Исчисление высказываний. Метод резолюций

Група

План

Кризові явища в культурі

.

1. Культурна криза.

2. Історія розвитку світових криз.

3. Ентропія соціально-культурна.

4. Культурний конфлікт.

1. Культурна криза. Внутрішні колізії є неминучим супутником розвитку будь-якого явища, в тому числі і культурного. Часто вони приводять до розпаду, руйнування, часом до повного знищення. Але ще частіше вони породжують кризу, яка є обов'язковим і закономірним етапом в розвитку кожної культури, до того ж криза в тому самому значенні, яке це слово має в медици­ні — як тяжкий перехідний стан.

Ось чому для того, щоб з'ясувати що ж це таке криза в культурі почнемо з визначення цього поняття.

Криза культурна — це порушення балансу структурної упорядкованої локальної соціокультурної системи, узгоджу -ваності та взаємодоповнення у функціонуванні її різних під­систем, ефективності взаємозв'язків між її компонентами, що в кінцевому рахунку веде до зниження рівня соціокультурної інтегрованості та консолідованості суспільства, деградації нормативно-регулятивних функцій культури, руйнуванню її відповідних механізмів.

Сутність кризи - переоцінка і зміна складових духовно-змістового ядра культури. З одного боку вона здатна паралі­зувати культурну динаміку, викликати хворобливі, болісні феномени. Це може привести до краху культури в її колиш­ньому вигляді. Але криза часто пов'язана із самопізнанням, самоідентифікацією культури, можливостями її внутрішнього розвитку. Ось чому, як свідчить світова практика, дуже часто кризові явища народжують нову культуру.

Постає питання чи можна провести відмінності між розкві­том культури та її занепадом? Що є критерієм для їх поділу? А таким критерієм виступає перш за все внутрішнє само­відчуття людини всередині культури. Якщо воно психологіч­но комфортне, гармонічне, тоді рано говорити про культурну кризу. І навпаки, дуже загострене почуття самотності, не­влаштованості, яке народжується в людській душі, свідчить про надірваність самої культури, про її кризу.

"В історії людської душі, — пише М. Бубер, — я відрізняю епохи облаштованості та бездомності". Вирогідно, що цю культурологічну побудову можна прийняти лише як ідеальну конструкцію. Всередині однієї і тієї ж епохи можуть виника­ти дуже різні самовідчуття. На тлі пануючого благополуччя може народитися тривожна ситуація, і, навпаки, душевна заклопотаність і тривога можуть в "бездомну епоху" заспоко­їтись, не втрачати оптимізму та сміливості.

Американський культуролог Д. Белл рахує, що в історії було мало періодів, коли людина відчувала, що світ її стійкий і надійно розташований, як сказано в християнській алегорії, між хаосом і небесами... Чи так це? Існує багато культурних епох, коли визрівша ідея розгортає свій багатий зміст, реалізує замкнутий в ньому потенціал. Кризові процеси, можливо, виявляють тут свій прихований хід. Але говорити про підір­ваність культури передчасно, Через це, критерій, запропоно­ваний М. Бубером, який дозволяє визначити розквіт культур­ної епохи за екзистенційним відчуттям людини, ненадійний.

Дуже часто кризові процеси в культурі пов'язують із по­шуком його адекватного розвитку. "Притаманна грекам схиль­ність бачити світ замкнутим, — пише М. Бубер, — де від­ведено місце і людині, знайшло завершення в геоцентричній системі сфер Арістотеля, а перевага зорового сприйняття над іншими почуттями — та сама перевага, яка давала грекам можливість виводити життя із образу та будувати на основі образу культуру — визначило і їх філософію".

Отже, про рівень розквіту культури можна говорити тоді, коли вона має внутрішньо стійку уяву про саму себе. І навпаки, криза говорить про розпад постійного образу. Інакше кажучи, культура перестає розуміти, що вона собою відображає. Вини­кає туга за стійким архітипом. Народжується неспокій. Посту­пово створюється новий образ культури.

Як це не парадоксально, але тема кризи невід'ємно пов'я­зана із уявленням про внутрішнє багатство культури, Розквіт культури -це виявлення її самодостатності, єдності її різ­них складових. Відчуття кризи народжується в результаті роз'єднаності початкового космосу культури. Її динаміка при­пускає багато альтернатив, і далеко не кожна з них може реалізуватися.

Все це говорить про те, що культурна криза прямо пов'яза­на із екзистенційним відчуттям людини, із пошуком її стій­кого ядра, із процесом соціодинаміки. По відношенню до культури, крім того, проявляють себе і інші фактори. Так, на думку російського культурофілософа Г.С. Померанца, напротязі тисячі років здійснюються нагромаджуючі процеси: раціо­налізація відносин з природою, диференціація культури, при­ріст населення, соціальна диференціація. Саме "ці процеси розхитують єдність суспільства і людини". Такою є сукупність факторів, які породжують переоцінку цінністних орієнтацій, почуття єдності, з'єднують людей один з одним.

Примітивні, первісні суспільства мають міцні культурні механізми інтеграції. Але як тільки відбувається розвиток суспільства, тоді починається епоха криз в культурі. Тому потрібно ще раз підкреслити, що культурна криза — це не випадковий феномен. Культура не може розвиватися без криз. Вони супроводжують її на всьому шляху історичного процесу.

