Тема 14: Повідомлення про підозру

1. Поняття та підстави повідомлення про підозру. 2. Процесуальне оформлення повідомлення про підозру. 3. Вручення письмового повідомлення про підозру. 4. Повідомлення про підозру окремої категорії осіб. 5. Зміна повідомлення про підозру.

Поняття та підстави повідомлення про підозр у. Притягнення до кримінальної відповідальності – це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.

Повідомлення особі про підозру займає особливе місце у кримінальному процесі, зокрема на досудовому розслідуванні, тому що воно підбиває підсумок зробленійдо цього моменту роботі, зібраним доказам, багато в чому визначає напрям подальшого розслідування, визначає строки досудового розслідування кримінальних проступків та кримінальних правопорушень.

Теоретичні і практичні питання, пов’язані з повідомлення особи про підозру, є фактично новим інститутом в юридичній літературі. Разом з цим проблема обґрунтованості повідомлення особи про підозру на стадії досудового розслідування, суворого дотримання законності при реалізації цього є дуже актуальною.

Порушення закону і помилки, що можуть бути допущені при повідомленні особи про підозру можуть призвести до істотних обмежень прав і свобод громадян, викликати обурення та обґрунтовані скарги.

Правильне вирішення питання щодо повідомлення особи про підозру сприяє досягненню таких перспективних завдань кримінального провадження, як зміцнення законності та правопорядку, охорона інтересів суспільства, прав і свобод громадян, та виховання їх в дусі дотримання Конституції України та відповідних законів.

Крім того, даний акт означає появу вкримінальномусудочинстві нового учасника процесу, його центральної фігури – підозрюваного.

Новим КПК України внесено зміни до порядку набуття статусу підозрюваного. Підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 КПК України, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (ст. 42 КПК України). Водночас закон визначає обвинуваченим особу, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду. Тобто, на досудовому провадженні є лише один суб’єкт відносно якого здійснюється кримінальне переслідування – підозрюваний.

Для притягнення особи до кримінальної відповідальності прокурор, слідчий повинен встановити факт вчинення кримінального правопорушення і мати підстави для висновку про його вчинення саме цією особою. Притягнення конкретної особи до кримінальної відповідальності, як зазначає ряд науковців, встановлює кримінально-процесуальні відносини між державою і особою [9, c.19], яка вчинила кримінальне правопорушення, що й знаходить реальне відображення у кримінально-правовій кваліфікації дій такої особи та письмовому повідомленні про підозру.

Акт повідомлення особи про підозру має важливе юридичне значення:

1. Він служить одним із засобів забезпечення невідворотності відповідальності осіб, які вчинили кримінальне правопорушення.

2. Обґрунтована підозра дозволяє призначити таким особам справедливе покарання відповідно до характеру і тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

3. Акт повідомлення особи про підозру є початковим моментом реалізації функції обвинувачення.

4. Акт повідомлення особи про підозру є початковим моментом забезпечення кримінальної відповідальності особи, винуватої у вчиненніі кримінального правопорушення.

5. Після повідомлення особи про підозру процесуальне становище даної особи погіршується (її можна оголосити в розшук, відсторонити від займаної посади тощо).

Повідомлення про підозру здійснюється у наступних випадках:

1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення;

2) обрання до особи одного з передбачених кримінальним процесуальним законом запобіжних заходів;

3) наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення. Кримінальним процесуальним кодексом передбачено кілька видів затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення. Так, згідно до ч. 2 ст. 207 КПК України кожен має право затримати навіть без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу: а) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення; б) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні. Частиною 1 ст. 208 КПК України врегульовані підстави затримання уповноваженою на те особою, зокрема, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються також главою 37 КПК України.

Обрання до особи одного з передбачених кримінальним процесуальним законом запобіжних заходів. Підставою застосування одного з передбачених законом запобіжних заходів є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав.

Наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ст. 84 КПК).

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ для них не має наперед встановленої сили.

