Чисельність населення України та її регіонів

Загальна характеристика демографічної ситуації

Лекція 7. Демографічні перспективи і соціально-демографічна політика

Згідно з даними першого Всеукраїнського перепису населення чисельність наявного населення України за станом на 5 грудня 2001 року склала 48457,1 тис. осіб. Нині за кількістю жителів наша держава посідає сьоме місце серед усіх європейських країн (після Росії, Німеччини, Туреччини, Великої Британії, Франції та Італії) або п'яте – серед країн, територія яких повністю знаходиться в Європі.

Щільність населення України висока: за станом на 5.12.2001 р. вона склала 80 осіб на 1 км². Щільність населення вища в східних індустріальних регіонах (особливо в Донецькій області, де вона досягає 183 осіб/км²) і нижча від середнього по країні рівня – в північних та південних областях (найнижчий показник фіксується на Чернігівщині – 39 осіб/км²). Загальна щільність населення суттєво залежить від рівня урбанізованості, щільність сільського населення є вищою від загальнодержавного рівня в західній половині України (в Чернівецькій області – 68 осіб/км², в Закарпатській – 62, в Івано-Франківській – 59 осіб/км²) і низькою – у високоурбанізованих областях Сходу (найменше по державі значення спостерігається в Луганській області – 13 осіб/км²), а також на Чернігівщині, Херсонщині, Миколаївщині.

Динаміка чисельності населення. Протягом більшої частини ХХ століття в Україні спостерігалося зростання чисельності населення, яке періодично переривалося війнами та голодомором. У 1989 р. кількість мешканців України майже у 1,5 раза перевищила показник 1913 р. (в сучасних межах). Однак задовго до початку 1990-х років в країні були закладені передумови депопуляції. По-перше, внаслідок загальносвітових тенденцій зниження народжуваності в Україні вже у 1960-х роках відбувся перехід до звуженого відтворення поколінь (покоління дочок стало меншим від покоління їхніх матерів). По-друге, успіхи охорони здоров'я призвели до підвищення тривалості життя людей, зростання питомої ваги громадян, які доживають до похилого віку, і відповідних трансформацій вікової структури населення – розвитку процесу його старіння. Відомо, що загальні коефіцієнти відтворення (які власне і визначають динаміку чисельності населення) істотно залежать від вікової структури: вірогідність померти завжди вища серед осіб старших вікових груп, ніж серед молоді, в дітонародженні ж беруть участь лише жінки молодого та середнього віку. Тому навіть при високій інтенсивності дітонароджень та низькому рівні смертності за рахунок дії структурних факторів кількість народжених буде невеликою, а кількість померлих, навпаки, значною.

В результаті обопільної дії як інтенсивних (зниження частоти дітонароджень), так і структурних (підвищення частки літніх людей в населенні) чинників в середині ХХ ст. в нашій країні на тлі зростання чисельності населення почалося уповільнення його темпів (рис. 4.1.1). Так, протягом першого післявоєнного міжпереписного періоду (1959–1970 рр.) чисельність населення зросла на 12,6%, протягом другого (1970–1979 рр.) – на 5,6%, третього (1979–1989 рр.) – на 3,9%.

Рис. 4.1.1. Динаміка чисельності наявного населення України в 1913–2001 рр.*

* 1913 та 1939 рр. – за оцінкою в сучасних межах

Протягом 1990-х років в Україні відбулися різкі зміни тенденцій динаміки чисельності населення. В 1991 р. загальна кількість померлих в державі вперше за відсутності воєн і голоду перевищила кількість народжених, через два роки почалося зниження абсолютної чисельності населення (додатне сальдо міграцій виявилося меншим за модулем, ніж величина природного зменшення), а роком пізніше сальдо зовнішніх міграцій стало від'ємним. В результаті після досягнення максимального значення (52,2 млн. осіб на початок 1993 р.) чисельність населення України за 1993–2001 рр. зменшилася на 3,8 млн. осіб. В останні роки кількість мешканців держави зменшується приблизно на 400 тис. осіб щорічно.

Основним фактором динаміки чисельності населення України протягом другої половини ХХ ст. був природний рух, лише у 1990–1992 рр. сальдо міграцій набувало більшого (за модулем) значення, ніж природний приріст (скорочення). Загалом за 1959–1989 рр. перевищення кількості народжених над кількістю померлих забезпечило понад 90% зростання чисельності населення, а у 1989–2001 рр. на природне скорочення припало майже 90% загального зменшення кількості мешканців України (рис. 4.1.2).

Рис. 4.1.2. Динаміка показників природного та міграційного приросту населення України у 1959–2001 рр.

В деяких регіонах України зменшення чисельності населення розпочалося ще в період існування СРСР. Так, за переписом 1989 р. в 7 областях (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська) кількість мешканців виявилася меншою, ніж за переписом 1979 р. В радянський період у ряді регіонів фіксувалися значні темпи зростання чисельності населення: так, у м.Севастополі за 1959–1989 рр. вона збільшилася у 2,7 рази, в м.Києві – у 2,4, в АР Крим – майже у 2 рази. Внаслідок нерівномірності динаміки чисельності населення різних регіонів протягом 1959–2001 років в Україні відбулися помітні зрушення в територіальній структурі населення. Питома вага мешканців столиці в загальній чисельності населення України зросла більш ніж удвічі (з 2,6 до 5,4%), частка кримчан – у 1,5 рази (з 2,5 до 4,2%). Натомість частка населення, що проживає в областях, які межують з Київською (особливо у Вінницькій та Чернігівській), зменшилася на 0,7–1,5 відсоткових пункти.

