень розвитку. Однак, вже через два роки українським видавцям “підрізали крила”. Новим складом Кабінету міністрів, сформованим після чергових виборів президента 1994 р., постанову щодо пільг було скасовано. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно невигідною, а для багатьох видавців – і непотрібною.

Через короткий термін дії податкова пільга суттєво не вплинула на обсяги книговидання. Для підтвердження цієї думки варто навести деякі цифри.

У 1993 р. в Україні видано всього 5002 назви книг, накладом 87 567 тисяч примірників, що складає 1,7 книжки на одного жителя. У Державній програмі розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 р. зазначено й інші дані – 2,8 книжки на людину. Похибка на цілу одиницю – досить велика. Цей факт свідчить про те, що темпи падіння обсягів друкарства різко збільшилися ще з 1993 р. – від 2,4 видань на душу населення у 1992 р. до 1,7 наступного року, а не з 1994 р. – від показника 2,8 до 1,01 – як офіційно повідомлялося у Державній програмі.

Окрім того, саме у ці роки стала очевидною тенденція до деукраїнізації національного книговидання. У зверненні голови Комісії з питань культури та духовного відродження Верховної Ради Л. Танюка до Президента України Л. Кравчука (1993 р.), зокрема, відзначалося, що “частка українськомовної книги знизилася до 31,6 % за назвами і до 35,6 % – за тиражем. Драматизм українського книговидання яскраво видно на прикладі видавництва художньої класичної літератури “Дніпро”, яке у 1992 р. випустило книг за тиражем у 8,2 рази менше, ніж у 1989 р., видавництво дитячої літератури “Веселка” – в 4,8 рази, видавництво Спілки письменників України “Український письменник” – у 2,5 рази. Цього року становище ще більше загострилося”.

Для України, з її великим науковим, виробничим, культурним потенціалом, такі показники загрожували важкими негативними наслідками. Однією з основних причин критичного стану видавничої справи фахівці називають результат непомірних податків, величезних цін на папір (1 т газетного паперу вже коштувала більше 75 млн. крб., офсетного – понад 120 млн.), поліграфічні матеріали, енергоносії, різноманітні послуги при низькій платоспроможності більшої частини громадян.

Нестабільні економічні умови, недосконала податкова політика ніяк не стимулювали випуск друкованої продукції та призвели в подальшому до втрати інформаційного простору на користь видань інших держав.

Ще одна важлива причина у наростанні кризової ситуації – матеріально-технічне забезпечення виробничої бази книговидання України більш як на 80 % залежить від імпорту, насамперед, із Росії. Наприклад, при потребі в 1993 р. видавництв, різних видавничих структур, поліграфічних підприємств у 156 тис. тонн друкарських сортів паперу – газетного офсетного, друкарського – вітчизняна паперова промисловість виготовила лише близько 25 тисяч тонн, що забезпечило потреби всього на 16 %. Повністю за рахунок імпорту покриваються потреби галузі в поліграфічних фарбах (майже 4 тис. т. на рік), офсетних пластинах на алюмінієвій та сталевій основі (близько 500 т.), технічних тканинах (9 млн. м. погонної довжини), поліграфічної фольги.

Ситуація у друкарстві значно ускладнилася у зв’язку із непродуманістю заходів з розмежування форм власності на загальнодержавному та комунальному рівнях, яке припало якраз на початок і середину 90-х років минулого століття. Ігнорування специфіки книговидання, що об’єднує три ланки – видавництво, поліграфію та книгорозповсюдження, відрив останньої від двох перших і передача до комунальної власності з наступною поспішною комерціалізацією книгарень призвели до сумних наслідків. Приватні магазини здебільшого відійшли від роботи з книгою, вони не поспішали розповсюджувати українськомовні та інші суспільно важливі видання, від яких немає великого зиску.

Подібна ситуація у видавничій галузі України спостерігалася ще у перші десятиліття минулого сторіччя. Наклади видань, відновлених на період непу приватних видавництв, вже не були такими високими, як раніше. Населення, що купувало книжки, особливо інтелігенція, стає ще біднішим. До того ж, руйнується мережа поширення книг у глибоку провінцію. Справжня руїна українського книговидання припадає на 1920 р.

