Основними функціями фінансового механізму є

Тема: Фінансування системи освіти України.

Мета: ознайомити студентів з механізмом фінансування системи освіти України та закордоном, процесами диверсифікації джерел фінансування системи освіти України та світу.

План:

1. Механізм фінансування освіти в сучасних умовах.

2. Механізм державного фінансування освіти.

3. Розширення приватних ресурсів освіти.

4. Диверсифікація джерел фінансування освіти.

Література.

-1-

Фінансування освіти – це система відносин з метою формування, розподілу і використання різноманітних фінансових ресурсів у сфері освіти.

Фінанси освіти – це різноманітні фонди фінансових ресурсів, призначенням яких є забезпечення нормального функціонування закладів системи освіти.

Фінансовий механізм освіти – це сукупність форм і методів створення та використання фінансових ресурсів для забезпечення діяльності закладів системи освіти.

1. Фінансове забезпечення;

2. Фінансове регулювання.

Основною функцією фінансового механізму є забезпечення закладів освіти фінансовими ресурсами. Виконання цієї функції передбачає регулювання порядку створення фондів фінансових ресурсів, їх розподілу і використання. Функція регулювання включає дві підфункції: 1. Регулювання загального порядку фінансування освіти, визначення основних правил надходження фінансових ресурсів як з державних так і з інших джерел, стимулювання або обмеження їх притоку. 2. регулювання процесу державного фінансування: обсягів та порядку розподілу, використання закладами освіти фінансових ресурсів.

Державні освітні видатки – видатки з державних фондів

Приватні освітні видатки – видатки з приватних фондів.

Видатки на державну освіту – видатки в державних закладах освіти за всіма джерелами фінансування.

Видатки на приватну освіту – видатки в приватних закладах за всіма джерелами фінансування.

Ускладнення джерельної бази фінансування освітою неминуче передбачає і ускладнення, урізноманітнення другої важливої функції фінансового механізму – фінансового регулювання. Формування і виконання цієї функції визначається державою і потребує в сучасних умовах ґрунтовної розробки.

Фінансове управління сферою освіти стає все більш розгалуженим у країнах світу, все більш різноманітними стають інструменти і форми впливу держави на приток фінансових ресурсів у сферу освіти та їх використання.

Провідна роль держави у фінансуванні освіти полягає не тільки у дозволі притоку різноманітних фінансових ресурсів, а й у формуванні розгалуженої, гнучкої системи фінансового управління, яка передбачає ціляй комплекс заходів та інструментів стимулюючого характеру і водночас включає механізми полегшення фінансового тягаря для суб’єктів фінансування.

Розгортання цієї функції є вимогою часу і найбільш перспективним напрямом за умов обмеженості державних ресурсів. Саме державне фінансування має залишатися найвагомішим джерелом, але здійснюватися за чітко визначеними пріоритетами.

Фінансування освіти як прояв певного набору прав для здійснення економічних та соціальних функцій у цій сфері, не має сталого змісту і структури ні в історичному ні в географічному. Структура джерел фінансування освіти широко варіює серед країн світу і не була однозначною в своєму історичному розвитку.

Історично майже вся освіта була приватною. Точка зору, що уряди мають відповідати за освіту своїх громадян, широко поширилася тільки в ХІХ сторіччі в Європі та в середині ХХ сторіччя в інших країнах світу. До цього майже все навчання проводилося церквами та іншими релігійними організаціями або викладачами, найнятими індивідуально сім’ями з достатнім рівнем доходу. В нашій країні аз умов адміністративно-командної економіки освіта стала виключно сферою діяльності держави. В 60-70-ті роки ХХ ст.. загальною тенденцією стало зростання видатків держави на освіту. Основою стало поширення погляду на освіту, як продуктивну діяльність, а витрат на неї, як високорентабельних інвестицій. Цього часу стала переважати думка що 5% ВНП на освіту є не тільки нормальними, але й мінімально необхідними для забезпечення розвитку. В кінці ХІХ ст.. країни витрачали не більше ніж 0,5% ВНП на освіту, на сьогодні ж високорозвинені країні витрачають в 10 разів більше.

Сьогодні спостерігається зменшення частини державних бюджетів, що виділяються на освіту. В 80-90 роки спостерігалася тенденція до зростання частини приватних джерел фінансування в загальному обсязі витрат на освіту.

2. На сучасному етапі переважною формою фінансування освіти залишаються державні ресурси.