Вчені часто пов'язують кризові явища з розпадом інтегро­ваної єдності. Цю думку висунув К. Ясперс у праці "Джерела історії та її цілі". Людина з давніх-давен створювала для себе картину цілого: спочатку у вигляді міфів, потім в картині божих діянь, які рухають долями світу, потім як цілісне розу­міння історії від створення світу і гріхопадіння людини до кінця світу і Страшного суду. Культурна криза пов'язана, за словами К. Ясперса, із розпадом конкретного типу цілісності.

Як довго може існувати безкризовий розвиток культури? Який "вік" культури? Шпенглер визначає період існування культури тисячу років. А.Тойнбі рахує, що він не може бути точно визначений. Всередині культури, за Шпенглером від­буваються метаморфози, які характеризують різні етапи роз­витку культури.

Культурна криза може бути викликана причинами як внут­рішнього так і зовнішнього походження. До числа зовнішніх причин можуть бути віднесені:

- великі зміни природнокліматичних умов в зоні проживання населення та неспроможність суспільства адаптуватися до таких змін;

- агресія або підкорення одного народу іншим, при якому за­войовник намагається не тільки до встановлення свого політичного правління, але й до руйнування традиційних устроїв, інститутів соціальної організації, релігійних і цінностних орієнтацій підкореного народу. Про це докладніше ми погово­римо у третьому питанні.

У цих двох випадках змінюються умови існування сус­пільства, що призводять до серйозних змін у стереотипах свідомості та поведінки людей, девальвації традиційних норм та правил, соціальної взаємодії моралі, ціннісних імперативів і табу; починає руйнуватися система соціально інтегруючих мотивацій, функціональних взаємодій між людьми; в свідо­мості людей починає домінувати принцип "кожний за себе" і т.д., тобто наступає криза консолідуючих суспільство соціо-культурних зв'язків та норм, суспільство починає перетворю­ватися в хаотичну масу самостійно виживаючих індивідів, все менше притримуючись загальноприйнятих норм такого роду виживання.

Внутрішні причини культурної кризи можуть бути пов'язані:

- з політичною кризою в суспільстві та падінні ефективності роботи інститутів соціальної регуляції, що в свою чергу веде до росту кримінальних та інших девіантних форм поведінки населення (включаючи революційні); деградації консолідуючої ідеології;

- соціально-економічною кризою, яка веде до серйозних змін в характері соціальних інтересів та потреб людей, по відно­шенню до яких існують норми та цінності, інститути соціальної організації та регуляції стають не адекватні до даної ситуації;

- кризою пануючої ідеології, втрачаються свої соціально консо­лідуючі та мобілізуючі можливості, втрачається ефективний вплив на свідомість мас;

- відбувається нерівномірний розвиток різних частин соціальної життєдіяльності в суспільстві, що при підвищенні окремих розбіжностей може привести до соціального вибуху та насиль­ницького руйнування застарілих нормативно-цінносних правил та організаційних норм (революцій);

- неефективність проходження процесів соціокультурної модер­нізації, коли суспільство "застрягає" в стані, в якому попередні нормативно-цінностні регулятори соціального життя вже де­градували (або демонтовані), а нові ще не склалися або не почали повноцінно функціонувати.

Практичні форми, в яких з'являються культурні кризи, ініційовані внутрішніми причинами, по суті аналогічні варіан­ту криз культури викликаних причинами зовнішніми. І в тому, і в іншому випадку спостерігається насамперед знижен­ня рівня соціальної інтегрованості суспільства, падіння моти­вації по здійсненню діяльності, яка відповідає колективним інтересам, деградація нормативно-цінносних регуляторів спіль­ної та узгодженої життєдіяльності. Наслідки культурної кризи можуть бути різні та залежать від сукупності конкретно-істо­ричних факторів, які його породили. В одних випадках куль­турна криза веде до деструкції та депопуляції суспільства. Класичним прикладом є загибель Римської імперії в ІУ-У ст. В інших випадках суспільство знаходить внутрішні резерви для мобілізації та встановлення структури своєї соціокультур­ної організації, ефективності роботи політичних, економічних та ідеологічних регулятивних механізмів. Наприклад, патріо­тичний порив французів, ініційований Жанною д'Арк в роки Столітньої війниХIV - ХV ст.

Технології виходу із кризи як свідчить історія, також дуже різні. Але у всіх випадках спостерігається дві постійні умови:

- накопичення критичної маси населення, яке зацікавлене в збе­реженні або встановленні тих або інших форм своєї соціальної інтегрованості (політичної структури, релігійної єдності і т.д.);

- формування нової консолідуючої людей ідеології або функціо­нальне відновлення традицій, за допомогою яких достатньо чітко формуються цільові установки потребуючої соціальної мобілізації.

В історії світової культури першою великою кризою був час руйнування первісних культур і створення імперій (друге пи­ тання). Що являли собою великі історичні культури давнини? На думку К. Ясперса, майже одночасно в трьох місцях земної кулі виникли найдавніші культури: шумеро-вавілонська, єги­петська та егейський світ IV тис.; відкрита в розкопках до-арійська культура долини Інду III тис. (пов'язана з Шумером); і нарешті мало досліджений архаїчний світ Китаю П тис. до н.е.

