Неотомізм

Прийнято поділяти екзистенціалізм на релігійного і атеїстичний. Представники першого і більш раннього напрямку екзистенціалізму - Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, Габріель Марсель. Представники другого - Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.

Своїми попередниками екзистенціалісти вважали С. Киркегора, Ф.М. Достоєвського, Фр. Ницше, Эд. Гуссерля.

Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності) (приклад про теслю).

Категорія «екзистенція» була введена в науковий обіг датським філософом С. К’єркегором (1813-1855). Вона означає неповторність, унікальність, суб'єктивність існування окремої людини «тут – зараз» на противагу його загальній сутності – природній, соціальній.

Екзистенціалізм

Екзистенціалізм - філософська течія XX ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття. Екзистенціалізм розвивається в Росії (Л. Тичин, Н.А. Бердяєв), у Німеччині (М. Хайдеггер, К. Ясперс), у Франції (Ж. П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель і ін.), Іспанії (Х.Ортега-и-Гассет), Італії (Н.Аббаньяно) і ін.

Мартіна Гайдеггера (1889-1976 рр.). Праця «Буття і час» у 1927 р. Dasein - буття. Взявши за основу феноменологічний метод Гуссерля, Гайдеггер за ви­хідний момент усього існуючого бере людське існування. Філософ вва­жає: ніщо суттєве, крім людини, не знає про свою скінченність, смерт­ність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Завдання полягає в тому, щоб вивести самосвідомість людини зі способу буття лю­дини, тобто з її скінченності, або з «екзистенції».

Рух людини до смерті - основний смисл людського буття.

Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття - це перевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому «світ речей» закриває від людини її скінченність, людське буття повністю «поглинається» предметним або соціальним середовищем і може розглядатись як річ. Виникає так званий загальний погляд на особис­тість, при якому її може бути повністю замінено на іншу особистість.

Дійсне буття у Гайдеггера виступає як усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки «перед лицем смерті». Аналіз цього стану розкриває, згідно з Гайдеггером, най­глибші таємниці людського існування.

Висуваючи ідею смерті, Гайдеггер вважає, що єдиний засіб вирватися зі сфери буденності та звернутися до самого себе — це подивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої будь-якому людсь­кому існуванню.

Сутність людини полягає в особливому способі існування - існування в страхові. Відчуваючи страх людина стає одинокою, її перестає цікавити світ, вона звертається до себе і починає розуміти себе (страх до світу як такого, невідомої доля в житті).

Карл Ясперс (1883-1969) починав свою наукову кар'єру як лікар-психіатр. Одержавши ступінь доктора медицини і доктори психології, потім стає професором філософії в Гейдельбергском університеті. Основні філософські твори Карла Ясперса: "Психологія світогляду" (1919), "Духовна ситуація часу" (1931), "Філософія" (три томи 1931-1932), "Смисл історії і її ціль" (1948), "Філософська віра" (1948) і ін.

Головна мета філософії − допомогти людині усвідомити своє місце в світі, досяти свободи, бути самим собою. Істинне буття не пізнається наукою, а усвідомлюється душею за доп. філософії.

Віра релігійна (грунтуться на одкровенні) і філософська (на роздумах).

Буття в концепції Ясперса підрозділяється на три сторони або три частини (т.зв. онтологічна тріада):

1) предметне буття або "бутті-в-світі", тобто світ явищ, почуттєвий світ, наявне буття;

2) екзистенція, тобто необ'єктивована людська самість (Я-буття);

3) трансценденція, або незбагненна межа всякого буття і мислення (для одних - це Бог, для інших - щось сверхчувственное).

Екзистенція недоступна науковому пізнанню. Пізнавати можна тільки те, що є об'єктом, а екзистенція необ'єктивована, її не можна ототожнювати ні зі свідомістю, ні з духом. Екзистенція є те, що ніколи не стає об'єктом, але "є джерело мого мислення і дії. Екзистенція нерозривно зв'язана з трансценденцією (або Божеством). У питанні про свободу у Ясперса виникає антиномія: з одного боку, свобода є не сваволею індивіда, а трансцендентною необхідністю; з другого, - ця необхідність своєрідна: вона не всезагальна, а має глибоко особистий характер; отже, для кожного індивіда вона є його і лише його власною необхідністю.

