Партії та партійні системи

Слово "партія" побутувало ще у часи Стародавнього Риму. Етимологія його бере початок від латинського partis, що означає "частина". До початку XVIII ст. слово "партія" вживалося у негативному сенсі.

ПолітологиЗаходу не дійшли згоди щодо дефініції цього поняття. Так, відомий американськийполітолог Ж.Лапаломбарапропонує при визначенні брати до уваги те, ідо не суб'єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієнтації, організація, тобто достатньо тривке об'єднання людей на різних рівнях політики – від місцевого до міжнародного;що мета партії – завоювання та здійснення влади (хоча бувають партії, які вбачають свій обов'язок у пробудженні сучасної думки навколо болючих, на її погляд, проблем) і що кожна партія прагне забезпечити собі підтримкународу – від голосування за неї до активногочленства. Французький політолог Ж.-Л.Кермон дає таке визначення: "Партії – це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з певної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог". З такими істотними ознаками партії можна погодитисяі взяти їх за основу, аналізуючи партійну систему і партійніпроцеси в Україні.

Існують різні точки зору на історію становлення партій. Так, більшість європейських політологів вважають, що партії виникли із запровадженням загальног о виборчого права, а політичні формування (клуби, асамблеї) часів Французької революції є ліпне прообразами партій. Англо-американські політологи наполягають на тому, що відлік партій у сучасномурозумінні треба вести з XVII—XVIIIст., зокрема відтоді, коли у 70-80-х роках XVII ст. в Англії з'явилися перші справжні партії – торі і віги.

Виникненняпартій пов'язане з особливостями політичної ситуації у тій чи іншій країні, тенденціями світового суспільного розвитку. За М.Вебером, партії у своєму розвитку пройшли три етапи: аристократичне угруповання,політичний клуб, масова партія. Одні партії виникли внаслідок проведення виборчої кампанії, інші (комуністичні партії) з'явилися в нелегальних умовах боротьби проти існуючого політичного ладу в XIX ст., треті (соціал-демократичні) виросли з профспілкового, четверті (християнсько-демократичні) – з католицького рухів, п'яті (Об'єднання на підтримку республіки) – з найближчого оточення визначних політичних діячів.

Сучасний партійний процес у країнах Заходу має тенденцію до утворення партійних коаліцій (коаліція лівих у період п'ятої Республіки у Франції, соціал-ліберальний альянс у Великій Британії, Союз вільних демократів спочатку з соціал-демократами, а згодом – з християнськими демократами у ФРН). У країнах Східної Європії та СНД партійне життя набуло політичної диференційованості після того, як на ґрунті масових об'єднань та рухів, то розпалися, виникалинові партії, підірвані від соціальних груп. У багатьох країнах "третього світу" вагомими чинниками утворення партій є релігійні, класові. часом родові чи племінні інтереси. Подекуди тут відсутній політичний плюралізм.

Аналізуючи діяльність партій, важливо визначити їхні функції: ідеологічну (розробка ідеології і поширення її серед електорату, що сприяє інтеграції і соціалізації певних соціальних груп, категорій Ін дивідів, передбачає їх об'єднання навколо певної системи цінностей, норм); наукову (розробка партією різноманітних соціальних проектів, технологій виборчої кампанії, законопроектів, програм соціально-економічного, політичного, духовно-культурного розвитку, адміністративно-управлінських процедур на основі функціонування інформативно-аналітичних центрів, центрів стратегічних досліджень, соціологічних лабораторій, бібліотек); участі у боротьбі за владу (механізм добору кадрів та підготовки для різних рівнів державної діяльності (депутатської і адміністративно-управлінської), створення "тіньових кабінетів", моделювання державної діяльності своїх політичних опонентів, критика їхнього політичного курсу, розробка стратегії і тактики передвиборчої боротьби); здійснення влади (розробка полі тичногокурсу, а також пошук управлінських моделей його здійснення, формування громадської думки для підтримки цього курсу, роз ширення контактів з різними політичними силами і соціального підґрунтя для забезпечення владного статусу); представництво соціальних інтересів (партія виявляє інтереси тих чи інших соціальних груп, падає їм політичне спрямування через різні засоби комунікацій, ко ригує власний політичний курс відповідно до їхніх інтересів).