Цим культурам, на думку К. Ясперса, сприяв духовний переворот, коли були розроблені основні поняття та категорії, якими ми думаємо і сьогодні, закладені основи світових релі­гій, які і сьогодні визначають життя мільйонів людей.

Названим культурам можна співставити американські куль­тури Мексики та Перу, розквіт яких відноситься до пізніших тисячоліть. Вони зникли, тоді коли з'явилася західна культура.

Великі культури давнини мають багато спільних рис, на­приклад, писемність. Але між ними існує і багато розбіжнос­тей. У Китаї є тільки початки міфології, космічних уявлень про світовий порядок, живе споглядання природи, якому при­таманна природна людяність. Культурі Месопотамії характер­на жорсткість та сила, дещо драматичність. В Єгипті ми бачимо розваги та життєрадісність в інтимній сфері, почуття стилю, характерне для всього мистецтва тої епохи.

Ці відмінності, за словами К. Ясперса, сприяли і різному відношенню до великих культур давнини з боку більш пізніх культур. Греки та іудеї сприймали їх як щось далеке та чуже. Вони знали їх та зберігали пам'ять про них. Індійці більш пізнього часу нічого не знали про стародавні культури, вони повністю забули їх. Китайці цього періоду виділили у великій культурі давнини своє минуле, ідеалізувавши його, перетво­ривши до зразка, який потрібно наслідувати.

Наслідком культурної кризи був величезний поділ народів, який визначався тим, як вони відносились до великого "про­риву" основного часу. Основні народи, за словами

П. Гуревича, — це ті, які послідовно продовжували свою історію, здійс­нили стрибок ніби вдруге народилися в ньому, тим самим заклали основу духовної суті людини та його історії. До цих народів можна віднести індійців, іранців, китайців, греків та іудеїв.

За своїм значенням "прорив" був вирішальним, але не суцільним явищем. Деякі народи, які належали до великих культур давнини та існували до "прориву" у основний час і навіть одночасно з ним, не були зачеплені ним і залишилися для нього чужими.

До даного періоду відноситься період розквіту єгипетської та вавілонської культур. За словами К. Ясперса, обидві вони не відчули метаморфозів, не реагували на "прорив". Фактично вони залишились такими ж, якими були до виникнення основ­них культур, при цьому досягнувши величезних успіхів в галузі організації державного та суспільного життя, в архі­тектурі, живописі, в створенні своєї магічної релігії.

Але все це проходило вже на стадії повільного вмирання. Зовні підпорядковуючись новим силам, ці народи втратили і свою внутрішню культуру, яка в кожному окремому випадку перероджувалася: в Месопотамії -в персидську, а потім в іслам; в Єгипті - в римську і християнську, пізніше — в іслам. І єгипетська і вавілонська культури мали всесвітньо-історичне значення, через те, що вони вплинули на утверджен­ня як культури іудеїв, так і культури греків.

Але постає питання: чи є культурні кризи феноменом світо­вої культури чи перехідні епохи характерні тільки для Європи? На Заході змінюють одна одну зовсім різні культури: спочатку середньоазіатські та єгипетські, потім греко-римська і, на-кінець, романо-германська. Змінюються географічні центри, території, народи. В Азії навпаки залишається все незмінним.

Та незважаючи на це східні культури також знають кризові явища. Зберігаючи свій традиційний вигляд, стабільність, ці культури піддаються перетворенням. Тут виникає інша тема — традиціоналізм і динамізм в культурі. Східні культури більше ніж західні спираються на традицію (про що мова вже йшла). Але незважаючи на відмінності західної та східної культур кризові процеси притаманні всій світовій культурі. Вони не є випадковим "покаранням" епізодом в її долі чи тяжким вироком. У світовій культурі такого роду процеси супроводжують всю історію. Культура не може розвиватися вічно за єдино-визначеною схемою. У її розвитку наступають складності. Вони можуть, на думку Шпенглера, свідчити тільки про закінчення періоду існування даної культури. Ніякого переродження культури бути не може. Криза — це сигнал до остаточної загибелі.

Третє питання почнемо з визначення ентропії — це процес зниження рівня системно-ієрархічної структурованості, складності та поліфункціональності культурного комплексу суспільства в цілому або окремих підсистем цього комплексу, тобто повна або часткова деградація даної локальної культури як системи. Хоча будь-яка локальна культура включає в себе і визначений пласт зовнішньосистемних явищ ("маргінальних полів" та інших феноменів), її соціально інтегруюче ядро пред­ставляє собою порівняно жорстку структуровану та ієрархізовану систему ціннісних орієнтацій, форм та норм соціальної організації та регуляції, мов та канонів соціокультурної кому­нікації, комплексів культурних інститутів, ідеології, моралі, церемоніальних та ритуальних форм поведінки, механізмів соціалізації та інкультурації особи, нормативних параметрів її соціальної та культурної адекватності суспільству. Частина елементів цього комплексу складається конвенціально, на основі практичного досвіду соціального життя людей та пере­дається від покоління до покоління через традиції, інша части­на -- формується та регулюється за допомогою різних соціо-культурних інститутів, але працюють вони як єдина, дуже складна, поліфункціональна та полісемантична система.

