Галицько-Волинська держава. 15 страница

3. Розгортання державотворчих процесів. Становлення владних структур, прийняття Конституції України

В Україні після проголошення незалежності певний час діяли органи влади, сформовані за СРСР та УРСР (правонаступність). За підрахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території суспільні відносини у н/г на 80% регулювалися союзним законодавством, а у всьому правовому регулюванні - 90%.

Необхідною умовою становлення України як демократичної правової держави було прийняття нової Конституції, формування власних органів влади та власної партійно-політичної системи.

Важливими віхами на шляху розбудови незалежної держави стало запровадження атрибутів державності:

1. Фіксація кордонів (4.11. 1991р. прийнято Закон „Про державний кордон України”)

2. Визначення громадянства(8.10. 1991р. прийнято Закон „Про громадянство України”)

3. Визнання національної символіки як державної (січень-лютий 1992р. низкою постанов ВР затвердила державним гімном мелодію М.Вербицького „Ще не вмерла Україна”, синьо-жовте знамено – державним прапором, а тризуб – малим гербом України).

4. Запровадження власної грошової одиниці (1992р. – започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 21 вересня 1996р. – введено гривню).

5. Створення власних збройних сил (6.12. 1991р. прийнято Закон „Про Збройні сили України”, а потім пакет інших документів. Україна проголошувалася нейтральною, позаблоковою, без'ядерною державою. До 1994р. із території України було виведено всю ядерну зброю).

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності – лише початок розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції – трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже суть „розбудови держави” полягає в перетворенні уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним напрямком державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Було запроваджено посаду Президент України (5.07 1991р. прийнято відповідний закон; спочатку Президент був главою держави і главою виконавчої влади).

Майже з самого початку новий механізм влади почав давати збої: або пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Тому виникає двовладдя, а згодом і протистояння трьох центрів влади: Президента, ВР, уряду, а на місцях – між радами та держадміністраціями.

Протистояння Президент - ВР призвело до дострокових виборів у березні 1994 р. нового складу ВР, а у червні-липні Президента. Президентом із семи кандидатур було обрано Л.Кучму.(У другому турі за Л.Кучму проголосувало понад 52% виборців, а за Л.Кравчука - 45%)

Новообраний президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а ВР активізувала свою законотворчу діяльність.

Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституційний процес -розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей.

Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв'язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституція України була прийнята. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.

Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (розділ 15 містить перехідні положення).

Конституція України є демократичною і має найвищу юридичну силу. Вона визначає базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави. Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України.

З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. Законотворчість розгорнулася у двох напрямах – підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі, та трасформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р.

В країні формується багатопартійність.

4. Політичне життя в Україні. Вибори до Верховної Ради України в 1994, 1998, 2002, 2006, 2007 рр. Вибори Президента України 1999, 2004, 2010 рр.

27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримала КПУ - 96 (до них слід додати ще 5 членів Компартії Криму), Рух - 20, СелПУ - 18, СПУ - 14. Інші партії спромоглись провести до Верховної Ради від 1 до 9 своїх представників. Таким чином, вибори засвідчили домінування лівих сил. 18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні-липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма. Його кандидатуру підтримали східні й південні регіони України та Крим.

Вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху і зміна влади у пострадянських державах може відбуватися мирним демократичним шляхом.

У період правління Л. Кучми здійснювалися певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва. Лише наприкінці періоду перебування його при владі відбулись деякі позитивні зрушення.

Прийняття Верховною Радою Конституції України (28 червня 1996р.) та введення національної грошової одиниці гривні (вересень 1996 р.) стали позитивними зрушеннями у становленні незалежної України.

У період 1994-1999 рр. в Україні змінилося чотири уряди, що свідчить про незначні успіхи в економічній політиці. Відчутного удару по українській економіці завдала фінансова криза восени 1998 р., що мала як внутрішні, так і зовнішні причини.

Важливою подією стали вибори до Верховної Ради (березень 1998 р.), які проходили за новою виборчою системою - змішаною (пропорційно-мажоритарною). З 450 депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій або виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Підсумки голосування знову засвідчили домінування лівих партій.

За підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі чотиривідсотковий бар'єр, що був встановлений у виборчому законі, з 30 виборчих блоків подолали КПУ(24,65 %; 84 депутатські мандати). Народний рух України (9,4 %; 32), виборчий блок СПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну!» (8,6 %; 29), Партія зелених України (5,4 %; 19), Народно-демократична партія (5 %; 17), Всеукраїнське об'єднання «Громада» (майже 4,7 %; 16), Прогресивна соціалістична партія України (4 %; 14).

Головою Верховної Ради було обрано представника блоку СПУ і СелПУ О. Ткаченка.

Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999 р. До бюлетеня Центрвиборчком заніс тринадцять прізвищ кандидатів у Президенти. Кожен із кандидатів висловлював впевненість у перемозі і демонстрував готовність взяти на себе відповідальність за долю країни. Чотири кандидати - Є. Марчук. О. Мороз. В. Олійник та О. Ткаченко, зустрівшись у Каневі, закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак «канівська четвірка» не змогла здійснити задумане, а до неї більше ніхто не приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради України О. Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України П. Симоненка.

У день виборів у голосуванні взяли участь 70 % виборців. Після підрахунку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено зайняв діючий Президент Л. Кучма, а друге - Л. Симоненко, третім був О. Мороз, четвертою - Н. Вітренко. Шість кандидатів не набрали 1 % голосів. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування - 14 листопада.

Цікавість до другого туру президентських виборів не знизилася, а навіть зросла. Президентом України вдруге було обрано Л. Кучму. За нього проголосувало 56 % виборців, а за П. Симоненка - близько 38 %. Більшість виборців голосували проти повернення комунізму, а не за Л. Кучму.

Президентські вибори в Україні переконливо довели незворотність процесів, що були започатковані проголошенням незалежності, і подальшу дискредитацію ідеї побудови соціалізму (комунізму).

Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем'єр-міністром України призначено В. Ющенка, тодішнього голову Національного банку України, що мав репутацію реформатора. За період його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення: розпочалось економічне зростання після десяти років падіння. За період своєї діяльності уряд Ющенка зазнавав значного тиску з боку різних політичних сил і фінансово-промислових груп. Показовою в цьому плані була доля міністра паливно-енергетичного комплексу Ю. Тимошенко, якій вдалось дещо стабілізувати становище в галузі й розв'язати значну частину накопичених проблем. Проте ця діяльність постійно критикувалася, і зрештою вона була усунута і проти неї відкрили судову справу.

Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламентської не комуністичноїбільшості в кількості 237 депутатів. - відбулася „оксамитна революція” – створено не комуністичну більшість, обрано нове керівництво парламенту (І.Плющ, В.Медведчук, С.Гавриш).

Протистояння між Президентом та ВР, прагнення Президента посилити владні повноваження зумовили проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму на який було винесено питання недовіри ВР, права Президента на розпуск ВР у разі не сформованості протягом місяця після виборів у ній постійно діючої парламентської більшості, скасування депутатської недоторканості, скорочення складу парламенту до 300 осіб, формування двопалатного парламенту, прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Понад 80 % виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за двопалатний парламент, скорочення числа депутатів з 450 до 300, ліквідацію права депутатської недоторканності, право Президента достроково припиняти повноваження ВРУ, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості або протягом трьох місяців не зможе затвердити підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України.

Виконання рішень референдуму поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції і виборчого закону. Проте цей процес через різні причини гальмувався.

Але восени 2000 р. у суспільстві знову загострюється політичне протистояння, приводом до якого стали події навколо загибелі журналіста Г.Гонгадзе та „касетний” скандал, пов'язаний із записами розмов посадовців у президентському кабінеті (записи майора СБУ О. Мельниченка). Активізується правоцентристська опозиція, знову з'являються наметові містечка опозиціонерів, рух „Україна без Кучми!” 9 березня 2001 р. відбулися зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Проте домогтись свого опозиція не змогла. Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад, владі вдалось подолати кризу, але її авторитет був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном.

