Лекція 4. Глобальні процеси в економіці та політиці

Феномен економічної глобалізації у площині соціологічного аналізу. Економічна глобалізація і модернізація. Світова економічна інтеграція як процес становлення світового ринку. Економічна глобалізація як становлення фундаменту світового суспільства. Соціальні наслідки економічної глобалізації. Соціологія глобального менеджменту.

Глобалізація та моделі споживання. Пост-модерністській вимір конс’юмерізму та його американські варіанти (ресторані швидкого обслуговування, кредитні картки, торгові центри). Концепція Ж. Бодріяра «споживацького екстазу» та «екстаз-системи». Карнавалізація суспільства та концепція задоволення.

Соціологічний вимір політичної глобалізації. Демократизація як політична модернізація. Постнаціональна політика та інституціональні зміни у світовій політиці. ЄС у проблемному полі соціології глобалізації. Право за умов глобалізації. Нові соціальні рухи і формування транснаціонального громадянського суспільства. Поняття глобального громадянства.

Україна вступає в XXI ст. в умовах стрімких глобальних зрушень на міжнародній арені. Цілком зрозуміло, що перспективи подальшого формування української держави значною мірою визначатимуться сучасними, планетарними процесами і змінами, проблемами і викликами. Останні не тільки все більше впливають на соціально-економічний і політичний розвиток, але й визначають історичні долі багатьох країн і народів на всіх континентах. В цьому контексті глибоке вивчення новітнього феномену глобалізації, втілення в життя актуального гасла кінця XX ст. «Думай глобально, дій локально!», а також науковий пошук адекватної парадигми майбутнього розвитку України набувають особливого, життєво важливого значення.

Останнім часом термін «глобалізація» наполегливо вводиться в науковий обіг соціологами та представниками інших суспільних наук і використовується ними для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, торгових, фінансових, транспортних, трудових, міграційних, інформаційних, комунікаційних та інших процесів всеохоплюючого характеру.

Згадане поняття походить від англійського прикметника global, який означає «всесвітній». Іменник globalism вперше з’явився на сторінках англомовних тлумачних словників на початку 1960-х рр. і сьогодні вживається у значенні «постінтернаціоналізм». Таким чином, в сучасній науковій лексиці термін «глобалізація» означає «постінтернаціоналізація».

Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв’язків, яка характеризується переходом від «світової економіки», або періоду її інтернаціоналізації, до «глобальної економіки», або періоду її постінтернаціоналізації. Після поразки соціалізму в СРСР та країнах Східної Європи глобальна соціоекономіка часто-густо ототожнюється багатьма західними дослідниками з «глобальним капіталізмом». Оскільки глобалізація стала результатом капіталістичної економічної інтеграції протягом кількох останніх століть, вона є одночасно і старим, і новим суспільним явищем. Принципово новим моментом в глобалізації сучасного економічного життя є перехід від монокапіталізму до мультинаціоналізму з виходом на міжнародну арену гігантських транснаціональних корпорацій (ТНК).

На підтвердження цього висновку доречно послатись на визначення «глобалізації» в одній з новітніх американських енциклопедій соціальних наук, в якій відзначається: «Розвиток світової економіки має довгу історію, датовану, щонайменше, шістнадцятим століттям і пов’язану з економічним та імперським експансіонізмом великих держав. Глобалізація належить до більш продвинутої стадії цього процесу розвитку. Глобальна економіка є такою, в якій всі аспекти сировинні й трудові ресурси, інформація і транспорт, фінанси, розподілення, маркетинг є інтегрованими чи взаємозалежними у всесвітньому масштабі... Сили глобалізації мають тенденцію до розмивання цілісності, й автономії націо-нальних економік.

Хронологічні рамки глобалізації після другої світової війни поділяються на три послідовні етапи інтенсифікації міжнародних економічних відносин. Перший з них характеризується швидким зростанням світової торгівлі і спробою регулювати її на багатосторонній основі в межах ГАТТ (1950-60-і рр.), другий - інтеграцією фінансових ринків і прискоренням міжнародного руху капіталів (1970-80-і рр.), третій стрімким збільшенням обсягів прямих інвестицій і чисельності міжфірмових альянсів. На думку Генерального секретаря ОЕСР Ж.К.Пея, сучасна глобалізація є «синонімом взаємопроникнення і злиття економік під спільним тиском все більш гострої конкуренції і прискорення технічного прогресу».

«Глобалізація є переходом від національно-державної фази до якісно нової, транснаціональної фази капіталізму! В період національно-державної фази капіталізму нації інтегрувалися в більшу світову систему за посередництвом торгівлі і фінансових потоків і створили світову економіку. В період глобального капіталізму транснаціоналізується самий виробничий процес і світова економіка дає дорогу глобальній економіці! Нації більше не поєднуються екстернально в більшу світову економіку, а інтернально з’єднуються в єдину глобальну економіку і суспільство, відзначає американський дослідник У.Робінсон. Економічна глобалізація спричиняється до створення матеріальної основи для транснаціоналізації політичних систем, громадянських суспільств і глобальної інтеграції соціального життя. Глобалізація все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури».

Глобалізація виробництва розглядається в сучасній західній соціології як інтеграція економічної діяльності в світовому масштабі і вважається головним елементом постфордизму. Останній грунтується на здатності ТНК інтегрувати виробничий процес в багатьох країнах і зробити його більш гнучким. Як відомо, фордизм засновувався на широкомасштабних капіталомістких підприємствах, негнучких виробничих і бюрократичних структурах. Широке застосування фордизмом напівкваліфікованої праці і «наукового менеджменту» Ф.Тейлора стимулювало робітників до об’єднання в профспілки і використання традиційної зброї пролетаріату страйку в боротьбі за корінні інтереси і демократичні права трудящих. В результаті індустріальні конфлікти зробили масове виробництво уразливим під кутом зору забезпечення безперервності виробничого процесу, що стало серйозною перепоною на шляху накопичення капіталу.

На відміну від фордизму, який виступає на захист національних ринків, постфордизм робить головну ставку на мультинаціоналізацію ринків матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів і базується на мікропроцесорних технологіях, комп’ютеризованих і роботизованих виробництвах, гнучкому виготовленні спеціалізованих виробів, розосереджуваних на дрібних і середніх підприємствах. Це дає можливість ТНК перешкоджати розвитку профспілкового руху і здобувати вагомі вигоди з диференціації ставок заробітної плати та різних рівней юніонізації найманої праці як у власних, так і в приймаючих країнах. Таким чином, глобалізація виробництва примушує трудящих вступати в жорстку конкуренцію один з одним і сприяти просуванню глобальної стратегії накопичення. Інтегральна концепція постфордизму зводиться сьогодні до утвердження «такої структури накопичення капіталу, яка об’єднує в єдине ціле технологічну парадигму, індустріальну організацію і соціальні процеси».

Згідно з моделлю південнокорейського соціолога М.-Р.Чоу, постфордизм охоплює і економічні і суспільні відносини. Засіб регулювання, діючий в межах постфордизму, включає в себе весь комплекс виробничих інститутів, соціальних і політичних відносин і практик, які регулюють соціальні процеси накопичення. З іншого боку, режим накопичення, поєднаний з соціально-регулятивними процедурами, стає більш надійним і відтворюваним протягом деякого часу і сприяє зміцненню організаційно-керівних структур за допомогою даної системи накопичення. На відміну від фордизму, який діяв спочатку в національних масштабах, багатонаціонально-просторова орієнтація постфордизму призвела до зіткнення двох протилежних тенденцій глобалізації і локалізації. Яка з них матиме перевагу чи вони об’єднаються в єдиній глобально-локальній взаємодії, на думку М.Чоу, з’ясується в недалекому майбутньому.