Ентропія соціально-культурна являє собою порушення функціональної цілісності та збалансованості цієї системи, її в далекому значенні дисфункцію, яка веде до зниження можливості ефективного регулювання соціального життя людей. Ці ознаки соціально-культурної ентропії пов'язані насамперед із зростаючими процесами маргіналізації населен­ня, виходу якнайбільшої кількості людей із зони ефективної регуляції їх свідомості та поведінки засобами домінантної в даному суспільстві культурної системи і насамперед з боку комплексу його культурних інститутів, падінням ефективності процедур соціалізації та інкультуризації особи членів суспільст­ва засобами виховання, освіти, церкви, пануючої ідеології та пропаганди, деградації підсистеми ціннісних орієнтацій, традиції, моралі, і т.д.; падінням престижності легітимних форм досягнення бажаного соціального статусу та доступу до соціальних благ при одночасному зростанні популярності протизаконних та кримінальних методів вирішення цих зав­дань, зона дій, складених історично та закріплених в куль­турній традиції соціально прийнятних паттернів свідомості та поведінки людей поступово скорочується, рівно як і процент населення, який контролюється та регулюється з боку впливу "маргінальних полів" культури, де управління формами життєдіяльності людей здійснюється з боку локальних та "маргінальних квазисистем" (типу "бандитського закону", "хіпової тусовки", сект і т.д.). відповідно це і є соціально-культурна ентропія.

Причини виникнення соціально-культурної ентропії пов'я­зані з різними змінами природних або історичних умов існування суспільства (революції, смути, бунти, різні зміни в загальній основі соціальної організації, нормах соціального споживання та розприділення, деградація існуючих та своє­часно не модернізованих інститутів соціального управління і т.д. Наприклад, криза Римської імперії в IV-V ст., українсь­ка національна революція 1917-1920рр., "перебудова" XX ст.).

Історичні наслідки ентропії можуть бути різні: від фактич­ної дизентиграції соціуму, який втратив цілісність консоліду­ючої та мобілізуючої його культурної системи (наприклад, загибель Західної Римської імперії в V ст.) до поступового від­новлення регулятивної ефективності попередньої системи в її більш чи менш традиційній формі (наприклад, відродження держави Запорізька Січ після монголо-татарських іга в XIV ст.) або формування нової системи, заснованої на нових консоліду­ючих цінностях (наприклад, відродження Східної Римсько-Візантійської імперії на християнських, ідеологічних та феодальних соціально-економічних основах або утворення СРСР після революції та громадянської війни на основі кому­ністичної ідеології та соціалістичної форми господарювання).

Тим не менше ентропія у всіх випадках є серйозним ви­пробуванням суспільства на стійкість та міць його соціокультурної системи як універсального механізму соціальної інтег­рації та регуляції.

А тепер перейдемо до четвертого питання і з'ясуємо, що ж таке культурний конфлікт і коли він виникає.

Отже, культурний конфлікт — це критична стадія протиріч в ціннісно-нормативних орієнтаціях, позиціях, судженнях між окремими особами їх групами, окремою особою і групою, окремою особою і суспільством, групою і суспільством, між різними суспільствами або їх коаліціями. На відміну від біль­шості інших видів конфліктів, конфлікт культурний специфіч­ний саме своєю ідеологічною обґрунтованістю, несумісністю оцінюваних позицій, світобаченням, традиційними нормами і правилами здійснення тієї чи іншої соціально значущої діяльності і т.д., тобто в кінцевому результаті основною від­мінністю конфліктуючих сторін є їх різна ідеологія (індивіду­альна або групова). Отже, основною причиною появи культур­них конфліктів є виникнення напруженості між різними системами норм та цінностей.

Форми культурного конфлікту можуть мати різні масштаби і характер: від сварки в міжособистісних відносинах до між­державних та коаліційних війн. Прикладом жорстокості, до якої привели культурні конфлікти були хрестові походи, релі­гійні та громадські революції, частково національно-визвольні війни, діяльність церковної інквізиції, геноцид, насильне навернення у віру, політичні репресії і т.д. так, культурний конфлікт був однією з причин II Світової війни. Культурний конфлікт, як правило, відрізняється особливою жорстокістю, безкомпромісністю, а у випадку застосування сили переслідує цілі не стільки підкорення, скільки практичного знищення носіїв чужих цінностей. З цією специфікою пов'язана і особ­лива складність знаходження компромісів та примирення конфліктуючих сторін, які намагаються відстояти свої по­гляди "до переможного кінця". Компроміси, як відомо, краще досягаються між конкуруючими сторонами, ніж між несуміс­ними цінностями та ідеологічними інтересами.

Проблема конфлікту невід'ємно пов'язана із проблемами культурної толерантності та компліментарності, з інтересом до іншої культури та пошуком спільних точок або перетинів. Так, як у всіх людей і суспільств існує багато спільного в розмаїтті культур. У кінцевому результаті пошук такого роду основи для вирішення конфлікту, зменшення рівня напруже­ності між обома сторонами є одним з головних завдань всієї політики.