Важливою подією політичного життя країни у 2000-2001 рр. було перегрупування політичних сил в країні, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. У січні 2001р. було відправлено у відставку Ю. Тимошенко, а 26 квітня 2001 р.- увесь уряд В. Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції режиму Кучми. Упродовж осені-зими 2001р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».

Вибори у березні 2002 р. відбувалися за мішаною виборчою системою. За підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі з 30 виборчих блоків чотиривідсотковий бар'єр подолали: блок «Наша Україна» на чолі з В.Ющенком. (23,55 %), Комуністична партія України (20,01 %), Блок «За єдину Україну!» (11,79 %). Блок Юлії Тимошенко (7,25 %), Соціалістична партія України (6,87 %), Соціал демократична партія України (об'єднана) 6,27 %.

28 травня 2002 р. було обрано керівництво ВРУ: голова - В. Литвин («Єдина Україна»), перший заступник - Г. Васильєв («Єдина Україна»), заступник - О. Зінченко (СДПУ(о)).

Фракція «Єдина Україна» виявилась нежиттєздатною і вже в червні 2002 р. розпалась на шість фракцій: «Партія регіонів» (52 депутати), «Трудова Україна» (31), «Партія промисловців і підприємців» (20), «Народовладдя» (17), «Аграрії України» (17), «Демократичні ініціативи» (15). Проурядові фракції, за рахунок депутатів, що обиралися в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим нівелювавши перемогу опозиції.

2002-2004 рр. пройшли у гострій політичній боротьбі. Л. Кучма намагався реалізувати політичну реформу, яка передбачала перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент-Прем'єр-міністр-Верховна Рада. Проте всі проекти і комбінації не знайшли підтримки в парламенті.

Президентські вибори 2004 р «Помаранчева революція».

Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали переломними в історії України. Тривалий час була не зрозумілою позиція чинного Президента України Л. Кучми. Зрештою Л. Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України В. Янукович. Для створення його позитивного іміджу було задіяно всі можливі і неможливі засоби: від прямого використання адмінресурсу до відкритого поширення неправдивої інформації. Використовуючи своє службове становище В. Янукович вжив ряд популістських заходів, зокрема, пенсіонерам було надано доплату до пенсій, підвищено заробітну плату.

Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» В. Ющенка, колишнього голови Національного банку України, Прем'єр-міністра у 2000-2001 рр.

Однією з особливостей передвиборчої кампанії було висування великої кількості кандидатів у Президенти України. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком.

Під час проведення виборів виявилась заангажованість Центральної Виборчої Комісії на чолі з С. Ківаловим, яка впродовж 10 днів не оприлюднювала остаточні результати голосування. Крім того, з'ясувалося, що робота комп'ютерної мережі ЦВК зазнала зовнішнього втручання.

У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко (39,26 % голосів), В. Янукович (39,11 %), О. Мороз (5,82 %), П. Симоненко (4,97 %), Н. Вітренко (1,53 %), А. Кінах (0,93 %). Такий розподіл голосів не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів - 21 листопада 2004 р. за участю В. Ющенка і В. Януковича. Після першого туру про свою підтримку Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко.

Голосування другого туру відбулося зі значними фальсифікаціями і махінаціями на користь кандидата від влади. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва - майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву Помаранчева революція.

Незважаючи на народні протести, на те, що Верховний Суд України та суди інших інстанцій ще не розглянули скарги команди кандидата у президенти В. Ющенка, ЦВК, не взявши до уваги жодної скарги, 24 листопада о 18.30 оголосила переможцем виборів В. Януковича.

Така неприхована зневага і несправедливість сприяли радикалізації дій протестуючих.

Того ж дня до Києва почали звозити і прихильників В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які спробували створити власне наметове містечко навпроти будівлі Кабінету Міністрів України.

У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи.

Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів оголошених ЦВК до моменту прийняття свого рішення.

27 листопада відбулося засідання ВРУ, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, про визнання факту фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори.

