Право справедливості і його співвідношення з загальним правом

Англійське право справедливості (equity law) виникає і розвивається, починаючи з XIV століття. Нагадаємо, що в XIII столітті правотворчість королівських суддів починає поступово втрачати свій натиск і темп. Судді не виявляли великої схильності будь-що змінювати у сформованій системі загального права. Парламент у свою чергу засідав нерегулярно і не мав великого бажання втручатися в питання права з політичних міркувань. Усе це сприяло тому, що англійське право фактично припиняє розвиватися не тільки в змістовно-матеріальному, але й у формально-процесуальному аспекті3.

Поява самої ідеї права справедливості пояснюється тим, що норми загального права не дозволяли звертатися до суду з деякими типами позовів, необхідність у яких виникла в той період, коли середньовічне загальне право вже сформувалося. Розчаровані в загальному праві людипочинають звертатися до короля з численними петиціями про вирішення питання по справедливості і як виняток, бо суди їм відмовляли у справедливості і правосудді на основі права. Позивачі просили заради Бога та з милосердя призвати до себе особу, яка звинувачувалася в заподіянні шкоди, допитати її та милостиво знайти такий спосіб для відшкодування шкоди, якого не знає загальне право.

Як правило, англійські королі доручали розглядати такі петиції своїм лорд-канцлерам. Це було викликано в основному тим, що в ранній період історії Англії лорд-канцлери призначалися королем з числа служителів церкви. Тому формально вони не були зв'язані вимогами світського загального права і могли приймати рішення «по справедливості, а не по праву». Лорд-канцлери, яких називали «хранителями королівської совісті», були схильні ігнорувати приписи суду й орієнтувалися радше на голос совісті.

Протягом усього XV століття лорд-канцлер діяв на підставі свого розсуду. Причому кожен лорд-канцлер мав своє розуміння того, яке рішення є чесним і справедливим у конкретному випадку. Тому досить поширеними на той час були жарти на адресу лорд-канцлера на кшталт «справедливість — шахраювата річ, оскільки вона змінюється як довжина ноги лорд-канцлерів».

Згодом з'являються особливі правила і норми, які використовуються при розгляді справ канцлером: зокрема, виробляються особливі принципи, що були названі максимами права справедливості. Поступово ці правила оформлюються в правові норми, і зрештою їх починають дотримуватись так само, як і будь-яких інших норм права. Лорд-канцлер починає спиратися на свої попередні рішення. Починаючи з 1529 року, коли в Англії з'являється перший світський лорд-канцлер (до речі, ним став То-мас Мор), розгляд справ на засадах права справедливості все більше відповідає зразку загального права. З розвитком практики вирішення спорів за нормами права справедливості правосуддя на його основі стало здійснюватися в загальноприйнятому порядку, але в особливому суді — Суді канцлера (Канцлерському суді справедливості), який очолював лорд-канцлер короля. При цьому була встановлена спрощена процедура звернення до лорд-канцлера, що відрізнялася від процедури звернення до королівського суду.

У такий спосіб Суд канцлера від імені англійського короля став вирішувати в порядку нової судової процедури ті спори, щодо яких норми загального права були відсутні або ж коли рішення, що пропонувались загальним правом, виглядали явно несправедливими. Приміром, суд канцлера привласнив собі юрисдикцію у справах про довірчу власність. Також суди совісті сформулювали положення, що стосувалися питання про викуп нерухомості, яка знаходилась у заставі, започаткували практику надання позивачу права вимагати виконання в натурі при порушенні контрактів. Усе це приводить до того, що наприкінці XVII століття вироблені лорд-канцлерами норми утворюють закінчену правову систему.

З виникненням права справедливості складається становище, при якому в країні фактично діють дві системи судів: суди, що застосовують норми загального права, і суди справедливості під егідою лорд-канцлера. Така дуалістична судова система породжувала ситуації, коли один і той же конфлікт, у принципі, міг бути прийнятий до розгляду в обох судах і вирішений на підставі різних положень. Звичайно, що це не забезпечувало дотримання законності. Добре відоме зауваження, кинуте кимось із приводу появи Суду канцлера: «В Англії один суд був заснований, щоб творити несправедливість, а другий — щоб це припинити».