Особливим типом культурного конфлікту є творчий конфлікт між напрямками, школами або окремими корифеями науки, філософії, художньої культури. Тут насамперед має місце суперництво між різними методами пізнання, конфлікт для визначення критеріїв істинності того чи іншого методу. Близь­ким до цього типу є конфлікт інтерпретацій, притаманний як перерахованим галузям інтелектуально-творчої діяльності, так і сферам релігії, права, освіти і т.д., в якому також велику роль відіграє питання про критерії істинності тієї чи іншої інтерпретації того чи іншого тексту. Вирішення таких конфлік­тів пов'язане із досягненням конвенції, яка вивчає рівно­правність та взаємодоповнюваність різних позицій, методів.

У таких випадках мова іде про конфлікти не спільних інте­ресів, а скільки амбіції осіб, груп суспільства. Може тому, культурні конфлікти відрізняються такою безкомпромісністю.

Крім таких конфліктів можуть виникати конфлікти куль­турні між різними етнічними групами (наприклад, між ук­раїнцями і кримськими татарами); між різними поколіннями (наприклад проблема батьків і дітей); між законослухняними громадянами і кримінальним світом.

Можуть бути культурні конфлікти і між застарілими полі­тичними лідерами, які ще не зійшли з політичного олімпу і новими силами.

Якщо в рамках одного суспільства є декілька субкультур, то контакти між ними завжди викликають проблеми, які інколи переходять у конфлікт.

Ще один фактор появи конфлікту культурного має значен­ня -- це наявність в суспільстві інтелігенції. Чим її більше тим більша вірогідність розхитування нормативної системи культури. Але, чим вищий матеріальний рівень життя насе-

лення, тим нижча вірогідність конфліктів. Це можна пояснити на таких країнах як Росія та США. В обох країнах велика кількість інтелігенції, але в Росії існують конфлікти між інтелігенцією та владою, а в США, якщо і є, то дуже мало.

Треба також зауважити, що загроза моральним засадам суспільства походить від кращої її частини, а не від гіршої.

Ще один фактор, який впливає на виникнення культурних конфліктів -це рівень правової культури населення. Якщо демократія приходить в державу, в якій немає відповідної правової основи, немає жорстоких законів, то зростає кількість тих, хто рахує себе вище над законом. У суспільстві розквітає культ вседозволеності. Причому, чим частіше закони порушу­ють верхи, тим частіше їх починають порушувати низи.

Отже, все це призводить до культурних конфліктів.

Література

1. Ионин Л.Г. Социология культури. — М., 1996.

2. Кравченко А.И. Культурология: Учебное пособие для вузов. — М., 2001.

3. Культурология. XX век. Словарь. — Санкт-Петербург, 1997.

4. Назаретян А.П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии миро-вой культуры: (Синергетика исторического процесса). -М., 1996.

5. Энциклопедический словарь по культурологии / Под общ. ред. проф.АА. Радугина. — М., 1997.

6. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посібн. / За ред. I.I. Тюрменко,О.Д. Горбула. - К.: Центр навчальної літератури, 2004.

7. Павленко О.П. Культурологія: Посібник для підготовки до іспитів. – К., 2006.

8. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: навчальний посібникдля студентів вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації / За заг. Ред.В.М. Пічі. - Львів: «Новий світ - 2000», 2004.

9. Культурология. ХХ век. Энциклопедия. –Т.1, Т.2. – СПб.: Университетская книга,1998.

10. Дещинський Л.Є., Денісов Я.Я., Скалецький М.П. та ін. Українська та зарубіжна культура. Видання 4-те, перероблене і доповнене: Навчальний посібник. – Львів, 2005.

11. Мєднікова Г.С. Українська і зарубіжна культура XX століття: Навч. посіб.- К.:Т-во„ Знання", КОО, 2002.

Тема: Якість.Основні проблеми управління якістю.

1. Основні положення теорії управління якістю.

2.Значення та сутність управління якістю продукції(товарів).

3. Процес управління якістю на підприємстві

1.Основні положення теорії управління якістю.

Поняття якість у широкому розумінні є універсальною філософською категорією, яка охоплює як явища зовнішнього світу, так і свідомість людини. Вважається, що першим проаналізував категорію якості давньогрецький філософ і вчений Арістотель (384 — 322 до р. х.). Арістотель першим проаналізував категорію якості. Він визначив її як "видову відмінність" однієї сутності від іншої, що належить до того ж виду. Арістотель вказував на мінливість якості як зміну стану речей, їх здатність перетворюватись у свою протилежність (справне — пошкоджене, корисне — шкідливе, солодке — гірке, тепле — холодне, біле — чорне).

Німецький мислитель Гегель (1770—1830) вважав, що "якість є взагалі тотожною з буттям визначеність... Щось, завдяки своїй якості, є те, що воно є, і, втрачаючи свою якість, перестає бути тим, чим воно є".

Крім філософського тлумачення якості, є також більш звужене значення слова "якість": якість продукції, якість праці, ділові якості, якість виконавчої майстерності, якість життя тощо.

Управління якістю охоплює частину функцій управління, спрямованих на досягнення цілей у сфері якості. Цілі в сфері якості передбачають створення на підприємстві умов, в яких можливо контролювати, регулювати якість, забезпечувати відповідність прийнятим вимогам і гнучко змінювати встановлені вимоги.