Механізм державного фінансування освіти може бути охарактеризованим у такій послідовності:

- методи, форми і формули розподілу ресурсів;

- розподіл відповідальності між загальнодержавним і місцевими бюджетами за фінансуванням;

- права суб’єктів на розпорядження фінансовими ресурсам;

- форми відповідальності суб’єктів за результати своєї діяльності.

Методи фінансування державою закладів освіти можуть різнитися залежно від того, з яких принципових позицій здійснюються фінансування. Перш за все у вигляді простого фінансування. Процедура складання бюджету і виділення коштів відбувається на основі встановлених вартісних нормативів для навчальних закладів (на заробітну плату, на утримання тощо) і ресурси вділяються їм з року в рік від досягнутого рівня, незалежно від типу програм, які вони забезпечують, чисельності учнів чи випуску.Фінансування у такому випадку не пов’язується з показниками випуску. Процес фінансування визначається Міністерством або іншими органами управління освітою, що ведуть бухгалтерську справи.

Фінансування виступає важливим інструментом менеджменту освіти. Фінансування навчальних закладів охоплює встановлення пріоритетів чи бажаних результатів (кількість випускників, рівень їх успішності), стимулює скорочення витрат на навчання і підвищують їх гнучкість. Цей підхід може бути різним в залежності від типів навчальних програм і передбачуваної чисельності учнів. Оскільки фінансування включає механізми для виміру результатів, то вони тим самим пов’язують фінансування пов’язують фінансування з досягнутими результатами.

Фінансування освіти як інвестицій або як інструменту менеджменту є більш прогресивним і орієнтованим на якість та ефективність освітньої діяльності.

Методи фінансування освіти поділяються на:

- нормативний, коли виділення фінансових коштів здійснюється на основі розрахункових нормативів і залежить таким чином тільки від кількості закладів, чисельності учнів, студентів тощо;

- фінансування за результатами діяльності, коли виділення фінансових коштів здійснюється також на основі нормативів, але з урахуванням певних результатів.

Форми фінансування державою закладів системи освіти також стають все більш різноманітними. Воно може здійснюватися у вигляді:

- прямого фінансування (з одного або декількох рівнів державного управління) на основі кошторисної вартості або нормативів;

- додаткових асигнувань за окремими категоріальними програмами, заходами, тощо (наприклад, підтримка кращих студентів);

- дотацій чи субвенцій з метою вирівнювання диспропорцій між регіонами;

- фінансування специфічних програм (кредитування навчання, ваучерна освіта, харчування малозабезпечених дітей);

- виділення матеріальних ресурсів, надання піль;

- за формулою, яка враховує певні кількісні та якісні показники діяльності навчального закладу;

- за конкурсом;

- на рівні минулого року.

Ці форми фінансування можуть застосовуватися окремо або в комбінації, саме тому може бути різною формула за якою навчальні закади отримують державні асигнування, тобто визначаються кількісні обсяги фінансування. Формула може враховувати національні цілі з тим, щоб навчальні заклади працювали в цьому напрямі. Формула фінансування може бути пов’язана з чисельністю учнів, або випускників, і в цьому випадку вона стає інструментом менеджменту.

Фактично існує два типи формул асигнування ресурсів. Перший можна назвати нормативним. Його суть полягає в тому, що кожний навчальний заклад має у розпорядженні певну кількість вчителів чи викладачів, допоміжного і адміністративного персоналу. Покриття певного рівня видатків на заробітну плату, на утримання не пов’язується з чисельністю учнів чистунів, результативністю роботи чи кількістю випускників. Можуть бути встановлені певні норми з метою складання бюджету, такі як кількість студентів на одного викладача. Результативність роботи навчального закладу не впливає на обсяги фінансування. Централізоване управління і система фінансування навчальних закладів ґрунтуються на стандартних принципах не враховуючи місцеву ситуацію. Така система стримує ініціативу навчальних закладів, не допускає функціональної гнучкості і не враховує місцеві варіації попиту на освіту та професійну підготовку а отже і відповідну потребу в перерозподілі фінансових ресурсів. Такий підхід недостатньо відповідає місцевим і регіональним особливостям утримання навчальних закладів, їх функціональних витрат. Нормативне фінансування не пов’язує обсягів фінансових ресурсів з результативністю роботи закладів освіти і таким чином не здатне керувати та націлювати їх на кращі досягнення.