В 1993–1994 роках депопуляція охопила практично всі регіони України. Збільшення чисельності населення найдовше спостерігалося на Рівненщині, Івано-Франківщині та в Закарпатті (тут депопуляція розпочалася відповідно з 1995, 1996 та 1997 рр.). В 1999 р. знову (після шестирічного зменшення) стала зростати (за рахунок міграцій) чисельність населення Києва. В цілому за останній міжпереписний період збільшення кількості мешканців зафіксовано лише в Києві та кількох західних областях (Закарпатська, Рівненська, Волинська), найсуттєвіших втрат населення зазнали області Донбасу.

Урбанізація. Понад 2/3 населення України (67,2%) проживає у міських поселеннях. В Україні міськими вважають населені пункти, затверджені законодавчими актами як міста та селища міського типу. Як правило, до міст відносять поселення з кількістю мешканців 10 тис. осіб і більше, до селищ міського типу – поселення з кількістю мешканців 2 тис. осіб і більше, якщо основна частина зайнятого населення не зв'язана з сільським господарством.

За період 1939–1989 рр. рівень урбанізації в Україні (питома вага міського населення) зріс майже удвічі, відмітки у 50% цей показник досяг у 1963 році. Розвиток урбанізації відбувався головним чином завдяки міграційному притоку до міст із сільської місцевості: в 1960–1980-х роках сальдо міграцій сільського населення України становило –150–250 тис., а сальдо міського населення – +150–350 тис. осіб на рік.

Оскільки серед мігрантів переважають молоді люди, такі тенденції міграцій посилювали процес старіння населення в селі і уповільнювали його в місті. Як наслідок, в міських поселеннях спостерігалися більш сприятливі рівні загальних коефіцієнтів природного руху, ніж в сільській місцевості (зокрема, загальний коефіцієнт народжуваності в містах є вищим, ніж в селах, хоча інтенсивність дітонароджень в сільській місцевості явно більша), що також посилювало урбанізацію.

З початком економічної кризи потік мігрантів з сіл уповільнився, натомість різко зріс зворотний міграційний потік: в умовах поширення безробіття та обмежених можливостей знайти достатньо оплачувану роботу посилилося значення особистого підсобного господарства як надійного джерела прибутків. В результаті протягом періоду існування незалежної держави частка міських жителів майже не змінювалася.

Рис. 4.1.3. Динаміка чисельності міського та сільського населення у 1959–2001 рр. (1959 р. – 100%)

В цілому за 1959–2001 рр. при зростанні загальної чисельності населення країни на 15,7% чисельність міського населення зросла на 70,1%, натомість чисельність сільського – зменшилася на 30,1% (рис. 4.1.3).

До найбільш урбанізованих регіонів належать Донеччина (90%), Луганщина (86%) та Дніпропетровщина (83%) (див. карту)

Питома вага міського населення (%)

	більше 80
	від 70 до 80
	від 60 до 70
	від 50 до 60
	до 50

Розміщення міст з населенням 50 тис. осіб і більше (осіб)

	50 000 - 100 000
	100 000 - 500 000
	500 000 - 1 000 000
	більше 1 000 000

Низький ступінь урбанізації (менше 50%) притаманний населенню Вінницької, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей (в останній питома вага міського населення не сягає і 40%), тоді як за переписом 1959 року міське населення переважало лише в Криму та п'яти індустріальних регіонах сходу України.

За період між першим та останнім повоєнними перписами населення збільшення чисельності городян відбулося в усіх регіонах України: в Донбасі – на 13–19%, на Дніпропетровщині та Харківщині – у 1,5 рази, в більшості регіонів – в 1,7–2,4 рази, на Тернопільщині – в 2,7, Рівненщині – в 3,5 рази. Збільшення кількості сільських мешканців за цей період зафіксовано лише в Криму (на 78,2% – перш за все за рахунок значного міграційного притоку) та на Закарпатті (на 20,9% – внаслідок високого природного приросту).

За станом на 5.12.2001 р. в Україні нараховувалося 454¹ міста, 889 селищ міського типу та 28619² сільських населених пунктів, об'єднаних у 10272 сільради. За даними перепису 46 міст держави належать до великих, тобто мають чисельність населення 100 тис. осіб і більше, у 56 містах кількість мешканців становить від 50 до 100 тис. осіб. У великих містах проживає 38,3% всього або 56,9% міського населення. Половина великих міст держави зосереджена в східних індустріальних регіонах (7 – у Донецькій області, 5 – у Дніпропетровській, 4 – в Луганській, 3 – в Запорізькій) і в Криму (3 – в складі АР Крим, а також м.Севастополь). В Україні нараховується 5 міст-мільйонерів – Київ (2611 тис. осіб), Харків (1470 тис.), Дніпропетровськ (1065 тис.), Одеса (1029 тис.) та Донецьк (1016 тис.) і ще 4 крупних міста – Запоріжжя (815 тис.), Львів (733 тис.), Кривий Ріг (669 тис.) та Миколаїв (514 тис. осіб).

Регіональні особливості формування мережі сільських поселень перебувають у певній відповідності з територіальною диференціацією природних умов (на міське розселення вони впливають слабо). В Поліссі переважають невеликі за розміром села, розміщені на вододілах, тоді як села степової зони, як правило, значні за розміром, зосереджуються в балках та інших пониззях рельєфу. В гірських районах Карпат та Криму поширений гірсько-долинний тип сільського розселення.

504 села України нараховують понад 3 тис. осіб в кожному, в т.ч. 94 села мають населення понад 5 тис.осіб. Найбільше крупних сіл зосереджено в Закарпатті та на Одещині, в Поліських регіонах їх майже немає.

¹ З них 2 міста без населення

² З них 167 – без населення

Дата добавления: 2014-01-07