Суть глобалізації полягає у посилення потоку чотирьох «і»: інвестицій, індустрій, інформації та індивідів. За останні 25 років вивіз закордонних прямих інвестицій збільшився в 25 разів з 14 млрд. до 350 млрд. дол. на рік, що сприяло поглибленню економічної взаємозалежності націй і прискоренню втягнення значної кількості країн, що розвиваються, а також колишніх соціалістичних держав в глобальну економіку. Саме тому деякі дослідники вважають, що мультинаціоналізація світу є «концептуальним еквівалентом іноземних прямих інвестицій». Сьогодні на міжнародній арені діють понад 40 тис. ТНК і 250 тис. їх зарубіжних філіалів, на них працює біля 150 млн. чол. або кожний п’ятий трудящий на нашій планеті. Доля ТНК в світовому ВВП в середині 1960-х рр. складала 17%, в 1995 р. 30%. Вони контролюють 75% світової торгівлі і третину світових виробничих фондів. Протягом останніх двох десятиріч глобальні комп’ютерні, телевізійні, телефонні та інші мережі збільшили свої інформаційні можливості більш як у мільйон разів. В наші дні комп’ютерні потужності подвоюються кожні 18 місяців.

Не зменшуючи значення виробничих, торгових і фінансових зв’язків в глобалізації світового господарства, слід зробити наголос на тому, що саме швидкий прогрес у галузі транспортних, комунікаційних та інформаційних технологій сприяв цьому глобальному процесу». Більшість з відзначених економічних елементів суттєво зросла в абсолютних вимірах, але залишилась на рівні початку XX ст. у відносних розмірах. Наприклад, відношення міжнародної торгівлі до міжнародного виробництва зросло з 12,9% у 1913 р. до 14,3% у 1993 р. Співвідношення прямих інвестицій і ВВП у розвинутих країнах складало 3% у 1913 р. і 4% у 1990 р. Частка експорту в світовому обсязі виробництва складала 9% у 1913 р., знизилась до 7% у 1950 р., піднялась до 11% у 1973 р. і досягла 14% тільки на початку 1990-х рр. Саме тому до числа дійсно нових явищ, які спричинилися до інтенсифікації всіх глобальних процесів наприкінці XX ст., належать комп’ютеризація і інформатизація економічного і суспільного життя.

Сьогодні персональний комп’ютер (ПК) вартістю 2 тис. дол. має більшу потужність і вирішуючу спроможність, ніж його стаціонарний попередник вартістю 10 млн. дол. в середині 1970-х рр. За останні 25 років кількість комп’ютерів у світі збільшилась з 50 тис. до 140 млн. Система Інтернет нараховує зараз понад 50 млн. користувачів. Революційні зміни у передачі інформації довели спроможність одночасних телефонних переговорів по трансатлантичному кабелю до 1,5 млн. в 1996 р. (у 1961 р. 138 переговорів). В наш час складні інформаційні і комунікаційні системи використовуються на Заході не тільки у сферах торгівлі, виробництва і фінансів, але й в домашніх умовах, що дає змогу мільйонам власників ПК 24 години на добу працювати і навчатись, робити покупки і укладати угоди, не виходячи з дому.

Широке впровадження засобів інформації та комунікації в економічну практику, яке відіграло важливу роль в глобалізації світогосподарських зв’язків, стало можливим в результаті зниження вартості їх виробництва та надання відповідних послуг. З 1960 р. по 1990 р. вартість одиниці комп’ютерної потужності зменшилась на 99%. В період між 1930 р. і 1990 р. вартість 3-хвилинної розмови між Нью-Йорком і Лондоном скоротилась з 244,65 до 3,32 дол. США. Не менше значення мало вагоме зниження транспортних витрат. В 1996 р. витрати на одиницю продукції, перевезеної морським транспортом, скоротились на 70% в порівнянні з початком 1980-х рр. В останнє десятиріччя зниження транспортних тарифів мало місце і на інших видах транспорту, що сприяло прискоренню економічної глобалізації.

В західній соціології вважається, що якщо революційні технологічні зміни зробили глобалізацію можливою, то лібералізація торгівлі і підвищення ролі ТНК в забезпеченні мобільності капіталу зробили її реальною. Внаслідок Уругвайського раунду багатосторонніх переговорів середні тарифи на імпорт промислових виробів у країнах, що розвиваються, повинні знизитись з 34% у 1984 1987 рр. до 14% найближчим часом. З 1970 р. по 1990 р. кількість країн, які скасували валютний контроль над імпортом товарів і послуг, збільшилась з 35 до 137. До правил регулювання зарубіжних прямих капіталовкладень в світі з 1991 р. внесено близько 570 змін, спрямованих на заохочення інвестиційних процесів. Курс на лібералізацію призвів до зростання темпів експорту в період між 1991 р. і 1996 р. до 7%, зарубіжних прямих інвестицій до 12% на рік. Таким чином, як відзначає британський дослідник Н.Міддлтон: «Глобалізація складається з двох головних елементів: ліквідації протекціонізму всіх видів і зменшення правил, що контролюють рух інвестиційного капіталу».

Головними двигунами глобальної лібералізації стали країни «сімки», ВБ і МВФ, ВТСХ). Беручи до уваги, що на долю «сімки» припадає більше половини світового експорту промвиробів, цілком зрозуміло, які саме країни одержують найбільшу вигоду внаслідок глобалізації та лібералізації всесвітньої економіки. На думку багатьох західних соціологів, «глобалізація і лібералізація так тісно пов’язані між собою, що повинні розглядатися як два елементи одного феномену». Зокрема, такої точки зору дотримується британський дослідник Д. Вудворт. «Глобалізація, пише він, складається з вільних ринків, інвестиційних потоків, торгівлі та інформації. Скорочення природних бар’єрів, таких як транспортні і комунікаційні витрати, і штучних бар’єрів, таких як тарифи, квоти і валютний контроль, сприяло зростанню торгівлі і зарубіжних прямих інвестицій у світі... Що стосується глобалізації, то у багатьох випадках причиною проведення політики дерегулювання і лібералізації стало здійснення заходів по стабілізації і пристосуванню економіки, які були взяті на озброєння в багатьох країнах в результаті кризи зовнішньої заборгованості у 1980-х рр. часто-густо після викручування рук зовнішніми кредиторами».

На початку 1990-х рр. прихильники «глобального капіталізму як «революції зверху» заявили, що глобалізація нібито призводить до «універсалізації світу») і запропонували поставити знак дорівнювання між цими поняттями. Але невдовзі ейфорійні оцінки щодо перспектив «глобальної капіталізації» змінились більш стриманими висновками і менш оптимістичними прогнозами. Зіткнувшись з «новим світовим безпорядком», західна соціологія змушена зараз визнати необхідність «більш фундаментального переосмислення розвитку, до того ж на фоні майбутнього капіталізму». Пошук нової парадигми, як свідчить австралійський дослідник Р.Робертсон, «все ще залишається орієнтованим на розвиток, але з меншою вірою у прогрес, зневажливим відношенням до ціннісних вимог модернізації, скептичним ставленням до великих теорій, будь вони кейнсіанськими чи монетаристськими».

Наведені вислови свідчать про глибоку кризу соціокультурних настанов Заходу в XX ст. Вони є переконливими проявами зростаючого визнання академічною спільнотою розвинутих країн того, що «на фоні макросоціальної динаміки нашої епохи» потрібно зробити «парадигматичний прорив в нашому розумінні нового глобального суспільства і досягненні консенсусу з питання про основні контури нового світового порядку у XXI ст.». Як підкреслюють американські дослідники Р.Брод і Дж.Кевананх: «Без значних політичних змін світ XXI століття буде століттям економічного апартеіду». На їх думку, подальше прямування нинішнім курсом призведе до того, що в XXI ст. в світі буде дві дюжини більш багатих країн, дюжина чи близько цього бідних у порівнянні з ними країн, які стали на шлях скорочення економічного розриву з ними, і приблизно 140 бідних країн, які продовжать своє падіння на «економічне дно «.

Перемога глобального капіталізму над соціалізмом ще зовсім недавно видавалась як тріумф модерністської «тріади» відомого американського соціолога Т.Парсонса (ринкової економіки, демократичного державного устрою та індивідуалізму. «Ера після холодної війни, пише професор Гарвардського університету Т.Уеймінг, здавалося б повинна знаменувати новий світовий порядок, в якому маркетизація, демократизація та індивідуалізація стануть характерними рисами нового глобального села». Але цього не сталося, оскільки замість обіцяного наближення до «великої гармонії» (глобальний капіталізм веде людство в зворотньому напрямі) відбувається «прихід глобального села, визнає згаданий автор, котрий здійснився швидше у вигляді віртуальної реальності, ніж аутентичного дому, і ні в якому випадку не є сприятливим для людського процвітання Світ, стиснутий у взаємозалежну екологічну, фінансову, комерційну, торгову і електронну систему, ніколи раніше не був настільки розділеним на складові частини у відповідності з величиною багатства, впливу і влади».

