Теорія особистих прав 1 страница

Розглядає всі прерогативи, якими користується автор, як такі, що витікають з охорони його особи, яка поширюється і на охорону його творів. Всі права, які гарантовані законом, витікають з первісного права автора зберегти свій твір в таємниці чи оприлюднити його: мова йде про особисте право, яке в якості такого має необмежену тривалість і не може бути об’єктом будь-якого впливу зі сторони кредиторів. Навіть виключні права на відтворення, виконання і т.п. не обов’язково мають майновий характер, оскільки автор може їх здійснювати з відсутністю економічного інтересу.

Теорія особисто-майнового права

Для прибічників цієї теорії, АП має особливий характер, оскільки воно одночасно повністю пов’язане з особою, але при цьому має правові норми майнового характеру. Маючи при цьому подвійну функцію охорони інтересів особи і майнових прав, воно не може бути віднесено лише до якоїсь з цих двох категорій права.

Теорія інтелектуальних прав

Була вперше сформульована бельгійським юристом Е. Пікаром, і її головний зміст в тому, що традиційна класифікація права, яка складається з трьох частин (речові права, особисті права і обов’язкові права), не є достатньо вичерпною.

Він розробив загальну класифікацію юридичних взаємозв’язків, згідно з якою АП відноситься (разом з винаходами, корисними моделями, промисловими кресленнями, товарними знаками) до нової категорії, яка є самостійною: інтелектуальні права, яка протиставляється традиційній категорії речових прав.

Пікар вважав, що інтелектуальні права складаються з двох елементів: особистого чи немайнового елементу, властивого автору, і майнового чи економічного елементу.

Право інтелектуальної власності охоплює великий спектр прав різного характеру: в той час, як деякі з них є результатом інтелектуальної творчості і визнаються в якості його стимулу і винагороди, деякі надаються з метою регулювання конкуренції між виробниками тощо.

Існує багато об’єктів права інтелектуальної власності, які можливо по-різному класифікувати. Найбільш поширеною є класифікація за якою всі об'єкти поділені на три групи: об’єкти авторського права і суміжних прав;

об’єкти промислової власності; нетрадиційні (особливі) об’єкти права інтелектуальної власності.

Об'єкти промислової власності можливо поділити на дві підгрупи: об’єкти патентного права (винаходи, корисні моделі та промислові зразки) та засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів, послуг (торговельні марки, географічні зазначення та комерційні (фірмові) найменування).

Об'єкти авторського права і суміжних прав, у свою чергу, поділяються на дві групи - власне об'єкти авторського права (твори літератури і мистецтва, комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних), тощо) і об'єкти, суміжні з авторськими правами, до яких відносяться виконання, фонограми і відеограми, програми (передачі) організацій мовлення.

До нетрадиційних об’єктів права інтелектуальної власності відносять сорти рослин, топографії інтегральних мікросхем, наукові відкриття, комерційні таємниці, раціоналізаторські пропозиції тощо.

Перелік об'єктів права інтелектуальної власності не є вичерпним. З розвитком людської цивілізації будуть з'являтися нові об'єкти права інтелектуальної власності, насамперед у галузі інформаційних технологій, генної інженерії тощо.

АП в цілому має загальні риси з іншими складовими права інтелектуальної власності в наступних аспектах: нематеріальний об’єкт, виключний характер, можливість передачі права на використання.

Разом з тим АП користується законодавчою автономією в національному плані і самостійністю в рамках міжнародних конвенцій, воно володіє науковою автономією, оскільки забезпечує принципи і рішення, необхідні для регулювання різноманітних фундаментальних проблем (наприклад, його об’єктом стає результат інтелектуальної творчості в незалежності від його промислового застосування та інше).

Творчість людини виникла разом з людиною. Без будь-якого сумніву створене людиною навіть у дуже далекі часи, як особисто нею самою, так і тими, хто її оточував, усвідомлювалось, як її власність. Уже в ті далекі часи власність визнавалася священною і недоторканою.

