Волочна реформа

Наука.

План

СЕМЕСТР

Лекція 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності

1. Спілкування і комунікація.

2. Функції спілкування.

3. Види і форми спілкування.

4. Етапи спілкування.

5. Мова, мовлення, спілкування.

6. Невербальні засоби комунікації.

7. Гендерні аспекти спілкування.

8. Поняття ділового спілкування.

Зміст лекції

1. Спілкування і комунікація.

Спілкування – це складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми, взаємодії мовців, в основі якого є обмін думками, волевиявленнями з метою інформування.

Правила спілкування – це рекомендації про ефективне спілкування, які склалися у суспільстві і відбивають комунікативні традиції певного етносу. Ці правила засвоюються у процесі навчання і шляхом наслідування і відтворюються автоматично у різних ситуаціях.

Мовленнєва комунікація – цілеспрямований інформаційний обмін висловлюваннями в різних процесах спілкування.

2. Функції спілкування.

Функції спілкування – зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі.

Виділяють такі функції спілкування:

1) контакту (створення атмосфери взаємної готовності передавати і сприймати інформацію та підтримувати зв’язок до завершення акту спілкування);

2) інформаційну(обмін інформацією, запитання і відповіді);

3) спонукальну (заохочення адресата до певних дій);

4) координаційну (улагодження дій комунікаторів);

5) пізнавальну (адекватне сприймання і розуміння змісту повідомлень);

6) емотивну (обмін емоціями);

7) налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків);

8) регулятивну (залежно від мети, яку ставить перед собою адресант, організовує своє спілкування, дотримується певної стратегії і тактики).

Професійне спілкування у сфері ділових стосунків презентують такі функції:

1) інструментальну (передавання й отримання інформації, необхідної для здійснення професійної дії, прийняття рішення);

2) інтегративну (засіб об’єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу);

3) самовираження (демонстрування особистісного інтелекту);

4) трансляційну (передавання конкретних способів діяльності);

5) соціального контролю (регламентування поведінки і мовлення учасників ділової взаємодії);

6) соціалізації (розвиток навичок культури ділового спілкування);

7) експресивну (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні переживання один одного).

3. Види і форми спілкування.

Види спілкування класифікуються за такими ознаками:

1) За участю мовних засобів: вербальне, невербальне, комбіноване.

2) За формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане.

3) За темою: політичне, наукове, релігійне, філософське, навчально-педагогічне, виховне, побутове.

4) За метою: ділове і розважальне.

5) За кількістю учасників: внутрішнє, міжособистісне, групове, публічне, масове.

6) За характером: опосередковане і безпосереднє, діалогічне, полі логічне і монологічне.

7) За мірою офіційності: офіційне (в соціальних умовах) і неофіційне (приватне).

8) За тривалістю: постійне, періодичне, короткотривале, довготривале.

9) За способом вибору партнера: ініціативне (співрозмовники мають змогу вибрати партнера) і вимушене (спілкування незалежно від бажання).

10) За соціальними чинниками: особистісно і соціально зорієнтоване.

11) За результативністю соціальної взаємодії та досягнутим ефектом: необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільні контакти неможливі), бажане (міжособистісні контакти,що сприяють успішному вирішенню професійних чи виробничих проблем), нейтральне (міжособистісні контакти не заважають, але й не сприяють вирішенню проблем), небажане (міжособистісні контакти,які заважають досягненню мети спільної взаємодії).

12) За дотриманням норм – нормативне (відповідно до літературних норм); ненормативне (порушуючи нормативні норми); етикетне й не етикетне.

За різними ознаками класифікують науковці й форми спілкування:

1. За організаційним аспектом професійної взаємодії виділяють такі форми спілкування: 1) індивідуальні і групові бесіди; 2) телефонні розмови; 3) наради; 4) конференції; 5) збори: 6) дискусії; 7) полеміка.

2. За втіленням мовних засобів: 1) зовнішнє (усне і писемне), 2) внутрішнє (розмова із собою).

3. За способом взаємодії між комунікантами (за їх кількістю):монологічне, діалогічне, полі логічне.

