Класифікація та форми вираження звичаю

Звичай слід відрізняти від звичаєвості, узвичаєння (рос. — обьїкновение) і від прийнятого порядку.

Звичаєвість (узвичаєння) — це, на відміну від звичаю, таке правило поведінки, про дотримання якого прямо домовились сторони у своєму договорі або мають його на думці. За таких підстав звичаєвість може застосововуватись судом лише тоді, коли вона прямо визначена у спірному договорі або доведені наміри сторін керуватись нею. На думку росій­ських вчених, такою звичаєвістю стають і загальновизнані оприлюднені звичаї, якщо на обов'язковість їх застосування прямо вказали сторони у договорі: наприклад, Оттавська конвенція 1988 року про міжнародні фак­торингові операції, що так і не набула чинності, проте оприлюднена як певна кодифікація звичаїв ділового обороту.

Прийнятий порядок — це практика взаємовідносин, що вже трива­лий час існують між сторонами спірного договору. Наприклад, сторона є постійним виконавцем певних послуг для замовника за договорами про юридичне обслуговування, що періодично переукладаються. При цьому факт надання таких послуг завжди посвідчувався актами за формою, проти якої сторони не заперечували. Отже, якщо надалі виникне спір про форму такого акта за умови, що чинне законодавство і договір певної форми не встановлюють, суд може послатися на договірну прак­тику, яка раніше склалася з цього приводу між сторонами спору. Зрозу­міло, що в цьому випадку прийнятий сторонами порядок не повинен прямо суперечити чинному законодавству. Такий порядок не є звичаєм, оскільки стосується і склався у практиці лише окремих осіб.

Звичаєвості (узвичаєння) і прийнятий порядок не є джерелами права, хоча за конкретними справами можуть мати більшу юридичну силу.

Проблемним питанням судової практики може стати розмежування між звичаєм та узвичаєнням, тим більше, що узвичаєння може перетво­ритись на звичай.

На окрему увагу заслуговують звичаї, що засновані на нормах релігії, яка домінує у певному суспільстві. Так, деякі постулати ісламу забороня­ють стягувати відсотки за борговими зобов'язаннями. Однак, на нашу думку, практичне застосування подібних норм ускладнюється конститу­ційними нормами про свободу совісті, плюралізм тощо. У цілому ж це питання потребує додаткового вивчення і досліджень [1; ].

На думку окремих авторів, за формою вираження звичаї слід поді­лити на 2 основні групи:

· звичаї, що зафіксовані у відповідних документах;

· звичаї, що не зафіксовані у відповідних документах, тобто правові аксіоми.

Прикладом звичаїв першої групи можуть слугувати різноманітні кодифікації етичних норм, прийняті деякими професійними корпораціями в Україні, наприклад Кодекс честі Професійної асоціації реєстраторів і депозитаріїв або збірники звичаїв міжнародного торгово­го обороту (Йорк-Антверпенські правила про загальну аварію, 1994). У цьому контексті поширеною є така помилка. Подекуди не розрізняють різні джерела права. З одного боку, це міжнародні договори, що рати­фіковані Україною і стали частиною її національного законодавства, або рекомендаційні положення норм міжнародного права, що прямо вклю­чені до чинного законодавства України (наприклад, ч. 4 ст. 265 ГК пере­творює Інкотермс на обов'язковий для договорів поставки нормативно-правовий документ). Подібні правові акти не є звичаями у розумінні ст. 7 ЦКУ і обов'язкові для застосування судом як чинне законодавство. Від них слід відрізняти ті міжнародні акти, що не ратифіковані Україною, втім, саме вони і можуть містити звичаї у контексті ст. 7 ЦКУ. Але у цьому випадку суд має виконати вимоги ч. 2 ст. 7 ЦКУ і перевірити, чи не суперечать такі акти цивільному законодавству України або самому договору, що є предметом спору.

