Тема 13. Політика економічного зростання в національній економіці

13.1. Сутність, теорії та моделі економічного зростання національної економіки.

13.2. Фактори й джерела економічного зростання.

13.3. Стратегічні моделі економічного розвитку країн з транзитивною економікою.

13.4. Принципи, напрями й проблеми формування стратегії економічного зростання в Україні.

13.1. СУТНІСТЬ, ТЕОРІЇ ТА МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Економічне зростання – одна з найважливіших проблем, які стоять перед країнами. За його динамікою оцінюють розвиток національних економік, життєвий рівень населення, вирішення проблеми обмеженості економічних ресурсів. Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни.

Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту - товарів і послуг. При розгляді економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і збалансованості його структури.

Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі соціально-економічних як суспільної форми існування продуктивних сил.

Економічне зростання відбувається головним чином у двох напрямках: шляхом збільшення витрат факторів виробництва, таких, як капітал, робоча сила, енергія тощо, або шляхом збільшення продуктивності цих ресурсів унаслідок технічного прогресу. У першому випадку враховується стан виробничого потенціалу, а в другому – стан технології виробництва. Перше із зазначених джерел зростання спирається на виробничий потенціал національної економіки, тоді як друге – на вдосконалення самого процесу виробництва.

Вимірюється економічне зростання темпами зростання або приросту ВВП, національного доходу, ВНП:

де ВВП1 – валовий внутрішній продукт поточного року;

ВВП0 – валовий внутрішній продукт базового року.

Для визначення рівня економічного розвитку використовують і такі показники, як ВВП на душу населення; показники ефективності функціонування економіки, що обчислюються на підставі ВВП; виробництво основних видів продукції на душу населення (рівень розвитку окремих галузей господарства країни);

Міжнародні організації для визначення рівня якості життя використовують індекс людського розвитку. Індекс обчислюють на підставі освітнього рівня населення, середньої тривалості життя і ВВП на душу населення.

Зрозуміти сутність і механізми досягнення економічного зростання допомагає аналіз існуючих теорій і моделей економічного зростання, представленних економістами різних напрямків економічної думки.

Неокласична доктрина економічного зростання формується на базі двох джерел

– теорії факторів виробництва і концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів – праці й капіталу. Неокласична теорія економічного зростання виходить з припущення, що кожний фактор виробництва – праця, земля і капітал є самостійними творцями вартості, тому забезпечує відповідну частку виробленого національного продукт. До цих моделей належать і виробничі функції, які показують взаємозв’язок між обсягом національного продукту і чинниками зростання та їх функціональними залежностями.

Першою виробничою функцією була функція Кобба-Дугласа, побудована в 1928 р., де враховувались дані розвитку промисловості США за 1899-1922 рр.

де Y – ВВП;

А – коефіцієнт масштабності, що показує вплив інших чинників зростання (автономний фактор зростання);

К – обсяг капіталу (середньомісячна вартість основних виробничих фондів);

L – обсяг праці (річний фонд заробітної плати);

б – коефіцієнт еластичності капіталу;

в – коефіцієнт еластичності праці (б і в відображають еластичність, або зміну Y щодо збільшення К і L).

Було обчислено, що А = 1,01 (це значення відповідало середньомісячним темпам зростання ВВП), б – 1/4 і в – 3/4 (ці значення коефіцієнтів відображають частки капіталу і праці у національному доході). Якщо, наприклад, в = 3/4, це означає, що збільшення праці на 4 одиниці зумовить менше збільшення продукту на 3 одиниці.

У ХХ ст. простежувалося декілька закономірностей, що стосуються економічного зростання в розвинутих країнах.

По-перше, затрати праці, виміряні в людино-годинах, зростали повільніше, ніж капітал, що означає підвищення капіталоозброєності.

По-друге, відношення обсягу національного продукту до затрат праці також зростало, що свідчить про підвищення продуктивності праці.

По-третє, відношення капіталу до обсягу продукції, тобто капіталомісткість, не виявляло виразної тенденції.

По-четверте, частки праці й капіталу в національному доході були відносно стабільними.

По-п’яте, простежувалася чітка тенденція до зростання реальної заробітної плати, що означає підвищення рівня життя.

По-шосте, протягом минулого століття національний продукт зростав у середньому на 2-3%. В останній же його чверті ці темпи в розвинутих країнах уповільнились.