З 2000 року згідно з постановою КМУ №1258 від 29.12.2000 р. передбачено нормативний порядок формування обласних, міст Києва і Севастополя та АРК бюджетів. Цей порядок встановлює нормативи видатків на освіту, охорону здоров’я, культуру, соціальний захист тощо. Розрахунок обсягу видатків на дошкільну та середню освіту визначається залежно від нормативу видатків на одного учні та приведеного контингенту учнів різних типів загальноосвітніх навчальних закладів.

Формула за якою здійснюється фінансування закладів загальної середньої освіти включає два типи відмінностей. Перша відмінність стосується між закладами які обслуговують різні категорії учнів. Основні серед них так:

- денні загальноосвітні середні заклади;

- вечірні школи;

- загальноосвітні школи-інтернати;

- коли інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;

- дитячі будинки, школи-інтернати для дітей-сиріт.

Ці відмінності проявляються різними коефіцієнтами коригування основного розрахункового нормативу, що пропонуються для різних груп учнів.

Другий тип відмінностей у фінансуванні закладів середньої освіти стосується їх місцезнаходження: у міській чи сільській місцевості. Особливо виділений учнівський контингент населених пунктів які за статусом віднесені до гірський. Ці відмінності представлені у різних формулах, що пропонуються для розрахунку:

1. Обласних бюджетів на освіту;

2. Бюджетів на освіту міст Києва і Севастополя;

3. Бюджетів на освіту міст республіканського і обласного призначення та районів.

Протилежний нормативному тип асигнування державних ресурсів – це спосіб фінансування на основі результатів діяльності, який пов’язує фінансування з поточною і плановою результативністю діяльності навчальних закладів та показниками випуску.

Такий підхід фінансування освіти здобуває все більше поширення в багатьох країнах. Опрацьовано такі схеми:

- державні гранти пов’язують чисельність учнів таким чином, що заохочують школи залучати більше учнів;

- державні гранти на кожного учня чи студента можуть варіювати згідно програм різних ступенів складності;

- додаткові грати навчальним закладам можуть бути пов’язані з відсотком учнів або студентів, які закінчили навчання із дипломами або з найвищими рівнями успішності;

- гранти можуть також бути пов’язані з відсотком випускників, які знайшли роботу і працювали певний період часу (6-12 місяців).

- державне фінансування освіти на основі результатів діяльності гарантується якщо навчальні заклади не досягнуть певного рівня успішності своєї роботи та досягнутого випуску.

Фінансування освіти державою в Україні здійснюється на трьох рівнях: з Державного бюджету, обласних і місцевих бюджетів. Роль різних бюджетів є неоднаковою для кожної лаки системи освіти. Відповідальність за фінансування різних рівнів освіти розподіляється між державним, обласними та місцевими бюджетами.

Видатки на освіту в Україні розподіляються такими чином між рівнями бюджету: Державного бюджету фінансуються здійснювані установами та організаціями заходи у галузі освіти, культури, науки тощо, переважна частина вищих навчальних закладів, і в першу чергу тих, що мають статус національних. Об’єктами фінансування з Державного бюджету виступають спеціалізовані школи, засновані на державній власності, загальноосвітні школи соціальної реабілітації, професійно-технічна освіта, вищі навчальні заклади, післядипломна освіта.

З обласних бюджетів та бюджету АРК здійснюються видатки на загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги і реабілітації, професійно-технічну та вищу освіту, післядипломну освіту, курси підвищення кваліфікації, позашкільну освіту.

Місцева влада фінансує зі своїх бюджетів переважно дошкільні заклади та середні загальноосвітні школи. З районних бюджетів здійснюються також видатки на позашкільну освіту та заклади освіти для громадян, які потребують соціальної реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, в тому числі для дітей сиріт і дітей, які позбавлені батьківського піклування, дитячі будинки

З 2000 року освітні фінансові бюджети складаються з двох частин: загального і спеціального фондів. Загальний фонд містить обсяг надходжень із державного бюджету та розподіл видатків за класифікацією на виконання навчальним закладом своїх функцій. Спеціальний фонд містить обсяг надходжень від надання тих чи інших платних послуг, здачі в оренду приміщень, тощо. Такий підхід до формування бюджетів та відображення їх у нормативних документах дозволяє мати більш повну інформацію про те, за рахунок яких джерел і в яких обсягах фінансується діяльність як окремих навчальних закладів так і певної ланки системи освіти.