4. З урахуванням специфіки спілкування: 1) безпосереднє спілкування (віч на віч); 2) опосередкованого спілкування (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, інтернет тощо).

5. Залежно від функції та змісту повідомлення – побутове, наукове, офіційно-ділове, естетичне.

6. За способом організації – стихійне (випадкова зустріч), організоване (збори, мітинги, конференції тощо).

7) за сферами спілкування або стосунками комуні кантів: дружнє (розмова друзів,добре знайомих, закоханих тощо); антагоністичне (вороже налаштованих людей); офіційне (рольове).

Усі названі форми спілкування відрізняються мовними засобами, стильовим забарвленням.

4. Етапи спілкування.

Кожний акт спілкування складається з кількох етапів:

1) підготовчий (складання плану спілкування, збирання матеріалів із предмета спілкування, умотивування аргументів на користь своєї позиції та контраргументів іншої сторони),

2) встановлення контакту, початок спілкування (створення доброзичливої атмосфери – поговорити про спільні інтереси,сказати щось приємне співрозмовникові), не протиставляти себе співрозмовникові, демонстрування поваги й уваги до співрозмовника (погляд, усмішка), уникати критику, зверхність, негативні оцінювання);

3) обговорення питання (проблеми) із дотримання правил: лаконічно й доступно викладати власну інформацію, уважно вислуховувати співрозмовника й адекватно сприймати його, пам’ятати, що спілкуванню властивий діалоговий характер, аргументувати свою позицію, наводити переконливі докази). Аргументування – це важливий спосіб переконання за допомогою вмовативованих, обґрунтованих логічних доказів.

4) прийняття рішення (ухвала) (щоб прийняти правильне рішення, потрібно: запропонувати кілька варіантів вирішення проблем, вислухати аргументи співрозмовника, визначити за настроєм (поведінкою) співрозмовника час закінчення зустрічі й запропонувати кращий варіант прийняття рішення; не виказувати роздратованості, навіть якщо мети не було досягнуто, триматися впевнено).

5) вихід із контакту: ініціатива завершення розмови має належати особі:

1) жіночої статі; 2) старшій за віком; 3) вищій за соціальним станом.

Наприкінці спілкування треба підсумувати результати зустрічі, попрощатися і висловити сподівання на подальші взаємини і спільну діяльність.

Мета професійного спілкування – регулювати ділові стосунки у виробничо-професійної діяльності через розв’язання професійних завдань.

Успіх професійного спілкування залежить від:

– мовця як особистості з індивідуальними ознаками;

– його знання сучасної української літературної мови як основи професійного спілкування;

– уміння ефективно застосовувати ці знання залежно від мети, ситуації спілкування.

5. Мова, мовлення, спілкування.

Критерії розмежування та онтологічний (пізнавальний) статус термінів «мова» і «мовлення» до цього часу не мають однозначного тлумачення.

З одного боку, мова – це засіб мовлення, механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлення, з іншого – це система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені фахівцями факти мовлення.

Мова є картиною, «зліпком» реального світу. Зрозуміло, що кожна мова являє собою неповторну картину дійсності (наприклад, у нас одне слово «сніг», а в ескімоській – кілька десятків слів на означення цього поняття; у різних мовах по-різному розчленовані одні й ті ж фрагменти світу). Прикро, коли з тих чи інших причин існують у мові великі лакуни, тобто незаповнені ділянки, які змушують народ дивитися на світ чужими очима, порушують національну цілісність духовної культури. Найчастіше це трапляється з «непрестижними» мовами, які не мали можливості лінгвалізувати певні сфери пізнання і діяльності людини. Ідеться передусім про сфери науки, техніки, виробництва, соціально-економічних відносин тощо.

Мовлення – конкретно застосована мова, засіб спілкування в його реалізації. Інакше кажучи, мовлення – це процес застосування мови для спілкування, це мова в дії.

Мова і мовлення тісно між собою пов’язані: мова не тільки породжує мовлення, реалізується, виявляється, об’єктивується в ньому, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. Реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне призначення. Мовлення розглядається як один із видів загальнолюдської діяльності, що використовується для соціальної або особистої взаємодії.