Прихильники кандидата у президента В. Януковича взяли курс на сепаратизм, на розкол країни. З'їзд депутатів всіх рівнів у Сєвєродонецьку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали регіональні лідери Донецької, Луганської та Харківської областей. Водночас у західних і центральних регіонах країни місцеві ради прийняли рішення про визнання Президентом України В. Ющенка.

Для розв'язання складної ситуації з посередницькою місією до України прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма і кандидати у президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України. Своїм рішенням від 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених Центральною Виборчою Комісією (ЦВК) 24 листопада 2004 р., і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.

Щоб унеможливити під час переголосування масові фальсіфікації, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у ВРУ у пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (політична реформа), які передбачали перерозподіл владних повноважень між ВРУ, Президентом України і Прем'єр-міністром з вересня 2005 р. Також голосувався у першому читанні проект про реформування системи місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважною більшістю депутатів. Відразу ж у сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. Також ВРУ затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович.

Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів - 12 тис. осіб, які засвідчили демократичний характер голосування 26 грудня.

Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців за В. Януковича - 44,21 %. Інаугурація нового Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня 2005 р.

Прем'єр-міністр: лютий-вересень 2005р. – Ю.Тимошенко, з вересня 2005р.по червень 2006р. – Єхануров.

Вибори до ВРУ 2006р. проходили за партійно-пропорційною системою. До ВРУ пройшли Партія регіонів (В.Янукович, бл 33%), БЮТ (Ю.Тимошенко, бл.24%), „Наша Україна” (бл., почесний голова В.Ющенко,14%), СПУ (О.Мороз, бл. 7%), КПУ (П.Симоненко, бл. 5%). Переговори „помаранчевих партій” (БЮТ, СПУ в „Наша Україна”) протягом квітня –червня про створення коаліції виявилися безрезультативними, у липні було утворено парламентську більшість у складі Партії регіонів, СПУ та КП. Головою ВРУ став О.Мороз, уряд очолив В.Янукович.

Згідно з офіційними результатам, у Верховну раду V скликання пройшли:

• Партія регіонів (186 мандатів)
• Блок Юлії Тимошенко (129)
• Народний союз «Наша Україна» (81)
• Соціалістична партія України (33)
• Комуністична партія України (21)

Зазначимо для порівняння, що у 2002 році з 33 партій і блоків до парламенту потрапило шість (при 4%-ому виборчому бар'єрі), а в 1998 році до Верховної Ради потрапило вісім політичних сил.

ЦВК оприлюднила результати виборів 15 жовтня 2007 року. Нижче подається таблиця, а також діаграми, що ілюструють ці результати:

Ці парламентські вибори відбулися 30 вересня 2007 року за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

Партії та блоки Голосів % Місць +/- Партія регіонів 8013918 34,37 175 -11 Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) 7162174 30,71 156 +27 Блок «Наша Україна - Народна Самооборона» (НУНС) 3301012 14,15 72 -9 Комуністична партія України (КПУ) 1257397 5,39 27 +6 «Блок Литвина» 924568 3,96 20 +20 Соціалістична партія України (СПУ) 668185 2,86 0 -33

5 грудня 2007 року Головою ВРУ обрано 227 голосами при 226 необхідних народний депутат фракції "Наша Україна-Народнаї самооборона" Арсеній Яценюк.

Було сворено уряд на чолі з Ю. Тимошенко.

Результати повторного голосування з виборів Президента України 7 лютого 2010 року:

ТИМОШЕНКО Юлія Володимирівна – 11593357

ЯНУКОВИЧ Віктор Федорович – 12481266

– відсоток голосів виборців, поданих за кожного кандидата на пост Президента України, у відношенні до кількості виборців, які взяли участь у голосуванні:
ТИМОШЕНКО Юлія Володимирівна – 45,47

ЯНУКОВИЧ Віктор Федорович – 48,95

– кількість виборців, які не підтримали жодного кандидата на пост Президента України, – 1113055

– відсоток голосів виборців, які не підтримали жодного кандидата на пост Президента України, у відношенні до кількості виборців, які взяли участь у голосуванні – 4,36.

