Лекція 1. Західноєвропейське дворянство. Російські дворяни і поміщики: генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини

На Заході дворянство починає формуватися після падіння Римської імперії, коли на її руїнах стали виникати нові держави, засновані германцями. Спочатку одержання відмінностей було персональним, потім – спадкоємним. Королі за службу давали бенефіцій, що згодом ставав леном і феодом. Бенефіцій – особисте дарування, що супроводжувало деякі посади (герцога, графа, маркграфа) у Франкській державі.Виникнувши при Меровингах (481-751 рр.), при Каролінгах (751-987 рр.), персональні посади стають спадкоємними, зливаються з особистим майном і перетворюються на лени, навколо яких групується сільське населення. Поступово землевласницькі права злилися з правом влади і їх стали розглядати як складову частину усякого великого землеволодіння. Тоді великі землевласники стали приймати на свої землі всіх бажаючих і давати їм бенефіцій за службу. Так утворився клас великих землевласників, які не займали королівських посад, але користалися судовими, поліцейськими, фінансовими і військовими правами (тобто феодальним імунітетом) стосовно населення, що живе на цих землях. Місцеві функції державної влади опинилися в руках великих землевласників, що здобули реальну владу на місцях, мали військову підтримку місцевих феодалів, котрі матеріально залежали від них. Королівська влада повинна була з цим вважатися й давати великим землевласникам місце в королівській раді.

У Франції вершиною феодальної ієрархії був герцог, що мав повний імунітет (Нормандський, Бургундський, Тулузький, Блуа, Анжу та ін.). Нижче їх розташовувалися маркграфи, графи, титуловані барони (часто з духовенства). Ще нижче – віконти. Усі названі категорії служили (іноді фіктивну) безпосередньо королю. Основою піраміди були сеньйори – землевласники більш дрібних масштабів, яки служили не безпосередньо королю, а комусь із числа титулованої знаті. У процесі централізації аристократія втратила суверенітет, але зберегла титули (графів, герцогів, баронів) і одержала місце в придворній ієрархії. Вони утворили вищий прошарок французького дворянства, нижче знаходилася нетитулована частина землевласників, родовід яких доходив до 1400 р. Ця станова ієрархія існувала до Великої французької революції.

В Англії сформувалася система, аналогічна континентальній Європі. Дворянство поділялося на вище й нижче. Вище: герцоги – 21 англійський і 7 шотландських родів, маркізи – 20; графи – 11; віконти – 25; барони – 273 роди. На початку ХХ ст. вища шотландська й ірландська знать складалася з 262 родів, із яких – 135 були перами з'єднаного королівства. Нижче дворянство називалося “джентри”. До нього примикали жалувані баронети й кавалери орденів.

В Італії не склалося строгої станової ієрархії у зв'язку з особливостями соціально-політичного розвитку: уже в стародавності тут були великі землевласники, остготці не внесли нічого принципово нового; наприкінці ІХ ст. виникає ряд держав, іноді на чолі з духовними особами або аристократичні республіки.

У Німеччині феодалізм розвивався повільніше, ніж у Франції чи Італії, тут рано оформилася сильна королівська влада. Станова ієрархія складається у ХІІІ ст. на основі “Саксонського зерцала”, у якому встановлювався порядок розташування геральдичних щитів. 1 щит – королю; 2 – духовним князям (герцогам), 3 – світським феодалам, 4 – вільним панам. Тоді ж у ХІІІ ст. виникає лицарство, у наслідку – середнє дворянство, що формувалося з вільних панів. (Перші ознаки майбутнього лицарства з'являються у франків у VIII ст. Це військо васалів, що одержало землю за умовою служби). На Росію вплив німецьких традицій ішов через Прибалтику: з 1710 р. прибалтійські німці входять до складу російського дворянства, що офіційно було підтверджено спеціальним указом у 1723 р.

Швеція: початок її дворянства посходить до тієї ради, що утворилася навколо короля в ХІІІ ст. Остаточне оформлення дворянства датується XVI ст., коли великі землевласники здобувають права й значення при дворі. З початку XVII ст. у Швеції складається станово-представницька монархія. Від шведського дворянства бере свій початок фінляндське, котре з початку ХІХ ст. увійшло до складу російського. На початку ХХ ст. у Фінляндії було 236 дворянських родів, із них: 8 – графських, 47 – баронських, плюс 8 графських і 45 баронських, отриманих від шведських королів.

Литва, Польща. У XIV ст. у Литві сформувався державний лад з ознаками європейського феодалізму. На чолі – великий князь, нижче – князі уділів. Верхній шар знаті, як і на Русі, називався бояри, дружинники. Наприкінці XIV ст. у Литву проникають польські звичаї й традиції титулування, що стали офіційними після об'єднання Литви й Польщі (у 1549 р. утворюється Речь Посполита). З XV ст. у цей регіон проникають деякі форми європейських гербів і титулів. Після поділу Польщі й приєднання її земель до Росії, було розроблено спеціальне законодавство про права дворянства, за яким виділялося близько 110 посад (чинів державного, придворного, військового характеру), що давали право на отримання статусу російського потомственого дворянства. На початку XX ст. на території, що входила до складу Росії, користалися князівськими титулами – 10 польських родів, у їхньому числі Чарторизькі, Радзівіли; 120 носять графський титул, із них у Росії визнані 56 (у їхньому числі Бєлінські, Мнішки, Островські, Потоцькі). 17 родів одержали титул від папи Римського, але в Росії не визнані. 32 роду – баронських, із них у Росії визнані 6: Вишинські, Горохи, Косинські, Растовецькі, фон-Смоліни, Шодуарь. Станова система титулування і відповідна їй ієрархія існували в європейських державах доти, поки зберігалося феодальне землеволодіння з характерними для нього соціально-політичними традиціями.

Російські дворяни й поміщики:

генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини.

