Тема 1.3. Фінансова політика

1. Фінансово-бюджетне регулювання.

2. Податкове регулювання.

3. Грошово-кредитне регулювання.

4. Державне регулювання ринку цінних паперів.

1. Державне регулювання за допомогою фінансових і грошово-кредитних інструментів є найбільш відомим і розповсюдженим у країнах ринкової економіки.

Фінансова система країни складається з:

· державного бюджету;

· позабюджетних фондів;

· фінансів підприємств;

· місцевих фінансів.

Державні фінанси складаються з державного бюджету і позабюджетних фондів. Через них відбувається перерозподіл значної частини ВВП країни.

Державний бюджет є, з одного боку, річним планом державних витрат і джерел їх фінансового покриття, з іншого – головним важелем державного регулювання перерозподілу фінансових потоків у країні.

Консолідований державний бюджет країни – бюджет центрального уряду і бюджети місцевих органів влади.

Основні параметри бюджету:

- абсолютні розміри;

- частка ВВП, що перерозподіляється через бюджет;

- обсяг і структура джерел фінансування;

- обсяг і структура бюджетних видатків;

- співвідношення доходів і видатків бюджету.

Основні шляхи покриття державного бюджет:

- податкова емісія готівкових грошей;

- продаж державних цінних паперів;

- посилення оподаткування.

Головні суб^’єкти державного регулювання фінансово-бюджетної сфери:

- Міністерство фінансів України;

- Міністерство економіки;

- Головне контрольно-ревізійне управління;

- Державне казначейство України;

- Державна податкова адміністрація;

- Державна митна служба України.

Основна частка державних доходів і витрат здійснюється через бюджетну систему. В Україні бюджетна система складається з державного бюджету і місцевих бюджетів. Організація і принципи побудови бюджетної системи, а також взаємозв'язок між її окремими ланками характеризуються поняттям «бюджетний устрій». Бюджетний устрій України визначається з ураху­ванням державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни.

Бюджет, у загальному розумінні,— це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій певної організації. Державний бюджет — це річний план державних витрат і джерел їх фінансового покриття. Взаємозв'язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються чинним за­конодавством. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України.

Державні доходи — це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу ВВП, по-друге, частка ВВП, використовувана державою для здійснення своїх функцій. Доходи бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними і юри­дичними особами податків, зборів та інших обов'язкових пла­тежів, а також надходжень з інших джерел, визначених законо­давством. Платежі, утримані із суб'єктів підприємницької діяль­ності, перераховуються до бюджету в першочерговому й безспірному порядку.

Доходи бюджетів України поділяються на доходи державного і місцевих бюджетів. Розмежування загальнодержавних подат­ків між рівнями бюджетної системи здійснюється відповідно до чинного законодавства. З державного бюджету України до бю­джету АР Крим, бюджетів областей, міст Києва і Севастополя передається частина доходів у вигляді процентних відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів, які справляються на даній території. Розмір цих відрахувань за­тверджується Верховною Радою України у законі про державний бюджет України на відповідний рік за поданням Президента України з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій.

Видатки державного бюджету виконують функції політичного, соціального й економічного регулювання. Зміст бюджетних видатків зумовлений суспільним способом виробництва, полі­тичним устроєм країни та функціями держави. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

Планування державних видатків є складовою бюджетного регу­лювання. Державні видатки, включаючи чисте кредитування, — це витрати, пов'язані з виконанням державою своїх функцій. Витрати — це платежі, що не підлягають поверненню, не створюють і не погашають фінансових вимог. Вони складаються в основному з купівель товарів, послуг, оплати праці державних службовців, соці­альних виплат і обслуговування державного боргу.