Суттєві досягнення людства в виробничому, технологічному і науковому розвитку не призвели в XX ст. до покращення умов життя більшості населення нашої планети. Світова цивілізація, зіткнувшись з загостренням всіх без винятку глобальних проблем, деградацію людських ресурсів і екологічних систем, переживає сьогодні критичний момент в своїй історії. В цьому контексті важливе значення має висновок, зроблений на Конференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. про те, що світ, розвиток і навколишнє середовище є взаємозалежними і неподільними. В Декларації Ріо-де-Жанейро вперше було проголошено право народів на розвиток, якого «потрібно додержуватись таким чином, щоб адекватно задовольняти потреби нинішнього і майбутнього поколінь в сфері розвитку і навколишнього середовища». Останнє положення також проходить червоною стрічкою через Порядок денний XXI століття, схвалений на згаданій Конференції ООН.

На жаль, наслідки глобалізації переконливо свідчать про те, що сучасний світ неухильно втягується в глибоку загальноцивілізаційну кризу. Через 5 років після згаданої Конференції ООН журнал «ЮНЕСКО Сорсіз» надрукував низку аналітичних матеріалів під заголовком «Ріо + 5 = Порушені обіцянки, невиправдані очікування». Ця публікація починається словами: «Ріо + 5 чи Ріо 5 Інакше кажучи, йшли ми шляхом прогресу чи регресу протягом п’яти років після Конференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку» Офіційна статистика, наведена в цьому виданні, не залишає сумніву, що глобальний капіталізм за минулі роки продемонстрував свою повну нездатність до вирішення глобальних проблем людства. Що й мав визнати голова. Комісії по сталому розвитку М.Толба, відповідаючи на запитання про результати втілення в життя Декларації Ріо-де-Жанейро і Порядку денного XXI ст. «Картина не бачиться у рожевому світлі, заявив він. Негативні наслідки набагато перевищують досягнення». Ще з більшою відвертістю висловився з цього приводу генеральний секретар ООН Кофі Аннан з трибуни 53-ї сесії Генеральної асамблеї ООН. «Мільйони і мільйони громадян переконуються на своєму досвіді, що глобалізація - це не подарунок долі, а сила руйнування, яка підриває їх добробут або звичний спосіб життя», засвідчив він. Всупереч обіцянкам теоретиків глобалізації світогосподарських зв’язків остання не стала ефективним інструментом вирішення глобальних проблем. Внаслідок цього в пошуку адекватних відповідей на глобальні виклики сучасності в західній соціології посилився крен в сторону наукового аналізу негативних соціальних наслідків економічної глобалізації, розробки альтернативних теорій та пропозицій щодо подолання глобальних кризових явищ, які складають головну загрозу людству в XXI ст.

В пошуках макросоціологічної теорії глобалізації всесвітньої економіки. Поглиблення кризових явищ в надрах глобального капіталізму і прірви між країнами Півночі і Півдня суттєво дискредитувало теорію модернізації, яка первісно задумувалась як політична та ідеологічна зброя США і розроблялась наближеними до Вашингтону соціологами з метою стримування соціалізму Як свідчить американський соціолог Д.Чірот, ця теорія базується на тому, що «Сполучені Штати є багатий старий дядечко, який намагається навчити секретам успіху своїх племінників». Апологети модернізації «третього світу» зосереджують головну увагу на внутрішніх соціальних процесах в країнах, що розвиваються, і майже повністю ігнорують руйнівний вплив колоніалізму на їх структуру і розвиток. Нав’язаний ними еволюційний підхід до модернізації орієнтує країни Півдня виключно на західну модель розвитку і перешкоджає пошуку ними нових альтернативних шляхів до подолання залежності і відсталості!

Наполегливі спроби реанімувати теорію модернізації на межі 1990-х рр. на підставі нібито позитивного досвіду азіатських «нових індустріальних країн» в прискоренні темпів економічного і соціального розвитку не отримали серйозної наукової і практичної підтримки, а валютно-фінансова криза в Південно-Східній Азії в другій половиш 1997 р. остаточно скомпрометувала зусилля апологетів цієї моделі. «Чудеса економіки «азіатських драконів» зараз потрібно, швидше, віднести до області східної міфології. Тепер якщо і згадують про країни Азії, то частіше всього у зв’язку з сколихнувшою їх фінансовою кризою». Більш того, посилення негативних тенденцій у всесвітній економіці наприкінці XX ст. сприяло визнанню багатьма представниками західної соціології того безперечного факту, що «глобалізація є сучасним феноменом саме тому, що вона «робиться» за рахунок приведення в дію існуючих інтересів, цілей і інструментів».

Не дивлячись на те, що різні аспекти глобалізації продовжують залишатися предметом гострих наукових дискусій, більшість «глобалістів» погоджується з тим, що:

- глобалізація сьогодні обіймає переважно взаємопов’язані економіки Європи, Північної Америки і Японії;

- в умовах глобалізації розрив між багатою Північчю і бідним Півднем скорочується для обмеженої кількості країн, але розширюється для більшості країн;

- роз’єднання країн більше не є життєздатною стратегією.

Найбільш вагомий внесок в розробку актуальних проблем глобалізації зробили один з фундаторів світосистемного підходу до вивчення глобальних процесів у західному суспільствознавстві, президент Міжнародної соціологічної асоціації, відомий американський соціолог і історик І.Валлерстайн і британський соціолог, автор популярної зараз на Заході монографії «Соціологія глобальної системи» Л.Склейр.

На думку І.Валлерстайна переважне становище в світовій, економіці сьогодні займають країни ядра центру світо-системи. «В таких країнах, підкреслює він, створення сильної державної машини у поєднанні з національною культурою, феноменом, на який часто-густо посилаються як на інтеграцію, слугує виконанню двох функцій механізму захисту диспаритетів, які склалися у межах світової системи, та ідеологічного прикриття і виправдовування цих диспаритетів». Країни ядра домінують у світовій економіці і експлуатують ті країни, які знаходяться за межами ядра, тобто напівпериферійні та периферійні країни. Таким чином, сучасний світ поділяється на три складові частини: ядро, напівпериферію та периферію, які відповідно охоплюють багаті країни, країни з середнім доходом і бідні країни. За І. Валлерс-тайном, напівпериферія може утворюватись за рахунок витіснення деяких країн з ядра і підйому деяких країн з периферії внаслідок геополітичних і геоекономічних змін в світо-системі. Центральні, напівпериферійні і перефиферійні «держави-нації» мають трикласову структуру: правлячий капіталістичний клас, соціально інтегровану середню страту і соціально виключений нижчий клас або «андерклас».

Характерною рисою країн ядра є наявність в них потужної державної машини, під якою І.Валлерстайн розуміє міць держави, яка протистоїть іншим державам, і силу держави, яка протистоїть внутрішнім політичним об’єднанням. За його словами, це є «суверенітет як де-факто, так і де-юре». Світова капіталістична система це така «система, чиї інститути покликані виділяти з загальної маси і заохочувати тих, хто у своїй діяльності додержується першості накопичення капіталу, і карає тих, хто намагається слідувати іншим пріоритетам».