Дворянство в загальноприйнятому змісті цього слова, як вищий правлячий шар землевласників, оформляється в Росії у XVIII ст. На той час воно проходить довгий шлях еволюції від нижчої ланки управлінських структур, молодшого дружинника до вищого правлячого кола. У початковий період генезису дворянства не було ні загальної назви шару, ні загальстанового усвідомлення себе соціальною спільністю. Уперше поняття “дворяни” ми зустрічаємо в Лаврент"євському літопису під 1175 роком, у розповіді суздальського літописця про убивство Андрія Боголюбського. Приселков М.Д., який ретельно вивчав літопис, прийшов до висновку, що ця розповідь була записана незабаром після подій, про які йде мова. Це дозволяє говорити про появу терміна ”дворяни” в останній третині XII ст. Потім термін неодноразово зустрічається в 1 Новгородському літопису під 1210, 1214, 1215, 1218 роками. Близьке йому за значенням поняття “дворні люди” уперше зустрічається у Воскресенському літопису під 1215 р., а дворний слуга – в Іпатіївському літопису під 1281, 1287, 1288 роками[38].

Таким чином, у XII-XIII ст., куди ведуть нас витоки російського дворянства, для позначення осіб цього соціального шару вживалося декілька термінів: дворяни, дворні люди, дворні слуги, слуги під дворським. У літературі немає однозначного трактування значення цих термінів. Разом із тим, можна відзначити, що ці поняття поступово зближаються й залишається одна загальна назва – дворяни. Наприкінці XIX ст. Ключевський В.О. висловив точку зору, найбільш близьку сучасним авторам. Він вважав, що зазначеними термінами називали молодшу дружину. Цю тезу розвив М.Б. Свердлов[39], який вважав, що перші дворяни з'явилися в Древній Русі на ґрунті сеньориальної служби в період роздробленості і з їхнього складу формувався кістяк владних структур великих і удільних князів.

У відношенні економічного становища перших дворян джерела не повідомляють ніяких даних. По новгородських договорах 1234 р., 1266 р. відомо, що вже у XIII ст. склалися різні форми землеволодіння дворян (і вотчина, і умовне тримання). Найдавнішими умовними триманнями (маєтками) були “служні землі” із князівських, боярських, митрополичих земель – сеньориальні дарування XIII-XIV ст. внутришньовотчинного характеру. Практика роздачі землі на умовах обов'язкової служби вперше в офіційному документі, що має статус юридичної загальнодержавної норми, згадується в духівниці Івана Каліти (1325-40 рр.). У ньому, зокрема, міститься розпорядження про передачу їм своєму слузі, Борисові Воркову, села Богородицьке (Ростовська обл.) на умовах служби великому князю і його дітям. Аналогічні розпорядження є також у духівниці Семена Гордого (1340-53 рр.) і договірній грамоті Дмитра Донського (1359-89 рр.) із серпуховським князем Володимиром Андрійовичем. Однак, у той час ще не існувало терміна “маєток”.

По соціальному складу перші поміщики були, як правило, “слуги під двірським”, що виконували господарсько-адміністративні і судово-військові функції. Для них обов'язковість служби стає майновою, точніше поземельною, на відміну від “вільних слуг”, які до XV ст. користалися правом від'їзду і не втрачали при цьому землю. У той період “дача землі” носила внутришньовотчинний характер.

З кінця XV ст. помісні роздачі мали на меті забезпечення державних потреб, “испомещение” служивих людей здобуває масовий, загальнонаціональний характер. У цілому, державна діяльність московського великокнязівського столу в період централізації характеризувалася конфіскаційно-переселенською політикою. З цим пов'язана розповсюджена точка зору про те, що соціальний прошарок поміщиків виник у зв'язку з масовим переселенням новгородських бояр у 1483-84 рр. Однак, Кобрін В.Б., відомий дослідник російського середньовіччя, вважає її помилковою[40]. На думку зазначеного автора, така термінологія з'явилася в текстах новгородських літописів після їхнього редагування в XVI ст., але практика роздачі землі на умовному праві існувала значно раніше. Вірогідно відомо, що помісне (умовне) право оформляється в загальнодержавному законодавстві наприкінці XV століття (ст. 63 Судебника 1497 р.). По мірі розвитку помісної системи умовність володіння відходить на другий план, усі частіше зустрічається спадкоємна передача. Основна умова помісного володіння – обов'язковість служби – поширювалася на вотчину вже по “Уложенію про службу” 1556 р., яке прямо зрівняло норму служби з обома типами землеволодіння. У складі поміщиків XV-XVI ст. були і власники вотчин – бояри, окольничі, діти боярські. Вони за службу одержували поземельний оклад на умовному праві і розширяли свої володіння (тобто одночасно володіли вотчиною й умовним триманням – маєтком).

Загальновідомо, що в період централізації відбувається переростання сеньориальної служби в державну. Це привело до зміни генеалогічного складу дворян і їхнього соціально-політичного статусу. Формується поняття державної служби, з'являється прошарок служивих людей, до складу яких входять усі, хто знаходився на службі великого князя – від колишніх князів уділів до рядових дворян. Таким чином, дворяни, у минулому члени вотчинної адміністрації і молодші дружинники, опиняються в одній соціальній групі зі своїми колишніми сюзеренами. Вони займали різні ступіні ієрархії, але відносилися до однієї соціальної категорії. Нащадки дрібних удільних князів (Ушаті, Симські, Прозоровські тощо) зрівнялися з нетитулованим московським боярством, навіть встали в один ряд із другорядними по родовитості, але впливовими при дворі родами Кошкіних, Количевих, Сабурових. Цей процес можна помітити при формуванні складу й ієрархії служивих князів.