Якість— ступінь, до якого сукупність власних характеристик задовольняє вимог. Вимогою називають сформульовану потребу або очікування, загальнозрозумілі або обов´язкові.

Вимоги можуть бути пов´язані з будь-яким аспектами, такими як результативність, ефективність або простежуваність.

Результативність— це ступінь реалізації запланованої діяльності та досягнення запланованих результатів.

Під ефективністю мають на увазі співвідношення між досягнутим результатом і використаними ресурсами.

Простежуваністю називають змогу простежити передісторію, застосування або місцезнаходження того, що розглядають.

Управління якістю — скоординована діяльність, яка полягає у спрямуванні та контролюванні організації щодо якості. При цьому організацією вважають сукупність людей та засобів виробництва з розподілом відповідальності, повноважень та взаємовідносин.

Прикладами організації є: компанія, корпорація, фірма, підприємство, установа, індивідуальний торговець, асоціація або їхні підрозділи чи комбінації. Спрямування та контролювання щодо якості звичайно охоплюють розроблення політики і цілей у сфері якості, планування якості, контроль якості, забезпечення якості та поліпшення якості.

Політика у сфері якості — загальні наміри та спрямованість організації, пов´язані з якістю, офіційно сформульовані найвищим керівництвом, до якого належать особа чи група осіб, які спрямовують та контролюють діяльність організації на найвищому рівні.

Цілі в сфері якості — те, чого прагнуть, або до чого прямують у сфері якості. Цілі, як правило, ґрунтуються на політиці організації у сфері якості і визначаються для відповідних функцій та рівнів в організації.

Планування якості — складова управління якістю, зосереджена на встановленні цілей у сфері якості і на визначенні операційних процесів та відповідних ресурсів, необхідних для досягнення таких цілей. Складовою планування якості може бути програма якості — документ, що визначає, які методики та відповідні ресурси, хто та коли має застосовувати до конкретних проекту, продукції, процесу чи контракту.

Контроль якості — складова управління якістю, зосереджена на виконанні вимог до якості.

Забезпечення якості— складова управління якістю, зосереджена на створенні упевненості в тому, що вимоги щодо якості буде виконано.

Поліпшення якості — складова управління якістю, зосереджена на збільшенні здатності виконати вимоги щодо якості.

Система управління якістю— система управління, яка спрямовує та контролює діяльність організації щодо якості.

Формування підходів до розуміння категорії «якість».

автор	Визначення “якості”
Аристотель (ІІІ ст. до н.е.)	· Диференціація по ознаці “гарний-поганий”; · Різновид між предметами.
Гегель (ХІХ ст. н.е.)	Якість, є ототожненою з буттям визначеністю, у тому розумінні, що дещо перестає бути тим, чим воно є, коли воно втрачає свою якість.
Ісікава К. (1950 р.)	Якість – властивість, що реально задовольняє споживачів.
Джуран Ян М. (1979 р.)	· Придатність до використання, тобто відповідність призначенню; · Ступінь задоволення споживача.
Котлер Ф.	Розрахункова здатність товару виконувати свої функції;
ГОСТ 15467-79	Сукупність властивостей продукції, що зумовлюють її придатність задовольнити певні потреби у відповідності з її призначенням.
Українська асоціація якості	Якість – це процес безперервного вдосконалення, спосіб ведення бізнесу, коли необхідно бути краще, досконаліше інших, а не просто мати продукцію кращої якості.
Міжнародний стандарт ISO 8402-86	Сукупність властивостей і характеристик продукції або послуги, що надають їм можливість задовольняти обумовлені або передбачувані потреби споживачів.
Міжнародний стандарт ISO 9000-2000	Ступінь, до якого сукупність власних характеристик задовольняє сформульовані потреби або очікування загальнозрозумілі або обов’язкові.

2.Значення та сутність управління якістю продукції(товарів).

Якість продукції залежить від значної кількості факторів. Ці фактори діють як окремо, так і у взаємозв´язку між собою, як на певних стадіях життєвого циклу продукції, так і на кількох. Але всі фактори можна об´єднати в 4 групи: технічні, організаційні, економічні і суб´єктивні.

До технічних факторів належать: конструкція, схема послідовного зв´язку елементів, система резервування, схемні вирішення, технологія виготовлення, засоби технічного обслуговування і ремонту, технічний рівень бази проектування, виготовлення, експлуатації та ін.

Правильна оцінка ролі технічних факторів сприяє вирішенню багатьох наукових та інженерних задач при проектуванні, виготовленні й експлуатації виробів. При цьому важливо знати склад і реальні можливості використання як кожного фактора окремо, так і їх сукупності. Використання прогресивних технологічних процесів, високий рівень механізації й автоматизації, досконалість методів і засобів контролю та випробування продукції сприяють підвищенню стабільності виробничого процесу, що забезпечує постійні характеристики якості продукції. Неправильно вибрана технологія, а також її порушення у виробництві погіршують якість. І нарешті, підвищення технічного рівня проектних і конструкторських організацій дозволяє глибоко й ретельно проводити експериментальну перевірку результатів досліджень та інженерних рішень, що в свою чергу впливає на підвищення якості продукції.

До організаційних факторів належать: розподіл праці, спеціалізація, форми організації виробничих процесів, ритмічність виробництва, форми і методи контролю, порядок пред´явлення і здачі продукції, форми і способи транспортування, зберігання, експлуатації (використання), технічного обслуговування, ремонту та ін.