З точки зору вияву екзистенції особливо важливі, за Ясперсом, так звані помежові ситуації: смерть, страждання, боротьба, провина тощо. Найяскравіший випадок по-межової ситуації - смерть, перед ли­цем якої скінченність власної екзис­тенції постає перед людиною з усією безпосередністю. В цій ситуації стає несуттєвим усе те, що заповнювало життя індивіда в його повсякденності. Переживши крихкість і кінечність свого існування, індивід може відкрити для себе трансцендентний світ, точніше, його існування.

Людина покинула світ природи заради техніки і прагне жити в натовпі, жити „як всі”. У таій масі людина не може знайти опору. Як же знайти, пізнати себе?

Є 2 шляхи: Поза філософією людина може знайти себе в ризових ситуаціях (ризик, війна, хвороба, смерсть) і за допомогою філософії (дійсна філософія будить її, підштовхує до свободи і до життя).

Стати Вільним − означає подолати кризи, прийти до пізнання себе.

Екзистенції різних людей співвідносяться в акті "комунікації", тобто у взаєморозумінні. Комунікація розглядається і як критерій істини. Істинно те, що можна повідомити іншому. Зміст філософії - у створенні шляхів загальнолюдської "комунікації" між усіма. Виходячи з цього Ясперс спробував дати тлумачення світового історичного процесу з позицій філософської віри. Умовою загальнолюдської комунікації Ясперс вважає загальне духовне джерело всього людства - " осьовий час " як основу загальісторичного буття. "О.ч." - це час між 8 - 3 ст. до н.е. Саме в цей проміжок часу виникли паралельно в Китаєві, Індії, Персії, Палестині і Древній Греції духовні рухи, що сформували тип людини, що існує і понині. "Осьова епоха" - час народження і світових релігій. Людина тут уперше пробудилася до ясного, виразного мислення, виникла рефлексія. Пробудження духу поклало початок загальної історії людства, що до того було розділено на локальні, не зв'язані між собою культури

Неотомізм. Головними представниками цього напряму є Марітен, Етьєн Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф.Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггефа, Ясперса.

Неотомістський реалізм: природа і суспільство існує незалежно від людської свідомості, водночас природа і суспільство − продукт творчої діяльності бога та об’єкт його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, над-природне буття і буття, створене богом. Абсолютне буття - Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі /Бога/. Адже не випадково і не даремно Бог дав людині розум. Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, що здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання - це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П'єра Тейяр де Шардена (1881—1955).

Він писав, що релігія і наука — дві нерозривно пов'язані сторони чи фази одного й того самого повного акту пізнання, який зміг би охопити минуле й майбутнє еволюції. Він намагався на основі природознавства модернізувати світоглядну концепцію християнства.

Центральним принципом сучасного мислення Тейяр де Шарден проголосив ево­люціонізм.

Основними критичними точками процесу розвитку світу, космогенезу виступають у Тейяра де Шардена такі етапи: "переджиття" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення", "ноосфера" і "наджиття".

На етапі мислення, на його думку, з'являється людина,

До появи людини з її унікальними здібностями до мислення все у світі було роз'єднаним, відокремленим. Людина ж своєю діяль­ністю постійно здійснює вищий синтез всього існуючого, створює нову сферу — сферу духу.

Для вчення Тейяра де Шардена характерним є „панпсихізм”, тобто визнання присутності в універсумі духовного начала, яке спрямовує його розвиток. Для доведення існування психічного змісту всіх фено­менів матеріального світу він використовував поняття "енергія".

"Наджиття", таким чином, знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. "Точка Омега" є цент­ром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього.

Важливим завданням розвитку людства є його єднання, тому необхідне духовне оновлення Землі. Спочатку, на його думку, виникнуть єдина загально­людська культура, наука, релігія, мораль, які стануть певними засоба­ми захисту від усіх бід сучасності. Фактором, котрий обумовлює об'єд­нання людства в єдине ціле, вважає Тейяр де Шарден, є християнська любов. Саме вона є рушієм еволюції суспільства, дає змогу людині об'єднатися з людиною, а через ноосферу — з "точкою Омега" без втрати особистої індивідуальності.

„Пункт Омега” - це уявний Бог, який існує як центр світу; виконує функцію космічного, еволюційного Христа, є метою та межею еволюції. Таким чином Шарден створює нову модель християнства - еволюційну, які надає космічного масштабу.

Дата добавления: 2014-01-07