Дворяни і діти боярські московського списку були головними діячами центрального управління (цивільного і військового). Первісне звання “діти боярські” було більш почесним, але з 1566 р. у грамотах на перше місце висуваються дворяни. У XVII ст. категорія дворянства поглинула проміжні соціальні верстви, але ще не оформилася як офіційна назва усього прошарку служивих землевласників і не охоплювала вищий його розряд – представників титулованих родів. Однак, навіть після встановлення офіційного найменування дворянин, ним було не прийнято користуватися в побуті (образливо було звернутися “дворянин Голіцин”). Слід зазначити, що дворянин – не звання, не титул, а визначення соціального статусу. Для виділення знатних, наближених до імператорського Двору родів, з'явилася нова система соціального етикету, яка враховувала європейські традиції титулування і конкретні соціально-політичні потреби державного розвитку. Зближення розрядів служивого прошарку продовжувалося на протязі всього XVII ст. У його основі лежали такі фактори: загальні по суті землевласницькі права; служиве положення в державі; загальний статус відносно військової служби; ліквідація деяких привілеїв титулованої знаті. Крім того, із початку XVII ст. стежили, щоб у число “служивих по отечеству” при нових наборах не попадали діти селян, священиків, холопи. Це створювало соціально-правові передумови оформлення потомственого дворянства.

У результаті реформ початку XVIII ст. сформувалася складна система державного управління. Для її функціонування була необхідна спеціальна група осіб, які підпорядковувалися тільки верховної владі і залежала від неї у службовому відношенні і майновому забезпеченні. Петро I робить ставку на дворянство, якому, як і під час свого виникнення, треба було взяти на себе виконання адміністративно-фінансових і військових обов'язків, але вже на якісно новому рівні. Еволюція дворянства цього періоду забезпечувалася свідомою діяльністю державної влади, що відбилося в появі спеціального дворянського законодавства. Два законодавчих акти петровського періоду мали вирішальне значення – указ про єдиноспадкування 1714 р. та “Табель про ранги” 1722 р. Перший фактично зрівнював у правах маєток і вотчину, другий – надавав право придбання статусу потомственого дворянина за вислугою (за військовою службою з XIV класу, за цивільною – із VIII. Ні носії родових титулів, ні великі поміщики-землевласники до “Табелю про ранги” не потрапили. Родова аристократія опинилася поза головною службовою ієрархією і щоб потрапити до неї повинна була вступати на службу державі. Виявилася ще одна особливість: як тільки отримання дворянства за службою набуло масового характеру, упав його авторитет в очах громадськості (дворянство, яке було отримано за чинами стало розглядатися як другосортне).

Петровське законодавство вело до появи безземельного дворянства, що було зовсім новим явищем. З моменту свого становлення дворянин був “служивим землевласником”. Саме з ним пов'язана поява й розвиток до рівня державної політики умовного землеволодіння – маєтку (на відміну від вотчини, родового спадкоємного володіння). Протягом усього XVIII ст. відбувається зближення землевласницьких прав вотчинників і поміщиків: перші стали зобов'язані державі службою, другі – юридично закріпили право розпорядження землею

Уже при Петрі I дворянство поділялося на потомствене й особисте. Принцип і норма потомственого дворянства були сформульовані в іменному указі від 6.01.1721 р., у якому говорилося, що дворянами є всі обер-офіцери, їхні діти й нащадки. Через рік було установлено (15 пункт “Табелю про ранги”), що дворянське достоїнство передається тільки сину, що народився після одержання обер-офіцерського чина, а при відсутності такого – одному з дітей, що народилися раніше. Інші діти одержували статус обер-офіцерських дітей. У відношенні осіб цивільної й придворної служби питання про передачу дворянського статусу вирішувалось ще суворіше: “які в рангах не з дворян, оних діти не суть дворяни”. Так була юридично оформлена практика дарування особистого (персонального) дворянства (тобто без права наслідування). Сам термін “особисте дворянство” був зафіксований у Жалуваній грамоті дворянству в 1785 р.

Потомствене дворянство по петровському законодавству отримувалось:

Народженням від батька - потомственого дворянина; даруванням найвищою владою (правил не існувало); службою військовою й громадянською (строго відповідно до законодавства - за чином чи орденом); особисті дворяни могли стати потомственими, коли отримували наступного чину або виклопотали у імператора дозвіл на право передачі дворянства в спадщину у зв'язку з багаторічною (більш 20 років) службою в обер-офіцерському чині.

Дворянство мало істотні переваги перед іншими верствами, але на початку XVIII ст. цей прошарок жив за суворим розпорядком. Він мав один всепоглинаючий обов'язок – служити державі. У 60-80 роки XVIII ст., при Катерині II, коли завершився процес корпоративного оформлення дворянства і його перетворення в привілейований пануючий прошарок, російське дворянство одержало законодавство, що звільнило його від яких-небудь обов'язків перед державою і надало йому самоврядування. Оформлення корпоративних прав російського дворянства на протязі XVIII століття, поява безземельного дворянства вели також до зміни змісту поняття поміщик. Їм стали позначати дворян, що мають земельні володіння, на відміну від дворян – державних службовців. У той же період стає більш рішучою станова політика держави. Ії важливою метою було забезпечення спадкоємного характеру дворянства, обмеження доступу до цього прошарку осіб недворянського походження. У зв'язку з цим у XIX ст. двічі (11.06.1845 р. і 19.12.1856 р.) підвищувався рівень вимог для отримання дворянства по вислузі (див. табл. 13). Така політика пояснювалася деякими обставинами. У зв'язку зі збільшенням бюрократичного апарату мав місце дефіцит потомствених дворян і уряд не скасував петровського законодавства. З іншого боку – держава, як і раніше, дотримувалася обмежувальної станової політики і цим було обумовлене звуження можливостей отримання дворянського статусу за вислугою. У 80-і роки XIX ст. передбачалося ще раз підвищити клас, що дає право отримання дворянства (із VI і IV до III). Це положення не було реалізовано, але обмеження усе-таки були встановлені. З 1.08.1898 р. IV чин став даватися тільки після п'яти років перебування в попередньому класі й посаді. Через два роки (2.08.1900 р.) до цього додана ще одна умова – обов'язковий термін служби в класних чинах не менш 20 років. У результаті на рубежі XIX-XX ст. стало практично неможливим одержати потомствене дворянство за чином, проте була поширена практика підвищення тих, хто вже належав до дворянства, але раніше не домігся чинів.