Відомо, що у Стародавньому Римі і в Греції плагіат та літературна крадіжка досить суворо каралися. Дослідження римських джерел засвідчують, що автори творів науки, літератури, мистецтва уже на той час мали певний зиск від своїх творів. Отже, можна припустити, що авторське право існувало уже в епоху звичаєвого права, хоча воно ще не дістало відповідного відображення у звичаєвих нормах або ж просто нам такі норми невідомі. У ті далекі часи ні у кого не було сумніву щодо приналежності створеного людиною – воно визнавалось власністю його творця.

Ідея охорони авторського права почала з’являтись з винаходом друкування, завдяки якому стало можливим розмножувати літературні твори за допомогою механічних процесів замість переписування їх від руки. Це призвело до появи нової професії – печатників і продавців книг. Ці підприємці інвестували значні суми у купівлю паперу, в купівлю чи виготовлення друкованих машин, а також у наймання робочої сили, що передбачало авансування засобів, які на протязі визначеного часу могли бути повернені розумними надходженнями. В цій ситуації без якої-небудь форми охорони від конкуренції шляхом продажу незаконних копій інвестування в друк і продаж книг було небезпечним та ризиковим ділом.

Посилювався натиск на користь забезпечення якої-небудь форми охорони. І вона з’явилась у виді привілеїв, які надавались різною владою: в Англії і Франції – королями, в Німеччині – князями різних держав. Ці привілеї давали їх власникам виключні права на відтворення і поширення на обмежений час з наданням засобів захисту для здійснення права шляхом штрафів, арештів, конфіскації підроблених копій і, можливо, відшкодування втрат.

Разом з наданням привілеїв почали складатися їх правові засади. Основними з них були: корисність, новизна для держави, виключне право (монополія) на його користування особи, яка його створила, покарання порушника наданого привілею.

На той час серед країн, що досягли найвищого економічного розвитку, якому сприяв розвиток технічної творчості, виділялась Англія. Привілеї там почали надаватися уже у ХІІ ст.

Істотним недоліком системи привілеїв як форми охорони прав друкарів та розповсюджувачів книг полягав у тому, що зазначені привілеї надавали захист прав лише друкарям. Поза межами цієї охорони залишались самі творці книг – їх автори. Весь прибуток діставався лише підприємцям-книговидавцям. Автор міг лише продати за певну ціну свій твір книговидавцеві. Автори книг почали справедливо обурюватись існуючим положенням речей і стали більш рішучіше відстоювати свої права.

У 1709 р. королева Англії Анна була змушена прийняти спеціальне положення про захист прав авторів – Статут Анни. Це був перший нормативний акт, спрямований на захист прав авторів книг. Основним положенням цього Статуту було визнання за автором книги виключного права на друкування й опублікування її протягом 14 років від дати її першої публікації. Визначений Статутом строк охорони міг бути продовжений на наступні 14 років і таким чином за життя автора строк охорони фактично надавався на 28 років. Якщо ж на час прийняття Статуту Анни книга вже була надрукована, строк охорони складав 21 рік. Статут проголошував твір власністю його автора.

Безперечно, свої виключні права автор твору міг будь-яким чином відчужувати. Найчастіше мав місце продаж цих прав книговидавцеві, який знову виявився у виграші — всі прибутки від опублікування книги та її продажу діставалися саме йому. Це викликало велику кількість судових спорів між авторами і книговидавцями, що свідчило про істотну недосконалість Статуту Анни. Судові справи виникали головним чином з приводу співвідношення авторського права із загальним правом і авторського права із Статутом Анни. У 1774 р. Палата лордів у справі Дональдсон проти Беккета визнала, що автор має виключне право на надрукування й опублікування своїх книг. Але як тільки книга була опублікована, права на неї регулювалися виключно Статутом. Лише Закон про авторське право 1911р. скасував це положення.

Система привілеїв існувала також і в інших країнах і за своїм змістом була приблизно такою самою. Велика Французька революція скасувала всі привілеї, у тому числі привілеї книговидавців. Конституційна асамблея Франції декретом 1791 р. надала автору право на публічне виконання (будь-яке опублікування твору) протягом усього його життя і 5 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам. Декретом 1793 р. автору було надано виключне право на відтворення його творів протягом усього його життя і 10 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам. Цими двома декретами у Франції були закладені засади авторського права. У них уже йшлося про права автора, а не видавців, як це було передбачено Статутом Анни.