Починаючи з 1616 року норми права справедливості стали набувати більшої юридичної сили, ніж норми за гального права. Згідно з рішенням короля Якова І у справі графа Оксфордського, якщо право справедливості суперечить нормам загального права, пріоритет слід віддавати праву справедливості. Це дозволяло позивачам звертатися до суду права справедливості навіть у тих випадках, коли суд загального права вже ухвалив своє рішення зі спірного питання. У такий спосіб вони вимагали перегляду судового рішення, винесеного на підставі норм загального права. Проте вважалося, що без особливої потреби Суд канцлера не повинен втручатися в юрисдикцію судів, що діють у межах загального права.

Суперечність між загальним правом та правом справедливості було усунуто шляхом створення єдиного для обох систем вищого суду. Ця подія відбулася в 1873 році, коли на підставі Закону про Верховний суд судові системи загального права і права справедливості були реформовані й об'єднані: Високий суд правосуддя замінив обидва колишні вищі суди'.

Аналізуючи співвідношення між загальним правом та правом справедливості в нинішні часи, слід зазначити, що:

1) право справедливості та загальне право — це різновиди англійського прецедентного права, які продовжують залишатися різними мегагалузями англійського права;

2) право справедливості не входить у загальне право; це своєрідне «рукотворне доповнення» до загального права, упереджене і сприятливе тлумачення загального права (глос), його свідоме виправлення в тій частині, в якій останнє виявлялося застарілим або мало прогалини. Прецеденти у праві справедливості створюються не на основі норм загального права, а ніби на додаток до них;

3) природно, що право справедливості не існує як самостійна правова система. Без загального права воно не могло б існувати. Як коментар, що не має самостійного значення, право справедливості також не має жодного практичного значення у відриві від свого «тексту» — загального права. Тому в англійському праві вважається неприпустимим навіть аналізувати зміст норм права справедливості поза контекстом загального права, не кажучи вже про їхнє практичне застосування;

4) загальне право ґрунтується на звичаєвих правилах і вимогах, а в основі права справедливості лежать суб'єктивні уявлення про належне у праві та про справедливість. У звичайній мові «equity» означає природну справедливість. Спочатку ця система права надихалася ідеями природної справедливості, тому й дістала гаку назву. Сьогодні поняття «справеддивість» вживається як синонім природної справедливості, неупередженості, совісті, розумності;

5) загальне право продовжує багато в чому суворо дотримуватися юридичної форми, тобто формальні вимоги в ньому переважають над сутністю справи. Право ж справедливості в окремих випадках пропонує інший принцип, згідно з яким не можна наполягати на праві заради самого права;

6) вирішення питання, застосовувати в даному конкретному випадку норми права справедливості чи все ж дотримуватися вимог загального права, сьогодні винятково залежить від розсуду суду.

Особливостями права справедливості є також:. Надання основної уваги моральним, а не правовим і суто нормативним аспектам. Це стає очевидним при зверненні до принципів права справедливості — його максим, які дозволяють коригувати загальне право. Була вироблена досить значна кількість максим права справедливості, наприклад:

— право справедливості не залишить будь-яку неправильну поведінку без відповідальності. Тому право справедливості застосовується в тих випадках, коли якась поведінка не може дістати відповідну оцінку в загальному праві. Відповідальність за нормами права справедливостіможе настати навіть у тому разі, коли згідно з нормами загального права ніякого порушення не вбачається;

— до права справедливості може звертатися лише той, у кого «совість чиста», або, хто домагається права справедливості, повинен сам поводитись справедливо. Ця максима виходить з того, що нечесний учасник судового процесу не може розраховувати на визнання його позову навіть у разі, якщо його позиції за загальним правом будуть бездоганні. Відповідно до цієї максими необхідною умовою для звернення до суду на підставі права справедливості є чесне ставлення до свого опонента. Позивач не повинен зловживати своїми правами, ставити метою «засудити відповідача» тощо. Іншими словами, від нього чекають, що він буде чесним до кінця, справедливим і шляхетним щодо своїх опонентів;