Таким чином, ми розглянули соціальний статус і поземельні права російських дворян і поміщиків. У відношенні генеалогічного складу цих прошарків можна відзначити, що він мінявся відповідно до його еволюції й соціального статусу. Спочатку, дворяни були представниками неаристократичних родів, тобто в генеалогічному плані не належали до князівських династій Рюриковичів, Гедиміновичів. У XVIII ст. ішов процес корпоративного оформлення дворянства й злиття двох форм землеволодіння (вотчинного й умовного), тоді терміном дворяни стали позначати як потомствених, так і жалуваних князів, а також дворян “за вислугою”. В цей період його генеалогічний склад змінився: до дворянства вже входили представники різних родів від нащадків Рюриковичів до представників раніше нікому невідомих родин.

Таблиця 9. Класи і чини, що дають право на дворянство

(відповідно до «Табелю про ранги»)

Рік Клас і відповідний йому чин

по військовій службі по цивільній службі

1722 XIV клас, I обер-офіцерський VIII клас, колезький асесор

чин (фендрик, мічман, флі- потомствене дворянство

гель-ад'ютант) – потомствене

дворянство

1845 VIII клас, I штаб-офіцерський V клас, статський радник

чин (майор, військовий старши- VI-IX клас– особисте дворянство

на) – потомствене дворянство; X-XIV класи – особисте почесне

до VIII класу – особисте громадянство

дворянство

1856 VI клас, останній штаб- IV клас, дійсний статський

офіцерський чин – потомствене радник, обер-прокурор, герольд-

дворянство; VII-XIV мейстер; із V класу – особисте

клас – особисте дворянство дворянство

Таблиця 10

Форма почесного звертання (відповідно до «Табелю про ранги»)

I-II класи Ваше високопревосходительство

III-IV класи Ваше превосходительство

V клас Ваше високородіє

VI-VIII класи Ваше високоблагородіє

IX-XIV класи Ваше благородіє

Лекція 2. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди в генеалогії.

Перш ніж приступити до розгляду даного питання, слід зазначити, що під ”виїзжими” родами маються на увазі ті, що ведуть свій початок від іноземного предка, тобто вважають засновником свого роду людину, яка колись виїхала до російських земель, тут оселилася й дала деяку кількість гілок. Савелов Л.М. за матеріалами Оксамитної книги підрахував, що до неї увійшли: 33 роди, засновники яких виїхали з Росії; 96 родів, що нікуди не виїжджали і не пов'язували свого походження з іноземними предками; 804 – “виїзжі”, при цьому найбільший відсоток складають татарські, литовські, польські домішки. Карнович Є.П. вважає, що все російське дворянство походить від іноземців, хоча і вважає їх обрусілими. Ми ж не будемо займатися визначенням відсоткових домішок іноземної крові в середовищі російського дворянства. Ще Ключевський В.О. помітив, що національності і державні порядки починаються незалежно від етнографічного складу крові того чи іншого князя. Відзначимо тільки те, що іноземці на Русі традиційно шанувалися й залишили помітний слід у російській політичній історії, особливо в переломні моменти. Навіть при поверхньому, ретроспективному погляді на проблему, можна виділити кілька етапів активного припливу іноземців із наступним включенням у політичне життя і державну структуру країни.

Початкові сторінки політичної історії Давньоруської держави, як і легенди про походження великокнязівської, згодом царської, династії, пов'язані з варягом Рюриком. Можна скільки завгодно сперечатися з фактом покликання варягів на Русь і про їхню роль у політичній історії, але не варто забувати про те, що представники правлячої до кінця XVI ст. династії вважали себе Рюриковичами, тобто виводили свій рід від іноземця, що одержало офіційне підтвердження в “Государевому родословці” – першій родовій книзі Росії. Для того періоду був характерний приплив іноземців норманського походження з військового середовища, із Візантії – у культурному й релігійному середовищі; не можна не враховувати й вплив “Великого степу” (хазари, печеніги, половці).

Другий період іноземної навали, до речі у буквальному значенні цього слова, пов'язана з татаро-монголами. Хронологічно це XIII-XIV ст. Іноземці цього часу, як правило, вихідці з Орди, нащадки ординських мурз, що втратили владу. Вони переходили на службу Литві, Москві, рідше іншим повновладним князям.

Наступний етап приходиться на період Російської централізованої держави. Це XV-XVII ст. – час, коли суперечливо, але тісно розвиваються відносини Росії з Великим Литовським князівством і Польщею. До складу Російської держави входять землі, які раніше належали Литві й Орді, що спричинило посилення строкатості етнічного складу населення, особливо після ліквідації у 50-ті роки XVI ст. Казанського, Астраханського, Сибірського ханств. Саме в цей час з'явилися роди, який можна назвати “двічі виїзжими”: з Орди в Литву, із Литви – у Росію (рідше Орда – Росія - Литва). У цьому плані показовим є рід Глинських – литовських вихідців татарського походження, що грали найпершу роль при дворі малолітнього Івана IV (його мати Олена належала до цього роду).

Спадний змішаний розпис російської гілки роду Глинських.

Глинські – князівський рід XV-XVIII ст., легендарні звістки родоводу виводять рід від одного із синів Мамая, татарського хана, що володів у Наддніпрянщині м. Глинським і сусідніми з ним Полтавою й і Глинницею. Перші князі Іван і Борис згадуються в грамоті 1437 р. Рід Глинських на початку XVI ст. дорівнювався за значенням Рюриковичам і Гедиміновичам. Рід Глинських у Росії згас до початку XVII ст. Інша гілка князів Глинських існувала в Польщі, від її відповідно до родоводів іде дворянський рід Глинських, що втратили князівський титул у на рубежі XVII-XVIII ст.