В Україні освіта фінансується урядом із загальних податкових надходжень, акумульованих за допомогою різних податків. Ресурси державного сектору формуються як на національному так і на рівні регіональних, місцевих органів влади. Між бюджетами різних рівнів існує розплодів відповідальності за акумуляцію відповідних податків та їх використання.

-3-

Приватизація освіти – це процес залучення приватних суб’єктів до організації та фінансування освітньої діяльності. Приватизація може відбуватися шляхом створення навчальних закладів приватної форми власності та шляхом переходу на приватні джерела фінансування. Виділяють такі моделі приватизації в освіті:

1. Передача власності державних закладів.

2. Зміни у співвідношенні державного і приватного секторів без реорганізації чинних закладів.

3. зростання державного фінансування й підтримки приватних закладів.

4. зростання приватного фінансування при державному контролі.

В Україні протягом 90-х років відбувається стрімкий розвиток приватного з’являються навчальні заклади засновані на інших формах власності та розширюється частка приватних ресурсів в доходах державних закладів. На рівні середньої загальної освіти частка приватних навчальних закладів є найменшою з огляду на державну політику гарантування всім громадянам України безкоштовної повної середньої освіти. найбільш вагомою є частка приватного сектору на рівні вищої освіти: майже третину вищих навчальних закладів 2-4 рівнів акредитації складають недержавні навчальні заклади, але навчається в них лише 8% всіх студентів даної групи закладів.

Найбільш масштабним є поширення інших форм залучення приватних ресурсів у сферу освіти в Україні. Традиційні державні заклади фінансуються через комбінацію державних асигнувань (централізованих або місцевих) та плати за навчання.

Частка позабюджетних коштів в кошторисах навальних закладів є досить високою що свідчить про недостатні обсяги фінансування державою.

Загалом, 2006 рік в Україні відзначився помітним збільшенням фінансового забезпечення освіти як у відсотках до ВВП, так і в абсолютних показниках. Зведений бюджет на освіту досягнув 33,1 млрд. гривень, що на 7,3 млрд. гривень або на 28,2 відсотка більше ніж у 2005 році (25,8 млрд. гривень).

Крім того створено нові бюджетні програми до яких слід віднести програми кредитування будівництва житла для педагогічних і науково-педагогічних працівників (15 млн. грн.), ремонту студентських гуртожитків (25 млн. грн.), будівництва студентського містечка (20 млн. грн.). Все ширше застосовуються процедури розподілу допомог і стипендій, які враховують становище кожного студента.

-4-

Процеси диверсифікації джерел фінансування освіти спостерігалися з початку 80-х років ХХ століття в більшості розвинених країн світу і країн, що розвиваються. Так, у 1990 році досліджувалися зміни джерел і методів фінансування вищої освіти в країнах, які входили до Організації економічного співробітництва і розвитку, зокрема диверсифікація джерел фінансування вищої освіти в Австралії, Данії, Фінляндії, Франції, Німеччині, Греції, Японії, Нідерландах, Норвегії, Португалії, та США. В більшості цих країн вищим навчальним закладам надавалося право самостійно знаходити додаткові джерела фінансування. Найбільше джерел додаткового фінансування відшуковували вищі навчальні заклади США, оскільки підприємливість американців зумовлена жорсткою конкуренцією на ринку освітніх послуг. У багатьох державах сталися істотні зміни в методах і механізмах фінансування освітніх закладів. У ряді країн було проведено реформи спрямовані на посилення ролі місцевих органі влади у прийнятті рішень щодо методів фінансування (Фінляндія, Швеція), в окремих запроваджено нові моделі фінансування вищої освіти (Бельгія, Фінляндія).

За роки незалежності в більшості державних ВНЗ України створено бінарну систему, що складається з кошторису державного фінансування і бюджету власної господарської діяльності, при цьому питома вага державних коштів має тенденцію до зниження, що частково зумовлено тривалим економічним занепадом. Саме тому система фінансування закладів освіти, що фактично склалася в Україні, характеризується такими рисами: фінансування найчастіше орієнтується на рівень минулого року, обсяги фінансування недостатні для нормального функціонування закладів освіти, навчальні заклади кинуті у вир заробляння грошей.