— рівність є справедливість. Цю максиму слід розуміти, виходячи з порівняння норм права справедливості з вимогами загального права. Останнє, як відомо, висуває вимоги формальної рівності. По-іншому відбувається в юрисдикції права справедливості. Наприклад, право справедливості не дозволяє застосовувати якісь заходи впливу щодо неповнолітніх (так звана поступка молодому віку). Через вимоги справедливості неповнолітньому також не дозволяється заявляти про пільги, що належать йому в юрисдикції загального права на підставі його неповнолітнього віку. У цьому полягає справедливість рівності. З позицій загального права такий підхід, звичайно, є неприйнятним, оскільки означає обмеження суб'єктивних прав, які належать тій чи іншій особі за законом (або по праву);

— право справедливості в першу чергу цікавлять наміри, а не юридична форма. Наприклад, якщо з'ясується, що умови контракту містять застереження, виходячи з яких порушник контракту зобов'язується виплатити неустойку, розміри якої не відповідають дійсному збитку, то суд визначить розмір компенсації в межах дійсного збитку;

затримка з розглядом справи знищує справедливість. Поява нових засобів судового реагування і захисту. Ця

особливість права справедливості з'являється в середні віки з метою виправлення помилок і недоліків загального права. Так, у загальному праві найтиповішим засобом судового захисту порушених прав позивача завжди визнавалася грошова форма відшкодування збитків. Тому згідно з вимогами загального права грошова компенсація повинна застосовуватися судами навіть у тих випадках, коли вона не цілком задовольняє позивача.

До найважливіших засобів судового захисту, які невідомі загальному праву, але передбачені правом справедливості, належать судова заборона, виконання в натурі, ректифікація й анулювання. Серед інших заходів судового реагування в межах права справедливості, зокрема, можуть бути названі обов'язкове надання звіту, призначення отримувача, надання доступу до інформації, передача документів.

Судова заборона — це припис суду, яким відповідна особа або орган зобов'язуються утримуватися від здійснення певних дій або їх припинити, якщо вони вже відбуваються.

Виконання в натурі є приписом суду, яким відповідач зобов'язується виконати ті зобов'язання, що були взяті ним на себе за контрактом або в порядку трасту. Перевага цього заходу полягає в тому, що він дозволяє через суд примусити відповідача реально виконати контракт і не дозволяє йому «відкупитися» від позивача, що можливо при розгляді справи за правилами загального права.

Ректифікація (усунення помилки) є внесенням судом певних виправлень до того чи іншого документа, щоб його текст правильно відображав дійсні наміри сторін, які брали участь у складанні документа. Потреба в цьому виникає в тих випадках, коли через неуважність або навіть обман підписані позивачем документи містять помилки. У такому разі заявник зобов'язаний довести в суді, що складений ним або за його участі документ не відображає дійсного стану речей або дійсних намірів сторін. Ректифікації підлягають контракти, заповіти, страхові поліси, договори житлового наймання тощо.

Анулювання є офіційним підтвердженням відмови від угоди (зазвичай від контракту) і припускає відновлення первісного стану сторін.

3. Забезпечення більшої свободи суддівського розсуду порівняно з загальним правом. Відповідно до вимог норм англійського права, якщо буде доведене порушення контракту відповідачем, позивач автоматично одержує грошову компенсацію збитку. Проте в окремих випадках суд може вибрати за своїм розсудом не грошову компенсацію, а так звану альтернативну міру відповідальності; у такому разі він виносить рішення по справедливості.

Статутне право, як уже наголошувалося, є сукупністю пра­вових норм, закріплених у законах (статутах), прийнятих англій­ським парламентом, починаючи з 1215 р. (дата ухвалення Великої хартії вольностей) із різних правових питань, а також акти деле­гованого законодавства.

Тепер розглянемо конкретні сфери суспільних відносин, регу­льованих вищезгаданими складовими структури загального права.

Термін «цивільне право» стосовно англійської правової сис­теми є умовним. Він не сприйнятий суддями і законодавцями, які, як уже наголошувалося, не визнають класичний римський поділ права на публічне і приватне, як і взагалі його галузеву класифікацію. Тому цивільно-правові відносини регулюються в рамках традиційних правових інститутів, таких як право влас­ності, довірчої власності, договору, деліктів та ін.