Спілкування – це процес обміну інформацією за допомогою мови.

6. Невербальні засоби комунікації.

Техніка усного мовлення. Паралінгвістичні засоби (жести, міміка, поза).

Жест – це рух рукою чи іншою частиною тіла, який щось означає, супроводжує або випереджає мовлення.

Є жести прості, що складаються з одного руху, складні – з декількох однорідних рухів і складені – з декількох неоднорідних рухів.

Розрізняють жести:

1) за зверненням на себе,

2) за зверненням до іншого,

3) взаємні (рукостискання).

Жести поділяють також на:

– умовні (одні й ті ж жести у різних народів мають різне значення),

– неумовні (зрозумілі всім),

– підкреслювальні (допомагають з’ясувати думку),

– ритмічні (виражають сумнів) – потискування плечима,

– емоційні (передають відтінки почуттів) – бити себе в груди, стукнути по столу,

– вказівні (показати на двері тощо),

– зображальні (вносять додаткові відомості про предмет мовлення) тощо.

Семантику жестів розглядають із погляду необхідності, можливості й достатності. Існування жестів у світі усного спілкування пояснюється тим, що трапляються ситуації, коли використання звукової мови є зайвим, тому частину інформації в життєво важливій ситуації потрібно вміти висловлювати без мови. Жести й мовна форма дотикаються там, де за умов спілкування граматична спеціалізація мовної форми виявляється надлишковою.

Міміка – виражальні рухи обличчя, одна з форм виявлення тих чи інших почуттів, настроїв людини. Вона підсилює значення слова, допомагає глибше його розкрити.

Розрізняють міміку чисто фізіологічну й комунікативно значущу, або, інакше кажучи, – довільну й мимовільну.

Виділяють також міміку динамічних рухів обличчя і вираз обличчя, як застиглу міміку.

Відповідно до динамічних рухів обличчя є міміка очей, губів, брів, бороди. Їхнє поєднання виражає настрій людини, емоції.

Особливої уваги заслуговує погляд – мова очей, оскільки очима можна виразити почуття радості, гніву, захоплення, любові, ненависті, презирства, сумніву, довір’я, лагідності тощо.

Особливо високо цінується у спілкуванні посмішка, яка, не збіднюючи мовця, обдаровує слухача і магічно позитивно на нього впливає.

У науці відомий вислів «вокальна міміка», тобто динамічний бік мовлення (інтонація, тембр, ритм), який може бути вирішальним в інтерпретації значення озвучених висловлювань.

Окремі систему становлять ритміко-інтонаційні невербальні засоби: інтонація, гучність, темп, тембр, тональність.

Інтонація – це зміна основного тону, інтенсивності, тембру й довготи речень, що звучать. Термін «тон» у мовленні розуміють як висоту голосних, сонорних і дзвінких шумних приголосних. У результаті коливання голосових зв’язок виникає основний тон звука, найважливіший компонент мовленнєвої інтонації.

Фонаційний супровід, наприклад, діалогічних висловлювань може виражатися м’якою, вкрадливою, грубою, задирливою, глузливою, крізь зуби, радісною, привітною, понурою, сердитою чи іншою інтонацією.

Монотонність мовлення вважається значним недоліком.

Інтенсивність звучання залежить від напруження й амплітуди коливання голосових зв’язок. Чим більша амплітуда коливання, тим інтенсивніший звук. Взаємодія тону та інтенсивності посилює гучність мовлення.

Темп мовлення – це швидкість промовляння елементів (слів, речень). Знання інтонації і вміння нею користуватися вважають вродженою навичкою. Інтонація тісно пов’язана з емоціями. В усному мовленні вона передає смислові та емоційні відмінності висловлювань, відображає стан і настрій мовців, їх ставлення до предмета розмови чи один до одного.

Тембр голосу часто називають окрасою звука, колоритом, «кольором голосу». За тембром голосу визначається голос співака (баритон, тенор, бас, альт, сопрано).