До другої групи звичаїв автори часто включають правові аксіоми, що ніде прямо не зафіксовані, але завжди беруться до уваги сторонами договорів, наприклад: «Усні переговори самі по собі не породжують правові наслідки» або «Спеціальний закон має перевагу над загальним законом» тощо. Помилковою є оцінка деякими авторами як правових аксіом таких постулатів: «Двічі за одне й те ж не відповідають», «Не­знання законів не звільняє від відповідальності». Насправді ці норми прямо включені до Конституції України (відповідно ст. 61 і 68), отже, є нормами конституційного права, а не правовими аксіомами.

Іншою загальноприйнятою класифікацією звичаїв є така:

· міжнародні звичаї;

· норми звичаєвого права;

· судовий звичай;

· звичаї ділового обігу (обороту). Цей перелік не є вичерпним.

З огляду на вимоги процесуального законодавства (належність і допустимість доказів за Господарським процесуальним кодексом Укра­їни, далі — ГПК) і теорію доказів взагалі — скоріш за все, судова прак­тика не сприйме посилання сторін на звичаї, не зафіксовані у якихось письмових документах. І це зрозуміло, бо, посилаючись на якісь звичаї у своєму рішенні, суд має вказати достовірне джерело такої інфор­мації, а не лише відповідні пояснення сторін. Інакше важко дати належ­ну оцінку і встановити об'єктивну наявність ознак правового звичаю відповідно до вимог ст. 7 ЦКУ. При цьому слід розрізняти джерело правового звичаю (форма вираження правових норм) і письмовий до­каз його наявності у контексті ст. 36 ГПК. Інколи на практиці ці поняття можуть співпадати.

Можна спрогнозувати використання у судах таких письмових доказів наявності певних звичаїв:

· відповідно до ч. 2 ст. З Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» — ТТП мають надавати інформацію про звичаї та пра­вила торгівлі в Україні і зарубіжних країнах;

· звичаї міжнародного торгового обороту;

· кодифікації звичаїв у певних галузях господарської діяльності, що здійснюється відповідними громадськими об'єднаннями підприємців, — водночас самі є джерелом права;

· опитування громадської думки (така практика використовується під час розслідування органами Антимонопольного комітету України справ про недобросовісну конкуренцію).

Наведені варіанти дій дають змогу надати суду певний письмовий документ (довідку або висновок ТТП, рішення громадського об'єднання підприємців про затвердження зводу правил поведінки та звичаїв у певній галузі господарювання тощо). Задача суду полягатиме у з'ясуванні того, наскільки ці документи відповідають вимогам ст. 7 ЦКУ.

4. Міжнародні договори

Міжнародні договори набувають особливого значення для регулювання відносин, що складають відносин в сфері торгівлі. Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.

ЦК України формулює правило пріорітетності застосування норм міжнародних договорів перед нормами внутрішнього законодавства: якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Можна виділити наступні групи міжнародних договорів, що безпесереднь містять норми, які врегульовують відносини в сфері торгівлі:

· Конвенції з питань міжнародної торгівлі.

До їх числа відносяться Гаагська конвенція про право, застосовне до міжнародної купівлі-продажу рухомих матеріальних речей, 1955 року Гаагська конвенція про право, застосовне до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами, 1958 роки і Конвенція про право, застосовне до міжнародної купівлі-продажу, 1986 роки. На відміну від цих конвенцій, що містять одноманітні норми колізійного характеру, в 1964 році в Гаазі була укладена Конвенція про одноманітний закон про міжнародну купівлю-продаж товарів, покликана ввести в країнах - її учасницях уніфіковані матеріальні норми в області зовнішньоторговельної купівлі-продажу. Ці конвенції, так само як і підписана в Гаазі Конвенція про висновок договорів міжнародної купівлі-продажу 1964 року, не одержали широкого вживання.

В 1980 році на конференції у Відні була підписана Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Конвенція покликана замінити собою вказані вище Гаагські конвенції 1964 року. Конвенція набула чинності з 1 січня 1988 р.

В 1974 році в Нью-Йорку була укладена Конвенція про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів, а в 1980 році - Додатковий протокол до неї, який привів деякі положення цієї конвенції у відповідність з Конвенцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів.

В 1983 році на конференції в Женеві була укладена Конвенція про представництво при міжнародній купівлі-продажу товарів.

В 1988 році на конференції в Оттаві - Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг.

· З питань торгового мореплавства.