Одним із ключових понять у загальному праві є поняття влас­ності. Речове право як система норм, розрахованих на врегулю­вання відносин особи до речі, відсутнє. Місце категорії «речове право» займає «власність». У системі загального права від­сутня і загальна частина зобов'язального права, розрахована на застосування до будь-яких зобов'язань. Відсутнє й абстрактне по­няття зобов'язання. Основна увага приділена договору і делікту. Відсутня також класифікація зобов'язань.

З погляду доктрини загального права, договір — це зроблена взамін, надана обіцянка, забезпечена санкцією — можливістю звернутися до суду. Отже, договір передбачає наявність зуст­річного задоволення: для того, щоб отримати право вимоги, кре­дитор раніше сам повинен що-небудь обіцяти боржникові. Звідси випливає, що оферта не зв'язує особу, яка її зробила, до тих пір, поки вона не акцептована. До акцепту оферта може бути вільно відкликана.

Відповідальність за порушення договору будується на принципі заподіяння шкоди: боржник відповідає за допущене ним пору­шення незалежно від провини. Це випливає з важливого правила англо-американського права, відповідно до якого боржник у будь-який момент має право відмовитися від договору, відшкодувавши кредиторові збитки в повному обсязі.

Ще одним центральним інститутом англійського загального права є інститут довірчої власності, що виник у рамках права справедливості. Він будується за принципом: особа, яка заснувала довірчу власність, обумовлює, що певне майно управлятиметься однією або декількома особами на користь однієї або декількох осіб. За допомогою інституту довірчої власності забезпечується охорона майна недієздатних осіб або управління майном установ. Згідно з інститутом довірчої власності, майно управляється на розсуд особи, якій довіряється це управління. Дана особа вже виступає швидше як власник, а не як представник або керівник у рамках цих відносин.

У середині XX ст. в Англії було прийнято цілу серію кон­солідованих і частково кодифікованих законів, що внесли істотні зміни до сфери регулювання шлюбно-сімейних відносин. Зокрема це закон про житло сім'ї 1967 p., закон про реформу порядку розірвання шлюбу 1969 p., консолідуючий закон про шлюбно-сі­мейні справи 1979 p., консолідуючий закон про судочинство по шлюбно-сімейних справах 1984 р. та ін. Ці нові закони, проте, не виключали чинності ряду попередніх актів і прецедентів, які збері­гали у сфері шлюбно-сімейного права деякі традиційні і своєрідні риси. Так в Англії разом із цивільним шлюбом, що укладається в державних органах, зберігається і церковний шлюб, який, згідно із законом 1949 p., може бути вибраний за бажанням осіб, які вирішили з'єднатися шлюбними узами.

Законодавство в галузі охорони навколишнього середовища займає самостійне місце в системі англійського загального права. Особливий режим скидання відходів починав регулюватися ще в 50-ті pp. XX ст. Розвиток законодавства в даній сфері продов­жився в 1970 p., коли в Англії розгорнувся широкий рух «зе­лених» і було утворено міністерство навколишнього середовища. Саме в цей час було прийнято такі значні акти, як закон про контроль над забрудненням навколишнього середовища 1974 p., що передбачає створення очисних споруд і високі штрафи за його недотримання. У 1974 р. було прийнято закон про непри­пустимість викидів забруднюючих речовин, у 1978 р. — закон про чисте повітря і про контроль над забрудненням атмосфери. У 80-ті pp. XX ст. була прийнята серія законів про захист диких тварин і рослин.

У теперішній час Англія займає провідне місце серед держав, що виконують свої зобов'язання, пов'язані з підписанням Кіотсь-кого протоколу¹. Викиди скорочено на 20% в порівнянні з рівнем 1990 р. Колишній Прем'єр-міністр Англії Т. Блейєр, виступаючи на закритті Всесвітньої конференції зі зміни клімату, що прохо­дила під егідою ООН в Монреалі, заявив, що Кіотський протокол — це «результат декількох років наполегливої роботи. Це най­важливіший крок у вирішенні проблеми зміни клімату, яка є най­серйознішим викликом з усіх тих, що стоять зараз перед світом».