Внаслідок недостатньої кількості державних коштів, з’являються та поєднуються додаткові джерел фінансування, якими виступають кошти за надання платних освітніх послуг, благодійних надходжень, банківських кредитів, навчання на підготовчих курсах, здавання освітніми закладами в оренду приміщень, обладнання, земельних ділянок, а також платні послуги з організації автоперевезень до навчального закладу, телекомунікаційні, аудиторські, експертні послуги, взагалі, всі джерела, не заборонені законодавством, що встановлено у статті 64 Закону України „Про вищу освіту”. Крім того, спираючись на досвід країн з ринковою економікою, використовуються меценатство, спонсорство, попечительство, як одні з джерел фінансового забезпечення освіти.

Досить часто державне фінансування вищої освіти залежить від показників діяльності ВНЗ, тобто уряд країни, в якій державні кошти компенсують більшу частину витрат освітньої системи, вирішує раціоналізувати процедуру розподілу фінансів, відмовившись від традиційних методів. Показники діяльності можна оцінювати за кількістю коштів що використовуються, тобто вкладень у виробничий процес. В такому випадку розробляються моделі фінансування, які враховують оплату персоналу і вартість обладнання, що використовується. Основним недоліком такого методу є відтворення нерівності, що полягає у різниці матеріального становища. Інший погляд на вкладення передбачає, що кількісним показником діяльності ВНЗ є кількість студентів, які в ньому навчаються. Саме за таким принципом утворено більшість європейських систем фінансування. У більш складних моделях під час оцінювання різних умов викладання або навчання враховуються кількість студентів, їхня успішність, рівень дисципліни.

В деяких європейських країнах вдалося тісно пов’язати між собою державне фінансування освіти і результати діяльності ВНЗ. У 1993 році в Нідерландах було введено показники результативності діяльності як критерії розміру фінансування, що встановлюють співвідношення між виділеною сумою і кількістю виданих дипломів. Щоб уникнути дестабілізації, із самого початку визначалося 20% загального доходу ВНЗ, а в подальшому планувалося поступово збільшити цю частину для того, щоб кількість виданих дипломів стала єдиним критерієм суми коштів, що виділяються. Внаслідок спостереження за процесом практичного застосування методу стало зрозуміло, що боротьба між ВНЗ за залучення студентів може призвести до надто великої нерівномірності у рівні фінансування. Тому в 1998 році результати застосовуються не ретроспективно, а перспективно, при укладанні середньострокових цільових контрактів з кожним з університетів.

Одним з головних джерел доходу (поруч з бюджетним фінансуванням) як державних так і приватних вищих закладів освіти в Україні залишається плата за надання освітніх послуг, що законодавчо регулюється Законом України „Про вищу освіту” та постановою Кабінету Міністрів України „Про затвердження порядку надання платних послуг державними навчальними закладами”. Плата за навчання може встановлюватися обов’язково для всіх студентів, а може для окремих категорій на основі різноманітних принципів. В Україні в державних вищих навчальних закладах плата за навчання вводиться для студентів, які приймаються понад державне замовлення. Частка позабюджетних доходів в кошторисах вищих навчальних закладів є високою, що свідчить про недостатні обсяги фінансування державою. В статистиці частка плати студентів за навчання окремо не виділяється, і всі позабюджетні надходження об’єднуються у спеціальному фонді. Сьогодні частка спеціального фонду (позабюджетних коштів) у доходах ВНЗ коливається від 10 до 80%. Найбільша вона у ВНЗ економічної, юридичної та мовної спеціалізацій, тобто тих на які існує попит на ринку освітніх послуг [3, с.87].

Варто зазначити, що в країнах світу, в тому числі тих, де значно поширений приватний сектор освіти, частка плати за навчання приватними особами є досить невеликою у загальній сукупності доходів навчальних закладів. В країнах світу плата за навчання в середньому складає в доходах державних вищих навчальних закладів 10 і більше відсотків, в тому числі в самих бідних країнах 13%, в країнах із середніми доходами 15-17%. У Франції, наприклад, питома частка плати за навчання в доходах державних ВНЗ складає 2%, в Японії-4%, в Китаї-9%, в США-25%.В середньому, частка плати за навчання може встановлюватися на рівні 30 і більше відсотків від загальної вартості конкретної програми навчання, можуть впроваджуватися механізми стимулювання успішності навчання, що передбачають звільнення від сплати. В Китаї плата студентів складає 9% вартості підготовки одного студента, але якщо він показав найнижчий рівень успішності, його плата буде підвищена в 10 разів, порівняно з платою за навчання інших студентів. В Угорщині плата введена для студентів, які не здобувають високих оцінок. В Новій Зеландії фінансування вузів здійснюється на основі платності навчання. Уряд вимагає, щоб державні і приватні заклади встановлювали плату за навчання, адже тільки в цьому випадку вони будуть отримувати державні субсидії. Так, наприклад, всі студенти віком до 22 років отримують стипендію на покриття плати за навчання в розмірі 95% фінансування курсу, а студенти, яким виповнилося 22 роки-в розмірі 75%. Таким чином заклади фінансуються державою на основі чисельності в еквіваленті повного часу, що покриває в середньому 80% витрат, тоді як студенти фактично оплачують близько 20% вартості їх курсу навчання. На покриття адміністративних витрат кожного закладу уряд надає грант в розмірі 1000 доларів на одного студента (в еквіваленті повного часу), але не більше 250 тисяч доларів, тим самим виходячи з того, що невеликі навчальні заклади мають більшу частку адміністративних витрат.