Поза – це мимовільна або зумисна постава тіла, яку приймає людина. Є закриті й відкриті пози.

Важливою у системі спілкування є дотримання дистанції між учасниками спілкування: інтимна (0 см - 45 см), особиста (45 см -120 см), соціальна (120 см – 400 см), громадська (400 – 750 см).

7. Гендерні аспекти спілкування.

Однією з найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів (жінка-чоловік) у співвідношенні параметрами мови. Гендерний статус учасників спілкування впливає не лише на стратегію і тактику мовленнєвого спілкування, а й на його тональність, стиль, характер.

Гендерні пошуки у лінгвістиці зводяться до таких підходів:

– маніфестація гендеру в стилі спілкування;

– виявлення особливостей мовлення чоловіків та жінок – мовні гендерні стереотипи;

– вираження тендеру на різних мовних рівнях: морфологічному, лексичному та текстуальному;

– гендер і традиції мовленнєвого етикету.

Як стверджують психологи, лінгвісти, стиль спілкування жінок чоловіків найяскравіше репрезентується в діловій та професійній сферах. Чоловічий стиль спілкування зорієнтований на систему домінування: чоловікам притаманна завищена самооцінка, самовпевненість, зосередженість на завданні, схильність до стереотипів у спілкуванні, Такий стиль називають авторитарним. Для чоловіків найважливішою є інформація, результат, факти, цифри, для них тільки одна відповідь правильна (переважно це – власна думка).

Жінки репрезентують демократичний стиль спілкування: колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, що сприяє зростанню ініціативності співрозмовників, кількості нестандартних творчих рішень.

Для чоловіків характерним є виокремлення свого «Я», а для жінок – актуалізація «Ми» в налагодженні професійних ділових контактів.

Типовою рисою жіночої вербальної поведінки є прагнення створити доброзичливу атмосферу спілкування, уникати засобів, що можуть образити співрозмовника, демонструвати загальну позитивну налаштованість. Щодо чоловічої вербальної поведінки, то вона демонструє загальний негативний настрій комуніканта, зосередження на власних проблемах, небажання враховувати інтереси співрозмовників.

Однією з проблем дослідження особливостей вияву людського чинника в мові є встановлення лексико-стилістичних засобів і способів їх транслювання залежно від статі комунікантів. У цьому сенсі слід наголосити на вживанні лексичних одиниць із семантичною функцією кваліфікації ступеня вияву ознаки. Для зображення вербальної поведінки жінок типовим є підсилення ступеня вияву певної ознаки шляхом таких інтенсифікаторів: дуже, надто, надзвичайно, вельми, сильно, страх (як), здорово, не на жарт, ой! ох! аж он як тощо.

Отже, жінки схильні перебільшувати вияв ознаки, а чоловіки – вживати вульгаризми, грубі й лайливі слова для висловлення негативних емоцій. Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть, напевне, певно, очевидно, либонь), а чоловіки демонструють свою незаперечну переконаність (я глибоко переконаний, ясна (звісна) річ, що й казати, зрозуміло). Бажання чоловіків показати у спілкуванні з жінками високий рівень ерудиції спонукає їх до вживання професійної лексики.

Гендерні особливості спілкування виразно виявляються в етикетному спілкуванні. Під час розмови жінки зазвичай відверто дивляться у вічі співрозмовника, чоловіки ж частіше уникають прямого погляду. Жінки здебільшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контролюють і керують перебігом її. Жінки частіше, ніж чоловіки просять вибачення, докладно щось пояснюють.

В етикетних ситуаціях знайомства чи прощання домінує чоловіче мовлення, що виявляється в компліментах та цілуванні руки жінки.

8. Поняття ділового спілкування.

Сфери професійних стосунків, спілкування, комунікації належать до фундаментальних вимірів людського світу. Особливої гостроти ці проблеми набувають в умовах глобалізаційних процесів, коли вельми поціновуються уміння спілкуватися, результативно вирішувати професійні проблеми, трансльовані в ту чи іншу «фахову справу».У діловому спілкуванні переважають інтереси справи, а не конкретних співрозмовників.