Захистити книгу міг би відповідний Указ Президента чи Постанова Кабінету Міністрів. Комісія з питань культури та духовного відродження Верховної Ради України спільно з низкою міністерств та відомств у 1993 р. підготувала проект другої постанови “Про державний захист національного книговидання на етапі переходу до ринкових відносин” і надіслала на розгляд Президенту Л. Кравчуку разом зі зверненням голови Комісії Л. Танюка. Але ця постанова так і залишилася нечинною. Вона навіть не внесена до переліку основних чинних і нечинних документів про держпідтримку книговидання.

Отже, на початок 1994 р. стало остаточно зрозуміло, що українське книговидання знаходиться у кризовій ситуації, яка характеризувалася подальшим загостренням проблем створення законодавчого поля у видавничій сфері, забезпечення нормативно-технічної бази, потребою удосконалення механізму обміну друкованими виданнями із зарубіжними країнами та розширення участі вітчизняного книговидання і преси у міжнародному співробітництві.

2. Криза у “ книжковому” законодавстві 1995–2001 рр. З середини 90-х років митарства української книжки продовжилися. Криза книговидання набула значних масштабів, постало питання про загрозу існування самого вітчизняного книжкового ринку.

Незважаючи на різке збільшення кількості видавництв і видавничих організацій, у цей період тривав спад обсягів виробництва друкованої продукції, деформувалася якісна структура книговидання. Значно скоротився випуск соціально значущих книг, зокрема, культурно-освітньої, дитячої, наукової, енциклопедичної, навчальної, виробничої літератури. Різко зменшилась кількість творів сучасної української літератури, української та зарубіжної класики, майже припинилося видання книг з образотворчої, краєзнавчої, туристичної тематики. Критична ситуація склалася з випуском шкільних підручників.

Ми вважаємо, що цей період характеризується безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно зрушити наболіле питання через законодавче поле.

Наприкінці лютого 1995 р. Президент України Л. Кучма видав Указ “Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 р.”. Головні цілі програми передбачали визначення пріоритетів у галузі видавничої справи, усунення негативних деформацій, удосконалення якісної структури друкарства, оптимальне реформування форм власності, розширення участі України у міжнародному співробітництві у сфері книговидання і преси, поліпшення наукового, інформаційного і кадрового забезпечення галузі, й основне – збільшення кількості видань.

Проте, указ виявився недосконалим і тому не був виконаний. Та й не міг бути виконаним, оскільки, на думку М. Тимошика, цей важливий документ і всі наступні укази Президента щодо вітчизняного книговидання хибують найголовнішим – відсутністю конкретики в зобов’язуючій частині.

Вже за два роки дії Програми значно погіршилися показники книговидання. У 1996 р. в Україні вийшло значно менше книг, ніж у 1995 р. (на 0,57 % за назвами і на 24 % за накладами). Із майже 800 зареєстрованих видавництв лише 453 спромоглися випустити хоча б одну книгу за рік. Фактично жодне положення програми до 2000 р. не було виконане. І видання 7 примірників на одного громадянина, як це планувалося, реально перетворилось на 0,36 книги у 1999 р. (див. табл. А.2 у додатках). Для порівняння: у “темній” царській Росії видавалося 2 книги на одну людину.

Можна погодитися і з думкою О. Афоніна, який стверджує, що указ виявився недієвим, оскільки “Державна програма розвитку книговидання” була створена на кращих зразках Програм КПРС 70-х років. Тому абсолютно не відповідала заявленій політиці реформ. Вона не врахувала тих політичних, соціальних і економічних змін, що відбулись у суспільстві, а орієнтувалась, фактично, лише на підприємства державної форми власності, намагаючись будь-що зберегти контроль і керівництво їх діяльністю з боку центральних органів влади замість фундаментальної розробки умов привабливої інвестиційної політики, які б дозволили залучити і ефективно використати вкладення зарубіжних інвесторів. Програма як у “гарні старі часи” робила ставку цілком на державний бюджет, хоча вже тоді, на початку 1995 р., було зрозуміло, що за існуючих у економіці України негативних тенденцій, виділення запланованих коштів нереально.

Отже, фактори економічної кризи та недосконалість законодавчої сфери призвели до поглиблення видавничої кризи, яка проявлялася у значному падінні обсягів видань, зокрема, скорочення частки українськомовних.