Надання додаткових платних освітніх послуг дає можливість закладам освіти поліпшити матеріально-технічну базу, додатково стимулювати викладачів, підвищуючи розмір премій, надбавок, надаючи службове житло. На жаль, така висока частка надходжень за рахунок надання платних освітніх послуг довгий період не залишиться на високому рівні, що пов’язано, перш за все, дією об’єктивного фактора-чисельність потенційних споживачів-студентів з кожним роком зменшується, що пов’язано зі складною демографічною ситуацією в країні, до того ж таке джерело надходжень коштів не здатне повністю замінити державного фінансування освітньої галузі.

Крім надання освітніх платних послуг, нині спостерігається тенденція до зростання ресурсів за рахунок надання платних послуг, які не завжди прямо пов’язані з освітньою діяльністю. У Південній Америці частинна коштів, які одержують ВНЗ таким чином, сягає 20% усіх фондів, незалежно від того, чи є вищі освітні заклади приватними або державними. Все більше застосовується практика стягування вищими навчальними закладами повної вартості послуг, що надаються студентам, зокрема за харчування і проживання. Можна також помітити, особливо в Європі, що адміністрація окремих ВНЗ виявляє значний підприємницький хист під час пошуку нових джерел фінансування, збільшуючи тим самим свою незалежність від держави і місцевої громади. Створюються нові органи, які служать посередниками між ВНЗ та економічним і соціальним середовищем. Ці органи управляються професіоналами так само як управляються корпорації, з якими вони взаємодіють. До завдань посередницьких органів належить продаж результатів досліджень і технологічних та експериментальних знахідок університетів. Ці ж органи (а також самі університети) можуть надавати послуги з підвищення кваліфікації. Така діяльність, окрім залучення додаткових фінансових ресурсів, також стимулює викладацьку та дослідницьку діяльність, зумовлену традиційними функціями університетів. Університети також можуть залучати додаткові кошти за рахунок експорту освітніх програм. Окрім прийому іноземних студентів американські, британські університети відкривають свої відділення в країнах Азії, Центральної та Східної Європи і пропоновані ним курси користуються широким попитом.

Доходи від власності – як спосіб наповнення бюджету ВНЗ широко використовуватися не може. Адже навіть у тих країнах, де власність ВНЗ досить значна, доходи від неї досить неістотні. У США ці доходи становлять у середньому близько 1% доходів державних університетів і близько 7% доходів приватних університетів. При цьому спостерігається значна нерівність: у 1991 році в 12 університетах отримали з цього джерела більше 1 млрд. дол., а всі доходи від власності університетів оцінювалися сумою в 72 млрд. дол. [7, с. 85].

Відносно новим елементом фінансування вищої освіти є кредитування, яке було запроваджене у 2000 році і функціонує згідно з „Порядком надання молодим громадянам пільгових довгострокових кредитів для здобуття освіти у вищих навчальних закладах за різними формами навчання незалежно від форм власності”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 травня 2000 року № 844. Джерелом надання кредиту є кошти державного бюджету України, як і у випадку прямого фінансування здобуття освіти на безоплатній основі, тобто за державним замовленням. Згідно з Положенням, кредит надається на кожний рік навчання зі сплатою 3% річних протягом 15 років, починаючи з дванадцятого місяця після закінчення вищого навчального закладу. Сума кредиту повертається через уповноважений банк до бюджету щороку рівними частками. На жаль, чіткого визначення випадків, коли одні громадяни можуть здобувати вищу освіту на безоплатній основі, а інші на кредитній немає.