Типологізація партій здійснюється за різними ознаками. Найістотніші з них такі: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, соціальна основа й електорат.

За ідеологіями як певними системами політичних цінностей пар тії поділяються на комуністичні і неокомуністичні, соціал-демократичні, ліберальні і неоліберальні, консервативні і неоконсервативні, фашистські і неофашистські. Типологія партій передбачає також по діл їх за політичним темпераментом – ліві, центристські, праві. Та кий поділ бере початок з часів Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної Асамблеї ліворуч сиділи якобінці (при хильникирадикальних змін), в центрі – помірковані (жирондисти), а праворуч – прихильники збереження монархії (роялісти).

Для лівих і правих характерний певний набір цінностей, що зберігаються упродовж століть. Скажімо, лівим властиві пацифістські, антикапіталістичні, антирасистські, антиклерикальні орієнтації, прагнення до рівності і прогресу, праві визнають культ влади та ієрархії, прагнуть до збереження усталених порядків, поваги до них. Тому не випадково Ф. Гогель назвав лівих партією руху, а правих – партією порядку. Сучасна типологізація за ідеологічними критеріями виглядає так: ліві (комуністи), лівий центр (соціал-демократи), центр (ліберали), правий центр (неоконсерватори), праві (неофашисти). Така типологізація не завжди відповідає конкретному історичному підтексту. В певних ситуаціях ліві можуть стати правими, і навпаки. Так, у країнах СНД правими стали типові ліві – комуністи, оскільки вони виступають за збереження низки атрибутів адміністративно-командноїсистеми, а лівими (хоч такі ознаки на Заході властиві правим) – сили демократичної орієнтації.

Партії конкретизують свої ідеологічні засади у політичних платформах, які визначають стратегічні й тактичні пріоритети відповідно до політичної ситуації. Часто в політичних платформах основні ідеї партій різних ідеологічних напрямів збігаються. Наприклад, останніми роками на виборах в Іспанії, Франції, Австрії ліберальні і навіть консервативні партії враховували кращий досвід соціал-демократії, використовуючи її гасла у виборчій кампанії, і навпаки, на виборах перемагали ті соціал-демократичні партії, які сповідували "ліберальні" цінності. На сучасному етапі домінує тенденція до зближення політичних сил лівоцентристської, центристської, правоцентристської орієнтацій.

В політологічній літературі даються різні визначення поняття «партійна система». Система взагалі – це сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність. За аналогією партійну систему можна розуміти як цілісну сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними. Однак таке розуміння надто абстрактне. Деякі дослідники вважають, що до складу партійної системи входять не всі наявні в країні політичні партії, а лише ті, які діють легально. Інші наголошують на тому, що партійну систему складають лише ті партії, що прагнуть до влади, беруть участь у боротьбі за неї, справляють на її здійснення відчутний вплив. Згідно з цією точкою зору, до партійної системи не входять дрібні, маловпливові партії, які не беруть участі у здійсненні влади. На такому розумінні, на нашу гадку, найбільш прийнятному, ґрунтується типологія партійних систем.

Отже, партійна система – це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

Щодо поняття "політична система" більш широким виявляється поняття "політичне життя", яке охоплює всі політичні зв'язки, явища і процеси, що мають місце у суспільстві і на всіх його рівнях. Політична система – це лише частина політичного життя.

Провідна роль у політичній системі суспільства належить інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур (інститутів) за функціональною ознакою.

Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій належать такі:

- політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку;

- консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів;

- регулятивна функція – вироблення певних правил поведінки, притримуватися яких зобов'язані суб'єкти політики;

- мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

- функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв (безумовно, що не лише кількості партій, як це нерідко робиться у вітчизняній політологічній літературі). Спробуємо позначити теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення більш детальної типології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше, загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, а по-друге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків (груп) класифікації.

Виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем:

- стабільні та нестабільні;

- здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються;

- функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці;

- поляризовані (точніше –– біполярні), багатополярні та атомізовані;

- альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні;

- молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях;

- партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так званий період “протопартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування;

- наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни), регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.

В основі типологізації партійних систем лежить застосування “суто політичних” критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації партійних систем:

- системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad hoc” тощо;

- такі, що відіграють провідну роль формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають другорядну роль у політичний системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненність);

- системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру” (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) – без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій;

- однопартійні, двопартійні, багатопартійні;

- революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні;

- плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні;

- націоналістичні та полікультурні;

- релігійні та світські;

- марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та несоціалістичні;

- соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі (можуть бути застосовані й інші критерії та теоретичні підходи для визначення “історичних типів” партійних систем, як і політичних систем в цілому, наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства).

Характеристика системи як двопартійної може даватися на підставі: офіційного закріплення у конституційному законодавстві країни припустимості існування лише двох політичних партій і відповідно – забороні всіх інших партій, або визнання факту переважання у політичному житті конкретної країни двох партій, які час від часу змінюють одна одну при владі (при цьому законодавство країни може офіційно надавати цим двом традиційним партіям формально-юридичні та фактичні переваги перед будь-якими третіми партіями, хоча і обмежувати загальну кількість легальних партій).

У країнах сучасного світу склались різніпартійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основних принципів їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками. Одними з найбільш деталізованих є типології партійних систем, запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та польським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж. Сарторі розрізняє сім типів партійних систем: 1) однопартійна; 2) з партією-гегемоном; 3) з домінуючою партією; 4) двопартійна; 5) поміркованого плюралізму; 6) поляризованого плюралізму; 7) атомізована.

В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована – ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п'ять партійних систем.

Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім несхожими один на одного варіантами: а) системи, в яких всі інші, крім правлячої, партії недвозначно офіційно забороні, або їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах плюралістичної демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії просто ще не робились, або зазнали невдачі через хиби дій самих ініціаторів, а не через протидію їм з боку політичної влади.

Слід зазначити, що серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основні стани цих систем (тобто правлячої партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободою політичних дискусій; б) з нав`язування офіційної одноманітності.

Однопартійність ідеологічно виправдовувалася тоталітарними режимами. Правлячу партію називали носієм всіх політичних і моральних чеснот. Так, комуністичну партію називали провідною і спрямовуючою: «Провідною і спрямовуючою силою радянського народу як в роки мирного будівництва, так і в дні війни була партія Леніна, партія більшовиків. Ні одна партія не мала і не має такого авторитету серед народних мас, як наша більшовицька партія. Більшовицька партія являється передовим загоном робітничого класу та інших прошарків трудящих.»

Інші політичні партії були непотрібними комуністичному режиму, а тому визнавалися ворожими. Так, Молотов, виступаючи 29 листопада на з'їзді, заявив: «Все краще в демократичному ладі інших держав ми беремо і переносимо в нашу країну і застосовуємо до наших умов радянської держави. За бортом залишається лише умовна нелегальність для політичних партій, крім партії комунізму. В нашій країні інші політичні партії, як показав весь наш досвід, являються агентурою реставраторів капіталізму, не може бути місця для їх легалізації.»

На відміну від Радянського Союзу в нацистській Німеччині однопартійність була закріплена юридично майже відразу. Декрет від 14 липня 1933 р. говорить: «Націонал-соціалістична німецька робітнича партія є єдиною партією в Німеччині. Будь-хто, хто зробить кроки до збереження організаційної структури якої-небудь іншої політичної партії або до створення нової політичної партії, буде підданий покаранню у вигляді каторжних робіт строком до трьох років або тюремному ув'язнення терміном від шести місяців до трьох років, якщо його діяння не зажадають більш тяжке покарання відповідно до інших розпоряджень.»