1. Мамай, татарський хан, розбитий Дмитром Донським на Куликовому полі в 1380 р., утік до Кафи.

2. Мансурхсань, татарський хан, син Мамая, кочував між Доном і Дністром.

3. Лесхада, татарський хан, син Мансурхсаня. Хрещений у православну віру під ім'ям Олександр. Присягнув литовському князю Вітовту, одержав у долю Глинськ і Полтаву. Далі іменувалися Глинськими по родовому володінню. Фамільне прозвання топонімічного типу.

4. Іван Олександрович, одружений на князівні Настасії Данилівні Острозькій.

5. Борис Іванович, у 1437 р. дав присягу на вірність польському королю Владиславові Ягайло.

6. Лев Борисович. Засновник російської гілки роду Глинських

7. Василь Борисович.

8. Іван Борисович, намісник чернігівський (1485-96 рр.)

9. Іван Львович Мамай, син Лева Борисовича (№ 6), до 1507 р. воєвода Київський, з 1507 р. – Новогрудський. Перейшов на службу до Москви в 1508 р. разом із братами.

10. Василь Львович, син Лева Борисовича (№ 6), перейшов на службу до Москви в 1508 р. разом із братами. Був дідом по материнській лінії першого російського царя – Івана IV Грозного.

11. Михайло Львович Дородний, син Лева Борисовича (№ 6), важливий державний діяч, виховувався при дворі німецького імператора Максиміліана, прийняв католицтво. Повернувся до Литви у 90-ті роки XV ст., впливав на великого князя Олександра Казимировича. Прагнув утворити окрему державу з руських, українських, білоруських земель, які входили до Литви. Це викликало невдоволення при Дворі короля. Новий король Польщі Сигізмунд позбавив його всіх посад. Михайло з братами Іваном Мамаєм і Василем організували змову, потерпіли поразку і втекли до Москви на службу до Василя III. Це стало приводом для початку чергової російсько-литовської війни. 3 грудня 1533 р. він одержав від великого князя Василя III боярський титул. Дядько дружини Василя III і матері першого російського царя Івана IV Грозного – Олени Глинської. Піднесення роду в першій третині XVI ст. багато в чому зобов'язано йому. Користався великим впливом при Дворі Василя III і в період регентства Олени Глинської. У 1534 р. організував змову проти фаворита Олени - князя І. Ф. Овчини Телепньова-Оболенського. Був схоплений, помер в ув'язненні в 1534 р.

12. Олена Василівна Глинська, дочка Василя Глинського (№ 10) і княгині Ганни, друга дружина московського великого князя Василя III, мати Івана IV, у 1533-1538 р. регентша над малолітнім сином. Померла в 1538 р., можливо отруєна.

13. Михайло Васильович, син Василя Львовича (№ 10), брат Олени Глинської, дядько Івана Грозного. Учасник вінчання Івана на царство. У 1552-55 рр. – воєвода у м. Казані на Камі, у 1556 р. учасник походу проти кримських татар, у 1556-57 рр. – Новгородський намісник Помер у 1559 р.

14. Іван Васильович (Грозний), син Олени Глинської і Василя III.

Етногенеалогічний склад вищого розряду служивих людей Російської централізованої держави відповідно до матеріалів Савелова Л.М. може бути представлений у виді наступної ієрархії:

1. Потомство Рюрика.

2. Потомство Гедиміна.

3. Роди російського походження.

4. Роди, “виїзжі” із Заходу.

5. Роди татарського походження.

Варто визнати, що всі представники потомствених князівських династій у Росії самі вже не були «виїзжими», але вели свій рід від іноземця, як правило, у трьох варіаціях – Рюриковичі, Гедиміновичі, Чингізиди. З другої половини XVII ст. у Росії підсилюється приплив іноземців європейського походження, які відігравали значну роль у розвитку російської науки й мистецтва. До цього часу поняття роду зживає себе, починається новий період історії, пов'язаний з формуванням політичних структур абсолютної монархії, династичними проблемами, появою іноземців на російському престолі. Цей період має свою специфіку і вимагає самостійного вивчення.

Аналізуючи конкретно-історичний матеріал того часу, коли йшло формування служивого прошарку Російської держави і його соціальної ієрархії, можна виділити деякі характерні риси: розрив зв'язків з етнічною батьківщиною і відносно швидка асиміляція з місцевим населенням, включення в його соціально-політичну структуру, значний внесок у розвиток різних сфер життя як підданих Російської держави. Поява іноземців не носила характеру масової еміграції чи насильницького вторгнення, не переслідувала цілей господарської колонізації чи відторгнення якої-небудь території (за винятком періоду війн). Виїжджали індивідуально, родом чи з дружиною.

У соціальному плані серед іноземців досить чітко просліджується два прошарки. Перший представляють незнатні, небагаті люди, частіше військові, авантюристи. Другий – нащадки князівських династій, що утратили владу, представники бічних гілок, головним чином із Литви чи Орди. Обидва прошарки виїжджають у пошуках кращої долі, але в князівському середовищі зустрічаються князі-емігранти, що виїхали з політичних мотивів, у їхньому числі вже згадуваний М. Глинський.

Для іноземців, що прибувають у Росію в період централізації, обрусіння йшло динамічно, але не репресивними методами, тобто не було створено спеціального військово-поліцейського чи якогось іншого апарату для контролю за цим процесом, не існувало спеціальної законодавчої бази стосовно осіб іноземного походження. «Природність» обумовлювалася особистою зацікавленістю, тобто, включенням представників «виїзжих» родів у соціально-політичну й придворну структуру Московської держави. Для Московського Двору, що став центром об'єднавчого процесу, визначальну роль грали не етнічне походження, а час, умови переходу на московську службу й особиста відданість. Це визначило специфіку складу московського дворянства, про засновників якого В.О.Ключевський писав, що вони зійшлися в Москву ледве не зі всіх кутів Російської землі, навіть із таких, де в ті століття ще дуже мало “пахнуло Руссю”.