Державні видатки здійснюються за статтями на підставі бю­джетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об'єднати в п'ять груп:

1. Фінансування державних послуг загального призначення (витрати на державне управління; утримання законодавчих, ви­конавчих і судових органів; міжнародну діяльність, національну оборону, забезпечення громадського порядку і безпеки тощо);

2. Фінансування виробництва суспільних товарів (витрати на науку, освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я, фізичну культуру і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення, жит­лово-комунальне господарство, засоби масової інформації тощо);

3. Фінансування державних послуг, пов'язаних з економічною діяльністю (видатки на розвиток галузей матеріального виробни­цтва; на підвищення ефективності господарської діяльності, здій­снення структурних перетворень в економіці, створення умов економічного зростання, на реалізацію цільових комплексних програм тощо);

4. Видатки державних цільових фондів;

5. Інші видатки (виплати процентів і витрати, пов'язані з об­слуговуванням державного боргу, створення резервних фондів, трансферти загального характеру тощо).

Згідно з економічною класифікацією видатки бюджету поді­ляються на поточні видатки, капітальні видатки й кредитування за вирахуванням погашення. Відомча класифікація видатків бю­джету визначає перелік головних розпорядників бюджетних ко­штів. Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Отже держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансу­вання розвитку окремих галузей, регіонів і сфер діяльності. Крім прямого фінансування та прямих державних інвестицій, витрати державного бюджету здійснюються у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

У державному бюджеті передбачається резервний фонд КМ України у розмірі не більше 1% від обсягу видатків загального фонду бюджету для фінансування невідкладних витрат у народ­ному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження державного бюджету.

Кошти державного бюджету витрачаються лише на цілі і в ме­жах, затверджених законом про державний бюджет.

Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи держави, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики. Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Перевищення видатків над доходами складає дефіцит бюджету.

Надлишок бюджету уряд може використовувати за непере­дбачених обставин для дострокових виплат, погашення держав­ного боргу, кредитування або переведення його в дохід наступ­ного бюджетного року.

Граничний розмір дефіциту державного бюджету і джерела його покриття визначаються Верховною Радою України під час затвердження державного бюджету. Покриття дефіциту здійсню­ється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів. Рішення про залучення позик у кожному конкретному випадку ухвалює Верховна Рада України. У затвердженому бюджеті граничний розмір дефіциту не повинен перевищувати розміру видатків бюджету на розвиток.

2. Податки – це обов’язкові платежі юридичних і фізичних осіб до державного бюджету на умовах державного законодавства.

Виділяють дві функції податків:

· фіскальна, тобто забезпечення акумуляції коштів у державному бюджеті з метою фінансування державних витрат;

· регулююча, тобто вплив на різні аспекти діяльності платників.

А.Сміт у XVIII ст. сформулював принципи оптимального оподаткування:

· справедливість, або платоспроможність платників, тобто єдині правила для всіх і відповідність платежів доходам платників;

· еквівалентність надходжень і державних витрат;

· адміністративна простота, тобто зрозумілість для платників;

· гнучкість, тобто відповідність вимогам часу;

· фіскальна достатність, тобто відповідність усім статтям витрат;

· ефективність, тобто неможливість перешкодити ефективному розподілу ресурсів.

Класифікація податків за критеріями:

1. За об’єктом оподаткування:

· податки на доходи;

· податки на майно.

2. За рівнем податку:

· загальнодержавні;

· місцеві, або комунальні.

3. За способами стягнення:

· окладні, тобто з початковим визначенням ставок;

· розкладні, тобто початкове визначення необхідної суми зборів, зокрема з кожного платника і з подальшим визначенням ставок.

4. За напрямком використання:

· загальні без визначення пунктів використання;

· цільові, або спеціальні з конкретним напрямком використання (соціальні податки, податки на розвиток автомобільних доріг).

5. За шкалою:

· пропорційні, тобто з однаковою ставкою для будь-яких доходів;

· прогресивні з визначенням мінімуму, який не обкладається податком і зі зростанням процентних ставок в міру зростання доходів;

· регресивне оподаткування, яке, з одного боку порушує принцип справедливості, з іншого – є стимулом для легалізації великих доходів.

6. За участю у формуванні ціни або доходів:

· прямі податки, тобто винятки з фіксованого доходу, наприклад, прибутковий податок з громадян на прибуток, на майно, спадщину;

· непрямі податки, тобто податки на споживання через здійснення надбавки до ціни.