Права авторів на твори науки, літератури і мистецтва визнавалися як права власності. Такий підхід у цих країнах зберігся і до цього часу. Німеччина також визнала право власності на літературно-мистецькі твори, на що певним чином вплинула філософія Канта. Дослідження в області АП, як права, пов’язаного з особою-автором твору, що були проведені в Німеччині, на основі філософської концепції Канта, дуже вплинули на розвиток в континентальній Європі АП, а конкретно, особистого немайнового права.

Сполучені Штати Америки до 1976 p., коли був прийнятий нині чинний Закон про авторське право, для охорони авторських прав використовували положення Статуту Анни. Закон США 1976 p. надавав охорону прав авторам протягом їх життя та 50 років після їх смерті. Проте у цьому Законі збереглася норма зі Статуту Анни, за якою всі твори для одержання охорони підлягають державній реєстрації і депонуванню.

Норма про обов'язкову державну реєстрацію і депонування книг була важливою особливістю Статуту Анни. Опубліковані книги реєструвалися у Центрі книговидань, а їх копії депонувалися для використання університетами та бібліотеками.

Крім Англії і США, обов'язкової реєстрації опублікованих книг законодавство інших країн не вимагало. Ця принципова засада авторського права (необов'язковість спеціальної реєстрації та будь-якої експертизи творів) збереглася в усіх правових системах.

У Росії перший нормативний акт про привілеї був прийнятий у 1723 р. під назвою «Правила выдачи привилегии на заведение фабрик». Цим актом певною мірою було впорядковано видання привілеїв. 17 червня 1812 р. було прийнято Закон Росії «О привилегиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах». Цим Законом передбачалася видача привілеїв на власні винаходи і ті, що завозилися із-за кордону, строком на три, п'ять і десять років.

Тривалий час в Росії зберігалася державна монополія на книговидання та книготоргівлю. В подальшому норми цензури регулювали питання, що мали відношення до книговидання, авторського права. «Цензурный устав» від 22.04.1828 р. включав розділ «О сочинителях и издателях книг», який надавав авторам виключні права на власні твори протягом життя автора і його спадкоємцям протягом 25 років після смерті автора. В подальшому цей термін був збільшений до 35 років. Зазначений закон є фактично першим нормативним актом щодо авторських прав в Росії. В 1830 році був прийнятий ще один закон — «Положение о правах сочинителей», в якому визначено поняття контрафактності та передбачалася відповідальність за неї.

З прийняттям зазначених законодавчих актів стан справ з авторськими правами дещо поліпшився. З’явилися форми договірних документів, підвищилися авторські гонорари.

В 1845 році був прийнятий закон щодо авторських прав композиторів, а в 1846 році — прав художників і архітекторів.

Посилювався рух на захист прав драматургів. У 1874 році створюється Товариство російських письменників і драматургів, яке займалося захистом авторських прав, виплачувало авторські гонорари, в тому числі через створену мережу агентів.

В театральній сфері закріплювалися права на авторські гонорари, а також права виконавців, нормативно запроваджені відсоткові відрахування від зборів за театральні постановки на користь авторів.

В кінці ХIХ століття для багатьох в Росії стало зрозумілим, що часткове вдосконалення норм авторського права не в змозі забезпечити ефективний захист прав авторів творів та їх користувачів. Тому Державна Рада Російської імперії в 1897 році прийняла рішення щодо розробки нового закону, який би дав відповіді на практичні питання, що накопичувалися в цій сфері.

Такий закон був прийнятий в 1911 році під назвою «Положение об авторском праве». Новий закон розроблявся з використанням кращих зразків західноєвропейського законодавства і безумовно став значним кроком у розвитку авторських прав у Російській імперії. Разом з тим, права авторів Росії не відповідали в повному обсязі правам авторів країн, які входили до Бернської конвенції. Росія відставала від інших країн в укладанні міжнародних угод, тому авторські права, які приймалися в Росії, діяли тільки на її території.

