Світове господарство: структура, тенденції розвитку

Інституціональні форми інтеграції національної економіки в світовий економічний простір

Світове господарство − сукупність національних економік, взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Характерними рисами світового господарства є:

• активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед у формах вивозу-ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, природних ресурсів, технологій;

• розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які розміщені у декількох країнах, зокрема в рамках транснаціональних корпорацій;

• перехід до економіки відкритого типу у різних державах і створення міждержавних об'єднань;

• формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;

• розвиток всесвітньої інфраструктури;

• створення міжнародних та національних інститутів, які координують міжнародні економічні відносини.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

1. Залежно від рівня економічного розвитку (головний критерій ‒ ВВП на душу населення):

• високорозвинені (понад 10 країн);

• країни, що розвиваються;

• країни з перехідною економікою.

2. За галузевою структурою:

• індустріальні;

• індустріально-аграрні;

• аграрно-індустріальні;

• аграрні.

3. За ступенем інтеграції у світове господарство:

• інтегровані;

• слабоінтегровані.

У кожній із країн, що входять у світове господарство, сформувався певний тип технологічного способу виробництва, відносин економічної власності та господарський механізм, науковий, промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий потенціал та інше.

Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здійснюються через:

• торгівлю ‒ частка національної продукції йде на експорт (продаж за кордон). А частина доходів йде на імпорт (закупки закордонних товарів);

• ціни на світовому ринку;

• фінанси ‒ великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнаціональному масштабі;

• міжнародні валютні відносини;

• обмін науково-технічною інформацією і технологічними розробками;

• переміщення робочої сили.

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтеграційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах:

• міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) та ін.;

• Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), світова організація торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією наступних факторів:

• прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;

• розгортанням НТР;

• інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;

• необхідністю об'єднання країн для розв'язання глобальних проблем.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, характерною ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.

Матеріальною основою світового господарства є поділ праці між країнами, який виходить за межі національного господарства.

Міжнародний поділ праці − спеціалізація та кооперація країн у виробництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Міжнародний поділ праці є складною категорією, яка охоплює міжнародну спеціалізацію (відокремленість і створення підприємств і галузей для випуску однорідної продукції) та міжнародну кооперацію − добровільне об'єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

• загальна − за сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні галузі промисловості (тому країни експортери поділяються на індустріальні, сировинні, аграрні);

• часткова − поділ сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства;

• одинична − спеціалізація країн на виготовленні окремих деталей і вузлів складного товару.

Міжнародна кооперація передбачає:

• спільну розробку науково-технічних проблем;

• обмін науково-технічною інформацією;

• продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау;

• обмін вченими тощо.

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнаціональному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація − процес створення і поглиблення стійких зв'язків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних процесів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

13.2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних процесів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства.

Перший шлях ‒ еволюційний з поступовим виділенням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Другий шлях ‒ прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі війни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Сучасне світове господарство сповідує принципи відкритої економіки, яка поєднує вплив на державу зовнішніх геополітичних, економічних та внутрішніх соціокультурних факторів.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоекономічну діяльність держави. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільною економічною зоною треба мати на увазі частину території держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничого спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

• зростання зайнятості населення;

• перетворення зони у полігони з випробування нових методів господарювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.

Визначення ВЕЗ як механізму залучення держави до світового господарства шляхом стимулювання інноваційно-інвестиційних процесів у всіх напрямах розвитку території дає додаткові можливості у визначенні сфери спеціалізації держави.

Аналіз світового досвіду показав, що основними концептуальними підходами до створення ВЕЗ є територіальний і функціональний.

Територіальний підхід є традиційним, загально усвідомленим, зменшує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Як варіант територіального підходу можна розглядати і формування зони вільної регіональної торгівлі АСЕАН, до якої входять Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіпіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає сучасним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнародних інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування відповідної фірми в країні.

Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку транспортної інфраструктури чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи, навпаки, великих), або на рішення інших конкретних задач.