Особливо загрозливою така тенденція стала з 1996 р., коли Росія, піклуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогією до більшості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку на додану вартість на всю друковану продукцію. Зазначені пільги були підтверджені урядом й після економічної кризи у серпні 1998 р. Завдяки цьому виготовлення російської книги стало достатньо дешевим, щоб уможливити нормальне існування і розвиток книжкової індустрії в умовах низького рівня купівельної спроможності населення.

Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити своє інформаційне поле, довела величину податку до 20 %, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за рівнем цього показника практично у хвості усіх держав світу. Такою “першістю” вона поступилася лише Болгарії та Швеції, де станом на грудень 1996 р., за даними Міжнародної асоціації видавців, цей показник дорівнював відповідно 22 і 25 %.

В Україні було запроваджено такі неприйнятні для видавничої справи норми як ПДВ з авансів, що будуть отримані на видання тієї чи іншої літератури, ПДВ за фактом відвантаження книжкової продукції під реалізацію та податок з паперу, придбаного для власних потреб (законом папір розглядався не як сировина для видавничої діяльності, а як кінцевий продукт).

Варто зауважити, що у європейських країнах книга вважається культурним феноменом, а не звичайним продуктом споживання, і це є аксіомою державної політики. Таке ставлення до книги втілено в міжнародній угоді – Флорентійській конвенції та Найробському протоколі, підписаними більшістю європейських країн. У 1994 р. до неї приєдналася і Росія. Україна ж ці документи не підписала.

Отже, у цивілізованій Європі у книговидавничій галузі діють особливі, пільгові, умови оподаткування, митні тарифи, платежі за оренду приміщень, поштові послуги тощо. У переважній більшості європейських країн розмір ПДВ на книги значно нижчий, ніж на інші товари. Наприклад, у Німеччині, за номінальної ставки ПДВ у 16 %, розмір цього податку на книги становить 7 %, у Франції – 19,6 і 5,5 відповідно, у Греції – 18 і 4, в Іспанії – 16 і 4, в Португалії – 17 і 5 %. Повністю від таких податків звільнена книга в Литві, Латвії, Польщі, Норвегії, Ірландії, Великобританії, Австралії, Бразилії, Новій Зеландії, Швейцарії, Південній Кореї. Керівні органи Європейського Союзу у 1991 р. прийняли рішення про єдині ставки ПДВ для усіх країн, котрі входять до об’єднаної Європи, причому за номінальної ставки ПДВ 15 % для низки товарів, у тім числі тих, основою яких є об’єкти авторського права (серед них – видавнича продукція), встановлюється знижена, пільгова ставка ПДВ – 5 %.

У державах, де нехтують такими умовами, завжди відчуваються негативні наслідки у книговиданні. Скажімо, у Канаді, де у 1992 р. запровадили семивідсотковий ПДВ на книжкову продукцію, чотири роки дії цього податку спричинили спад обсягів у видавничій справі на 16 %, зокрема у сфері освітнього книговидання – на 28 %, а наукового – на 32 %, і це за умов стабільного розвитку тамтешньої економіки. Досвід Англії показує, що зростання ПДВ на друковану продукцію до 1 % спричинює спад реалізації до 5 %.

Українські видавці, позбавлені пільг та інвестицій і не маючи можливості отримати державний кредит, змушені були працювати лише за рахунок власних обігових коштів. Це призводило до посиленого згортання виробництва, оскільки виготовлення книжки потребує чималих капіталовкладень. Водночас до країни почали активно завозити російську книжку, вільну як від російських, так і від українських податків.

До подальшого поглиблення видавничої кризи у державі спричинився Закон “Про податки з прибутку” від 1 жовтня 1997 р., згідно з яким податки з прибутку змушені були платити і вітчизняні видавці.

О. Афонін звертає увагу на те, що дії урядових структур примусили вітчизняних видавців ще більше скоротити тематику і тиражі виготовлюваних книг, а це, відповідно, збільшило на певні відсотки собівартість національної книги. Водночас російські видавці, оцінивши ситуацію, швидко заповнили українські книжкові ніші власною друкованою продукцією. Так почалася інформаційна агресія Росії проти України.

Ситуація загострювалася тим, що в українській державі на той час не було жодного правового документа, який би гарантував захист інформаційного простору України. Стаття 17 Конституції України, у якій сказано, що “захист... інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу”, реально не була підсилена законодавчими актами. Зокрема, в Законі “Про інформацію” положень, які б забезпечували захист України від інформаційних посягань інших держав, немає.