Введення однопартійної системи було необхідним для уніфікації всього суспільного життя. Проголошення однопартійності стало першим кроком до тотального контролю над державою і суспільством і насадження їм своїх принципів та ідеалів. Існування інших партій не допускалося, оскільки вони могли б перешкоджати руху суспільства по «єдино правильному» шляху.

Двопартійні системи. Серед багатьох її варіантів найбільш характерними є такі: А). Неальтернативна ротаційна суто двопартійна. Так, у 1957 році у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про “паритетне правління”, домовилися про те, що по черзі і без виборів через кожні чотири роки посада президента буде переходити від однієї до другої партії й буде діяти паритетний (для цих двох партій) принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади, – створювалася двопартійна система Національного фронту, яка проіснувала до 1970 року. Б). Неальтернативна неротаційна суто двопартійна система з партією-гегемоном. Прикладом її була Болгарська Народна Республіка в якій існувало дві легальних партії – правляча Комуністична партія та її “молодший партнер”– Болгарський землеробський народний союз. В). Альтернативна ротаційна суто двопартійна. Його проголосили, але невдало намагалися реалізувати в Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х роках, коли офіційно державою було декларовано створення двох політичних партій і на період “стабілізації демократії” в країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій. Г). Де-факто двопартійна при формальному існуванні багатопартійності з відсутністю обмежень на чисельність партій. Приклади – США й до певного моменту в недавньому минулому – Великобританія, яка зараз поступово відходить від цієї моделі.

Неальтернативні багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інституціоналізованою роллю партії-гегемона. Раніше вони існували в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а зараз існують в Китайській Народній Республіці, Іраку. Багато в чому схожими на цей різновид партійних систем є ті системи що деякими дослідниками називаються “обмеженими партійними системами” 6 (6 Див.: Вятр Е. Социология политических отношений. – С.334). Їх головна риса полягає в тому, що хоча в них офіційно визнається той чи інший ступінь свободи діяльності політичних партій (при цьому фактично не має значення ані наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектру партій, ані характер їх взаємовідносини та співвідношення сил між ними), однак всі найважливіші політичні питання громадського та державного життя вирішуються не в результаті боротьби та співробітництва між політичними партіями, а через прийняття вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою “безпартійною партією влади” (і це є найсуттєвішим). Роль цієї “партії влади (специфічної партії-гегемона без традиційних ознак партії) можуть виконувати: а) сточення монарха або президента-автократа; б) рада духовенства; в) військова рада (хунта); г) революційний уряд тощо.

Де-факто неальтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система довгий час існувала у Мексиці, Італії, Японії, її намагався створити в СРСР М.С.Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про “керуючу та спрямовану роль КПРС” у радянському суспільстві.

Система поміркованого плюралізму виступає тоді, коли в парламенті є представництво лише декількох партій, відсутня позасистемна парламентська опозиція, тобто немає таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між ними місць у парламенті. Прикладом стабільних партійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних – Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія. В парламентарних республіках з нестабільними партійними коаліціями уряди можуть змінюватись декілька разів за один термін повноважень парламенту.

Різновидом системи поміркованого плюралізму є двоблокова система, коли багатопартійна система функціонує на державному рівні як більш-менш стійка коаліція двох чи більше партій, які зберігають союзницькі відносини не тільки за участі в уряді, але й в опозиції. Прикладом її може бути партійна система Франції (в окремі періоди), в якій домінували два партійних блоки – демократів і республіканців у правій частині політичного спектра, соціалістів і комуністів – у лівій.

Система поляризованого плюралізму означає присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежування між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної – зліва і справа – деструктивної опозиції. Стабільність та ефективність функціонування цієї системи залежать від міцності центристських коаліцій. Загалом вона є менш стабільною, ніж система поміркованого плюралізму. Системами поляризованого плюралізму в окремі роки були, наприклад, партійні системи Італії і Франції.

Атомізована партійна система виступає тоді, коли є наявність багатьох політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Така система характерна для і перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік та більшості країн Східної Європи. Вона неефективна й найменш стабільна серед інших і з часом еволюціонує до системи поляризованого плюралізму.

Дата добавления: 2014-01-07