На переконання вчених-економістів, кредитування здобуття освіти у вищих навчальних закладах громадянам України має здійснюватися переважно через банківську систему. В державному ж бюджеті можуть передбачатися кошти на сплату відповідних пільг банкам для зазначеного кредитування, а саме на зменшення відсоткових ставок банків, на повернення за певних умов цим банкам плати за кредит у відповідних розмірах з урахуванням вартості підготовки фахівця та значущості напряму та спеціальності за якими здійснюється підготовка, причому за навчання тих студентів які погоджуються після закінчення вищого навчального закладу відпрацьовувати за направленням.

У системі освіти таких країн як США, Великобританія, Франція, Швеція, поширена практика надання саме банками пільгових довгострокових кредитів студентам для здобуття вищої освіти. Зокрема, більшість банків мають спеціалізовані студентські відділення, які зазвичай знаходяться на території студентських комплексів та призначені для роботи виключно з клієнтами-студентами. В системі освіти Франції студентські кредити пропонуються банками під річний відсоток 7-9%, який є загалом нижчий на 1-2 пункти від класичного довгострокового кредиту. До того ж, розмір позики залежить від багатьох чинників з урахуванням перспективності майбутньої кар’єри та доходів. Суб’єктами поручительства є, як правило, батьки, родичі, інші особи, які можуть надати банкові досить солідні гарантії (наприклад, довідка про заробітну плату, тощо).

Наступним потенційним джерелом фінансування галузі освіти виступають підприємства, установи та організації, які можуть створювати і фінансувати заклади професійної підготовки та оплачувати навчання своїх працівників в інших навчальних закладах. У світовій практиці виділяють чотири основні типи фінансування підприємствами професійної підготовки працівників. При першому типі уряди не регулюють фінансування підприємствами навчання працівників. В країнах історично склалося усвідомлення важливості цієї діяльності, тому не виникає потреби у державному регулюванні видатків підприємств на освіту. В таких країнах як Швейцарія, Японія підприємці добровільно беруть значну, законодавчо визначену відповідальність за фінансування навчання працівників. ніяких законодавчих зобов’язань щодо організації та фінансування навчання працівників не мають також підприємства в Канаді, Швеції, США, Великобританії. Другий тип – уряди впроваджують прямі фінансові стимули підприємствам для організації навчання у формі відшкодування витрат на навчання або грантів (Чилі, Німеччина, Пакистан, Республіка Корея). Також уряди можуть намагатися законодавчо захистити інвестиції підприємців у навчання. Наприклад, нормативними положеннями може передбачатися, що працівники повинні сплатити частину вартості навчання, якщо вони покинули підприємство до певного часу після його завершення. В деяких країнах світу уряди впроваджують схеми обов’язкового навчання працівників на підприємствах. Третій тип – в більшості індустріальних країн важливим інструментом фінансування професійного навчання промисловістю стали колективні угоди між профспілками та підприємцями. Ці угоди часто включають пункти, які передбачають форми фінансування навчання промисловістю та мінімальні рівні асигнування ресурсів. Уряди можуть втручатися в забезпечення цих пунктів та спів фінансувати навчання. Підприємці і профспілки спільно встановлюють фонди для фінансування навчання працівників як пункти в колективних трудових угодах (Бельгія, Данія, Нідерланди). Четвертий – промисловість і уряд можуть погоджуватися спільно фінансувати відпустки працівників на період навчання. Такі загальнодержавні схеми, як правило, передбачають фінансові внески підприємств на основі заробітної плати працівників, а держава виступає як організатор, спів фінансист та контролер. Уряди і підприємства спільно фінансують оплату відпусток на період навчання для працівників у Франції.

Одним із способів диверсифікації джерел фінансування вищої освіти є повна або часткова компенсація студентам витрат на їхню освіту. Освіта є суспільним благом, а як відомо за блага потрібно платити. На індивідуальному рівні студенти отримуватимуть такі переваги: підвищення культурного та індивідуального рівнів, які виміряти досить складно; але насамперед – переваги з погляду доходу, які можна кількісно оцінити, порівнявши заробітну плату працівників з різними рівнями освіти. Освіта приносить користь усьому суспільству-це виправдовує участь суспільства у витратах на освіту, але переваги які отримує окрема особа, незрівнянно вищі. Саме тому міжнародні організації, які беруть участь у фінансуванні та розвитку освіти, як наприклад Світовий банк, вважають необхідним стимулювати розподіл витрат, тобто участь користувача у витратах на освіту. Фінансування за рахунок користувачів може набувати різних форм. Так окремі університети беруть з деяких студентів повну плату за освіту, проживання і харчування. В цьому випадку діє ринкова логіка, яка передбачає, що споживач оплачує продукцію, і послуги. Є й інші методи, наприклад, податок за ступінь, який випускники мають заплатити після закінчення навчання, щоб компенсувати витрати суспільства на їх освіту.