У науковій літературі виділяють до 30 різновидів ВЕЗ. Треба зауважити, що загальноприйнятої типології цього розповсюдженого інструмента інвестиційно-інноваційної політики долучення національної економіки до світового господарства дотепер немає.

Інтернаціоналізація і глобалізація світових процесів стає невід'ємною рисою розвитку світового господарства.

Міжнародний обмін інформацією, науково-технічними розробками (не тільки безпосередньо робота з патентами, але й опосередковано ‒ через міграцію робочої сили та наукових кадрів) поступово набуває статусу основної форми інтеграції до світового господарства.

Кожна країна під впливом світового господарства формує власні пріоритети розвитку і обирає шлях долучення до світової економіки.

Оскільки іноземний капітал ставить за мету панування на обраній території і безпосередній вплив на її розвиток, держава перш за все повинна визначитися у своїх стратегіях розвитку і чітко означити межі іноземного впливу на свою діяльність. І лише після цього визначати шляхи інтеграції до світового господарства.

13.3. Тенденції розвитку світових інтеграційних процесів

Сучасні тенденції у розвитку світового господарства, які характеризуються глобалізацією економіки, її транснаціоналізацією, інноваційно-технологічною орієнтацією, загостренням екологічних проблем, посиленням торговельно-фінансової та кредитної експансій, зумовлюють гостру необхідність міждержавного регулювання економічних процесів на основі економічної інтеграції.

Інтеграція − процес або дії, спрямовані на створення системи з окремих взаємопов'язаних складових, які не є самодостатніми і функціонують лише як елементи підсистеми чи блоки єдиної системи.

Одна з найважливіших цілей економічної інтеграції— використання переваг міждержавного поділу праці, спеціалізації і кооперування виробництва для досягнення загальних стратегічних і поточних інтересів країн, що інтегруються. У зв'язку з цим треба відзначити особливу роль регіональних інтеграційних об'єднань.

Аналіз світового досвіду регіоналізації господарства показує, що формування замкнутих регіональних угруповань може призвести до неефективного функціонування національних економік. Водночас регіональні об'єднання, відкриті для співробітництва з іншими групами, здатні забезпечити раціональніший розвиток економіки країн-учасниць таких об'єднань і можуть успішно сприяти поступовому формуванню свого роду федеративних і конфедеративних утворень, що відповідає сучасним світовим тенденціям.

Проте треба зазначити, що створення зон вільної торгівлі не вносить принципових змін у світову економіку. Об'єднання країн в економічні блоки не означає незаперечного процесу в реалізації ідей вільної торгівлі чи капітуляції перед протекціоністськими принципами.

13.4. Вплив інтеграційних процесів на формування ринків товарів, послуг і капіталу

Передумовами існування сучасного світового ринку завжди є міжнародний поділ праці і взаємовигідність обміну. Для того, щоби країна могла торгувати на світовому ринку, вона мусить мати експортні ресурси, тобто запаси конкурентоспроможних товарів і послуг, що мають попит на світовому ринку, валютні чи інші засоби оплати імпорту, а також розвинуту зовнішньоторговельну інфраструктуру: транспортні засоби, складські приміщення, засоби зв'язку та інші компоненти, необхідні для забезпечення процесу товарообороту.

Ринок успішно функціонує там, де пропорційно розвиваються усі його інститути та інструменти, тобто банківсько-кредитна сфера, фінансовий сектор, грошовий і фондовий ринки. Їх рівень повинен відповідати потребам розвитку ринкових відносин, пропорціям попиту і пропозиції на ринках товарів, праці і капіталу.

Розвиток інтеграційних процесів завжди випливає на підтримку інвестиційної діяльності, що забезпечує:

· зростання експорту товарів і послуг в інші країни;

· стабільний імпорт дефіцитних товарів і послуг переважно тих видів, що їх не виробляють на вітчизняних підприємствах;

· підвищення конкурентоспроможності виробничого, технологічного і наукового потенціалу, у тому числі за рахунок кооперації із зарубіжними партнерами, створення спільних підприємств і транснаціональних компаній.