У середині-кінці XV ст. при Дворі московського государя серед осіб, що займали ведучі позиції, були Патрикеєвичі з Литви; Сабурови-Годунови, Давидови-Батурліни з Орди; Ховріни-Головіни з Криму; Количеви-Кошкіни «із прус». Саме з цих родів у значній мірі формувався склад окольничих – другий чин Московської держави. Перший чин – бояри – переважно закріплювався за нащадками колишніх князів із Рюриковичів. У середовищі старомосковського дворянства, що складає ядро державного апарату і відображує склад усього класу землевласників, можна виділити три генеалогічних групи (прошарки).

Перша представлена князями Рюрикова дому, це нащадки колишніх великих і удільних князів: Стародубські, Ряполовські, Шуйські, Оболенські, Звенигородські й інші, що перейшли на службу Москві ще в XIV ст. Ця категорія навряд чи може бути віднесена до «виїзжих», незважаючи на наявність у їхніх родоводах легенди про іноземне походження предка: вони пройшли загальний шлях розвитку й становлення з московським Двором, справою довели особисту відданість і користалися заслуженою довірою великого князя.

Другий прошарок був представлений вихідцями з роду Гедиміновичів, це “виїзжі з Литви”, від яких уже на московській службі з”явились князівські роди Хованських, Патрикєєвих, Булгакових (від них – Куракіни, Голіцини), Щенятєви, Колишкови й ін. За даними ленінградського історика Шепелева Л.Є., до кінця XIX ст. з 250 врахованих князівських родів 40 були Рюриковичі і Гедиміновичі, Гедиміновичі відносно рано перейшли на московську службу, не мали земельних володінь у Північно-Східній Русі, були міцно пов'язані з московським великокнязівським Двором і государевою службою. До середини XVI ст. вони злились з місцевою боярською аристократією, займаючи верхню ступінь внутристанової ієрархії (Бєльські, Патрикеєви, Мстиславські). Коли литовські князі переходили на службу без землі, як правило до кінця XV ст., вони одержували володіння в Північно-Східній Русі з рук московського князя. Хрестоматійним прикладом є передача в першій чверті XVI ст. князю Мстиславському Ф.М. Юхотського уділу, що раніше входив до “отчини” ярославських князів. Аналогічні володіння одержали Бєльські, Глинські й інші. Така практика була традиційною, про що досить часто згадують родовідні книги. На рубежі XV-XVI століть відновляється практика переходу князів від Литви до Москви із землею, саме ця група склала категорію служивих князів південно-західного регіону. Гедиміновичі в правах, соціально-політичному статусі мало чим відрізнялися від Рюриковичів.

До третього прошарку відносяться представники інших “виїзжих” родів із Європи (переважно, польські) і з Орди. Як правило, вони відносилися до нетитулованої московської знаті. Це Сабурови, Годунови, Вел”ямінови, що ведуть свій рід від мурзи Четь, який хрестився при Івані I; Бібіков – від татарина Жидимира, що виїхав із Синьої Орди до великого князя Михайла Ярославовича Тверського; Болтини – від мурзи Кутлубага, що виїхав із Великої Орди в XV ст.; Нарбекови, Державіни, Парецькі, що вважали своїм генеалогічним предком мурзу Багрима. Окремо можуть бути виділені нащадки ординських ханів, що перейшли на московську службу і після прийняття християнства отримали князівський титул, але не грали якої-небудь значної ролі в політичному житті Російської держави. Карнович Є.П. нараховував наприкінці XIX ст. до ста таких прізвищ татарського й мордовського походження. До цієї ж групи відносяться роди, що ведуть початок від Гланда Камбіли з Прусії: Кобиліни, Кошкіни, Количеви, Захар'їни, Неплюєви, Шереметєви й ін.

Розглядаючи історію “виїзжих” родів, ми зіштовхуємося з поняттям генеалогічної легенди. З цього погляду виділяється дві групи родів. Перша містить у собі роди з достовірним генеалогічним минулим, засновники яких датуються не раніше XII-XIII ст. і від них просліджується безупинна лінія до нащадків, наприклад, роди, що ведуть свій початок від Гедиміна. До другого відносяться роди з легендарним минулим, що характеризується непідтвердженими генеалогічними зв'язками із засновником роду, його неясним соціальним статусом. Хронологічний розрив від згадуваного в легенді пращура до першого представника цього роду, чиє походження підтверджене документально, може складати кілька сот років. Ми вже згадували рід Багратидів, що веде свій відлік від перських сатрапів Оронтидів (IV ст. до н.е.), а достовірний родовід доходить до VIII ст. н.е.[41]

Цікава але недоведена легенда про засновника родів Романових, Шереметєвих, Кобиліних, Количевих і ряду інших. Одна з версій виводить їх від прусського короля Вейдевута. Достовірним же предком вважається Гланд Камбіла Дивонович, що разом із сином, який після водохрещення був названий Андрієм Івановичем Кобилою, виїхав на Русь у XVIII ст. Розрив між двома ймовірними предками складає більш 10 століть і ніяких вірогідних даних про їхні генеалогічні зв`язки. Таких прикладів можна навести десятки, але найвідоміший з них – це виведення напівлегендарного Рюрика в 14 коліні від Пруса, брата римського імператора Августа, не кажучи вже про те, що також недоведеним є походження київського князя Святослава, від якого йде вже спадкування київського столу нащадками Рюрика по чоловічій лінії (відповідно до літописної традиції).