Створено коаліцію Партія регіонів, Комуністична партія. Блок Литвина.

Прем’єр-міністром став М.Азаров

5. Економічний розвиток незалежної України. Становище в соціальній сфері.

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

Через різні обставина Україна самостійно не обирала своєї моделі переходу до ринку, а була просто втягнута у ринкові перетворення за російським зразком (спільний економічний простір, грошова система...)

Уже навесні 1992р. скорочення обсягу виробництва продукції промисловості на 14,1%, - майже кризова ситуація в економіці: стара система господарювання була підірвана, а нова – ще фактично не створена. На практиці влада вдавалася до адміністративних методів управління. Таким чином. Протягом 1991-1994р.р. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася у кризовій ситуації. Купівельна спроможність населення фактично знизилася у 5 разів. Зросло розшарування населення. Складним був стан справ в сільському господарстві – колгоспи не вписувалися в нові економічні умови, а інші форми господарювання не могли стати основним виробником с/г. продукції.

З 1994р. взято курс на „прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації”. З'явилися, а потім і закріпилися позитивні тенденції та процеси. Було сформовано основні атрибути національної економіки – фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основну економічну інфраструктуру державності. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Розширюється корпоративний та приватний сектор економіки.

Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний і болісний перехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зовнішньої

Позитивні зрушення в економіці 2000-2001 рр.

Ситуація у економіці характеризується певними негативними процесами:

Збереження та поглиблення структурних деформацій(значна частка базових галузей – металургії, енергетики, паливної промисловості, скорочення машинобудування)

Катастрофічний рівень фізичного та морального старіння основних виробничих фондів.

Неактивне використання реального економічного потенціалу.

Низький рівень економічної свободи та високий – економічного ризику.

Загроза безпеці держави у сфері енергопостачання (за рахунок власних джерел Україна задовольняє 47% потреб, значна залежність від Росії)

„Тонізація” та криміналізація економіки (За даними експертів у 2001 р. тіньовий сектор становив 60% економіки).

Загострення проблем у соціальній сфері. Низький рівень життя (17% - індекс купівельної спроможності відповідно до європейських норм, 95 місце серед 175 країн за індексом людського розвитку)

6. Зовнішня політика незалежності України.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності у міжнародних відносинах стало визнання України міжнародним співтовариством.

Самостійну зовнішню політику Україна стала проводити після проголошення незалежності. Принципи зовнішньої політики країни були викладені в Декларації про державний суверенітет (1990 р.) та документі Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.). Воєнна доктрина України - нейтралітет.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництва, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

Основні напрями зовнішньої політики незалежної України - багатовекторність.

В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави в перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію, розраховуючи на порівняно швидку інтеграцію в європейські структури (НАТО, ЄС, НБСЄ-ОБСЄ). Однак швидка інтеграція не відповідала об'єктивним умовам розвитку країни та відповідних структур.

У 1996р. Україна знищила третій за розміром ядерний арсенал світу.

Міжнародні торговельні та економічні зв'язки. Культурне співробітництво.

Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Всесвітній організації охорони здоров'я. Союзі електрозв'язку. З 1972 р. Україна бере участь у програмі ООН з охорони навколишнього середовища - ЮНЄП.

Україна має 5 постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій.

9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і пов'язує з участю в роботі цієї організації подальшу інтеграцію до Європи. Участь делегації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократії та правопорядку в Україні.

Співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітництва дозволила нашій країні одержати гарантії безпеки, поваги до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності з боку Росії, США, Великобританії.

Улітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО- держави НАТО визнали Україну невід'ємною частиною демократичної Європи).

Як країна-співзасновник Ради Євроатлантичного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює міжнародне співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН і за відповідальності ОБСЄ). Україна і держави НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки та запобігання конфліктам, здобуття військової освіти.

У 2000-2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН.

У березні 2001 р. Україна головувала на засіданняхРадиБезпеки ООН, що свідчить про високий рівень міжнародного авторитету нашої держави.

Дата добавления: 2014-01-07