Важливою рисою сучасного англійського трудового права є істотна роль колективних договорів у регулюванні найважливіших аспектів трудових відносин: умов праці, заробітної плати і т. ін. В Англії основні стандарти праці, зокрема розмір заробітної плати і тривалість відпочинку, визначає не законодавство, а саме ко­лективні договори.

Для розгляду суперечок, що виникають із колективних дого­ворів, створено спеціальні трибунали, тому судовий прецедент є одним із важливих джерел трудового права. Особливим джерелом трудового права в Англії є кодекси практики, які складаються де­ржавними органами (наприклад державним секретарем із питань зайнятості) та містять ряд важливих розпоряджень і рекомен­дацій. Хоча формально ці кодекси не є правовими документами, їх зміст ураховується судами й іншими державними органами при застосуванні норм права. Але їх недотримання не спричиняє яких-небудь санкцій.

Необхідність реформи кримінального права викликана зростанням злочинності у XX ст. Найбільш серйозна реформа англійського кримінального права відбулася в другій половині XX ст., особливо після створення в 1965 р. правової комісії, що поставила своїм завданням підготовку кодифікації права Англії. Правова комісія і Парламент провели велику попередню роботу із систематизації кримінального права Англії. До 1985 р. навіть було підготовлено проект кримінального кодексу, опублікований для ознайомлення. Проте ухвалення цього кодексу загальму­валося.

Більшість інститутів загальної частини кримінального права виявилася суттєво реформованою в результаті ухвалення ряду актів, наприклад закону про злочинний замах 1981 p., закону про виправ­лення правопорушників 1974 p., серії законів про кримінальне пра­восуддя — 1982, 1988, 1991 pp. та ін. Старовинні правила загаль­ного права були дещо витіснені і зберегли за собою регулювання таких інститутів, як напад, незакінчений злочин, визначення харак­теру провини, але й ту більшість складів злочинів було закріп­лено в статутному праві: законами про крадіжку 1968 і 1978 pp., законом про фальсифікації і фальшивомонетництво 1981 р. У результаті активної діяльності Парламенту у сфері кримінальної політики до 90-х pp. XX ст. лише невелика кількість окремих видів злочинів залишилися у сфері регулювання загального права. Серед них: недонесення про зраду, окремі види вбивств. Основна ж маса складів злочинів визначається тепер статутами.

Одним із важливих напрямів реформи кримінального права є гуманізація і оптимізація покарання. Це знайшло своє відоб­раження у фактичному скасуванні страти. Так у 1969 р. було скасовано страту навіть за тяжке вбивство, хоча в Англії фор­мально зберігають свою силу деякі старі статути, що передба­чають страту за такі злочини, як державна зрада, піратство і підпал королівських доків. Але практично протягом тривалого часу ніхто не був засуджений до страти за ці злочини.

Англійська кримінально-правова доктрина не виробила єдиного визначення злочинного діяння. Злочином нерідко визнається дія або невиконання обов'язку, що заподіює шкоду суспіль­ству і заборонене законом під страхом покарання, що накла­дається державою. До ухвалення закону про кримінальне право 1967 р. всі злочини в Англії підрозділялися на зраду, небезпечні злочини і менш небезпечні злочини. Сьогодні всі злочини за ступенем небезпеки підрозділяються на зраду (державну зраду) та інші злочинні діяння. Особливістю англійського кримінального права є кримінальна відповідальність юридичних осіб (корпо­рацій, інкорпорованих компаній, органів самоврядування). Злочин визнається вчиненим юридичною особою (корпорацією), якщо його вчинено (безпосередньо або за допомогою інших осіб) особою або особами, які контролюють здійснення корпорацією її прав і діють на здійснення цих прав. Ці особи не є простими службов­цями корпорації, і вона несе відповідальність за їхні дії безпо­середньо.

Основними видами покарань є страта (хоча вона не реалі­зується), довічне тюремне ув'язнення, ув'язнення на строк від 1 дня до 25 років і штраф. Також існують й інші види пока­рань, наприклад позбавлення пасивного і активного виборчого права. Значного поширення як вид покарання набуло умовне за­судження, яке є ефективним засобом соціальної адаптації засу­дженого, що проходить при особливому контролі з боку праців­ників спеціальної соціальної служби.

Дата добавления: 2014-01-07