Складається враження, що державні мужі не усвідомлювали суть інформаційної безпеки як невід’ємної частини загальної національної системи безпеки країни. Навіть більше: в середині 90-х років у громадсько-політичних колах почали точитися дискусії навколо проблеми, чи існують інформаційні загрози Україні. Утворилося два антагоністичних табори. Одні звертали увагу, що у державі існує серйозна зовнішня інформаційна небезпека. Відомий політичний та громадський діяч Л. Лук’яненко вбачав таку небезпеку у тому, що “у нашого народу не виробився імунітет проти антиукраїнських ідей. Після здобуття незалежності в Україну ринув великий потік газет, журналів, книжок, аудіовідеопродукції з політичною, релігійною, культурною, сексуальною та іншою інформацією... Тому інформаційна агресія надзвичайно небезпечна для української державності”. Противники ж української ідеї доводили, що ніякої загрози ззовні для України не було і немає, існує лише небезпека внутрішня – економічні, демографічні, енергетичні, соціальні та політичні проблеми. Очевидно, що прибічників останньої думки виявилося більше. Це й призвело до того, що важливі законодавчі документи, які б могли захистити національний інформаційний простір і книговидання, зокрема, тоді не були затверджені. А сьогодні дія таких законодавчих актів блокується.

Саме тому гостру боротьбу за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу, що велася з 1995 р. і в комісіях парламенту, і в міністерських кабінетах, і серед видавців, по-суті, було програно. Зокрема, спроба відновити існуючу до 1994 р. законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 % літератури українською та іншими мовами національних меншин, під час розробки у 1995 р. проекту Закону України “Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників” виявилася невдалою.

Закон про видавничу справу, в якому були визначені пріоритети українськомовної книжки, проходив “чистилище” урядовців два роки. Народний депутат України другого скликання, поет П. Осадчук так пояснює причину, чому парламент не затвердив цей важливий правовий документ одразу в 1995 р.: “Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято”.

Закон України “Про видавничу справу” був прийнятий парламентом тільки 5 червня 1997 р. Однак вийшов він, як зазначає М. Тимошик, значно переробленим у бік вихолощення національних пріоритетів книговидання, і реально не запрацював, бо навіть скромні пільги для видавців, обумовлені статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були підсилені відповідними законодавчими актами. Окрім того, Закон не передбачав реформування податкової політики у друкарській галузі. Відтак, ситуація з друкованим словом в Україні знову набувала загрозливої тенденції.

Для підтвердження цієї тези варто навести таке порівняння. У 1989 р. в Україні було видано 8 449 назв книг накладом 189 млн. примірників [38], а в 1998 р. – 7065 назв кількістю 44 млн. примірників, що відповідно становить 3,65 і 0,88 книг на одного громадянина. Причому в інших джерелах, зокрема в “Історії України” за редакцією Ф. Турченка та “Історії України” за редакцією Г. Середницької, подаються інші відомості: у 1998 р. “в Україні видавалося 2 книжки на одного жителя, що у 3 рази менше, ніж 10 років тому”. Це ще одна невідповідність у цифрах, що свідчить про недостатній рівень об’єктивності офіційних статистичних даних у державі.

Важливо у цьому контексті подати таку історичну паралель. Про те, що одним із головних показників культурного розвитку держави є кількість виданих книг, а також наявність розгалуженої мережі книговидавничих і книгорозповсюджуючих організацій, розуміли ще в Українській Центральній Раді (УЦР). Книги і преса трактувались М. Грушевським як показник державного інформаційного і культурного середовища країни. Тому вже з перших років свого існування Центральна Рада (УЦР) приділяла увагу створенню видавництв і друкарень, налагодженню книговидавничої та бібліотечної справи. Це було можливим, оскільки до складу УЦР та її Генерального Секретаріату входили високоосвічені люди, які… плідно працювали на терені освіти і культури.

Сьогодні важливо перейняти досвід роботи УЦР, коли численні приватні видавництва діставали від уряду безвідсоткову позику, що сприяло активізації їх діяльності.