Кримінальний процесуальний кодекс чітко регламентує такі обов’язкові вимоги до доказів у кримінальній справі, як їх належність та допустимість (ст.ст. 85, 86 КПК). Проте достатність доказів – така вимога, яку неможливо сформулювати однозначно, вона не є типовою, не може біти універсальною для кримінальних проваджень навіть за схожими складами злочину. Питанняпро достатність доказівдля притягнення особи до кримінальної відповідальностіповинно вирішуватися прокурором, слідчим укожному конкретному випадку, і повідомлення про підозру можливе тільки тоді, коли прокурор, слідчий матиме внутрішнє переконання в винуватості особи, яке відповідає дійсному положенню речей, і базується на зібраних доказах.

Слід, на наш погляд, при цьому враховувати і такий аспект, як зв’язаність наявних доказів з певним моментом розслідування, тобто: на даний момент розслідування доказів може бути достатньо для повідомлення про підозру, а в ході подальшого розслідування ситуація може змінитися. Але, зважаючи на те, що повідомлення про підозру можливе лише за умови вчинення кримінального правопорушення та упевненості прокурора, слідчого у винуватості особи у його вчиненні, є підстави вважати, що саме ці обставини повинні бути доведені у першу чергу, на час прийняття рішення про повідомлення особі про підозру. Решта ж обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні згідно до ст. 91 КПК України, проте виходять за рамки складу кримінального правопорушення (вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання) можуть бути з’ясованіобставин, що змінюють характер даних, викладених впопередньому повідомленні про підозру, зокрема:

- можуть бути уточнені фактичні обставини, те, що трапилося (місце, час, засібзлочину, характер ірозмір шкоди тощо);

- виправлена ранішедопущена помилка абонеточність формулювання повідомленої підозри, яка врезультаті іншої оцінки доказіввикликаєнеобхідністьвзміні кваліфікації кримінального правопорушення.

У всіх вищезазначених випадках прокурор, слідчий зобов’язаний скласти нове повідомлення про підозру, навіть незважаючи на те, що частково підозра збереглася у первинному вигляді. На цьому прямо наголошує законодавець, зобов’язавши прокурора, слідчого виконати всі дії, передбачені ст. 278 КПК України, тобто скласти письмове повідомлення про підозру. При цьому у справі зберігається і раніше складене повідомлення про підозру, проте воно втрачає свою юридичну силу.

Рекомендована література:

1. Конституція України: Закон України від 28 черв. 1996 р.; зі змін. і доповн. — К.: Атіка, 2012. - 68 с.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квіт. 2012 р. // Голос України. - 2012. - 19 травня (№ 90—91).

3. Жогин Н.В. Прокурорский надзор за предварительным расследованием уголовных дел. – М., 1968. – 264 с.

4. Карнеева Л. М. Особенности предъявления обвинения и допрос обвиняемого в условиях деятельности органов внутренних дел / Карнеева Л. М. — М.: МССШМ МВД СССР, 1989. — 47 с.

5. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: [підруч.] / Є. Г. Коваленко, В. Т. Маляренко. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 688 с.

6. Лукашевич В.З. Обоснованность обвинения и гарантии прав обвиняемого в стадии предварительного расследования // Учен. зап. ЛГУ. - №202. Сер. юрид. науки. – 1956. – Вып. 8. – С. 190-200.

7. Лукашевич В.З. Установление уголовной ответственности в советском уголовном процессе. – Л., 1985. – 193 с.

8. Ляхов Ю.А. Обвиняемый на предварительном следствии в советском уголовном процессе: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Ростов-на-Дону, 1956. – 19 с.

9. Попелюшко В.О. До питання про зміст та правовий механізм забезпечення та реалізації права обвинуваченого на захист // Адвокат. – 2002. - № 1. – С. 18-21.

10. Черкова М.Ю. Зміна обвинувачення в кримінально-процесуальному праві України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. - Луганськ; РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2009. - 224 с.