В історичній літературі не без підстави вважається, що Іван IV першим показав приклад виведення роду від іноземця. При ньому до Государевого родословця була офіційно включена легенда про походження Рюрика від Пруса, вона ж згадується в грамоті польському королю Сигізмундові Августові. Відповідно до цього прикладу, Государевий родословець, Оксамитна й інші родовідні книги в ряді випадків виводять початок роду з-за кордону, незважаючи на хронологічні розбіжності, що можуть свідчити про місцеві корені й зміну даних у родословцях відповідно до політичної традиції. Наприклад, згідно з легендою, засновником роду Новосильцових – бояр перших московських князів – є Шель, що приїхав у 1375 р. зі Свейского королівства (Швеція) у Польщу, а потім у Москву до Дмитра Донського і хрестився під ім'ям Юрій. Сама легенда в Государевому родословці відсутня, а відповідно Шалая – вірогідного засновника роду Новосильцових – у джерелах XVI ст. згадується «виїзд із німець». Не сходяться і дати: син Юрія Шала (Шеля) – Яків Юрійович Новосилець – згадується в російських літописах під 1374 р., як окольничий великого князя московського і намісник м. Серпухова, що був недавно побудований [42].

Цікавий приклад із варіантами родоводу О.С. Пушкіна, особливо в тій частині, що показує його генеалогічний зв'язок з останніми Рюриковичами чи Романовими (див. табл. 11 і додатки до неї). Ряд авторів виводять рід Пушкіних, як і Романових, від Радши (Ратши). Він був відомий на Русі з XII ст. і входив у число найбільш розповсюджених засновників фамільних груп. У шостому поколінні від Радши – Григорій Олександрович Пушка (1380 р.) – прямий предок поета, у 21 – сам поет (табл. 11). У такому випадку родичами О.С. Пушкіна були його відомі сучасники: Головіни, Татищеви, Ржевські. Є привід вважати його племінниками М.Ю. Лермонтова (відповідно жіночій лінії – в 11 коліні), Лева Толстого (п`ятиюрідне споріднення). По материнській лінії великий російський поет належав до роду Ганнібалів, що схематично ілюструє фрагмент родоводу Пушкіних

Таблиця 11. Фрагмент родоводу О.С. Пушкіна.

Петро Петрович Пушкін (1644-92 рр.)

Петро Федір

Олександр Олексій

Лев Марія Осип (Абрам) Ганнібал

Сергій Надія Осипівна Ганнібал

Олександр Сергійович Пушкін (1790-1837 рр.)

У червні 2002 року одеська газета “Порто-франко” передрукувала публікацію оглядача російського журналу “Родіна” Лева Аннинского[43]. У ній міститься інформація про те, що прямим нащадком О.С. Пушкіна (правнуком позашлюбній лінії) був Лев Троцький (Бронштейн), старшого брата й сестру якого зовсім не випадково звали Олександр і Ольга. Дитя любові О. С. Пушкіна й польки Анжеліки Дембинської було відправлено в родину Раєвських, у їхній південний маєток під Полтавою, де і була виписана метрика. Хлопчику дали ім'я Леонтій і прізвище матері – Дембинський. Леонтій, коли став дорослим, був секретарем генерала Раєвського і вже після його смерті мав роман з однієї з його кузин. У результаті цього зв'язку в 1846 р. народилася позашлюбна дитина, яку передали на виховання в надійну єврейську родину. Так з'явився Давид Леонт`євич Бронштейн, молодшим сином якого і був відомий революціонер ХХ ст. – Лев Бронштейн, більше відомий під псевдонімом Троцький. У схемі це виглядає досить просто.

О.С. Пушкін Анжеліка Дембинська

Леонтій Дембинський

Давид Леонт`євич Дембинський (після усиновлення Бронштейн)

Лев Давидович Бронштейн (псевдонім Троцький)

У Лева Давидовича, як і в Пушкіна О.С. случалися безпричинні непритомності, був нервовий тик у лівому куті рота (Пушкін не гриз нігті чи перо, як думали деякі, а прикривав нервовий тик). Були й інші збіги спадкоємних ознак: подагра, короткозорість, шлунково-кишкові проблеми. Автор статті (Лев Аннинський) вважає, що знання достовірної інформації про цю таємницю і її озвучування після видання в Парижі в 1937 р. автобіографічної книги Л. Троцького «Моє життя», привели до загибелі С. Гессена, Б.Модзалевського, Б.В. Томашевського. Біографія великого російського поета канонізувалася і ретельно охоронялася від небажаних трактувань і асоціацій. Це одна з родовідних легенд, а достовірну інформацію про родовід О.С. Пушкіна можна знайти в роботах Веселовського С.Б.[44], Русакова В.М., Черкашина А.А., Лациса А.

Наведемо ще кілька прикладів коротких легенд. Вони часто зустрічаються в літературі з генеалогії, наприклад, у спеціальних роботах Савелова Л.М. та Петрова П.Н.[45] Рід Старкових виводиться від Серкиза, що приїхав із Великої Орди до Дмитра Івановича Донського. Один із його онуків був названий Федором Старко. За іншими даними відомо, що Серкиз у XIV ст. був московським боярином, що мав у Підмосков'ї земельні володіння (сучасне Черкизово). Белеутови виводили свій рід від князя Редеги, якого вважали ординцем. Однак, відповідно літопису це ім'я належало касожському князю XI ст. Його нащадок звався Ондрій Одинець, син якого – Белеут. Предок Ростопчиних виїхав із Криму до Москви в князювання Василя III, прийняв православ'я. З письмових джерел відомо, що його онуки були убиті при узятті Казані в 1552 р. У XVII ст. Ростопчини служили за московським списком і були стольниками. Федір Васильович Ростопчин у 1799 р. був зведений у графське достоїнство. Він відомий як генерал-губернатор Москви в 1812 р.Рід Лермонтових походить від шотландця Георга Лермонта, що служив у польському війську й був узятий у полон московськими воїнами при облозі м. Білої в 1613 р. Потім Георг одержав маєток у Галицькому повіті. Російська гілка Лермонтових пішла від одного із синів Георга – Петра, що був в 1656-57 рр. воєводою в м. Саранську. Онуки Георга – Євтихій і Петро були стольниками. З цього роду походить відомий російський поет М.Ю. Лермонтов. У 1843 р. одна з чисельних гілок роду була внесена до 6 частини родовідної книги по Воронезькій губернії.