Квінтесенцію теорії світо-системи складає її пояснення процесу експлуатації, яка дозволяє країнам ядра підтримувати свої багатство і владу за рахунок інших держав. Ця теорія базується на зацікавленні ТНК в експлуатації світових ресурсів, без доступу до яких країни ядра не змогли б підтримувати комфортабельний спосіб життя. З другого боку, країни неядра не мають змоги конвертувати свої сировинні матеріали в готові вироби і змушені надавати таку можливість ТНК, які за низькі ціни купують в бідних країнах сировину і продають виготовлену продукцію в багатих країнах за високі ціни. В результаті перші стають ще більш бідними, а другі ще більш багатими. Продовжуючи витрачати непоновні ресурси, країни «третього світу» звужують свої перспективні можливості економічного розвитку і сприяють фантастичному збагаченню ТНК. Завдяки цьому гігантські ТНК стали більш потужними інститутами, ніж більшість країн світу за межами ядра. В 1992 р. в перелік 50 найбагатших економічних організацій світу, виключаючи країни ядра і так «країни продвинутої напівпериферії», до якої належали «азіатські дракони» і «нові індустріальні країни, входили 33 ТНК і 17 країн. Згадані ТНК були більш багатими, ніж 100 напівпериферійних і периферійних держав світу. В той час, коли більшість бідних країн все глибше спускається на «економічне дно», прибутки 500 найбільших компаній світу щорічно зростають на 15%, а доля 200 найбільших ТНК в світовому ВВП збільшилась з 17% в середині 1960-х рр. до більш як 30% в 1995 р. Саме тому, як змушений визнати віце-президент Всесвітнього банку М. Браун, «найбільш приголомшливим є те, що доля країн, що розвиваються, в світовому ВНП сьогодні є ще більш низькою, ніж вона була в 1870 р.».

ТНК прагнуть до зміцнення позицій в інших країнах в пошуках дешевої робочої сили, з метою максимізації економії на витратах праці широко використовують жіночу і дитячу робочу силу за кордоном, що дозволяє їм значно підвищувати норму прибутку. Це змушує робітників в країнах «третього світу» працювати за мізерну плату в поганих і небезпечних умовах і призводить до деіндустріалізації, деюніонізації, скорочення робочих місць в країнах ядра. В 1957-1995 рр. в оброблюючій промисловості США було створено 1,2 млн. робочих місць, а кількість працівників в сфері послуг збільшилась на 61 млн. чол. Частка членів профспілок в США знизилась з 1/3 в 1950-х рр. до 1/6 частини робочої сили в 1990-х рр. Внаслідок цього, як свідчить американський економіст Ч.Крейпо: «сила профспілок за столом колективних переговорів піддалась серйозній ерозії в більшості місць, де вони ще мають членів» і «вони та їх члени були змушені погодитись з зменшенням заробітної плати і пільг та погіршенням умов праці в обмін на збереження своїх робочих місць або, набагато частіше, тільки на надію на збереження їх».

Теорія світо-системи стала вагомим внеском в макросоціологічне розуміння сучасних відмінностей в темпах і рівнях розвитку країн Півночі та Півдня, а також в історичне пояснення соціодинаміки і змісту глобалізації. На думку багатьох західних суспільствознавців, вона не тільки значно розширила наукові горизонти вивчення причин нерівномірного економічного розвитку, але й чітко оголила соціальні механізми експлуатації напівпериферії і периферії країнами ядра. Дослідження в цьому напрямку переконливо підтверджують, що інвестиції ТНК, на які покладають такі великі надії «реформатори» в постсоціалістичних країнах, по-перше, уповільнують темпи економічного розвитку в бідних країнах; по-друге, знижують якість життя в них; по-третє, ведуть до посилення експлуатації в них, особливо дітей і жінок; в-четвертих, збільшують політичну нестабільність в окремих країнах, що розвиваються.

Пріоритет в створенні соціології глобальної системи, виділенні її в самостійну дисципліну в межах загальної соціології належить Л.Склейру, який доводить, що «концепція глобальної системи спирається на дійсно наукову основу і що в дійсності така концепція стає все більше необхідною для аналізу зростаючої кількості суспільних явищ, які змінюються». В своїх працях він розмежовує державно-центристський підхід до вивчення інтернаціональної системи, в основі якого знаходяться «нації-держави», і транснаціональний підхід до аналізу глобальної системи, в основу якого покладено глобальні сили і інститути. Не заперечуючи важливість першого підходу, він вносить суттєві доповнення в попередню концепцію глобальної системи, взявши за основу транснаціональну економічну, політичну і культурно-ідеологічну практики.

В конкретно-історичних умовах глобального капіталізму кожна з цих практик визначається Л.Склейром відповідними інститутами: транснаціональна економічна практика (ТЕП) транснаціональними корпораціями (ТНК), транснаціональна політична практика (ТПП) транснаціональним капіталістичним класом (ТКК), транснаціональна культурно-ідеологічна практика (ТКІП) культурою і ідеологією консюмеризму (КІК). І.Склейр підкреслює, «що найбільш важливою глобальною силою сьогодні є капіталістична система, яка спирається на неоднорідний глобальний капіталістичний клас, який, поза всякого сумніву, диктує транснаціональну економічну практику і є найбільш важливою єдиною силою в боротьбі за те, щоб здійснювати переважаючий вплив на політичну і культурно-ідеологічну практики».

Особливістю глобального капіталізму є глобальна нерівність. «Глобальна система відзначається дуже великою асиметрією. Найбільш важливі економічні, політичні й культурно-ідеологічні блага, які циркулюють навколо земної кулі, мають схильність до того, щоб стати власністю і/або, знаходитись під контролем невеликих груп у відносно невеликій кількості країн») пише Л.Склейр. Цей висновок підтверджується даними ООН щодо посилення нерівності в розподілі доходів протягом останніх десятиріч «модернізації». В 1965 р. середньодушевий доход в країнах «сімки» був в 20 разів більшим, ніж в 7 найбідніших країнах світу. В 1995 р. він став більшим вже в 39 разів. В більшості країн, які розвиваються, найбільш багаті 20% одержують більше 50% національного доходу. Ще більш разючі контрасти в цьому відношенні існують в розвинутих країнах. Так, в США на долю найбагатших 20% домогосподарств припадає 7.5% багатства (вартості майна за винятком зобов’язань), на долю найбідніших 20%.

На думку Л.Склейра, глобальна система не є синонімом глобальної капіталістичної системи. «Однак рушійними силами і первинними агентами глобального капіталізму, а також ТЕП є ТНК, ВБ, МВФ і товарні обміни. ТКК створює політичне навколишнє середовище, яке забезпечує успішний збут виробів однієї країни в інших країнах. КІК за допомогою комунікаційних і рекламних ТНК продукує такі цінності і відносини, які стимулюють постійну потребу в цих виробах. Оскільки члени ТКК часто зайняті безпосередньо в структурах ТНК, їхній спосіб життя слугує взірцем для наслідування і сприяє розповсюдженню консюмеризму. «Теорія глобальної системи обертається навколо прийнятої глобальним капіталізмом необхідності безперервного збільшення виробництва і міжнародної торгівлі, а також гарантувати політичні умови для того, щоб все це здійснювалось безперебійно в усьому світі, і створювати потреби і бажання у людей споживати всі вироби, які є доступними для них на постійній основі», відмічає Л.Склейр.

Визначальною рисою ТЕП є її вихід за межі національних кордонів. ТНК виходять на міжнародну арену тоді, коли продавці, посередники і покупці стають складовими частинами однієї і тієї ж глобальної організації. ТЕП дає найбільший ефект в приймаючих ТНК країнах за рахунок надання прямих інвестицій і створення робочих місць. Однак ці капіталовкладення і розширення зайнятості дорого обходяться суспільству в приймаючих країнах, бо тягнуть за собою надання фіскальних пільг ТНК і збільшення імпорту товарів і послуг, необхідних для забезпечення виробничого процесу ТНК. Поширення зайнятості в зарубіжних філіалах ТНК відбувається, головним чином, на підприємствах автозбірної, текстильної та побутової промисловості і супроводжується скороченням робочих місць в традиційних галузях народного господарства. В більшості випадків ТНК зацікавлені у виробництві в країнах, що розвиваються, експортної продукції з низьким рівнем обробки (і, таким чином, з низьким рівнем вартості, доданої обробкою), а також в наймі низькооплачуваної робочої сили. «Створення робочих місць і розвал робочих місць ТНК має дуже широке розповсюдження, що в соціологічному відношенні являє собою найбільш важливу транснаціональну практику», підкреслює Л.Склейр.