Тема 15. Зупинення та відновлення досудового розслідування

§ 1. Поняття та значення інституту зупинення досудового розслідування

Завдання досудового розслідування (ст.2 КПК України) можна вважати виконаними, коли, відповідно до вимог ст.9 КПК України, всебічно, повно і неупереджено з'ясовані всі обставини, що входять до предмету доказування у кримінальній справі (ст.91 КПК України).

Однак, як показує аналіз практики боротьби із злочинністю, у процесі провадження у кримінальній справі досить часто виникають такі обставини, які об'єктивно перешкоджають не тільки його нормальному ходу, але й закінченню. Наприклад, вони не дозволяють слідчому забезпечити участь у ньому суб'єкта, який вчинив злочин, і, відповідно, виконати встановлені вимоги кримінально-процесуального закону щодо швидкого, повного та неупередженого розслідування та встановлення винних осіб (ст.2 КПК України). У цьому випадку закон передбачає можливість зупинити розслідування у кримінальній справі (ст.280 КПК України).

Зупинення досудового розслідування – поняття, що має декілька значень у науці кримінального процесу. По-перше, під ним мається на увазі певний етап у розслідуванні справи^[28]. По-друге, цим поняттям позначається правовий інститут^[29], і, нарешті, по-третє, його використовують для позначення однойменного процесуального рішення^[30]. Ці змістовні значення тісно пов'язані між собою, однак їх не можна розглядати як тотожні понятійні категорії.

Позначене нами поняття у значенні правового інституту являє собою сукупність норм кримінально-процесуального права, що регламентують підстави, умови й порядок зупинення досудового розслідування. Норми даного інституту визначають форму та зміст діяльності слідчого і прокурора з моменту виникнення підстав зупинення провадження у справі до його відновлення. Вони забезпечують найбільш доцільний розподіл зусиль названих суб'єктів щодо усунення обставин, що викликали ухвалення рішення про зупинення провадження у кримінальній справі.

Інститут зупинення досудового розслідування має глибокі історичні джерела. У вітчизняному кримінально-процесуальному законодавстві він існує із часів входження України до складу дореволюційної Російської імперії. Відтоді інститут постійно удосконалювався, змінювалися окремі його положення, що в значній мірі було обумовлено історичними періодами життя України^[31].

Вперше термін "зупинення" щодо провадження у кримінальних справах з'явився в Уставі кримінального судочинства 1864 року Російської імперії (далі – УКС). Однак спеціальних досліджень, присвячених проблемам зупинення провадження у справі, у дореволюційний період практично не проводилося. Багато процесуалістів лише обмежувалися згадуванням випадків «тимчасової зупинки» кримінального судочинства, обходячи увагою, при цьому, умови, порядок, правові наслідки винесення відповідного процесуального акту.

Згідно УКС, ухвалення остаточного рішення про зупинення провадження відносилося винятково до юрисдикції судової влади, інтереси якої представляв на стадії досудового провадження судовий слідчий. Однак він не зупиняв слідство у тому випадку, якщо обвинувачений зник або не була встановлена особа, яка вчинила злочин. Коли були вичерпані усі зусилля для усунення цих обставин і слідчий не знаходив підстав для продовження слідства у кримінальній справі, то він, зупинивши провадження, звертався через прокурора до суду за дозволом на закриття справи (ст.277 УКС).

Зупинення провадження у кримінальній справі регламентувалося й у перших нормативних актах радянської влади в Україні. Наприклад, у ст.8 Інструкції для народних слідчих, затвердженою колегією НКЮ УРСР 18 червня 1921 року, і циркуляром НКЮ УРСР від 25 жовтня 1921 року "Про провадження кримінальних справ у нарсудах"^[32], а також в КПК УРСР 1922 і 1927 років^[33].

Свій повноцінний розвиток вітчизняний інститут зупинення досудового розслідування одержав із прийняттям КПК України 1960 року, у який була включена спеціальна глава «Зупинення попереднього слідства».

Цікаво відзначити, що в КПК абсолютної більшості республік колишнього Радянського Союзу норми, що регулюють зупинення й відновлення попереднього (досудового) слідства, містилися в главах, які мали назву: «Зупинення і закінчення попереднього слідства» (наприклад, у главі 17 КПК РСФСР 1960 року).