По-сьоме, відношення національних заощаджень та інвестицій до ВВП упродовж більшої частини століття було стабільним.

Неокейнсіанці акцентують увагу на проблемах економічної динаміки як важливої теоретичної основи економічної політики держави. Вони повністю сприйняли переконання Кейнса про втрату ринковою економікою здатності до самовідновлення рівноваги і необхідність доповнення ринкового механізму державним регулюванням. Особливість неокейнсіанства полягає у відстоюванні систематичного і прямого, а не спорадичного й опосередкованого, як у Кейнса, впливу держави на економічні процеси. Відбувся перехід від теорій зайнятості, орієнтованих на антициклічне регулювання економіки, до теорій економічного зростання, пошуку умов забезпечення його стабільних темпів.

У своїх моделях вони приходять до загального висновку про

доцільність постійних (стійких) темпів економічного зростання як вирішальної

умови динамічної рівноваги ринкової економіки за повного використання всіх

виробничих ресурсів. Харрод і Домар єдині у визнанні вирішальної ролі інвестицій у забезпеченні зростання доходу, збільшенні виробничих потужностей, вважаючи, що зростання доходу сприяє збільшенню зайнятості, яка, в свою чергу, запобігає виникненню недовантаження підприємств і безробіття. Це підтверджує

безумовне визнання кейнсіанської концепції про залежність характеру і динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями, а саме: випереджуюче зростання інвестицій – причина інфляції, а заощаджень – причина неповної зайнятості. Тільки рівність інвестицій і заощаджень забезпечує економічну рівновагу без інфляції і за повної зайнятості.

13.2. ФАКТОРИ Й ДЖЕРЕЛА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Економічне зростання країни визначає ряд факторів. Найважливішими з них є чотири групи факторів: 1) фактори пропозиції; 2) фактори попиту; 3) фактори розподілу; 4) соціокультурні, інституційні та інші фактори.

До факторів пропозиції належать:

- кількість та якість природних ресурсів;

- кількість та якість трудових ресурсів;

- обсяг основного капіталу країни;

- технологія і організація виробництва.

Всі перелічені фактори пропозиції (вони належать до прямих факторів) визначають можливості фізичного збільшення обсягу виробництва продукції. Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний аспект, дає змогу національній економіці нарощувати свій потенціал.

Для збільшення обсягу основного капіталу країни (устаткування, обладнання, виробничих будівель, доріг тощо) необхідне зростання фонду нагромадження капіталу й спрямованості інвестицій на створення нових життєвих благ. Слід зауважити, що в розвинутій економіці від 10 до 20% національного доходу використовується для нагромадження капіталу, а найбідніші країни часто можуть заощаджувати тільки 5% національного доходу..

Рівень технології якісно характеризує продуктивність праці, ефективність виробництва, показує узгодженість усіх виробничих факторів, що примножує його результативність. Стан технології залежить від рівня розвитку науки і техніки, здатності виробництва вчасно реагувати на нові науково-технічні досягнення. Тому технологія як фактор економічного зростання, охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторські розробки, менеджмент і підприємництво. Однією з ключових складових цього фактора є виховання у індивідів підприємницького духу. Країна не може досягти значного економічного зростання без підприємців, які основною своєю метою ставлять відкриття нових підприємств, реалізацію нових ідей, освоювання нових технологій, новизну в організації праці.

Економічне зростання залежить також від факторів попиту. Економіка країни повинна забезпечити попит на зростаючий обсяг ресурсів, інвестицій, товарів і послуг. А це означає, що макроекономічне середовище має забезпечувати такий рівень сукупних видатків, при якому повністю використовуються наявні ресурси. Несприятливе макросередовище – високі податки, великі процентні ставки, низький рівень завантаження виробничих потужностей та ін. сповільнює економічне зростання, оскільки не забезпечує повного використання ресурсів.

На темпи й розміри економічного зростання значний вплив мають і фактори розподілу. Діюча система розподілу доходів повинна бути ефективною, велике значення тут мають податкова політика, державні соціальні програми й соціальна політика уряду взагалі.

Слід окремо підкреслити значення інших факторів, що впливають на економічне зростання, але вони важко піддаються кількісній оцінці. Це перш за все соціокультурні й інституційні чинники.

У довгостроковому періоді економічне зростання залежить від політичної організації суспільства. Так, країни, політичні системи яких спираються на демократичні принципи, інститути права, характеризуються упорядкованістю відносин власності, конкурентного середовища і розвиваються, як правило, значно швидшими темпами, ніж країни з тоталітарними режимами.