Ділове спілкування – це цілеспрямований процес обміну інформацією, що переслідує конкретну мету. Метою ділового спілкування є організація, регулювання, оптимізація професійної, наукової, комерційної чи іншої діяльності. В основі ділового спілкування лежить рух до успіху його суб'єктів. Воно концентрує в собі все те, що сприяє згуртованості, комунікативному співробітництву учасників спілкування та прояву індивідуальної ініціативи.

Ділове спілкування – це двосторонній процес, що репрезентує спільну мовленнєву діяльність, особливу форму контактів його суб'єктів, які представляють певну організацію, установу, компанію тощо.

Шляхом зіставлення ділового спілкування як специфічної форми взаємодії і спілкування в цілому як загального виявлено такі його особливості:

– наявність певного офіційного статусу об'єктів;

– спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку стосунків між представниками взаємозацікавлених установ;

– регламентованість, тобто підпорядкованість загальноприйнятим правилам і обмеженням;

– передбачуваність ділових контактів, які попередньо плануються, визначається їх мета, зміст, можливі наслідки;

– творчий характер взаємин, спрямованість їх на розв'язання конкретних ділових проблем, досягнення мети;

– заємоузгодженість рішень та подальша організація співпраці партнерів;

– взаємодія економічних інтересів і соціальне регулювання здійснюється у правових межах. Ідеальний результат таких взаємин – це партнерські стосунки, що ґрунтуються на взаємній повазі й довірі;

–значущість кожного партнера як особистості;

– безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що турбують їх внутрішній світ.

Отже, ділове спілкування – це будь-яка професійна комунікативна діяльність (переважно – мовленнєва), репрезентована сферою, яка дає відповідь на чотири запитання:

– задля якої мети ми це говоримо?

– що ми хочемо сказати?

– за допомогою яких мовних засобів ми це робимо?

– яка реакція на наше мовлення?

Ділове спілкування проникає в усі сфери суспільного життя. Компетентність у сфері ділового спілкування безпосередньо пов’язана з успіхом чи неуспіхом у будь-якій справі.

Українські вчені 19 ст. зробили значний внесок у розвиток світової науки. Центрами наукових досліджень були Харківський, Київський, Одеський університети. Видатними організаторами математичної освіти в Україні, авторами підручників і монографій у 19 ст. були Т.Осиповський, М.Остроградський, В.Буняковський, М.Ващенко-Захарченко, О.Ляпунов. В Одеському університеті в 70-90 р. працював фізик М.Умов - автор теоретичних досліджень в галузі хвильових процесів і земного магнетизму.

У Київському, Харківському, Одеському і Львівському університетах і Миколаївській астрономічній обсерваторії провадилися астрономічні дослідження. Миколаївська обсерваторія брала участь у міжнародному співробітництві по створенню зоряної карти неба і зоряного каталогу. У Києві один час працював визначний астроном Ф.Бредихин, що народився у Миколаєві.

Значний внесок у розвиток хімічної науки в Україні був зроблений В.Каразіним, М.Бекетовым та ін. Значний внесок у розвиток фізики та електротехніки зробив професор Віденьського та Празького університетів і празької політехніки Іван Пулюй. Вважають, що він одночасно або й до Рентгена відкрив ефект "рентгенівських променів". Разом з П.Кулішем він зробив перший переклад Біблії українською мовою.

Наприкінці 19 ст. в Україні почали провадитися систематичні мікробіологічні дослідження. У 1886 р. І.Мечников разом із Я.Бардахом та М.Гамалія створили в Одесі першу в Україні й Росії і другу у світі після Пастерівського інституту в Парижі бактеріологічну станцію - сьогодні Одеський науково-дослідний інститут вірусології й епідеміології ім. І.І.Мечникова. Через якийсь час такі ж станції були створені у Харкові та Києві (сьогодні Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології і паразитології і Харківський науково-дослідний інститут мікробіології, вакцинації і сироватки). На початку 20 ст. у Катеринославі був створений санітарно-бактеріологічний інститут (сьогодні Дніпропетровський науково-дослідний інститут гастроентерології).