7. За порядком розрахунку:

· податки за номінальною ставкою, тобто та, яка вказана в документі;

· податки за реальною або ефективною ставкою, яка порівнюється з темпами інфляції або дефляції.

Податкова політика – це політика держави у сфері оподаткування, що передбачає маніпулювання податками, обов’язковими зборами й митом для досягнення певних цілей.

Складові податкової політики:

1. Встановлення і зміна податкової системи.

2. Визначення податкових ставок.

3. Надання пільг і контроль за подальшою дисципліною.

4. Визначення механізму обчислення і зарахування до бюджету податків.

Система оподаткування — це нормативно визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права й обов'язки, об'єкти оподаткування, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджетів, внесків до державних цільових фондів, а також порядок стягнення встановлених по­даткових платежів, зборів і внесків. Податкові платежі здійснюються лише на підставі податкового закону: мають бути законодавчо визначені платник податку, об'єкт оподаткування, податкова база, розмір ставки, податковий період і строк спла­ти податку.

Сплата податку є одним з основних обов'язків юридичних і фізичних осіб. Реалізація цього обов'язку залежить як від наявнос­ті певних заохочувальних стимулів і правового регулювання їх, так і від чіткого розподілу прав і обов'язків суб'єктів податкових правовідносин. Згідно із Законом України «Про систему оподаткування» платники податків зобов'язані: вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність; подавати до державних податкових та інших органів відповідні декларації, бухгалтерську звітність та інші документи й відомості, пов'язані з обчисленням і сплатою податків; сплачувати нале­жні суми податків у встановлені законами терміни; допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження при­міщень, що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків. Відповідальність платни­ка податків регулюється не тільки за допомогою фінансових інструментів і в рамках фінансових правовідносин, але й іншими галузями права.

Система податкових органів складається із законодавчо ви­значених органів державної податкової служби, до якої входять Головна державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в АР Крим, областях, містах Києві й Севастополі, державні податкові інспекції в районах, у містах, райо­нах у містах, міжрайонні державні податкові інспекції, а також податкова міліція України.

Особливості податкової політики в Україні:

· досить високий рівень оподаткування;

· відсутність податкового кодексу і суперечливість діючих законів та інших правових актів;

· нерівномірний розподіл податкового тягаря, значна тінізація економіки і недостатньо обґрунтований пільговий режим.

· висока питома вага непрямих податків, мала роль місцевих податків і зборів.

3. Центральний банк очолює банківську, регулює кредитну і грошову системи країни, має монопольне право на грошову емісію, здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки

Банківська система країни є дворівневою, складається з центрального банку і мережі комерційних банків.

Грошова система охоплює: обіг грошової маси; чеків, що створюються на основі депозитних вкладів у комерційних банках; інших фінансових документів і платіжних засобів.

Кредитна система пов^’язана з операціями з використання позичкового фонду грошових ресурсів, які стають тимчасово вільними процесі обігу товарних і грошових засобів.

В Україні роль центрального банку виконує Національний банк України. Метою його діяльності є:

- створення нормальних умов для ефективного функціонування суб^’єктів економіки;

- захист і забезпечення стабільності гривні;

- розвиток і зміцнення банківської системи;

- забезпечення ефективних розрахунків між суб^’єктами економіки.

Грошово-кредитна політика (ГКП) — це комплекс заходів у сфері грошового обігу й кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції і забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населен­ня і вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежу­вання її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль ГКП має бути підпорядкована загальним стратегічним цілям соці­ально-економічної політики держави. Тактичною метою моне­тарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні й оперативні завдання грошово-кредитної політики, потрібно враховувати необхідність диференціації її за­лежно від конкретної макроекономічної ситуації. Тактика моне­тарної політики має бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон'юнк­туру є альтернатива: політика «дорогих грошей» — політика «дешевих грошей».

Інерційність економіки й грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики мо­же бути тільки тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. Планування основних параметрів ГКП передбачає необхідність урахування ефекту запі­знення, тобто наявності розриву в часі між застосуванням регу­лювальних заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Вибір на­прямів грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має вра­ховувати й зовнішньоекономічні фактори функціонування еко­номіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної і валютної політики.