Нині взаємодія ринкових структур і ВНЗ відбувається, головним чином, шляхом участі викладачів і співробітників у роботі невеликих комерційних структур. Значно меншу роль відіграють замовлення великих підприємств на виконання прикладних досліджень, замовлення на фундаментальні дослідження ж практично відсутні. Першим кроком на шляху збільшень замовлень має бути надання престижним освітнім закладам країни статусу освітньо-наукових центрів, та формування на їх базі кваліфікованих експертних груп, найперспективнішою сферою діяльності яких можуть бути дослідження з оцінки інвестиційних проектів. Практика економічно-розвинених країн свідчить, що поєднання освітянських функцій з науковою діяльністю створює умови для її найефективнішої і, як наслідок, найприбутковішої діяльності.

У зв’язку з інтеграцією галузі до світового освітнього простору, актуальності набувають зовнішні джерела фінансування освіти у формі спеціальних програм, які впроваджуються міжнародними організаціями, іноземними суспільними та приватними благочинними фондами. В Україні функціонують десятки міжнародних організацій (Фонд „Відродження”, Комітет Фул Брайта, Німецька служба академічних обмінів), які на конкурсній основі надають гранти, стипендії, сприяють академічним обмінам.

Все ж тенденція до збільшення частки приватного фінансування не є глобальною. У деяких країнах спостерігається зростання видатків держави на освіту, наприклад європейські дотації в Ірландії, або розробка спеціальної політики, спрямованої на зрівняння можливості доступу до вищої освіти. У більшості випадків обмеження приватного сектору фінансування викликане економічним або соціальним напруженням, яке має місце і в Україні. Політика суворого порядку в галузі зусиль, спрямованих на диверсифікацію ресурсів, що докладаються на рівні окремих ВНЗ або всієї системи в цілому, відчутніше відображається на університетах тих країн, де ця диверсифікація обмежена.

Можливість студентів та їх сімей оплачувати частину витрат на освіту має певні межі. По-перше, батьки не завжди можуть або хочуть сплачувати за навчання своїх дітей, а крім того виникає питання фінансової незалежності молодих, але цілком дорослих людей. По-друге, стан ринку праці не завжди дає змогу студентам знайти роботу, щоб сплачувати за своє утримання або освіту. Студентські позики і системи відстрочки оплати за навчання потребують подальшого розвитку фіскальних і фінансових систем, які нині склалися тільки у високорозвинених країнах.

Диверсифікація ресурсів ВНЗ також обмежена національними економічними та соціальними умовами. Дуже часто промислові підприємства прагнуть до співробітництва з університетами в галузі саме тих дисциплін, які найменше розвинуті у ВНЗ країн третього світу. Ці країни страждають віл відпливу умів, і не в змозі утримати спеціалістів, які здобули освіту на Батьківщині, або повернути назад студентів, які навчалися за кордоном.

Аналізуючи сучасний стан вітчизняної вищої школи можна зробити деякі висновки. Головним джерелом фінансування повинен залишатися державний бюджет, тим більше в перехідний період державні ВНЗ без цих коштів просто не виживуть. Оскільки держбюджетне джерело не в змозі покрити всіх основних потреб ВЗО, необхідно ширше залучати позабюджетні джерела. За останніми даними, позабюджетні джерела вже сьогодні становлять у деяких вузах країни від 20 до 70% загального обсягу фінансування. Говорячи про важливість підвищення ролі позабюджетних джерел фінансування в новій структурі доходів ВНЗ, не можна забувати, що надмірна комерціалізація вищої школи може завдати шкоди її основній діяльності. Враховуючи це, найприроднішими і найперспективнішими формами адаптації до ринкових відносин будуть як подальший розвиток традиційних платних послуг, що надаються ВНЗ, так і надання нових платних послуг, які не суперечать їх основній діяльності.

Дата добавления: 2014-01-07