Ці інститути досліджували інфекційні хвороби людини і тварин, створювали медичні сироватки - вакцини. Дослідники (Д.Заболотний, А.Карпинський, В.Бардах) вивчали мікробіологічні процеси, що відбувалися в земному грунті, воді, повітрі. Був зроблений значний внесок у розвиток теорії і практики боротьби з інфекційними захворюваннями.

Розвиток фізіології в Україні зв'язаний з ім'ям російського натураліста І.Сєченова, котрий якийсь час працював в Одеському університеті та Маріїнській гімназії. З Україною зв'язана чимала частина життя анатома і

хірурга М. Пирогова.

Значний розвиток у 19 ст. в Україні одержали гуманітарні науки - історія України, етнографія, археологія, мовознавство, фольклористика й ін. Всесвітньо відомі імена українських істориків М.Грушевського, М.Костомарова, Д.Яворницького; археологів В.Хвойко, М.Веселовського, етнографа Ф.Вовка, сходознавця А.Кримського, мовознавців А.Потебні, М.Сумцова та ін.

Контрольні запитання.

1. Історичне значення діяльності та наукового доробку М.Максимовича.

2. Яке значення мало створення бактеріологічної станції в Одесі?

3. Де зосереджувалися центри наукових досліджень в Україні в 19 ст.?

4. Значення наукових досліджень І.Пулюя.

4. Українська література.

Українську літературу на початку 19 ст. представляли І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, засновник сучасної української літератури і літературної мови - поет, художник і національний пророк Тарас Шевченко.

Формування нової літератури в Україні проходило в умовах посилення національного і соціального гноблення. Страждаючи від репресій царського режиму, українська література продовжувала розвиватися в дусі демократичних традицій попередніх сторіч. Створення нової української літератури було тісно пов'язано з національно-визвольним рухом і боротьбою за реалізм і народність.

Важливу роль у створенні нової української літератури зіграв Іван Котляревський (1769-1838), що відтворив сучасну українську дійсність в поемі "Енеїда", п'єсі "Наталка-Полтавка" та ін. "Енеїда" була написана за однойменним твором римського поета І століття до н.е. Вергілія, у якому розповідається про мандрівки троянця Енея. У Котляревського при зберіганні основного сюжету і діючих осіб, події перенесені на український грунт, показані побут і характери різних шарів українського суспільства. У вигляді богів сатирично показані поміщики, чиновники, духівництво. За пригодами соратників Енея проглядається доля запорозьких козаків, що у 1775 р. Були вигнані російською імператрицею Катериною ІІ із Запорозької Січі і вимушені були розпочати багаторічні мандри по світу. Створення цього твору співпадає з новими прогресивними віяннями у світі внаслідок Великої французької буржуазної революції. Політичне значення "Енеїди" Котляревського звичайно

замовчувалося.

Котляревський довгий час був на військовій службі. У 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Його п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" увійшли до золотого фонду українського театрального репертуару.

Початок формування нової української літератури було завершено Т. Шевченко (1814-1861), що своєю поетичною творчістю відкрив нову еру в розвитку суспільного і культурного життя українського народу. Син українських селян-кріпаків, Шевченко рано осиротів, був пастухом, батраком у сільського священика, згодом був привезений своїм поміщиком Енгельгардом у Петербург, закінчив там Академію Мистецтв. Друзі Шевченка організували його викуп з кріпацької неволі. Відомий російський художник, викладач Академії Мистецтв Карл Брюллов написав портрет письменника Жуковського, який був проданий на аукціоні. Виручені гроші були витрачені на викуп Шевченка (1838).

Однак доля поета і художника виявилася жорстокою. У 1847 р. він був заарештований за участь у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, а потім відправлений у солдати в далеку Оренбургську губернію без права писати і малювати за те, що, як було сказано у вироку, "складав вірші на малоросійській мові самого обурливого змісту". У засланні Шевченко пробув 10 років і був звільнений тільки після смерті царя Миколи І.