В Україні згідно із Законом України «Про Національний банк України» засади ГКП мають ґрунтуватися на основних критеріях і макроекономічних показниках Державного прогнозу економічного і соціального розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного і торговельного балансів.

Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України «Про банки і банківську діяльність» і «Про Національний банк України», інші нормативно-правові акти.

Суб'єктом грошово-кредитної політики є держава в особі цен­трального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контро­лю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та ін.

Функціонування економіки можливе лише за наявності фінан­сових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб'єктів еконо­міки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних і комерційних банків різних видів і форм власності. Основною ланкою банківської системи є банк.

Банківська система є само налагоджуваною, оскільки зміни еко­номічної кон'юнктури й політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. Той факт, що банки в гонит­ві за прибутком мають тенденцію до зміни грошової пропозиції у напрямку посилення циклічних коливань, зумовлює необхідність державного впливу на пропозицію грошей в антициклічному на­прямку. Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні й організації банківської справи в країні належить центральному державному банку.

Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управлін­ня. Розмір статутного капіталу може бути зміне­ний за рішенням Ради Національного банку України. НБУ є еко­номічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках — також за рахунок державного бюджету. Національ­ний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в його пов­ному господарському віданні.

Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім ви­падків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, НБУ спри­яє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у ме­жах своїх повноважень) — цінової стабільності.

НБУ є підзвітним Президенту і Верховній Раді України в межах їхніх конституційних повноважень. НБУ і Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань ГКП. Згідно із Законом «Про Національний банк України» НБУ під­тримує економічну політику Кабінету Міністрів, якщо вона не супере­чить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Наці­ональному банку України забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування ви­трат державного бюджету.

Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за до­помогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей ГКП. Це інструменти прямого й опосередкованого впливу. До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емі­сії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядовим і банківським установам; пряме регулювання позичко­вих операцій банків, визначення маржі, розмірів кредитів, що ви­діляються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчо­го кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередковано­го впливу на систему грошового обігу. Система опосередковано­го регулювання грошового обігу є елементом економічних мето­дів ДРЕ. Основними економічними засобами й методами ГКП є регулювання обсягу грошової маси через: визначення і регулю­вання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фі­нансово-кредитних установ; процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; опе­рації з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання ім­порту і експорту капіталу.

Грошова емісія — це комплекс заходів НБУ стосовно випуску в обіг додаткових грошей, що спричиняє збільшення грошової маси і підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія зда­тна породжувати інфляцію.

Операції з державними цінними паперами пов'язані з купів­лею або продажем державою цінних паперів. Контрагентами держави є комерційні банки, підприємства, населення. Якщо не­обхідно збільшити пропозицію грошей, центральний банк скупо­вує цінні папери. Внаслідок цього комерційні банки отримують гроші, збільшують свої резерви й мультиплікативно збільшують грошову пропозицію. Зворотній ефект настає, коли центральний банк здійснює продаж цінних паперів.

Зміна норми обов'язкових резервів веде до таких наслідків. При підвищенні резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. При зниженні резервної норми зростає грошовий мульти­плікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.

Процентна політика дає змогу НБУ регулювати попит комер­ційних банків на позички, а через них — на резерви банківської системи. Національним банком України встановлюється облікова й ломбардна процентні ставки. Облікова ставка — це ціна позич­ки, за якою комерційні банки звертаються до Центрального банку з метою збільшення своїх резервів. Вона слугує орієнтиром для банківських процентних ставок. Рівень останніх зумовлює рівень попиту на кредити з боку суб'єктів ринку.

Об'єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на націо­нальному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що ви­значаються Міжнародним валютним фондом і регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб'єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк України.

Кабінет Міністрів України визначає ліміт зовнішнього держав­ного боргу, бере участь у розробленні платіжного балансу, забез­печує формування і є розпорядником Державного валютного фонду. До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання на­лежать: видання нормативних актів щодо ведення валютних опе­рацій; видача і відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями, здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію; встановлення лімітів відкри­тої валютної позиції для банків, які купують і продають інозем­ну валюту.

