Політична думка Стародавнього Сходу, Античності й Середньовіччя. Політична думка Київської Русі

Тема 2. Історія світової та української політичної думки

Лекція 2.

План:

1. Політична думка Стародавнього Сходу, Античності й Середньовіччя. Політична думка Київської Русі.

2. Особливості розвитку політичної науки Нового часу. Політична думка Литовсько-Польскої доби в Україні.

3. Сучасна зарубіжна політична наука.

Політичні вчення раннього класового й рабовласницького суспільства опиралися переважно на релігійні – у державах Раннього Сходу, і на філософські – Раннього Заходу (Древня Греція і Древній Рим) обґрунтування. Чільне місце в політичній свідомості ранньокласових суспільств займали міфи про божественне, надприродне походження громадських порядків. Із цими міфами були тісно зв'язані традиції обожнювання існуючої влади і її приписань. Царі, жерці, судді й інші представники влади вважалися нащадками або намісниками богів і наділялися священними рисами.

Найдавніші політико-правові навчання виникли в Єгипті, Індії, Палестині, Китаєві й інших країнах древнього Сходу.

Вивчення політико-правової думки Древнього Сходу має не тільки пізнавальне, але й теоретичне значення. Документи й пам'ятники літератури, що дійшли до нас від найдавніших цивілізацій Єгипту, Месопотамії, Палестини, Індії й Китаю, дозволяють простежити формування політичних і правових ідей на самих ранніх етапах становлення класового суспільства.

Історія Древнього Сходу надає щодо цього унікальні можливості, оскільки багато країн ранньо-східного світу тривалий час розвивалися ізольовано один від одного й процес зародження політичної ідеології протікав у них що називається в чистому вигляді, незалежно від зовнішніх впливів. Подібна ситуація вкрай рідко повторювалася в наступній історії в інших народів. Крім того, високий рівень культури й багаті літературні традиції сполучалися тут з уповільненими темпами соціального розвитку.

В античній Греції філософія стала світоглядною основою політичних і правових навчань. Це визначило постановку таких питань, як причини виникнення держави й законів, їхню взаємодію й загальні закономірності розвитку. Теоретичний підхід до вивчення політики й права в давньогрецьких вченнях відокремлюється від практико-прикладних описів техніки державного управління. Усяке дійсне знання, у тому числі й політичне, стверджував Аристотель, має справу із загальним й існуючим по необхідності. От чому “мудрість і мистецтво управляти державою не будуть тотожні”. Дотримуючись цього ідеалу щирого знання, філософи прагнули оформити свої погляди на державу й право у вигляді політичної теорії, перетворити їх у єдиний комплекс взаємозалежних понять і доказів.

Саме в давньогрецьких філософів ми знаходимо перші в історії визначення держави й закону, класифікації форм державної влади, концепції переходу від одного політичного пристрою до іншого.

Величезний вплив на наступний розвиток політико-правової ідеології зробило навчання Платона. Під його впливом складалися філософські й соціально-політичні погляди Аристотеля, стоїків, Цицерона й інших представників античної політичної думки. Висунуті Платоном ідеї “правління філософів” й “мудрих законів” були сприйняті багатьма мислителями епохи Просвітництва.

Платонівський проект спільності майна активно обговорювали ранні представники соціалізму – Т. Мор, Т. Кампанелла й ін. На цій підставі деякі дослідники називали Платона “родоначальником комунізму”. У дійсності платонівські побудови не містять комуністичного ідеалу, тому що спільність майна в нього поширюється лише на вузький прошарок стражів-правителів і не становить економічної основи проектованого суспільного ладу.

Далеко за межі античності вийшов вплив політико-правових ідей Аристотеля. Широке поширення в наступній політичній думці одержало запропоноване ним визначення держави як об'єднання громадян заради загального добра. Взяте поза своїм контекстом, воно виявилося досить зручним, оскільки дозволяло захищати різні соціальні інтереси. Залишалося тільки уточнити, кого варто включати до складу громадян і що потрібно розуміти під загальним добром. Віддалені відгомони цього визначення чутні в сучасних концепціях держави загального благоденства.

У політичну ідеологію середньовіччя й Нового часу з аристотелевського вчення перейшли класифікація форм держави, положення про причини зміни політичних станів, змішаний державний устрій. Уявлення Аристотеля про природне й умовне право дали потужний поштовх розвитку природно-правових концепцій.

Антична політико-правова ідеологія зробила перші кроки по осмисленню політичної волі. Держава й закони в Древній Греції починають розглядатися як встановленні, створені самою людиною й покликані служити її інтересам. Подібного роду уявлення, однак, відносилися тільки до вільних громадян держави й супроводжувалися обґрунтуванням підневільного положення рабів. Розширення цивільних свобод в Античному світі відбувалося за рахунок розвитку рабовласницьких відносин.

Політико-правова ідеологія Древнього Рима, яка складалася під сильним впливом ідей грецьких мислителів, розробила ряд своєрідних конструкцій, що залишили помітний слід в історії політичних і правових навчань. Серед них – знамените визначення держави (“справа народна”), дане Цицероном, а також його ідея про право (закон) як зв'язок, як основу суспільства. Значний вплив на відокремлення теорії права від філософії зробили логіко-правові конструкції римських юристів, розробка ними догми права.

Проблема подолання політичного відчуження в політико-правовій ідеології Древнього Рима виражена слабко. Термінологічно вона намічена визначенням держави як “справи народної”, теоретично – виправданням системи стримувань і противаг, яка попереджає виродження республіки в тиранію. Цицерон визначав право як з’єднання суспільства (народу), але в його розумінні воно поширювалося лише на вільних; крім того, він же стверджував, що при гуркоті зброї (у період війни) замовкають закони.

Зовсім виняткове значення в історії суспільно-політичної думки належить християнству. Складність самого процесу становлення нової світової релігії, відбиття цієї складності в християнському каноні (Новий заповіт) обумовили й довгострокове панування християнства в Європі, і можливість використання його в середні століття в прямо протилежних цілях: від апології рабства (Августин) і кріпосництва (Фома Аквінський) до обґрунтування демократично-революційних (таборити) і комуністичних (Томас Мюнцер) програм.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-ХІV ст., у княжу добу, закарбовані в творах визначних державних і церковнихдіячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті минулих літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали сутність, походження і легітимність влади, взаємовідносини світської і духовної влади, місце Русі серед держав світу.

Мислителі Київської Русі розумілидержавну владу як відносини пануванняі підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі Божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважалисправедливість – "правду" і примус – "силу". Влада, па їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість та спасіння, і тому її слід визнавати її коритися їй.

Походження державноївлади літописці пов'язувализпокликанням Рюрика, якого вважализасновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада повинна забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком – правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народноїволі, а її основою дляобґрунтування легітимності князівської влади, яка визначаласятакож "богообраністю" І "благословенністю". Сутність "богообраності"полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через Церкву, а "благословенність" – у тому, що Бог оберігав увесь княжий рід, а через нього – всю землю Руську. Літописці обґрунтувалий інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з між князівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар – мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були взаємовідносинисвітської і церковноївлади. Виділялися дні концепції: "богоугодного" володаря і князівського єдиновладдя. Представникамипершої концепції були Феодосій Печерськийі відомий літописець Нестор.Вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, ане навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Київський митрополит Іларіонвбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісностідержави, вважав, що Церкваповинна слугуватидержаві та її володареві, охороняючи загальнодержавний централізм.

На думку мислителів КиївськоїРусі, народна воля, слабкість котрої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, має бути обмежена волеюкнязя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її опіки й заступництва.

Дата добавления: 2014-01-07