Уявляється, що об'єднання в одній главі КПК норм, що регламентують умови й порядок як призупинення, так і закінчення попереднього (досудового) слідства, суттєво знижувало процесуальне значення даних інститутів, створювало ілюзію їх тотожності. Тому не випадково, що в теорії й на практиці зупинення досудового розслідування у вказаний нами період часу нерідко змішували з його закінченням. Так, ще в 1946 році М.С. Строгович називав зупинення однією з форм закінчення попереднього розслідування^[34].

Необхідно відзначити, що зупинення досудового розслідування досить часто розцінюється в спеціальній літературі тільки як перерва (тимчасова перерва) у провадженні, тимчасове нездійснення у справі слідчих дій. Такий погляд на його юридичну природу як би підкреслює бездіяльність органів розслідування у зупинених справах, фактично дорівнює зупинення до рішення про закриття кримінальної справи. Як результат, більшість слідчих переконані, що після винесення постанови про зупинення досудового розслідування й доручення оперативним підрозділам розшуку підозрюваного, їх діяльність по даній справі припиняється.

Разом з тим, з позиції порівняльного правового аналізу норм, що містяться в главах 23 і 24 КПК України, цілком очевидно, що зупинення досудового слідства відрізняється від інституту закриття кримінальної справи істотними ознаками – підставами, процесуальним порядком і правовими наслідками. Зупинення не можна розглядати як закінчення, завершення розслідування, у той час як закриття справи має на увазі завершення будь-яких подальших правовідносин між учасниками процесу й означає вирішення кримінальної справи по суті.

У цьому контексті важливо підкреслити, що інститут зупинення провадження у кримінальній справі не можна обмежувати рамками тільки досудових стадій кримінального процесу. Він поширюється й на судові стадії кримінального процесу.

Так, у разі, якщо обвинувачений ухилився від суду або захворів на психічну чи іншу тяжку тривалу хворобу, яка виключає його участь у судовому провадженні, суд зупиняє судове провадження щодо цього обвинуваченого до його розшуку або видужання і продовжує судове провадження щодо інших обвинувачених, якщо воно здійснюється щодо декількох осіб (ст.335 КПК України).

Навряд чи можна погодитися з деякими авторами, якірозбивають зупинення на два ідентичні за суттю, але незалежних друг від друга інститути кримінального процесу, що діють окремо на стадії досудового розслідування і на стадії судового розгляду^[35].

Вважаємо, що в широкому смислі інститут зупинення кримінального провадження – це сукупність кримінально-процесуальних норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають на стадіях досудового розслідування, підготовчого провадження (глава 27 КПК України) й судового розгляду (глава 28 КПК України), насамперед, у зв'язку з тимчасовою відсутністю особи, що підлягає притягненню до кримінальної відповідальності. Норми зазначеного інституту визначають, який орган, при наявності яких обставин і в якому процесуальному порядку зупиняє кримінальне провадження.

Не можна не відзначити, що в процесуальній літературі до дискусійних питань належить розгляд зупинення досудового розслідування як самостійного процесуального інституту.

Деякі автори вважають зупинення складовою частиною інституту досудового розслідування й інституту судового розгляду^[36]; інші – розцінюють інститут зупинення як самостійний^[37].

Досить оригінальна позиція третьої групи авторів, які, визнаючи даний інститут як самостійний,разом з тим, значно розширюють інститут зупинення, відносячи до нього норми інших інститутів кримінального процесу. Наприклад, норми, що регулюють строки слідства при відновленні зупиненої кримінальної справи, реалізацію прав підозрюваного й інших учасників процесу заявляти клопотання про проведення додаткових слідчих дій, оскаржити рішення та дії посадових суб'єктів при зупиненні провадження^[38].