Цим факторам, на жаль, ще не приділяється стільки уваги, скільки технічним. Ось чому дуже часто добре спроектовані і виготовлені вироби внаслідок поганої організації виробництва, транспортування, експлуатації і ремонту достроково втрачають свою високу якість.

До економічних факторів належать: ціна, собівартість, форми і рівень зарплати, рівень витрат на технічне обслуговування і ремонт, ступінь підвищення продуктивності суспільної праці та ін. Економічні фактори особливо важливі при переході до ринкової економіки. їм одночасно властиві контрольно-аналітичні і стимулюючі властивості. До перших належать такі, що дозволяють вимірювати витрати праці, засобів, матеріалів на досягнення і забезпечення певного рівня якості виробів. Дія стимулюючих факторів призводить як до підвищення рівня якості, так і до його зниження.

Найбільш стимулюючими факторами є ціна і зарплата. Правильно організоване ціноутворення стимулює підвищення якості. При цьому ціна має покривати всі витрати підприємства на заходи з підвищення якості і забезпечувати необхідний рівень рентабельності. Водночас вироби з більш високою ціною мають бути вищої якості.

Форми зарплати теж впливають на якість продукції. При цьому відрядна форма стимулює збільшення випуску продукції, що часто супроводжується погіршенням її якості, а погодинна створює передумови для більш старанного виконання виробничих операцій, але погано стимулює кількісні показники виробництва. Інтереси підвищення якості вимагають використання таких форм оплати праці, які одночасно сприяли б досягненню і підтриманню високого рівня якості продукції і забезпечували б значний їх кількісний випуск.

Суб´єктивні фактори. В забезпеченні якості продукції значну роль відіграє людина з її професійною підготовкою, фізіологічними й психологічними особливостями, які по-різному впливають на розглянуті вище фактори. Від професійної підготовки людей, які зайняті проектуванням, виготовленням і експлуатацією виробів, залежить рівень використання технічних можливостей. Але якщо у процесі функціонування технічних факторів роль суб´єктивних слабшає, тому що на цій стадії процес проходить з використанням сучасної техніки і технології, яка максимально звільняє технологічний процес від участі людини, то в організаційних факторах суб´єктивний елемент відіграє вже значну роль, особливо коли мова заходить про форми і способи експлуатації виробів.

Наскільки важливі суб´єктивні фактори свідчить поширена серед виробників думка про економічну вигідність поліпшення якості. Якість розглядається при цьому як соціально бажана мета, але її вплив на підвищення рентабельності вважається мінімальним. Пояснюється це недостатньою обізнаністю виробників, які припускаються таких помилок.

Більш висока якість обходиться дорожче. Це найпоширеніша думка щодо якості. Але новий погляд на механізми створення якості і процеси виробництва показав, що висока якість не завжди коштує дорожче. Важливо зрозуміти, як створюється якість виробу при сучасному масовому виробництві. На основі потреб ринку якість спочатку визначається на папері у вигляді проекту. Потім все це втілюється в реальний виріб за допомогою відповідних виробничих процесів. Вкладання більших коштів у наукові дослідження і дослідні розробки може дати в результаті помітне підвищення якості виробу. Одночасне вдосконалення виробничих процесів може привести до значного зниження собівартості виробу. Це широко продемонстровано в Японії і на Заході на всьому діапазоні промислових товарів масового виробництва: комп´ютери, побутова, електротехніка і побутові прилади. За останні два десятиліття якість цих виробів помітно поліпшилась, а вартість упала.

Акцент на якість веде до зменшення продуктивності. Думка, що якість може бути отримана тільки за рахунок кількості, — помилка, широко розповсюджена серед керівників виробництва. Цей погляд є залишком з того періоду, коли управління якістю полягало у фізичному огляді кінцевого виробу. У цій ситуації більш жорсткі вимоги контролю призводили до відбраковки більшої кількості готової продукції. Але з того часу контроль якості став більш скрупульозним. У сучасній структурі управління якістю акцент змінився на попередження недоліків на стадіях розроблення і виготовлення. Тому наперед дефектні вироби не виготовляються. Зусилля, витрачені на те, щоб поліпшити якість і зберегти кількість, сприяли тому, що поліпшення якості призводить, як правило, до більш високої продуктивності.

На якість впливає культура праці робочої сили. Керівники підприємств часто пояснюють низьку якість своїх виробів відсутність розуміння важливості якості і низькою культурою праці своїх працівників. Проте аналіз цього питання показує, що працівники можуть нести відповідальність тільки в тому разі, коли керівництво забезпечило:

-всебічне навчання операторів обладнання;

-працівників детальними інструкціями щодо роботи;

-засобами для перевірки або оцінювання результатів дій цих працівників;

-засобами для регулювання обладнання або процесу у випадку, коли результат виявляється незадовільним.

Об´єктивна оцінка показує, що керівники більшості підприємств не можуть забезпечити ці дуже важливі вихідні умови на більшості робочих місць. А тому, замість того, щоб шукати винних працівників, організації необхідно насамперед вивчити слабкі місця своєї системи управління якістю.