З’єднуючою ланкою між ТПП і глобальною капіталістичною системою є тисячі міжнародних, регіональних, національних і локальних об’єднань, які сприяють капіталістичній експансії. Вони виконують роль «груп тиску» або «лоббістських груп» і поділяються на секторальні (наприклад, ТНК, промислові і професійні асоціації) і сприяючі (наприклад, благодійні фонди, релігійні організації, політичні партії і рухи). Взаємодія цих груп відіграє важливу роль в просуванні інтересів і досягненні цілей ТНК. Однак в центрі ТПП стоїть ТКК. В інтерпретації Л.Склейра, ТКК виходить за межі класичного визначення К.Маркса і є міжнародною управлінською буржуазією, яка складається з підприємницької еліти, менеджерів фірм, старших державних функціонерів і провідних політиків, а також з професійних постачальників КІК, завдання яких полягає в тому, щоб продавати споживацькі цілі глобального капіталізму.

ТКК є транснаціональним, щонайменше, в трьох вимірах. Члени ТКК є носіями швидше глобального, ніж локального бачення перспектив з множини проблем. Вони є вихідцями з багатьох країн, але більшість з них починає вважати себе «громадянами світу». Вони схильні вести схожі способи життя, демонструючи взірці споживання предметів роскоші. Л.Склейр акцентує увагу на тому, що ТКК бачить своє головне завдання в створенні сприятливих умов для просування своїх особистих інтересів і інтересів свого класу в національному і локальному масштабах. Названі інтереси зазвичай, але далеко не завжди, співпадають. Концепція ТКК грунтується на визнанні одного єдиного класу, який приймає рішення, що поширюються на всю глобальну капіталістичну систему. Саме цей клас згуртовує весь ТКК в кожній окремій місцевості, країні або регіоні. В той же час ані глобальний капіталістичний клас, ні глобальний робітничий клас ще не мають ні транснаціональних політичних партій, ні транснаціональних професійних спілок, хоч такі угрупування і існують в міжнародному масштабі і впливають на політичну практику ТНК. В свою чергу ТНК впливають на зміст діяльності згаданих угрупувань.

Експансія ТНК в країни напівпериферії і периферії призводить до появи в них «дуалізму», тобто до поділу місцевих соціально-економічних структур на «традиційні» та «модернізовані». І чим більше впевненість приймаючої ТНК країни в якісній неповноцінності і ненадійності власної промисловості, тим більше шансів на те, що вона такою стане або залишиться, вважає Л.Склейр. Залучення напівпериферії і периферії в глобальну економіку має позитивні і негативні наслідки. До останніх належать відтік найбільш підготовленої робочої сили і здібного управлінського персоналу в систему ТНК. В результаті ТКК, окремі фракції місцевої робочої сили та інші страти підтримки ТНК все більше ідентифікують свої інтереси з інтересами глобальної капіталістичної системи і, в разі потреби, виступають проти інтересів своїх власних суспільств і країн.

Це зумовлюється тим, що ТЕП, ТПП і ТКІП глобального капіталізму найбільше проникають в ті сфери, які здійснюють найбільш сильний вплив на життя місцевої еліти та інших груп, пов’язаних з ТНК. «Специфічна функція агентів ТПП полягає у створенні й підтримці тих органічних форм, в межах яких не має місце проникнення (їх органічного зв’язку з тими місцевими практиками, які можуть стати інкорпорованими і мобілізованими в інтересах глобальної капіталістичної системи). Для досягнення цієї мети ТКК має стимулювати «компрадорський менталітет в усьому суспільстві за межами глибокого тилу капіталізму в «першому світі», пише Л.Склейр. (Компрадорський менталітет зводиться до визнання, що нібито найкращі практики незмінно пов’язані з глобальною капіталістичною системою). Саме це питання знаходиться сьогодні в центрі боротьби між прихильниками і противниками ТНК.

Перші переконані, що без допомоги ТНК країни, які розвиваються, не зможуть вирішити проблеми розвитку. Другі вірять, що ТНК зашкодять їх розвитку в довгостроковій перспективі. (Вони підозріло ставляться до намагань здійснення модернізації, особливо в тих країнах, де ці процеси тісно пов’язуються з західним пануванням в галузі культури, промисловості, військової техніки, науки і технології). «В цьому контексті, як відмічає Л.Склейр, на зміну розбіжностям між традиціоналізмом і модернізмом прийшли поняття орієнтації на внутрішні або зовнішні сили. Вірний підхід до розвитку знаходиться, поза усяким сумнівом, десь між рабською прихильністю до всього іноземного і атавістичною неприязню до різного типу змін». В боротьбі за втілення в життя адекватної парадигми розвитку важлива роль належить масовим контррухам, які мають за мету обмежити засилля ТНК і ТКК і допомогти народам критично оцінити наслідки КІК. Не дивлячись на те, що агенти глобального капіталізму здійснюють жорстокий контроль за ситуацією, а ТНК являють собою домінуючу інституційну силу в сучасному світі, нові соціальні рухи несуть великі можливості в протистоянні експансії ТНК і здатні в майбутньому стати реальною загрозою глобальному капіталізму. Л.Склейр характеризує антикапіталістичні глобальні системні рухи як такі, що «кидають виклик ТНК в економічній сфері, протистоять ТКК і його місцевим філіалам в політичній сфері і ведуть боротьбу проти розповсюдження капіталістичної культури та ідеології консюмеризму».

Л.Склейр робить наголос на тому, що «тріумф» капіталізму в 1990-х рр. на перший погляд ніби підтверджує, що прихильники капіталістичної системи досягли великого успіху на глобальному і локальному рівнях, а опозиційні рухи зазнають поразки у значних масштабах, тоді як вагомі економічні і соціальні завоювання профспілкових та інших соціальних рухів останнім часом в багатьох країнах вселяють надію на можливість більш широкого опору глобальному капіталізму. Наприклад, на одному з основних напрямів боротьби на захист навколишнього середовища рух зелених рішуче виступає за збереження середовища існування людини, проти хижацького розграбування і споживання природних ресурсів глобальною капіталістичною системою.

Беручи до уваги, що головне завдання глобальної «трійки», рекламних агенцій і ТНК полягає у стимулюванні і контролюванні купівельницьких настроїв, Л.Склейр послідовно викриває практику КІК, в основу якої покладено зглажування і затушовування розмежувальних ліній між інформацією, розвагами і просуванням товарів глобального капіталізму. Оскільки саме ця практика дозволяє «продавати ідеї, цінності і продукти, короче кажучи, забезпечувати консюмеристське сприйняття світу» з допомогою всіх суспільних ЗМІ. «Глобальна капіталістична система розповсюджує інтегровану культуру та ідеологію консюмеризму шляхом маніпулювання існуючими потребами і створення нових потреб», підкреслює Л.Склейр.

В образній інтерпретації Л.Склейра, глобальна капіталістична система базується на ТЕП, які на рівні абстрактного уявлення є будівельними блоками цієї системи. ТПП закладають основні принципи її організації, а КІК слугує одночасно і болтами, і гайками, і клеєм, які скріплюють цілісність глобального капіталізму. Для забезпечення його надійного функціонування пануючі сили в кожній з перерахованих трьох сфер повинні монополізувати ключові ресурси, які є предметом гострої конкуренції. Саме тому ТНК докладають значних зусиль до встановлення контролю над глобальними фінансовими і матеріальними ресурсами, ТКК над глобальними повноваженнями, транснаціональні агенти й інститути КІК в сфері ідей.

«Основна сила капіталістичної глобальної гегемонії полягає в тому, пише Л. Склейр, що вона безперервно працює, і працює дуже напружено, щоб переконати людей в тому, що ця система природна, справедлива і принципово краща, ніж будь-яка реалістична альтернатива». Однак результати світового економічного, соціального і політичного розвитку в XX ст. переконливо свідчать про те, що глобальна капіталістична система аж ніяк не має більшості тих магічних і привабливих ринкових якостей, які приписуються їй апологетами старого світу, що глобальний капіталізм залишається головним джерелом глобальних проблем і загроз напередодні XXI ст.