До їх числа відносяться: Конвенція для об'єднання деяких правил щодо зіткнення судів 1910 року. Конвенція для об'єднання деяких правил щодо надання допомоги і рятування на морі 1910 року. Висновок цих конвенцій поклав початок цілої серії брюссельських конвенцій по морському праву, підготовлених Міжнародним морським комітетом (ММК) і прийнятих на дипломатичних конференціях в Брюсселі.

Найважливіші з них - Конвенція про уніфікацію деяких правил про коносамент 1924 року і протокол до неї 1968 роки; Конвенція про обмеження відповідальності власників морських судів 1957 року; Конвенція про уніфікацію деяких правил щодо відповідальності, що виникає із зіткнення судів внутрішнього плавання, I960 року. На конференції в Гамбурзі була підписана Конвенція ООН про морське перевезення вантажів 1978 року (Гамбургські правила). В результаті діяльності ЮНКТАД в Женеві в 1974 році була підписана Конвенція про Кодекс поведінки лінійних конференцій [2; ].

-3-

Суб'єктний склад сфери торгівлі різноманітний і складний. Будучи відкритою системою, ця сфера легкодоступна для багатьох видів суб'єктів господарювання незалежно від організаційно-правового статусу, форми власності або відомчої на­лежності. На відміну від інших систем, тут можуть функціонувати як юридичні, так і фізичні особи. При цьому на відміну від господарського права, де субєктом господарювання може бути лише фізична особа – підприємець, в торговому праві називається спеціальний субєкт – фізична особа – не підприємець.

Фізичні особи — субєкти підприємницької діяльності: громадяни України або іноземці, які набувають статусу суб'єкта торговельної діяльності після їх державної реєстрації. Як правило, підприємці не створюють юриди­чну особу, а виступають як приватні підприємці.

Юридичною особою визнається організація, підприємство, які наділені відо­кремленою власністю і можуть відповідати майном за свої зобов'язання. Юридична особа повинна мати самостійний баланс, поточні рахунки, від свого імені виступати в суді, набувати майнові і немайнові права. Суб'єкт господарюван­ня набуває права юридичної особи лише після його державної реєстрації. Юридичні особи виступають як самостійні суб'єкти права. Що сто­сується філій, представництв, різних видів господарських асоціацій, то вони цим статусом не володіють, оскільки не є юридичними особами.

Окрім того, в сфері торгівлі можна виділити спеціального субєкта – платника податку на промисел. Платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства (надалі — громадяни) як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні, якщо вони не зареєстровані як суб’єкти підприємництва і здійснюють несистематичний, не більше чотирьох разів протягом календарного року, продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів (надалі — товари).

Не декларується та не оподатковується продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва, а також продаж автотранспортних засобів, які перебувають у приватній власності громадян, якщо вони реалізуються один раз протягом року.

Податок на промисел сплачується у вигляді придбання одноразового патенту на торгівлю, вартість якого визначається на підставі вказаної платником сумарної вартості товарів і ставки податку. Сума податку за невикористаним патентом поверненню не підлягає.

-4-

Реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється за принципом "єдиного вікна", який наведено на схемі.

*Електронну версію реєстраційної картки (форма N 1, затверджена наказом Держпідприємництва від 09.06.2004 р. N 67) у зручному для заповнення вигляді можна скачати в Інтернеті за адресою: http:// www.pechersk.kiev-city.com.ua/ukr/F01.rar.

З схеми видно, що дані про суб'єкта господарювання вносяться до бази даних (Єдиний державний реєстр) один раз і однією особою - держреєстратором. Решта органів є користувачами цієї інформації

Перераховані в схемі документи подаються засновником або уповноваженою на те особою особисто за наявності паспорта й відповідної довіреності. Наведений перелік є вичерпним, і від вас не мають права вимагати інших документів. При цьому слід мати на увазі, що у разі подання документів, оформлених з порушенням чинного законодавства, держреєстратор повертає їх без розгляду.