Слід також зазначити, що авторські права авторів — представників народів, що входили до складу Російської імперії, порушувалися веденням царським урядом імперської політики, яка зводилася до заборони розвивати національну культуру, літературу, мову. Це призводило до того, що автору дозволялося писати тільки російською мовою.

Жовтнева революція 1917 року ліквідувала приватні видавництва, монополізувала видавничу діяльність. Підтримувалися твори авторів соціалістичного, пролетарського напрямку, їм виплачувалися значні на той час гонорари, їх твори виходили великими тиражами.

30.01.1925 року вийшов перший нормативний акт нової держави щодо авторського права — Постанова ЦВК і РНК СРСР «Об основах авторского права», а в травні 1928 року вийшли «Основы авторского права», які крім всього встановлювали тверді ставки авторського гонорару. Після цього радянські республіки самі стали приймати закони щодо авторських прав. В радянських республіках такий закон був прийнятий також і діяв до 1961 року, до прийняття «Основ цивільного законодавства СРСР і радянських республік», розділ четвертий якого присвячений авторському праву. Відповідно до зазначених «Основ» кожна республіка, в тому числі і Україна, прийняла свій цивільний кодекс, четвертий розділ якого стосувався авторського права.

Для організації і здійснення управління авторськими правами в Україні було створено Агентство із захисту авторських прав, яке в 1938 році увійшло до Всесоюзного управління з охорони авторських прав (ВУОАП), на базі якого в 1973 році було створено Всесоюзне агентство з авторських прав (ВААП), яке стало єдиним представником авторів з питань авторського права. В союзних республіках існували республіканські відділення ВААП. Агентство було посередником між авторами і видавництвами, між радянськими авторами і зарубіжними видавництвами, між зарубіжними авторами і радянськими видавництвами. ВААП збирав і розподіляв авторську винагороду за використання творів радянських і іноземних авторів в СРСР, а також за використання творів радянських авторів за кордоном.

Авторські права в СРСР були значно звужені і не відповідали міжнародним правовим нормам, якими користувалися автори європейських країн. З цієї причини СРСР не міг приєднатися до міжнародних конвенцій, в тому числі до Бернської конвенції, а більш гнучка Всесвітня конвенція авторських прав була ратифікована тільки у 1973 році. В подальшому керівництво СРСР неодноразово заявляло про наміри підписати Бернську конвенцію і Паризький протокол Женевської конвенції. Ці наміри базувалися на сформованому більшістю науковців — фахівців авторського права, бажанні щодо зближення радянського авторського права з нормами авторського права в розвинутих країнах Європи. Для цього необхідно було привести радянське авторське законодавство у відповідність до вимог основних міжнародних конвенцій. Роботи щодо цього проводилися. В Основах цивільного законодавства СРСР і республік, які були прийняті Верховною Радою СРСР в травні 1991 року, містився розділ «Авторське право». Планувалося, що основні положення Основ цивільного законодавства будуть розвинуті у відповідних розділах цивільного законодавства республік.

На сьогодні в світі існує дві системи авторського права: англосаксонська (англо-американська) і романо-германська (континентальна). За англосаксонською системою автором може бути як фізична, так і юридична особа, авторські права загалом зводяться до майнових прав, які можна вільно передавати іншим особам. Англо-американська традиція підкреслює принцип власності чи економічний аспект авторського права, яке можна захистити й передати, за яке можуть знімати податок.За континентальною (європейською) системою (Франція, Німеччина, Росія, Україна та інші країни) автором може бути тільки фізична особа; авторські права чітко поділяються на особисті та майнові. Особисті права завжди належать тільки автору, а майнові можуть представлятися іншими особами, але з деякими обмеженнями. Європейська традиція висуває ідею моральних прав (droit d’auteur) як найбільш пріоритетних, що дозволяє авторам захищати цілісність своєї праці й вимагати визнання авторства. Привілеями авторського права можуть наділятися найрізноманітніші роботи.