Глобальна нерівність як загроза людству на порозі XXI століття. Головна роль в здійсненні сучасної економічної глобалізації належить ВБ і МВФ, які «слугують регулюючими агенціями глобально організованого капіталістичного виробництва». Вони підкорюють національні регулюючі спроби периферійних і напівпериферійних держав глобальній логіці капіталу, використовуючи політику батога і пряника в забезпеченні доступу до міжнародних кредитів і проведенні структурної перебудови. В результаті індивідуальні країни втрачають здатність і можливість регулювати ті частини глобально організованих виробничих процесів, які знаходяться в межах їх власних кордонів» підкреслює американський соціолог Дж.Телбот. В тандемі з ВБ і МВФ діють на міжнародній арені і гігантські ТНК і ТНБ.

Володіючи колосальною економічною потужністю, ТНК і ТНБ диктують свою волю і нав’язують свої моделі розвитку периферійним і напівпериферійним країнам, в т.ч. і «суверенним» уламкам колишнього СРСР. В цьому контексті на симпозіумі «ЮНЕСКО і Всесвітня зустріч на найвищому рівні з питань соціального розвитку» в 1994 р. зазначалось: «Сьогодні процес глобалізації... ставить державу поза законом. Як свідчать дані, об’єднаний капітал п’ятнадцяти головних мультинаціональних компаній перевершує сукупний ВНП близько ста бідних країн. За їх допомогою обрані еліти в країнах, які розвиваються, будують псевдо-Манхеттени в океані бідності». На чолі глобальної експлуатації світу глобальним капіталізмом стоять США, які після розвалу СРСР намагаються встановити новітній варіант американського панування.

З метою переділу світу за силою і капіталом Вашингтон використовує і сучасні економічні важелі неолібералізму, і традиційні механізми політичного тиску. В період першого строку правління адміністрації Б. Клінтона США 60 разів вводили в односторонньому порядку економічні санкції або погрожували в законодавчому порядку застосувати їх проти 35 країн, в яких проживає 42% населення світу. Подібний диктат з боку лідера «першого кола» або ядра глобального капіталізму не сприяє реалізації намірів країн «другого» і «третього» кіл інтегруватися в глобальну економіку і ще більше перетворює їх в сировинні придатки промислово розвинутих країн. Це дозволяє останнім, де проживає лише 20% світового населення, споживати 85% світових алюмінію і синтетичних хімічних елементів, 80% чорних металів і сталі, 80% енергоносіїв, 75% пиломатеріалів, 65% м’яса, добрив і цементу і половину риби і зерна.

Засилля ТНК в світовій економіці супроводжується глобальною експансією ТНБ. Демонтаж державного контролю за рухом капіталів після краху Бреттон-Вудської системи в 1971 р. призвів до величезного зплеску спекулятивної діяльності ТНБ. До цього часу близько 90% всіх операцій з іноземною валютою здійснювались з метою фінансування торгівлі і довгострокових інвестицій, а 10% трансакцій мали спекулятивний характер. Потім стан речей на міжнародному фінансовому ринку кардинально змінився. Сьогодні понад 90% згаданих операцій реалізується зі спекулятивними цілями. Щоденні розміри фінансових потоків зараз оцінюються в 1,2 трлн. дол. і значно перевершують резерви іноземної валюти, які є в розпорядженні всіх країн «сімки». Значне підвищення норми процентних ставок стало серйозною перепоною на шляху до економічного розвитку, перш за все, «третього світу». Країни, що розвиваються, маючи недержавну заборгованість більш ніж 500 млрд. дол., змушені збільшувати свої витрати на її обслуговування на 5 млрд. дол. при кожному підвищенні ставки проценту на один пункт.

Глобальна криза фінансової системи і зовнішньої заборгованості є наслідком антинародної діяльності ВБ і МВФ, які контролюються, головним чином, імперіалізмом США, в країнах напівпериферії і периферії, а також посилення концентрації і мобільності фіктивного капіталу, зосередженого в руках світової фінансової олігархії. Фінансовий обвал, спровокований фінансовими імперіями, завдав тяжкого удару значній частині міжнародного співтовариства, але найбільше від нього постраждали країни, що розвиваються, і з перехідною економікою, а також трудящі на всіх континентах. Розвиток світового господарства наприкінці XX ст. наочно демонструє, що глобальній економіці аж ніяк не притаманна та універсальність і благодійність, яку їй приписують заангажовані ставленики ВБ, МВФ, ТНК і ТНБ в академічному світі і ЗМІ. (Ототожнення глобалізації з інтернаціоналізацією торгових, інвестиційних, виробничих процесів, які нібито неминуче ведуть до взаємовигідного зв’язку всіх національних економік за допомогою стратегічної «тріади» торгівлі, капіталовкладень і кредитів безпідставне!!). Якби цей постулат відповідав дійсності, то постінтернаціоналізація економічного життя супроводжувалась би прогресуючим розвитком принаймні значної частини країн з ринковою економікою на периферії капіталістичного світу і скороченням традиційного розриву між Північчю і Півднем. На жаль, нічого подібного не відбувається. Навпаки, внаслідок глобалізації всесвітньої економіки багаті країни стають ще багатшими, бідні ще біднішими, глобальна нерівність постійно зростає, пауперизація народів, перш за все, в країнах, що розвиваються, набуває загрожуючих масштабів.

В середині 1990-х рр. на кожну прогресуючу в економічному відношенні країну «третього світу», що розвивалась відносно високими темпами, припадало як мінімум третина країн, практично виключених з економічного розвитку. В цих країнах, ледве животіючих на узбіччі глобального капіталізму, проживало 45% населення світу. В той же час в світі нараховувалось 358 мільярдерів, які володіли більшим багатством, ніж річний доход майже половини населення земної кулі. Звільнення країн «третього світу» від колоніальної залежності не привело до припинення зростаючої нерівності між Північчю і Півднем. В 1960 р. багаті країни, в яких проживало 20% населення світу, поглинали 70% глобальних доходів, в 1990 р. 83 % тих же доходів. За той же період частка доходів, які залишалась на долю бідних країн, де проживало 20% населення світу, зменшилась з мізерних 2,3% до 1,4%. Відповідно співвідношення долі доходів п’ятої найбагатшої частини до п’ятої найбіднішої частини населення нашої планети зросло з 30:1 в 1960 р. до 60:1 в 1990 р. Цілком зрозуміло, що сучасна глобальна криза стане черговим імпульсом до ще більшого поглиблення і розширення глобальної нерівності.

Наприкінці XX ст. більшість країн Півдня перетворилася в анклав масового злидарювання населення. Хронічна бідність в них стала неминучим супутником глобалізації, лібералізації і маркетизації. Однак сучасні процеси пауперизації світу не обмежуються країнами Азії, Африки і Латинської Америки. Останнім часом проблема глобальної соціальної несправедливості ще більше загострилась внаслідок швидкого і значного погіршення соціально-економічного становища трудящих в колишніх соціалістичних країнах СРСР і Східної Європи. З 1987 р. по 1993 р. загальна кількість бідуючих людей, які живуть на менш ніж 1 дол. на день в країнах, що розвиваються, і з перехідною економікою зросла з 1227 млн. до 1314 млн. чол. або на 7%. Характерною ознакою сучасного зубожіння більш як 20% населення світу є позбавлення доступу сотень мільйонів людей до адекватних матеріальних ресурсів.

Стала тенденція до подальшої концентрації бідності і багатства на різних соціальних полюсах чітко просліджується в наші дні і всередині країн ядра. Навіть в найбагатшій країні капіталістичного світу США, згідно з офіційними даними Бюро перепису населення США, в 1996 р. середній доход нижньої 1/5 американців зменшився на 1,8%, верхньої 1/5 збільшився на 2,2%. В тому ж році загальна кількість бідних складала 36,5 млн. Чол. (13,7% населення США) і залишалась приблизно на рівні попереднього року, але чисельність вкрай бідних значно зросла у порівнянні з 1995 р. На доповнення до цього необхідно відмітити, що якщо в

1995 р. 13,9 млн. американців мали річний доход менший тієї суми, яка офіційно визначається як межа бідності, то в 1996 р. кількість таких осіб зросла до 14,4 млн. чол., тобто збільшилась на півмільйона.