Такі інвестиційні заходи, якщо їх здійснювати на взаємовигідній основі, дають змогу збільшувати міждержавний товарообіг і стабілізувати зростання ВВП. Сьогодні економічна інтеграція не може здійснюватися директивними методами, її прискорення повинно орієнтуватися на реальні економічні інтереси, отримання взаємної вигоди за дотримання рівноправних відносин сторін, що не допускають обмеження національних суверенітетів.

13.5. Інституційні основи і форми економічної та політичної інтеграції України

Кожна країна розвивається на основі своїх національних традицій, конституції, підконституційних законів, системи державотворення господарювання, спеціалізації виробництва і намагається захищати та зберігати свою національну самобутність. Процес же інтеграції потребує визнання окремими країнами, що мають намір до економічного об'єднання, спільних вартостей, на основі яких можливе таке об'єднання. Це означає, що економічна інтеграція повинна будуватися на основі визнаних країнами-учасницями об'єднувальних принципів.

Ці принципи можна звести в декілька груп:

· свобода людини;

· розбудова правової держави;

· створення вільної економічної системи.

Реалізація питань інтеграції України у світову економіку неможлива без відповідної ідеології, політики та управлінських структур з обґрунтованим розподілом їхніх функцій і повноважень. Проблематика міжнародної економічної інтеграції України має бути в полі зору Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України.

Насамперед усі зазначені органи центральної влади України повинні усвідомлювати, що економічну інтеграцію треба здійснювати не задля самої інтеграції як такої, тим паче не з ким завгодно. Інтеграція має забезпечити вирішення питань, що стосуються національних інтересів України:

· збереження і зміцнення національного суверенітету України і недоторканності її території;

· формування і розвиток української нації на основі ідеології і політики національної демократії, незалежно від етнічного складу нації та створення в Україні національно-громадського суспільства;

· розвиток і розбудова правової демократичної держави з усіма свободами та атрибутами з чесною владою, якій народ довіряє;

· створення ліберальної ринкової економічної системи, фінансового механізму з тенденціями планомірного зростання національного продукту і добробуту народу загалом.

Національні інтереси України мають бути усвідомлені чиновниками насамперед центральних органів влади і бути в основі формування єдиної політичної, ідеологічної, економічної та соціальної політики.

Національні інститути економічної інтеграції. До них відносять органи влади всіх рівнів. Особливу роль у вирішенні питань міжнародної економічної інтеграції відіграють центральні органи влади, позаяк їх формують політичні сили різної ідеологічної орієнтації.

Інститут Верховної Ради України. Це один із найскладніших центральних органів влади в Україні. Його складають представники різних політично й ідеологічно спрямованих депутатів, які практично не можуть знаходити порозуміння у вирішенні питань національних інтересів.

Інститут Президента України. Має чи не найбільше повноважень щодо реалізації національних інтересів, у тому числі й міжнародної економічної інтеграції України. Ст. 106 прямо наголошує, що Президент України "представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України".

Інститут Кабінету Міністрів України. Цей інститут влади уособлює господарську владу України й ухвалює рішення щодо фінансового забезпечення реалізації програм розвитку України.

Інститути і форми міжнародної економічної інтеграції.

Фінансові інститути і форми інтеграції. Для України, як і будь-якої іншої країни з перехідною економікою, входження у світове господарство є одним з найважливіших завдань. Його реалізація потребує повноцінної участі держави в міжнародних економічних організаціях. Практика показує, що міжнародні організації можуть надати Україні ефективну допомогу в перебудові економіки на ринковий тип. На сьогодні Україна є членом багатьох міжнародних фінансових організацій:

· Міжнародного валютного фонду (МВФ);

· Світового Банку Реконструкції та Розвитку, ресурсами якого користується Україна;

· Європейського Банку Реконструкції та Розвитку, з яким досить успішно співпрацюють українські банки та підприємства.

Торговельні інститути і форми інтеграції. Україні важливо інтегруватися у систему міжнародної торгівлі. Наймаштабнішою є Світова Організації Торгівлі (СОТ), або ВТО (Всесвітня Торговельна Організація).