Авторське право є галузевим інститутом цивільного права, але принципи правового регулювання авторських відносин є специфічними.

Бернська Конвенція про охорону літературних і художніх творів визначає три принципи:

· Принцип національного режиму полягає в тому, що твори, створені в одній країні-учасниці Союзу, повинні отримувати в інших країнах-учасницях Союзу таку саму охорону, яка надається в цих країнах своїм громадянам;

· Принцип автоматичної охорони полягає в тому, що охорона за національним режимом надається автоматично без будь-яких формальних умов, реєстрації тощо;

· Принцип незалежності охорони означає що охорона надається в країнах-учасницях Союзу незалежно від наявності охорони в країні походження твору.

Сальникова З.В. визначає принципи авторського права як:

· Принцип свободи творчості. Він полягає в тому, що ст. 54 Конституції України гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. За цим принципом автору надається право самостійно обирати тему твору, жанр, мету твору, використовувати твір будь-яким способом.

· Принцип поєднання особистих інтересів з інтересами суспільства означає, що суспільство повинно задовольняти інтереси автора у достойній винагороді його творчості, а автор зобов’язується не використовувати свої твори на шкоду суспільству. Авторське законодавства передбачає цією метою випадки вільного використання творів без згоди автора та без виплати винагороди.

· Принцип матеріальної та моральної заінтересованості полягає в тому, що автори літературних та художніх творів нагороджуються різними преміями, і їм присвоюються почесні звання, що стимулює створення творів.

· Принцип всебічної охорони прав і законних інтересів авторів полягає в тому, що норми авторського права охороняють права і законні інтереси авторів та забезпечують захист порушених авторських прав.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів – це перша міжнародна багатостороння угода, яка стосувалася авторських прав., стала прийнята в 1886 році Бернська конвенція «Про охорону літературних і художніх творів». Бернська конвенція була прийнята у 1886 році. В подальшому вона переглядалася в Парижі (1889 р.) і Берліні (1908 р.), її доповнювали в Берні (1914 р.), Римі (1928 р.), Брюсселі (1948 р.), Стокгольмі (1967 р.), Парижі (1971 р.). Багаторазовий перегляд Конвенції зумовлювався і буде зумовлений в подальшому розвитком суспільних відносин у сфері літературно-художньої діяльності. Це об'єктивний і закономірний процес удосконалення міжнародної охорони творів науки, літератури і мистецтва.

Фактично з підписанням Бернської конвенції розпочався міжнародний період охорони авторських прав. З іншого боку, з прийняттям цієї Конвенції розпочалося прийняття інших міжнародних конвенцій, які направлені на міжнародне регулювання окремих проблем авторського права.

Ця конвенція була розроблена за участю Віктора Гюґо та його «Міжнародної Асоціації Літератури та Мистецтва» під впливом французького «права автора», що розбігається із англосаксонською концепцією авторського права, яка торкалась тільки економічних аспектів. За Бернською конвенцією, авторське право на творчу працю не повинно декларуватися, бо воно автоматично є діючим з моменту створення твору. Таким чином, автору не треба реєструвати, подавати будь-які заяви про авторське право у країнах, що прийняли цю конвенцію. Як тільки твір зафіксовано на будь-якому фізичному носії, його автор автоматично стає власником всіх авторських прав на цей твір та будь-які похідні твори до тих пір, доки він сам явно не відмовиться від них, або доки не закінчиться строк дії авторського права.

Перед прийняттям Бернської конвенції, національні відомства з авторського права захищали права на поданий твір тільки всередині країни. Таким чином, твір, опублікований у Лондоні британським громадянином є захищеним авторським правом на території Великої Британії, та водночас може бути вільно скопійований та проданий будь-ким у Франції, та навпаки.

Бернська конвенція пішла по стопах Паризької конвенції 1883 року, що так само створила умови для міжнародної інтеграції інших видів об'єктів права інтелектуальної власності: патентів, торговельних марок та промислових зразків.