Якість може бути забезпечена суворою перевіркою. Контроль був першим офіційним механізмом управління якістю на початку минулого століття, і більшість виробників досі впевнені, що якість може бути поліпшена за допомогою суворого контролю. Слід відмітити, що перевірка може привести тільки до відокремлення якісних виробів від неякісних. Сама по собі вона не може поліпшити якість виготовленої продукції, більш того, останні дослідження показали, що від 60 до 70 % всіх помилок, виявлених на виробництві, прямо або посередньо належать до тих, які допущені на таких стадіях як проектування, технологічна підготовка виробництва і закупівля матеріалів, тоді як майже всі перевірки і дії з управління якістю спрямовані переважно на виробничу дільницю.

Необхідно пам´ятати, що управління якістю — це не ізольований вид діяльності відділу технічного контролю або управління якістю. Щоб бути ефективним, цей процес має охоплювати операції всіх відділів, включаючи ті, які займаються маркетингом, проектно-конструкторськими розробками, технологією, виробництвом, пакуванням, диспетчеризацією і транспортуванням. Фактично управління якістю має охоплювати діапазон від постачальників вихідного матеріалу до замовників. Важливо зрозуміти вимоги споживачів і мати точний зворотний зв´язок, який дає інформацію про їхнє сприйняття виробів, які вони отримують.

3.Процес управління якістю на підприємстві

Процес управління якістю на підприємстві, як подано на рис. 15.4, здійснюється у кілька етапів і залежить від обраної концепції роботи підприємства і стратегії якості.

Організація управління якістю передбачає, що вище керівництво підприємства встановлює відповідні процедури управління і контролю залежно від обраної стратегії.

У реалізації розробленої концепції бере участь весь персонал підприємства, включаючи і робітників, яким повинні бути зрозумілі цілі та завдання управління і підвищення якості продукції (сервісу). Цей етап допомагає визначити лідерство щодо сфери якості.

Метою наступного етапу є визначення й обґрунтування вимог, що ставляться споживачами до тих або інших товарів (продуктів), причому ці вимоги можуть стосуватися як постачальників окремих матеріалів, запасних частин, напівфабрикатів виробником, так і кінцевих споживачів опосередковано через якість товару і сервісу. У той час, як більшість компаній фокусується на потребах зовнішніх споживачів, для вирішення проблеми якості також важливі і внутрішні споживачі, тобто виробничі підрозділи і персонал, задіяний у сфері маркетингу, фінансів та ін. На цьому етапі потрібно постійно відстежувати зміни у вимогах споживачів і використовувати такі підходи, як анкетування, структуровані інтерв'ю, фокусування на окремих групах та ін. Крім безперервного вивчення споживчих запитів, необхідний моніторинг ринкових пріоритетів, що змінюються.

З ідентифікацією вимог і нестач потреб споживачів тісно пов'язаний етап контролю поточних рівнів виконання прийнятих рішень щодо керування логістичною якістю. Для цього

необхідно визначити методичний інструментурій виміру відхилень від заданого рівня якості. Таким інструментурієм у контролі виробничих процедур є різні статистичні методи вибіркового і безперервного контролю, карти контролю якості, діаграми, парето-аналіз тощо. Зв'язок між третім і четвертим етапами здійснюється звичайно за допомогою системного підходу й аналізу.

Стратегія управління якістю повинна фокусуватися на таких основних моментах;

— розуміння нестачів споживачів;

— безперервне поліпшення якості;

— вимір рівня досягнутої якості і безперервний моніторинг;

— широкі ініціативи в навчанні і перепідготовці кадрів;

— важливість організаційних перетворень. -

Наступним кроком є впровадження прийнятої стратегії якості. Складність упровадження полягає в різноманітті аспектів якості, пов'язаних з безліччю активностей (робіт), здійснюваних персоналом як безпосередньо підприемства-вироб-ника готової продукції, так і посередників (суміжників). Завдання управління якістю полягає у виробленні єдиної ідеології і розуміння позиції підприємства в прийнятій стратегії якості всіма категоріями персоналу: середнім і нижчим менеджментом, виробничими, складськими й іншими категоріями працівників, водіями, робітниками, зайнятими вантажопереробкою й упакуванням, конкретними фахівцями з контролю якості у виробництві і сервісі та ін. Зрештою це й виражається у філософії TQM, прийнятій у виготовленні і просуванні продукту кінцевому споживачеві.

Для збереження і розширення своїх позицій на ринку більшість закордонних фірм, підтримуючи і встановлюючи все більш високі стандарти якості, прагне до постійного поліпшення якості продукції, що випускається. Політика безперервного поліпшення якості звичайно реалізується через визначені маркетингові або операційні стратегії, як це подано на рис. 15.4.

Щоб позиціонувати себе в рівні якості стосовно конкурентів, західні фірми часто застосовують процедуру "встановлення оцінки якості".

Поряд із процедурою позиціонування найбільші японські, американські і західноєвропейські компанії застосовують підхід функціонального розгортання якості. Він базується на координації можливостей фірми в організації, проектуванні, виробництві і маркетингу з вимогами споживачів до якості продукції і сервісу. Пріоритетом у цьому разі є вимоги і прогнозовані очікування рівня якості потенційних покупців.

Дата добавления: 2014-01-07