Документ про реєстрацію (довідку з органів статистики, довідку за формою N 4-ОПП, повідомлення, страхове свідоцтво) у відповідному органі (органах статистики, ДПС, Пенсійного фонду, фондах соцстрахування) може бути видано представнику новоствореного підприємства особисто (для цього необхідно з'явитися до відповідного органу) або направлено листом з повідомленням про вручення.

Держреєстратор зобов'язаний зареєструвати підприємство протягом 3 робочих днів. Реєстрація в решті органів має здійснюватися в строк, що не перевищує 10 робочих днів.

Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою системи національних класифікаторів. КВЕД розроблено на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 04.05.93 р. N 326 “Про Концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики”. Розроблення КВЕД здійснено на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяльності Європейського Союзу — Nomenclature of Activities European Community (NACE, Rev.l, mod.7).

Код виду діяльності є одним з основних показників стратифікації статистичної сукупності для організації суцільних та вибіркових статистичних спостережень і основним його призначенням є забезпечення:

- статистичного обліку підприємств і організацій за видами економічної діяльності у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України (ЄДРПОУ);

- проведення статистичних обстежень економічної діяльності та аналізу статистичної інформації на макрорівні (складання міжгалузевого балансу виробництва і розподілу товарів та послуг відповідно до системи національних рахунків);

- зіставлення національної статистичної інформації з міжнародною шляхом застосування єдиної статистичної термінології, статистичних одиниць та принципів визначення та зміни видів економічної діяльності підприємств та організацій.

Об’єктами класифікації в КВЕД є види економічної діяльності статистичних одиниць (юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців тощо), які на вищих рівнях класифікації групуються у галузі.

У Господарському кодексі України та статистичних класифікаціях термін “галузь” визначається як діяльність сукупності виробничих (статистичних) одиниць, що беруть участь у переважно однакових або подібних видах економічної діяльності.

Користуючись терміном “галузь”, треба враховувати, що подібність видів діяльності не є чітко визначеною категорією і для різних цілей може розглядатись як в більш загальному, так і в конкретному контексті. Так, наприклад, цілком правомірно розглядати як галузі економіки у загальному контексті сільське господарство та промисловість. В той же час, зважаючи на ознаку подібності здійснюваних видів діяльності, металургійне виробництво, вугільна промисловість чи виробництво харчових продуктів мають підстави також розглядатись, як окремі галузі економіки.

51 – оптова торгівля

52 – роздрібна торгівля

Основний вид діяльності є визначальною ознакою у формуванні сукупностей статистичних одиниць для проведення статистичних спостережень. Основний вид діяльності може бути змінений органами державної статистики на підставі даних державних статистичних спостережень.

Тобто, класифікація видів економічної діяльності є статистичним інструментом для впорядкування економічної інформації. В той же час, класифікація є механізмом спільної мови, що має використання у багатьох інших, не статистичних сферах: соціальне та податкове регулювання, система тарифів, торгові угоди тощо. Важливо, щоб користувачі в інших сферах були свідомі відносно того, що для використання в інших цілях класифікація може бути не завжди адаптованою повною мірою. Отже, класифікація може не відповідати всім можливим потребам. У зв’язку з цим можуть виникати спори стосовно юридичного використання коду КВЕД. Слід мати на увазі, що наданий органами державної статистики код виду діяльності не створює само по собі прав чи обов’язків для підприємств та організацій, не тягне жодних правових наслідків як такий. Код виду діяльності не обов’язково є достатнім критерієм для виконання умов, передбачених нормативними актами. При застосуванні нормативних актів чи контрактів, код виду діяльності є припущенням, а не доказом. Наприклад, згідно з Законом України “Про охорону здоров’я”, аптеки відносяться до закладів охорони здоров’я, а за визначенням виду економічної діяльності відповідно до КВЕД, аптеки здійснюють торгівлю фармацевтичними товарами. Це означає, що форми звітності та показники, за якими здійснюються статистичні спостереження за діяльністю аптек, визначаються статистиками торгівлі. В той же час, на аптеки розповсюджуються встановлені законом податкові пільги закладів охорони здоров’я.

-5-

Глава 12 Кодексу про адміністративні правопорушення присвячена адміністративним правопорушенням в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності

Дата добавления: 2014-01-07