Однак, незважаючи на суворі заборони, Т.Шевченко продовжував і в засланні писати вірші і малювати. У своїх творах він затаврував кріпосництво, російське самодержавство, прославляв боротьбу українського народу за національну і соціальну свободу і незалежність, боротьбу народів Кавказу проти російського імперіалізму тощо. У своєму "Заповіті" (1845) Т.Шевченко відкрито закликав народи до насильницького скинення самодержавства і кріпосництва. Його перша книга віршів "Кобзар", яка була опублікована в 1840 р., і поема "Гайдамаки" мали величезне значення і підняли Т.Шевченка до рівня пророка української нації.

До української та російської культури належить Микола Гоголь (1809- 1852), козацько-старшинського походження, нащадок полковника Остапа Гоголя часів Хмельниччини, писав російською мовою, найвизначніший представник "української школи" в російській літературі, батько Василь керував домашнім театром українського мецената Д.Трощинського (с.Кибинці). Після навчання у Ніжині переїхав у Петербург, служив у канцеляріях, викладав історію в СПБ ун-ті, у 1836 виїхав за кордон, де жив до 1849 р., деякий час перебував в

Україні (Полтавщина, Одеса, весною 1848, жовтень 1850-квітень 1851). Автор творів "Вечера на хуторе близ Диканьки", "Тарас Бульба", "Миргород", "Ревизор", "Мертвые души", матеріали до українського словника тощо.

Розвиток української літератури в другій половині 19 ст. проходив в умовах застосування Валуєвського циркуляра і Емського указу, що забороняли вживання української мови.

Незважаючи на це, у другій половині 19 ст. з'являються нові імена письменників, нові твори, серед них оповідання з народного життя письменниці Марка Вовчок (1834-1907), перший в українській літературі історичний роман П.Куліша (1819-1897) "Чорна Рада", антикріпосницької повісті І. Нечуя-Левицького (1838-1918), роман П.Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?".

У своїх повістях, віршах Іван Франко (1856-1916) описував життя селян, робітників, інтелігенції Галичини, що знаходилася під владою Австро- Угорської імперії. Він написав також багато публіцистичних і літературно- критичних статей українською, польською і німецькою мовами. Його драма "Украдене щастя" і досі йде на сценах театрів України, на її основі було знято декілька кінофільмів.

Чудовою поетесою і письменницею була Леся Українка (1871-1913). В своїх поетичних працях вона розглядала важливі філософсько-історичні і естетичні проблеми. Українське село напередодні й у період революції 1905- 1907 рр. показали у своїх творах М.Коцюбинський (1864-1916), В.Винниченко (1880-1951), В.Стефаник (1871-1936) та ін. Багато хто з цих письменників перекладав українською мовою художні твори світової літератури.

Контрольні запитання.

1. Політичне та історичне значення творчості І.Котляревського.

2. Ідея національного визволення України в творчості Т.Шевченка.

3. Інтернаціональні зв'язки та мотиви у творчості Шевченка.

4. Світове значення творчості Т.Шевченка.

5. Історичне значення "Русалки Дністрової".

6. Трагічна доля перших галицьких пропагандистів української мови.

7. Українські мотиви в творчості М.Гоголя.

8. Яке значення мала творчість І.Франка, Л.Українки?

9. Дайте характеристику творчості П.Куліша.

Висновки.

Кінець 18 та початок 19 ст. стали початком першого етапу національно- духовного відродження в Україні, коли, незважаючи на втрату залишків державної автономії, українська нація добилася визначних успіхів у розвитку своєї культури, як органічної частини світової культури.

Узаконила дії шляхти Волочна реформа, що розпочалася в 1557 році і передбачала фіксацію земельного наділу на селянський двір, який був здатен сплачувати державі податки та нести різні повинності. Розмір однієї «волоки» становив 20 десятин. Надлишки землі забиралися панами під фільварки. А оскільки реформу проводили самі шляхтичі то і розміри волок мали змогу зменьшувати та й забирати у свою власність кращі землі, витісняючи селян «на піски».

Дата добавления: 2014-01-07