На наш погляд, хоча позначені норми дійсно тісно пов'язані з інститутом зупинення досудового розслідування, все-таки правовідносини, що виникають при оскарженні, вирішенні клопотань, визначенні строків слідства і т.п., принципово інші. Вони виникають за інших законних підстав і спрямовані, насамперед, на перевірку законності й обґрунтованості дій і рішень, посадових суб'єктів (при оскарженні); на заповнення прогалин у доказовому матеріалі (при заявленні клопотань) або на встановлення належного порядку провадження (при визначенні строків розслідування). Не можна забувати, що й процедура реалізації зазначених норм абсолютно інша, ніж при зупиненні досудового розслідування.

У теорії кримінального процесу відсутній єдиний підхід у формулюванні поняття зупинення провадження у кримінальній справі.

У юридичній літературі переважають кілька точок зору щодо зазначеної дефініції, які сформувалися виходячи з аналізу норм кримінально-процесуального законодавства та відображають різні сторони одного явища.

Так, прихильники однієї точки зору вважають, що зупинення – це перерва (тимчасова перерва) у провадженні, тимчасове нездійснення у ній слідчих (процесуальних) дій, яка оформлюється постановою слідчого, прокурора й суду при наявності підстав й дотриманні умов, зазначених у законі. Воно здійснюється для зупинення спливу процесуальних строків^[39]. Його застосування можливо за наявності доказових фактів, що характеризують відповідні підстави та умови зупинення, зазначені в законі^[40].

На думку інших авторів, зупинення – особлива, виняткова кримінально-процесуальна форма. Вона полягає у винесенні органом слідчим, прокурором і судом з підстав, зазначених у законі, постанови або ухвали про зупинення провадження, а також у наступному вжитті заходів до розкриття злочину, розшуку підозрюваного (обвинуваченого), що ухиляється від слідства та суду, поновлення кримінальної справи та її закінчення в порядку^[41], встановленому кримінально-процесуальним законом.

Нарешті, третя група авторів вважає, що зупинення провадження є сукупністю правових норм, які регулюють особливий вид правовідносин, що виникають на стадіях досудового розслідування й судових стадіях при тимчасовій відсутності можливості продовжувати провадження і спрямовані на забезпечення прав учасників кримінального процесу^[42].

На наш погляд, навряд чи можна стверджувати про якусь винятковість зупинення досудового розслідування саме як особливої кримінально-процесуальної форми.

По-перше, більшість авторів ототожнюють процесуальну форму з порядком провадження в справі, в який включають:

· послідовність стадій кримінального процесу та умови переходу справи з однієї стадії в іншу;

· загальні умови, що характеризують кримінально-процесуальну діяльність на конкретних стадіях;

· підстави, умови й порядок проведення процесуальних дій;

· зміст і форму процесуальних актів^[43].

Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона «створює детально врегульований, стійкий, юридично визначений, суворо обов'язковий, стабільний правовий режим кримінального провадження»^[44].

Разом з тим, поняття «процесуальна форма» набагато ширше за термін «порядок». Абсолютно справедливо із цього приводу висловлюється Р.Д.Рахунов, який вважає, що визначення кримінально-процесуальної форми тільки як "порядку" може створити уявлення, що законодавець відносить до змісту процесуальної форми лише деяку, хоча й переважаючу, частину кримінально-процесуальних норм.

З позиції сучасної теорії кримінального процесу під кримінально-процесуальною формою слід розуміти «систему пропонованих до суб'єктів кримінального процесу, встановлених кримінально-процесуальним законом і заснованих на його принципах вимог, виконання яких приводить до найбільш точного й раціонального досягнення завдань кримінального судочинства»^[45].

Отже, у такому змістовному контексті цілком обґрунтовано розглядати зупинення як сукупність підстав, умов і порядку прийняття рішення про зупинення провадження, послідовність процесуальних дій, форму постанови та ін. Однак і такий погляд на зупинення не дозволяє повною мірою розкрити сутність і визначити його зміст.

По-друге, у кримінальному судочинстві досить часто виникають ситуації, пов'язані з відсутністю або вибуттям із процесу осіб, що підлягають притягненню до кримінальної відповідальності (наприклад, підозрюваного або обвинуваченого), які вирішуються слідчим, прокурором і судом. Відповідно є розповсюдженим і застосування правових процедур зупинення, які встановлені кримінально-процесуальним законом.