Не стала винятком з цього правила і Європа. «В нинішній час Європа зтикається з серйозними проблемами, які загрожують соціальним вибухом. В країнах Центральної і Східної Європи перехід до ринкової економіки і скасування комуністичної соціальної політики призвели до неадекватності і недосяжності охорони здоров’я і соціальних інфраструктур. В країнах Західної Європи політика соціального захисту населення знаходиться в занепаді і піддається сумніву. Бідність вразила десятки мільйонів європейців», говориться в доповіді Комітету з питань соціальної політики Парламентської Асамблеї Ради Європи. В 1993 р. кожний шостий житель і кожне шосте домогосподарство в 12 країнах ЄС знаходились за межею бідності. В 1996 р., за оцінками Євростату, 31 млн. чол. в 15 країнах ЄС отримували соціальну допомогу, 18 млн. допомогу по безробіттю, близько 35% домогосподарств знаходились за межею бідності, 3 млн. були бездомними. Останнім часом житлова проблема в ЄС набула вкрай критичного характеру.

В 1996 р. в Німеччині було близько 930 тис. бездомних. Біля 15 млн. чол. в країнах ЄС мешкає в непристойних, переповнених будинках, 2,5 млн. в фургонах і автоприцепах, пристосованих під постійне житло, 1,5 млн. чол. знаходиться під загрозою виселення на вулицю.

Економічна глобалізація супроводжується, з одного боку, зростанням економічної нерівності в світі, з другого боку, збагаченням монополій в країнах ядра. Про це свідчить той факт, що доход на вкладений капітал у підприємницькому секторі країн «сімки», разом взятих, зріс з 12,5% на початку 1980-х рр. до більш як 16% в середині 1990-х рр. Збільшення цих прибутків відбувається, перш за все, за рахунок зниження заробітної плати як в своєму власному домі, так і за кордоном. В 1996 р. середній доход населення в 70 країнах світу був нижчий, ніж в 1980 р., а в 43 країнах ще нижчий, ніж в 1970 р. Питома вага людей, які опинились за межею бідності, з 1974 р. по 1994 р. збільшилась з 16% до 19%. Безпрецедентно швидкими темпами йде масова пауперизація населення в колишніх соціалістичних країнах СРСР і Східньої Європи. За роки так званих реформ кількість бідних в них зросла з 4 млн. до 120 млн. чол. Особливу тривогу за майбутнє світової цивілізації викликає те, що сьогодні близько 1,3 млрд. чол. або кожний четвертий житель нашої планети існує на мізерний доход менше 1 дол. в день, а очікувана тривалість життя кожного третього в країнах «третього світу» складає менше 40 років. Переконливим проявом глобальної нерівності в сучасному світі є різниця у величині ВНП на душу населення в різних країнах. В 1992 р. в 23 багатих країнах цей доход складав 21740 дол., в 67 країнах з середнім доходом 2351, 21 дол., в 42 бідних країнах 307,56 дол. США.

В середині 1990-х рр., за п’ять років до вступу людства в третє тисячоліття, більше 1,2 млрд. чол. знаходилось в лещатах абсолютної бідності: більше 1 млрд. з них в країнах, що розвиваються, і біля 200 млн. в індустріально розвинутих країнах. Більше 100 млн. були повністю безробітними і набагато більше частково зайнятими. Понад мільярд дорослих не вміли читати і писати і понад 300 млн. дітей не відвідували початкову школу. 1,5 млрд. людей не мали доступу до чистої питної води, 2 млрд. до санітарного і медичного обслуговування. Внаслідок цього сотні мільйонів мешканців нашої планети опинилися в становищі практично повного виключення з глобального процесу розвитку, з економічного, політичного, соціального і культурного життя. У зв’язку з цим заступник Генерального секретаря ООН Н.Десаі справедливо відзначав: «Часто-густо соціальні проблеми розглядаються тільки після прийняття рішень з питань економічної політики, одним з прикладів цього є політика структурної перебудови. Але сталу економіку не можна побудувати в несталому суспільстві».

Як правило, першими жертвами бідності в умовах глобального капіталізму стають безробітні, працюючі бідні і частково зайняті, значна частина молоді і жінок, неповні та великі сім’ї, громадяни похилого віку, інваліди, етнічні меншини, біженці і мігранти. Бідність є головною причиною соціального виключення, маргіналізації і дискримінації багатьох соціальних, професійних, вікових, расових та інших груп. Вона породжує насилля, бандитизм, тероризм, торгівлю людьми, наркоманію, алкоголізм, проституцію, деградацію людської особистості і робочої сили, інші соціальні патології, які створюють і відтворюють умови, що підривають основи світової цивілізації. «Тріумф ринку на національних і інтернаціональному рівнях означає, що багато можновладців більше не розглядає величезну нерівність як проблему, а скоріше вбачає в ній важливий фактор підвищення ефективності економічної системи... «Коллапс комуністичної альтернативи в 1980-і рр. зробив можливим проголосити інтереси глобального капіталу інтересами всього людства», підкреслює австралійський соціолог С.Кастлз.

Цілком зрозуміло, що сучасне поглиблення кризових явищ у всесвітній економіці призведе до ще більшої глобальної нерівності і значному погіршенню становища людей праці на порозі XXI ст. В зв’язку з цим Міжнародна зустріч трудящих 6-8 серпня 1997 р., в якій брали участь понад 1300 представників високого рівня від 400 профорганізацій з 60 країн світу, закликала міжнародний профспілковий рух розробити програму-мінімум боротьби проти неоліберальної глобалізації, а також ООН до термінового проведення Всесвітньої зустрічі на найвищому рівні з проблем зайнятості, заробітної плати і умов праці трудящих. В Заяві Всесвітньої Федерації Профспілок (ВФП) з цього приводу гнівно засуджується антиробітнича стратегія найбільш могутніх західних держав, які при підтримці МВФ, ВБ і ВТО використовують економічне зростання як головний засіб в установленні свого панування і перекладають соціальні витрати економічного розвитку як на Південь, так і на Північ, але найбільше страждають від цього найбідніші країни.

«Концентрація і глобалізація капіталу говориться в Заяві ВФП, головна причина зростання безробіття, бідності, маргіналізації, соціальної дезадаптації особливо в країнах, що розвиваються... Втілення в життя неоліберальної моделі уже призвело до бідності і залишило без засобів існування цілі країни і географічні регіони, відділяючи людей від землі, їх основних засобів виробництва. В той же час реалізація неоліберальної моделі піддає ризику робітничий клас, збільшуючи безробіття і неповну зайнятість, інтенсифікує працю і продовжує робочий час, а також заохочує використання дитячої праці. Неоліберальні політики закріплюють гендерну нерівність і дискримінацію жінок, знижують реальну заробітну плату, зменшують розміри особистих і соціальних допомог і доступ до отримання громадянських послуг».

Усвідомлюючи відповідальність за майбутнє людства в XXI ст., Міжнародна зустріч трудящих запропонувала власну модель розвитку. В центрі її наступні вимоги:

- «проведення економічної політики, спрямованої на створення і поліпшення робочих місць;

- підвищення заробітної плати і доходів трудящих;

- нове підтвердження інституту колективних переговорів як механізму регулювання відносин між працею і капіталом;

- прийняття Соціальної і Міжнародної хартій на захист і повагу фундаментальних прав трудящих;

- збільшення бюджетних асигнувань на охорону здоров’я, освіту, соціальний захист і житлове будівництво;

- втілення в вжиття політики, спрямованої на запобігання нещасним випадкам і професійним захворюванням на виробництві, забезпечення ефективного захисту здоров’я і життя людини праці».

Хоча сьогоднішній світ в цілому демонструє ознаки поступового виходу з фінансово-економічної кризи, ще залишається багато невизначеності і невирішених проблем. Як зазначається у звіті Всесвітнього економічного форуму «Глобальні ризики 2011»: «Світ не готовий протистояти серйозним новим потрясінням. Фінансова криза знизила світову економічну стійкість, у той же час підвищення геополітичної напруженості і зростання соціальних проблем дозволяють припустити, що і уряду, і суспільству у меншій мірі, ніж будь-коли, вдасться впоратися з глобальними викликами. Тим не менше, ми стоїмо перед дедалі більшим занепокоєнням щодо глобальних ризиків, перспективою швидкого поширення через усі пов’язані системи загроз катастрофічного впливу».