Господарські інститути і форми інтеграції. Це найвищі форми міжнародної економічної інтеграції. Вони сформовані практично на всіх континентах світу. Країни шукають таких форм співробітництва у сфері економіки, які сприяли б економічному зростанню і мінімально обмежували політичний суверенітет.

13.6. Передумови і шляхи міжнародної економічної інтеграції

Ці передумови поділяють на: політико-правові, економічні, соціально-культурні, інфраструктурні.

Політико-правові передумови. Для скорішої інтеграції України в систему світової економіки необхідні політико-правові передумови всередині країни і відповідне ставлення світового співтовариства. Такими передумовами є:

· політичне визнання України;

· забезпечення територіальної цілісності й створення адекватної системи національної безпеки;

· побудова демократичної держави;

· незаперечне виконання міжнародних зобов'язань, зокрема у царині прав і свобод людини;

· безпосередня участь у регіональних і глобальних політичних процесах;

· розроблення відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його дотримання.

Економічні передумови. Входження України до системи світової економіки потребує докорінного реформування господарської системи − надання їй економічних рис, характерних для інтегрованих у світову систему національних економік. Цей процес складний і тривалий, позаяк охоплює реорганізацію відносин власності, структури виробництва, системи розподілу, створення ринкової інфраструктури та ін. Реалізація цих завдань можлива за:

· забезпечення економічної та інституційної підтримки національного суверенітету;

· оцінки економічного потенціалу і визначення напрямів структурної перебудови;

· розроблення і забезпечення реалізації обґрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення і приватизації, соціального захисту населення;

· оцінка експортного потенціалу, вироблення експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

· стабілізації національної грошової одиниці та її включення до системи міжнародних розрахунків.

Соціально-культурні передумови. Престиж країни на світових ринках залежить не лише від політики держави, а й від внеску в розвиток країни конкретних виробників, культурно-мистецьких діячів, спортсменів, науковців, представників національних меншин тощо. З огляду на це в Україні треба забезпечити такі соціально-культурні передумови:

· формування почуття національної гідності, створення умов для соціально-культурної життєздатності національних меншин України;

· створення сучасної, зорієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти;

· розвиток контактів з українцями, які проживають за межами України.

Інфраструктурні передумови. Для розвитку національної економіки та її входження до світової економічної системи недостатньо відповідного виробничого потенціалу. Треба мати виробничу та соціальну інфраструктури, які відповідали б світовому рівневі. Отже, розвиток світогосподарських зв'язків передбачає забезпечення таких інфраструктурних передумов:

· удосконалення транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних) для нормальної життєдіяльності суверенної держави;

· розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з їх включенням до міжнародних систем.

Інтеграційні процеси в теперішній Європі також можна систематизувати за трьома групами:

Західна Європа, основними характеристиками якої є: європейська інтеграція у формі Європейського Союзу; військова інтеграція у формі Північноатлантичного блоку (НАТО); політична інтеграція, яка в майбутньому можлива у формі конфедерації або федерації − Європи, політично об'єднаної в єдиному державному утворенні;

Центральна Європа, визначальними характеристиками якої є: співпраця і партнерство у формі об'єднання Центральноєвропейської ініціативи, яке має на меті координацію економічних і політичних дій країн; військова інтеграція у формі Північноатлантичного блоку; економічна інтеграція у формі асоційованого членства в Європейському Союзі;

Східна Європа, основними характеристиками якої є: політична інтеграція у формі Співдружності Незалежних Держав (СНД); військова інтеграція у формі договору країн СНД про координацію заходів оборонного характеру; економічна інтеграція (задекларована, але не розвинута).

Україна перебуває у зоні передринкової стадії, в якій домінує вплив політичної інтеграції з Росією.

Отже, вона повинна зробити свій вибір.

Вибір перший: Співдружність Незалежних Держав.

Вибір другий: Європейський Союз.

Дата добавления: 2014-01-07