Не можна заперечувати, що за змістом закону безпосереднім проявом зупинення досудового розслідування, незалежно від підстав зупинення, передбачених пп. 1-3 ч.1 ст.280 КПК України, виступає саме тимчасове припинення процесуальної діяльності, оформлене відповідною постановою слідчого або прокурора (ч.4 ст.280 КПК України). Однак за зовнішньою стороною не можна не бачити того, що зупинення – це складний інститут кримінально-процесуального права, який не тільки полягає у припиненні провадження у справі. Припинення як одна з ознак зупинення є лише виявлення його сутності^[46].

Уявляється, що розуміння зупинення тільки як припинення кримінально-процесуальної діяльності відповідних посадових суб'єктів, по суті, заохочує їхню бездіяльність і пасивність. Це є несумісним з вимогами ст.25 КПК України про те, що прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

За змістом норм ст.280 КПК України після зупинення провадження процесуальна діяльність слідчого припиняється, оскільки факт винесення відповідної постанови прокурора або слідчого констатує початок перерви в проведенні розслідування. Це означає, що слідчий за законом ніяких конкретних слідчих дій з метою одержання доказів, викриття особи не провадить, свої дії не протоколює, процесуальних рішень не виносить. Однак після зупинення досудового розслідування допускається проведення слідчих (розшукових) дій, які спрямовані на встановлення місцезнаходження підозрюваного (ч.5 ст.280 КПК України).

Слід погодитися з тими авторами, які вважають, що при зупиненні провадження у кримінальній справі посадові особи продовжують функціонувати, але в іншому режимі діяльності. Цей режим вони пов’язують із відповідними не процесуальними діями з усунення обставин, які послужили підставою до зупинення справи. При цьому вони не допускають руху кримінального процесу у справі щодо особи, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності^[47].

Ми солідарні з ними, тому що на правильність такого роду стверджень указує аналіз чинного кримінально-процесуального закону України.

Так, відповідно до ч.2 ст.280 КПК України, коли місцезнаходження підозрюваного невідоме, а також, коли він переховується від слідства, слідчий до закінчення строку, встановленого для провадження досудового розслідування (ст.219 КПК України), зобов’язаний виконати всі слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії для встановлення місцезнаходження підозрюваного.

Якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме, то слідчий, прокурор оголошує його розшук (ч.1 ст.281 КПК України).

Розшук може бути оголошений як під час досудового розслідування, так і одночасно з його зупиненням (ч.2 ст.280 КПК України). При цьому здійснення розшуку підозрюваного може бути доручено оперативним підрозділам органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України (ч.1 ст.41, ч.3 ст.280 КПК України). У зв'язку з цим між слідчим і співробітниками оперативних підрозділів виникають кримінально-процесуальні відносини. Вони не припиняються і після зупинення досудового розслідування.

Відомості про розшук підозрюваного вносяться слідчим, прокурором до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ч.2 ст.281 КПК).

Як показує практика боротьби зі злочинністю, слідчі не припиняють своєї діяльності також і у справах, зупинених через тимчасове тяжке захворювання підозрюваного (п.1 ч.1 ст.280 КПК України). До безпосередніх завдань, що існують перед ним у такій справі, слід віднести усунення причин, що викликали зупинення провадження, наприклад, шляхом припинення можливих спроб з боку підозрюваного «затягти лікування» або ухилитися від лікування.

Отже, діяльність слідчого в зупинених справах, аж до відновлення розслідування (ст.282 КПК України) може протікати в іншій, не процесуальній формі.