Офіційний курс національної грошової одиниці визначається на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі.

Регулювання валютного курсу може мати на меті девальвацію або ревальвацію національної грошової одиниці. Девальвація і ревальвація досягаються застосуванням механізмів дисконтної і девізної валютної політики

Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком України процентних ста­вок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капі­тал. Цей напрямок валютного регулювання входить до арсеналу опосередкованих методів. Підвищення процентних ставок завдя­ки збільшенню попиту на іноземну валюту веде до зростання її курсу, зменшення процентних ставок дає зворотний ефект.

Прямий вплив на курс національної грошової одиниці здійс­нюється інструментами девізної політики. НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іно­земних валют через купівлю і продаж іноземної валюти на фі­нансових ринках (валютну інтервенцію).

Адміністративним засобом механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи пра­вил, які регламентують права фізичних і юридичних осіб стосовно обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій.

Головною метою банківського регулювання і нагляду є за­безпечення безпеки й фінансової стабільності банківської сис­теми, захист інтересів вкладників і кредиторів. Для цього НБУ встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ обов'язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забез­печувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капі­талом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам, надан­ням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також за про­центним і валютним ризиком. Банківське регулювання передба­чає також визначення Національним банком своїми норматив­но-правовими актами професійних вимог до керівників виконав­чих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право ви­магати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встано­вленим вимогам.

4. Неінфляційним засобом подолання бюджетного дефіциту є емісія цінних паперів. Держава в особі своїх органів може випус­кати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видат­ків відповідних бюджетів. Тим самим держава як емітент стає суб'єктом ринку цінних паперів і фондового ринку.

Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння або позики, визначають взаємовідносини між особами і передбачають, як правило, можливість отримання процентів (дивідендів).

Акція – це цінний папір, який засвідчує право участі в управлінні акціонерним товариством (корпорацією) і отриманні дивідендів з прибутку пропорційно частці у статутному фонді.

Курс акцій – це ціна, за якою продаються і купуються акції на біржах. Курс акцій залежить від рівня отриманого прибутку і позичкового проценту. Вкладник капіталу обирає між купівлею акції і банківським депозитом, орієнтуючись на формулу

Курс акції =

Розрізняють номінальну і курсову (ринкову) ціну акції, які, як правило, не збігаються.

Визначають первинні й вторинні цінні папери. До перших відносяться акції, облігації, векселя та інші активи, що спираються на біржовий обіг, до других належать позабіржові інструменти (фінансові деривати).

Розвиток ринку цінних паперів обумовлює існування мережі інвестиційних, страхових, консультаційних компаній та інших фінансових посередників.

У процесі регулювання фондового ринку держава може застосу­вати прямі й непрямі методи впливу на інвестиційну активність.

До методів прямого впливу належать:

1. Емісія державних цінних паперів (облігацій внутрішньої державної позики та ін.). Держава є одним з основних емітентів цінних паперів і в такий спосіб впливає на встановлення котиру­вання на фондовому ринку.

2. Продаж пакетів акцій приватизованих підприємств. Держа­ва визначає перелік пакетів акцій, які будуть запропоновані на продаж у першу чергу, і встановлює їхню початкову ринкову вартість. Саме так держава впливає на пропозицію цінних папе­рів на фондовому ринку.

3. Створення системи захисту інвесторів від втрат залученням до цієї сфери державних страхових компаній та компаній зі змі­шаною формою власності.

4. Запобігання монополізації фондового ринку. Держава, здій­снюючи антимонопольну політику, встановлює обмеження на володіння пакетами акцій, проводить реєстрацію, ліцензування та атестацію фінансових посередників, створює умови для добросо­вісної конкуренції на фондовому ринку.

Непряме регулювання фондового ринку здійснюється через податкову політику, регулювання грошової маси і обсягів кре­дитів, процентну політику, встановлення резервної норми, валю­тне регулювання, регулювання експортно-імпортних операцій, операцій з іноземними цінними паперами тощо.

Дата добавления: 2014-01-07