Ще одним важливим чинником підвищення сукупної продуктивності факторів є поліпшення якості освіти та нагромадження людського капіталу.

Аналізуючи фактори, що впливають на економічне зростання, важливо визначити і джерела економічного зростання. Приріст обсягу виробництва може бути досягнутий за рахунок трьох джерел:

- приросту праці (L ∆);

- приросту капіталу (K ∆);

- технічних нововведень (Т.Н.).

Таким чином, ураховуючи джерела економічного зростання, приріст

обсягу виробництва за рік можна визначити:

Слід зауважити, що на частку нових знань, втілюваних у технологіях, устаткуванні, утворенні кадрів, організації виробництва в розвинутих країнах, приходиться від 70 до 95% приросту ВВП. Впровадження нововведень стало ключовим фактором ринкової конкуренції, що дозволяє передовим фірмам домагатися надприбутків за рахунок присвоєння інтелектуальної ренти.

Залежно від цього досягається стійка тенденція здешевлення одиниці споживчих властивостей продуктів, що забезпечує підвищення суспільного добробуту і поліпшення якості життя населення.

13.3. СТРАТЕГІЧНІ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН З ТРАНЗИТИВНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Політика економічного розвитку втілюється в життя на основі концепції соціально-економічного розвитку через політику держави. Загальна мета макроекономічної політики держави полягає в досягненні економічного оптимуму розвитку народного господарства країни.

Політика економічного розвитку втілюється в політику стабілізації, структурну політику, політику розподілу доходів тощо. Ці конкретні види економічної політики сприяють реалізації цілей економічної діяльності держави у сфері стабілізації економічного розвитку, розподілу економічних ресурсів, перерозподілу доходів.

Радикальні реформи в Україні після розпаду СРСР ґрунтувались на неоліберальній моделі і так званій шоковій терапії. Вони характеризувались прискореною приватизацією державної власності, відмовою від державного регулювання цін і валютного курсу карбованця, планового управління економікою і планового розподілу продукції, бюджетних дотацій галузям народного господарства і населенню та ін. Головний акцент у реформах робився на проведенні монетарної політики, спрямованої на зменшення грошової маси в країні, що сприяло демонетизації економіки і, як наслідок – бартерних розрахунків, поширення тіньової економіки. Внаслідок цих дій розширилась можливість ухилення від сплати податків і зменшились надходження в бюджет. Знизились важливі економічні й соціальні показники.

Так, за 1991-1999 рр. ВВП України знизився майже на 60%, приблизно на стільки ж скоротились загальні обсяги виробництва у промисловості й сільському господарстві, реальні доходи населення зменшились на 43%, а частка населення з доходом, нижчим прожиткового мінімуму, становила більше 25% загальної його чисельності.

Розробляючи стратегію розвитку країни поряд з типами й способами складаються відповідні моделі економічного зростання, які показують конкретне співвідношення та роль задіяних факторів суспільного виробництва, а також його матеріальну основу. В екстенсивних моделях основою зростання є збільшення обсягів традиційних ресурсів, тобто зростання їх кількісної визначеності. У моделях економічного зростання інтенсивного типу, на відміну від моделей екстенсивного типу, переважають якісні фактори впливу на кінцеві результати.

В умовах сучасної глобалізації основним стартегічним напрямком будь-якої країни є економічне зростання за рахунок конкурентних переваг.

У сфері зовнішньоекономічних відносин головним є поступове входження України у світовий економічний простір. Незважаючи на економічне зростання на початку ХХІ ст., підстав для оптимістичних оцінок ще замало, оскільки вони не спираються достатньою мірою на чинники довготривалої дії. Аналіз позитивних результатів останніх років розвитку показав, що вихід країни на траєкторію зростання став можливим завдяки відкритості економіки й активному використанню зовнішньоекономічного чинника.

Найближчі завдання зовнішньоекономічної діяльності уряду України в межах стратегії розвитку такі:

- не допускати зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняного експорту;

- на основі створення вільних економічних зон, відповідної монетарної політики стимулювати експорт, особливо продукції високотехнологічних галузей і виробництв;

- активно впроваджувати політику гнучкого протекціонізму, забезпечувати захист галузей і виробництв, які являються потенційно конкурентоспроможними на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Дата добавления: 2014-01-07