Загалом, ситуацію в українському книговиданні наприкінці 90-х років дослідники охарактеризували таким чином:

- кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами) знизились до критичної межі, що спричинило до поглиблення кризи освіти і науки в державі;

- припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільових видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек, що стало головною причиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження інформованості населення та зниження його інтелектуального потенціалу;

- знижується авторитет України в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не підтримує книгу, освіту, культуру;

- Україна стала джерелом прибутків для країн ближнього зарубіжжя, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, отримали змогу забезпечувати нашу державу значно дешевшою та поліграфічно якісною книжковою продукцією;

- значно зменшується кількість кваліфікованих фахівців, а відтак знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає кількість підприємств, які припиняють видання книжок і перекваліфіковуються;

- продовжується занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов’язаним із браком коштів на його модернізацію;

- стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною пересічному читачеві.

Чергову спробу змінити законодавче поле в Україні щодо вітчизняного книговидання було здійснено влітку 2000 р. під час Всеукраїнських загальних зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів. Учасники наради в черговий раз прийняли звернення до Президента України з клопотанням про необхідність нагальних змін у податковому законодавстві. Нове керівництво Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України на чолі з І. Драчем розробили Законопроект “Про внесення змін та доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи”. У ньому передбачалося внесення змін до Законів України “Про податок на додану вартість”, “Про єдиний митний тариф”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” та “Про видавничу справу”, аби наблизити вітчизняне законодавство у галузі друкарства до європейських стандартів.

Однак, подані на розгляд Верховної Ради проекти, як і в середині 90-х років, не принесли очікуваних результатів. Насамперед тому, що з них було вилучене найважливіше положення про повернення пільг видавцям, які випускають не менше 70 % обсягу продукції державною мовою, – те, що ми називаємо “українською сутністю” цих документів.

9 листопада 2000 р. підписано Указ Президента “Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження”. Однак і цього разу він не “запрацював”. Водночас розгляд Законопроекту був перенесений на січень 2001 р.

3.Стриманий оптимізм 2001–2003 рр. Ці роки для вітчизняного книговидання стали періодом надій і водночас значних розчарувань.

Зокрема, великі сподівання покладали видавці на Законопроект “Про внесення змін та доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи”, який з великими труднощами прийняли лише 22 березня 2001 р. Однак, через кілька днів стався безпрецедентний у законодавчій практиці випадок: Закон, за який проголосувала конституційна більшість депутатів, був відкликаний.

Цей Закон прийняли у травні того ж року. Проте, як підкреслювалося на Всеукраїнських зборах видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів (червень, 2001 р.), працівників галузі в черговий раз ошукали. Документ вийшов усіченим, переполовиненим, несприятливим для започаткування кардинальних змін. До того ж, термін його дії надто обмежений в часі – до 1 січня 2003 р.

Важлива деталь. В остаточній редакції термін дії Закону визначено так: “…тимчасово до 1 січня 2003 р…”, тоді як у попередніх проектах чітко зазначалося, що “…Закон набирає чинності з дня його опублікування й діє до 1 січня 2006 р.”.

Як зазначає М. Сенченко, “при жорсткому контролі Кабінету Міністрів і Держкомінформполітики за безумовним виконанням Закону й Указу Президента не тільки в центрі, а й на місцях, та оперативному реагуванні на ті неузгодженості, що потребують організаційного та законодавчого вирішення, можна очікувати протягом 2-3 років зростання випуску книг за тиражами до 100 млн. примірників з поступовим поверненням вітчизняних видань у ті жанрові ніші, з яких вони вже фактично витіснені російською книгою. І тільки через 5 років можна говорити про відносний паритет, принаймні за кількістю видань на душу населення української та російської книги. Потрібно не менше 5 років, щоб Україна повернула втрачені позиції у національному інформаційному просторі…”.

Видавцям же давалося всього 20 місяців – час, за який практично нічого суттєвого не можна зробити.

Президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів (УАВК) О. Афонін подає конкретні прізвища представників законодавчої вла­ди – Альошина, Суслова, Терьохіна, які, фактично, зруйнували спроби зрів­ня­ти законодавче поле України й Росії щодо пільг на друковане слово.

І все ж, з кінця 2001 р. простежуються деякі позитивні зрушення. Так, з листопада діє міжвідомча група, яка займається розглядом стану книговидання і книгорозповсюдження в Україні і вибудовує основну базу для постанов, виконавчих і законодавчих рішень тощо.

На VIII львівському Форумі видавців (вересень 2001 р.) представники УАВК зібрали 3,5 тисячі підписів за деякі зміни в законах і постановах, пов’язаних з книговидавничою справою. Проте реальних результатів було досягнуто аж через рік, коли 28 листопада 2002 р. Верховна Рада прийняла проект Закону України “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”.