Зупинення кримінального провадження, яке представляє собою припинення на невизначений строк процесуальної діяльності слідчого є негативним явищем, досить небажаним для реалізації призначення кримінального судочинства. І це цілком зрозуміло. У суспільстві підсилюється думка про безпорадність правоохоронних органів, але не стільки тому, що злочинці стають «професійніше», а в силу того, що слідчі та прокурори не працюють належним чином, фактично розписуючись у своїй безпорадності. У таких ситуаціях переривається звичайний порядок кримінального провадження в кримінальній справі, спрямований на виконання завдань кримінального процесу (ст.2 КПК України). Це ускладнює процес установлення істини, відновлення порушених прав і інтересів громадян, ставить під загрозу безпеку учасників процесу, щодо яких після зупинення справи відбуваються протиправні дії з боку злочинців, які перебувають у розшуку. Усе це приводить до невизначеності судової перспективи кримінальної справи.

Таким чином, зупинення досудового розслідування – це регламентована законом перерва в діяльності слідчого, що викликана наявністю обставин, які об'єктивно перешкоджають не тільки нормальному ходу досудового розслідування, але і його закінченню,під час якої вказаний посадовий суб’єкт здійснює заходи процесуального та непроцесуального характеру щодо усунення обставин, які обумовили таку перерву.

Треба відзначити, що інститут зупинення досудового розслідування тісно пов'язаний з його відновленням (ст.282 КПК України). Це пояснюється тим, що зупинення є лише тимчасовою, змушеною перервою в розслідуванні, а відновлення – закономірний результат діяльності з усунення обставин, що викликали таку перерву.

Інститут зупинення досудового провадження, будучи невід'ємною частиною кримінального процесу, має в його системі велике значення.

Зупинення досудового розслідування характеризується обставинами, коли відсутні умови для продовження розслідування, а також немає підстав для закриття кримінального провадження.

У цьому зв'язку Громов Н.А., Пономаренков В.А., Францифіров Ю.В. особливо відзначають значення цього інституту для стадії досудового розслідування, оскільки юридичним наслідком прийнятого рішення про зупинення провадження на даній стадії процесу є зупинення не тільки проведення слідчих дій (крім тих, які спрямовані на встановлення місцезнаходження підозрюваного (ч.5 ст.280 КПК України) – авт.), але й спливу строків досудового розслідування. Так, строк із дня винесення постанови про зупинення кримінального провадження до дня її скасування слідчим суддею або винесення постанови про відновлення кримінального провадження не включається у строки досудового розслідування(ч.3 ст. 219 КПК України).

Биков В.М. зробив висновок про те, що при реалізації даного інституту створюються умови обліку зупинених справ, а також процесуальні й організаційні передумови для успішної роботи слідчого по цих справах для усунення обставин, що стали підставами для зупинення досудового провадження^[48].

Разом з тим, А.С. Шагінян оцінює значення даного інституту з позицій його ролі: у раціоналізації кримінально-процесуальної діяльності на стадії досудового розслідування, яка знаходить втілення в економії процесуальних сил, засобів і строків^[49].

З цієї позиції цілком закономірно, що деякі вітчизняні автори відносять до завдань інституту зупинення досудового розслідування збереження строків слідства, професійних сил та матеріальних затрат, а також реального відображення статистичних даних про стан розкриття злочинів^[50].

На наш погляд, кожна з наведених позицій авторів заслуговує на увагу. Вони доповнюють один одного, у результаті чого складається загальна картина, що визначає значення інституту зупинення досудового розслідування в системі судочинства України.

Цікаво відзначити, що країни, в яких не встановлено певних, як у нас, строків досудового слідства й дізнання (Франція, ФРН та інші), цілком обходяться без інституту зупинення провадження розслідування. Наприклад, у кримінально-процесуальному законодавстві Франції відсутнє таке поняття взагалі.

КПК ФРН поняття зупинення провадження в справі відомо тільки стосовно до стадії судового розгляду. Так, в § 205 кодексу вказано: «Якщо судовий розгляд тривалий час не може бути проведений внаслідок відсутності обвинуваченого або через інші обставини, пов'язані з особою обвинуваченого, то суд своєю ухвалою має право тимчасово зупинити провадження у справі»^[51].

Кримінальна справа може бути зупинена лише при наявності доказів, що характеризують відповідні підстави та умови, передбачені кримінально-процесуальним законодавством України.

Дата добавления: 2014-01-07