Вихід країн з кризи відбувається вкрай нерівномірно, що призводить до перерозподілу сил та ресурсів у світі. Найвищі темпи розвитку демонструють сьогодні країни, що розвиваються, у першу чергу, Китай, Індія, Бразилія. Їх відрив від розвинених країн (США, ЄС, Японія) стає дедалі більшим. При цьому зміни у географії економічного розвитку відбуваються відповідно до розподілу населення у світі.

За прогнозом МВФ, у 2011 р. зростання світової економіки складе 4,4%, економіки Китаю – 9,6%, Індії – 8,4%, розвинених країн – в середньому 2,5%.

Особливістю поточного етапу глобального економічного розвитку є те, що країни спрямовують свою економічну політику, в першу чергу, на вирішення питань внутрішнього розвитку. Розвинені країни тим самим намагаються подолати триваючу боргову кризу та бюджетні дефіцити, а країни, які отримали від кризи певні конкурентні переваги і стали новими лідерами, прагнуть наростити свою могутність та впливовість як у регіональному, так і світовому масштабах. Така ситуація певним чином трансформує глобалізаційні процеси. При цьому наявних засобів вирішення поточних глобальних проблем, у т.ч. економічних, стає недостатньо, а існуючі міжнародні інститути демонструють свою неефективність.

Зокрема, одну з найгостріших проблем глобального розвитку – існування значних економічних дисбалансів – наразі не вдалося вирішити за рахунок традиційного для Бреттон-Вудської системи регулювання валютних курсів. Керівництво Китаю відмовилося підвищити вартість юаню, оскільки це могло б зашкодити інтересам його експортерів.

За оцінками експертів, валюта Китаю недооцінена на 20-30 %.

За таких умов заходи економічного регулювання на національному рівні стають більш ефективними для вирішення відповідних глобальних проблем, подальше загострення яких загрожує переростанням у торговельні конфлікти та запровадженням протекціоністських заходів. Як компромісний варіант на Всесвітньому економічному форумі Китаю було запропоновано перейти від політики активної підтримки експорту, яка поступово вичерпує свій потенціал, до іншої моделі економічного зростання, яка передбачає стимулювання внутрішнього споживання та підвищення купівельної спроможності населення. У свою чергу, США рекомендовано спрямувати зусилля на проведення структурних реформ з метою скорочення обсягів споживання та дефіциту бюджету.

В цілому, «валютні війни», які розгорнулися у минулому році між США та Китаєм, засвідчують зростання суперництва на світове лідерство та остаточний перехід до моделі багатополярної моделі світоустрою.

Повільний вихід розвинених країн з економічної кризи свідчить про необхідність внесення суттєвих змін у моделі їх економічного розвитку. Основною проблемою для країн ЄС, як і для США, залишається необхідність зниження дефіцитів бюджетів. На Форумі на це звертали увагу, зокрема, федеральний міністр фінансів Німеччини Вольфганг Шойбле, міністр економіки, фінансів та промисловості Франції Крістін Лагард, прем’єр-міністр Великої Британії Девід Камерон.

Проте, ця проблема є більш складною, оскільки бюджетні витрати в багатьох розвинених країнах залишаються наразі чи не єдиним джерелом стимулювання економічного зростання з огляду на те, що процентні ставки у цих країнах на сьогодні знижено до рекордно низького рівня (зокрема, у США – до 0%). За таких умов передчасна відмова від дефіцитного фінансування загрожує тривалою стагнацією, як це було у 1930-х роках в США та у 1990-х роках в Японії.

Вирішення цієї проблеми передбачає, зокрема, більш активний розвиток державно-приватного партнерства. Поєднання зусиль провідних країн світу дало змогу вчасно розробити та застосувати заходи, завдяки яким вдалося зупинити подальше розгортання кризових явищ. Наступний крок на шляху до сталого економічного зростання має зробити приватний сектор, інвестуючи у розвиток бізнесу. Це має особливо важливе значення для економік більшості розвинених країн з огляду на значну виснаженість їх державних бюджетів.

Така позиція у цілому знайшла підтримку представників великого бізнесу на Форумі. Зокрема, Роберт Даймонд, виконавчий директор Barclays PLC (Велика Британія) зазначив, що «банки працюють у безпечній та ефективній фінансовій системі завдяки швидким узгодженим діям міжнародного співтовариства, вжитим у відповідь на кризу… Приватний сектор повинен мобілізувати свої капітали….»

Для того, щоб інвестування в економічне зростання було успішним, лідерам розвинених держав ще доведеться попрацювати в над усуненням перешкод у сфері пропозиції своєї продукції, розширенням ринків збуту, підвищенням конкурентоспроможності національних економік.

Як зазначив на Форумі Джордж Осборн, міністр фінансів Великої Британії, «Європа повинна зосередитися на підвищенні загальної конкурентоспроможності. Ми можемо реально зробити ЄС більш конкурентоспроможним місцем для ведення бізнесу».

Зацікавленість країн «старого світу» в нових ринках збуту є надзвичайно високою, оскільки вони вже майже повністю вичерпали потенціал економічного зростання за рахунок політики стимулювання росту національного добробуту та внутрішнього споживання. У цьому контексті зовнішня торгівля стає важливою рушійною силою економічного зростання.

Після кризи зміни відбулися не лише в обсягах та географії світової зовнішньої торгівлі, але й у її структурі. Країни, які традиційно були експортерами сировини на світових ринках, почали активно рухатися вгору збутового ланцюга. (У першу чергу, це стосується Китаю, який за останні роки значно збільшив частку товарів з високим ступенем обробки у своєму експорті).

Іншою характерною особливістю сучасного високо глобалізованого світу є те, що в умовах активного перенесення основних виробничих потужностей з Європи та США до країн Азії (Китай, Індія, Бангладеш та інших) важко визначити походження товарів. Як зазначали у цьому зв’язку на Форумі, нині доцільно вже використовувати поняття «зроблено у світі».

За представленими на Форумі прогнозами, у той час як зростання світової економіки може бути у 2011 році на рівні 4%, зростання торгівлі, ймовірно, буде близько 6 %. Хоча 10-20 % цієї торгівлі відбуватиметься в рамках двосторонніх торговельних угод, 80-90 % відбуватиметься у рамках багатосторонніх торговельних угод.

Серед інших актуальних тенденцій розвитку світової торгівлі – посилення регіональної співпраці (особливо в Азії, Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході); посилення спеціалізації в глобальних ланцюгах постачання; зростаючий попит на енергоефективну продукцію і «зелені» технології.

В контексті підвищення значення зовнішньої торгівлі для економічного зростання особливої актуальності набуває питання завершення Дохійського раунду переговорів у рамках СОТ. Як зазначалося на Форумі, відповідні переговори мають завершитися до кінця грудня 2011 р. Відмова від укладання угоди за підсумками Дохійського раунду буде де-факто означати відмову від існуючої системи вільної торгівлі, яка доводила свою ефективність багато років. Результатом цього може стати протекціонізм та посилення глобальних економічних дисбалансів.

Такий перебіг подій буде вкрай невигідним, у першу чергу, для країн ЄС, для яких відкриття нових ринків має надати нові стимули для економічного зростання.

Очікується, що Угода за підсумками Дохійського раунду надасть безмитний доступ до ринків 49 кран, що принесе додаткові вигоди від торгівлі в обсягах від 350 до 500 млрд дол. США.

Як зазначалося на Форумі, на сьогодні досягнуто згоди з 80 % позицій Угоди.

Ідеологічних змін потребує й інша невід’ємна складова сучасної моделі ринкової економіки – вільний рух капіталів. В умовах значного зростання обсягів транскордонних потоків капіталу, застосування новітніх технологій у сфері бізнесу (електронна торгівля, пасивне інвестування), суттєві припливи та відпливи іноземних капіталів можуть спричинити значні руйнації національних фінансових систем. З огляду на це низка країн вже почала застосовувати запобіжні заходи.

Якщо раніше світовим співтовариством допускався контроль держав за відпливом капіталу, то ставлення у світі до запровадження контролю за припливом іноземного капіталу було дуже настороженим і розцінювалося як порушення прав інвесторів. Проте, в післякризових умовах дестабілізую

Дата добавления: 2014-01-07