Так само, як Паризька конвенція, Бернська утворила бюро, що виконувало адміністративні функції. У 1893 році два цих маленьких бюро об'єдналися та утворили Об'єднане міжнародне бюро з захисту інтелектуальної власності (більш відоме за своїм французьким акронімом «БІРПІ» (фр. BIRPI), розташоване у Берні. У 1960 році, БІРПІ переїхало з Берну до Женеви, щоби бути ближче до Організації об'єднаних націй (ООН) та інших міжнародних організацій цього міста. 1967 року БІРПІ змінило назву на ВОІВ, Всесвітню організацію інтелектуальної власності, що, починаючи з 1974 року, є організацією, підпорядкованою ООН. За станом на серпень 2009, 164 країни є членами Бернської конвенції.

Бернська конвенція вимагає, щоб усі сторони, що її підписали, враховували авторські права на твори авторів з інших країн-учасниць конвенції (відомих як члени Бернського союзу) так само, як вони враховують авторські права своїх власних громадян. Це значить, що, наприклад, французьке авторське право є дійсним для будь-яких опублікованих або виконаних творів у Франції, незалежно від того, де цей твір був створений.

У доповнення до заснування системи рівного співвідношення авторського права у країнах-учасницях, угода також потребує, щоб країни-члени забезпечили виконання «мінімальних» стандартів у сфері авторського права.

Авторське право за Бернською конвенцією повинно набуватись автором автоматично, тобто воно не потребує формальної реєстрації. Тут треба зазначити, що хоча Сполучені Штати Америки приєдналися до конвенції у 1988 році, вони продовжують компенсувати авторські збитки та виплачувати авторську винагороду тільки за твори, що є зареєстрованими.

Бернська конвенція зазначає, що всі твори, за виключенням фотографічних та кінематографічних, повинні захищатися авторським правом щонайменш 50 років з моменту смерті автора, але дозволяє країнам-членам забезпечувати такий захист і на більший строк. Для фотографічних творів Бернська конвенція встановила мінімальний строк правового захисту рівний 25 рокам від року створення фотографії, а також для кінематографічних творів мінімальний строк у 50 років від першого показу, або 50 років від створення, якщо його не було показано у цей період.

Хоча Бернська конвенція проголошує, що для твору є дійсним авторське право країни, де вимагається охорона, стаття 7.8 зазначає, що «проте, якщо законодавством цієї країни не передбачено інше, цей строк не може бути більш тривалим, ніж строк, встановлений у країні походження твору», тобто автор не отримує довшої охорони за кордоном ніж удома, навіть якщо закордонне законодавство надає довший строк охорони. Це правило широко відоме як «правило коротшого строку». Не всі країни прийняли це правило.

Всесвітня конвенція про авторське право наряду з Бернською конвенцією є основоположною конвенцією з авторського права. Ця конвенція була прийнята 6 вересня 1952 року у місті Женева (Швейцарія), переглянута в Парижі 24 липня 1971 р.

Всесвітня конвенція про авторське право була розроблена за участю ЮНЕСКО як альтернатива до Бернської конвенції для тих країн, що не згодні з її положеннями та вимогами, але все ж таки хочуть стати учасницями багатосторонньої конвенції про авторське право. Такі країни включають до себе країни що розвиваються, а також Радянський Союз, котрий вважав, що Бернська конвенція надає надзвичайні переваги західноєвропейським країнам із розвинутим експортом об'єктів авторського права, а також Сполученим Штатам Америки та більшій частині Латинської Америки. Сполучені Штати та Латинська Америка вже були членами регіональної Панамериканської конвенції про авторське право, котра була «слабшою» за Бернську конвенцію. Багато з країн-учасниць Бернської конвенції одночасно вступили й до Всесвітньої конвенції, таким чином їх об'єкти авторського права також отримують охорону поза межами Бернської конвенції.

Всесвітня конвенція не переслідувала мети відмінити міжамериканські конвенції. У разі розходження точок зору, варто було віддавати перевагу більш пізній конвенції чи згоді; не повинно було траплятись притиску прав, отриманих на твір в силу конвенцій чи згод, які існували у країнах, що домовляються, до дати вступу в силу (у відношенні цієї держави) Всесвітньої конвенції.

Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня (Женевська) конвенція не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під її охорону. Немає у цій Конвенції і детальної регламентації щодо охорони окремих об'єктів авторського права. У ст. І наводиться лише примірний перелік творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під правову охорону. Всесвітня конвенція нічого не говорить про твори прикладного мистецтва і фотографії. Всесвітня конвенція також базується на принципі національного режиму. Кожна держава – член Всесвітньої конвенції надає іноземним авторам таку саму охорону, як і власним авторам. Ця Конвенція містить специфічні норми щодо формального оформлення авторських прав, виходячи з того, що багато країн у своїх національних законодавствах містять норми щодо формальностей. Конвенція прийняла компромісне рішення, за яким формальності, передбачені національним законодавством (депонування примірників, реєстрація, виробництво або випуск у світ твору на території даної держави тощо), вважаються виконаними щодо будь-якого твору, що користується конвенційною охороною, якщо будуть дотримані формальності, встановлені самою Конвенцією.

Строк охорони об'єктів авторського права Всесвітня конвенція встановлювала не менше 25 років після смерті автора. На відміну від Бернської ця Конвенція не передбачає охорони особистих немайнових прав. На Паризькій конференції 1971 р. з приводу цієї проблеми точилася тривала дискусія. Проте позитивного рішення не було прийнято, оскільки ряд держав, у тому числі і США, не визнають особистих немайнових прав.
Досить детально Всесвітня конвенція регламентує право на переклад. Стаття V Конвенції проголошує: «Права, згадані в статті І, включають виключне право автора перекладати, випускати в світ переклади і дозволяти переклади і випуск у світ перекладів творів, що охороняються на підставі цієї Конвенції».

Проте кожна держава, що є членом Конвенції, може своїм внутрішнім законодавством обмежити право перекладу письмових творів відповідно до умов, визначених Конвенцією. Якщо автор протягом семи років від дня першого виходу в світ свого твору не випустив у світ перекладу і не дав дозволу на випуск у світ перекладу твору однією із мов даної держави, то компетентний орган цієї держави має право видати будь-якому громадянинові цієї держави ліцензію на переклад твору відповідною мовою. Право на переклад підлягає охороні в усіх державах-членах Конвенції.
На Паризькій конференції було прийнято рішення включити до Всесвітньої конвенції правила щодо обмеження права на переклад. Суть цього нововведення полягає у тому, що відповідно до побажань країн, які розвиваються, обмежується право на переклад автора твору і на розповсюдження шляхом видачі примусових ліцензій.
Під випуском у світ Всесвітня конвенція визнає відтворення в матеріальну форму примірників твору і надання необмеженому колу осіб можливості читати його або знайомитися з ним шляхом зорового сприйняття.

Оскільки майже всі країни світу на теперішній час є членами Світової організації торгівлі та погоджуються з Угодою щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності, Всесвітня конвенція про авторське право таким чином втратила свою минулу значущість.

Договір ВОІВ про авторське право був прийнятий Дипломатичною конференцією з питань авторського права і суміжних прав у грудні 1996 р.

Дипломатична конференція з метою подальшого удосконалення системи міжнародно-правової охорони авторських прав на літературні і художні твори підписали цей Договір 20 грудня 1996 р. До нього включені деякі нові міжнародні правила, дано більш чітке тлумачення існуючих правил. Договір врахував також глибокий розвиток і зближення інформаційних і комунікаційних технологій та їх вплив на створення і використання літературних і художніх творів. Наведені чинники зумовлюються ще більшу необхідність посилення авторсько-правової охорони як основного стимулу до літературної та художньої творчості. Водночас на можна не рахуватися з необхідністю урівноважувати інтереси і права авторів з інтересами широкої публіки. Договір поширює охорону на два додаткові об’єкти авторського права: комп’ютерні програми і компіляції даних чи іншої інформації («бази даних») у будь-якій формі, які за підбором і розташуванням змісту являють собою результат інтелектуальної творчості.

Дата добавления: 2014-01-07