Усі причетні до друкарства з нетерпінням очікували затвердження цього документу, який визначає засади державної підтримки книговидавничої справи в Україні і спрямований на подолання кризи у вітчизняному книговиданні та створення сприятливих умов для його розвитку.

За останні роки це був перший конкретний результат тривалої напруженої праці широкого кола фахівців з книговидання. Ініціатором та основним розробником законопроекту виступив Держкомінформполітики на чолі з І. Чижем.

Важливо наголосити на тих основних засадах, що визначають сутність цього законопроекту:

1. Визнання духовної та освітньої ролі книги в суспільстві.

2. Спрямування лише на підтримку української книги, що робить Закон чітко визначеним.

3. Створення оптимальних умов для відродження національного книговидання. З метою реального здешевлення української книги, а також з ціллю вивільнення необхідних обігових коштів для підтримки усієї галузі передбачається звільнення від ПДВ всієї технологічної ланки створення книги – від підготовки видання до його поліграфічного виготовлення та розповсюдження.

4. Звільнення від ПДВ та митних зборів сировини, матеріалів та обладнання, які не виробляються в Україні і ввозяться на її митну територію для використання у видавничій діяльності та діяльності з виготовлення видавничої продукції.

5. Сфера дії Закону поширюється на всі три складові частини видавничої справи: видавничу діяльність, виготовлення та розповсюдження виключно книжкової продукції.

Отож, книговидання в Україні повинно було вступити у якісно новий етап розвитку, який концептуально змінював пріоритети книги як явища культурного і духовного.

Але ейфорія з приводу прийняття Закону України “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні” знову закінчилася розчаруванням. Президент, який тривалий час нібито послідовно й настійно підтримував своїми указами та ініціював проекти законів щодо надання пільг книговидавцям України, наклав вето на Закон, майже одностайно прийнятий депутатами. Коли Л. Кучма не підписав і другий варіант Закону, прийнятого депутатами, зміст якого повністю відповідав пропозиціям Президента, галузь опинилася у стані, який можна охарактеризувати шоковим. Стало зрозуміло, що на законодавчому і видавничому теренах з’явилися нові гравці.

Видавці були у “підвішеному стані” і не знали, в якому правовому полі вони будуть працювати. Але Верховна Рада змогла подолати опір президентського оточення. Пільги, що діяли у 2002 р., було продовжено, однак, визначено, що новоприйнятий Закон почне діяти лише з 1 січня 2004 р., а не з 2003 р., як планувалося одразу. 20 листопада 2003 р. прийнято новий Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні”.

Проте, Закон про підтримку книговидавничої справи так і не почав діяти з 1 січня 2004 р. Оскільки ухвалення іншого Закону – “Про Державний бюджет на 2004 р.” – фактично призупинило дію Закону про державну підтримку книговидавничої справи з 1 січня 2004 р. Стаття 80 Закону “Про Державний бюджет України на 2004 р.” містить припис – “зупинити на 2004 р. дію Закону України “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”. Згідно з логічним тлумаченням, щоб зупинити дію акту, спочатку необхідно, аби цей акт набув чинності. У даному випадку обидва моменти (введення Закону в дію та її зупинення) припадають на один день – 1 січня 2004 р.

Таким чином, закон про державну підтримку книговидавничої справи в Україні став черговою жертвою практики бюджетного законотворення, що передбачає внесення змін до податкового законодавства законами про Державний бюджет на відповідний період всупереч прямій забороні Закону про систему оподаткування.

Негативні наслідки не забарилися. У 2003 р. видано 13 805 назв книг накладом 39 млн. 462,9 тис. примірників, що на 10,9 % більше за назвами, але на 17, 6 % менше від загального числа видань 2002 р. Причому більшу частину накладу – понад 23 млн. – становлять навчальні підручники та методичні посібники. Після катастрофічного 1999 р. цей рік став другим за найменшою кількістю випущеної продукції.

У результаті законодавчих перипетій нині на книжковому ринку спостерігається суттєве підвищення цін на вітчизняну друковану продукцію, що значно уповільнює її реалізацію і водночас створює додаткові можливості зарубіжній літературі. Таким чином, книжкова галузь вступила у новітній етап видавничої кризи.

Дата добавления: 2014-01-07