Питання про генеалогічні легенди в російській історії має політичне звучання. Після внесення до родословців, легенди про походження здобували офіційний статус і могли бути доказом у позовах про генеалогічні корені роду. Не випадково сплеск легенд приходиться на середину-другу половину XVI ст. – час формування складу Боярської думи, Земського собору, системи місництва. Такі легенди дозволяли поставити на один рівень осіб незнатного роду – близьких до Московського Дому, що піднялися разом із ним у період централізації – із великокнязівською й удільною знаттю місцевого походження. Також це дозволяло обійти умовності місництва, тобто, суперничати з колишньої родовою знаттю, наприклад, якщо рід вівся від татарського мурзи. З цією метою з'являються “замовлені” легенди. Наприклад, узвишшя роду Глинських (див. розпис роду спочатку лекції), дозволило включити його до Государевого родословця поряд із Рюриковичами. З більш пізньої історії широко відомі спеціально створені й офіційно визнані генеалогічні легенди про походження Потьомкіних, Скавронських, із роду яких походила Катерина I – Марта Скавронська[46]. Розповсюдженим прикладом узвишшя роду стає практика його виведення від древнього однофамільного, але який припинився. Наприклад, князі Воронцови, що піднялися в XVIII ст., вважали, що їхній рід походить від легендарного Симона Африкановича, який виїхав «із німець» у XI ст. Загальний гербовник підтримав цю легенду, незважаючи на хронологічний розрив не менш п'яти сторіч від легендарного предка до точно встановленого. Це відповідало політичним інтересам царюючих осіб і їх найближчого оточення. Однак, відомий генеолог Долгоруков П. вважав, що той древній рід припинився в 1587 р. Воронцови, яки піднялися у XVIII ст. походять від стрілецького сотника Гаврила Никитича Воронцова, що був убитий в 1678 р. Вірогідно ні одну з версій довести неможливо.

Дослідниця Бичкова М. Є., яка вивчила численні матеріали Розрядного приказу, прийшла до висновку, що у XVI ст. усі родоводи містили легенду про “виїзд”. У пізніх розписах вони майже не змінилися. У XVII ст. частина родин легенд не давала, бо сам факт служби великим князям був ознакою стародавності роду. Легенди XVII ст. короткі: ім'я засновника роду, час виїзду, дарування. Мало місце запозичення чужих легенд із XVI ст. (Ласкиревих, Глинських). Новим явищем стало посилання на польські родовідні книги (Грушецькі, Єлагіни). Зникають фантастичні легенди, але з'являються підроблені розряди, що використовуються як документальний доказ стародавності роду.

У відношенні фамільних прозвань іноземних родів у Росії точно визначитися неможливо, однак, просліджується ряд характерних рис. З'ясовано, що час “виїзду” впливав не тільки на соціально-політичний статус, але і на прізвище, яке закріпилося за родом. Мало значення до чи після оформлення прізвища був зроблений перехід, тобто, людина “виїхала” уже з прізвищем чи одержала його на московській службі, відповідно до місцевих традицій. Якщо “виїзд” відбувся до XVI ст., коли в Росії ще не завершився процес формування прізвищ, і рід розростався на російській службі, то за кожною гілкою роду закріплювалося своє прізвище, звичайно ніяк не пов'язане з етнічним походженням засновника роду. Це можна проілюструвати на прикладі утворення прізвища Романових. Гланд Камбіла Дивонович, достовірний предок Романових, що “виїхав із прус” у XIII ст. постійного прізвища не мав. Після водохрещення він прийняв ім'я Іван. Його син звався Андрієм Івановичем Кобилою, мав п'ять синів, що стали родоначальниками 17 родів російського дворянства. У першому коліні Андрій Іванович і його син прозивалися Кобиліними, Федір Андрійович і його син Іван – Кошкіни, син останнього – Захарій прозивався Кошкіним-Захар”їним, а його нащадки просто Захар'їними. Із шостого коліна – Юрія Захарійовича Захар'їна – їх стали величати Юр'євими. Діти Петра Яковича і його брата Василя звалися Яковлєвими, Романа Юрійовича – Юр'євими, потім – Романовими.

Аналогічні процеси спостерігалися і стосовно інших родів Серед потомства Індриса в XVI ст. було троє братів Толстих – Яків, Михайло, Прокопій, що дали гілки Милославських, Голеніщевих-Кутузових-Толстих, а в більш пізніх відгалуженнях цього роду – Васильчикових, Данилових, Молчанових, Тухачевських. До речі, за деякими даними німець Індрис «виїхав» не один, а з дружиною близько 2000 чоловік, які, обрусіли на російській службі й теж поклали початок багатьом родам. Нащадки німця Долу носять родові прозвання Свєчиних, Яхонтових, Левашових; литовця Лаховича - Ліхачови й Краєвські.У випадках, коли іноземець уже мав прізвище, застосовувалися різні способи його русифікації. Одним із таких був запис іноземного прізвища в російської транскрипції, іноді з незначними змінами, у першу чергу, у закінченнях. Так, італійці Чичері й Кассині, що приїхали в Москву із Софією Палеолог, нареченою Івана III, перетворилися відповідно в Чичерина і Кашкіна (Кашкевича); італійці Баско і Брюлло відповідно в Баскова і Брюллова. Англійське прозвання Burnes російською мовою писалося Бурнес, нащадки іменувалися Бурнесови чи Бурнашови. Англійський лікар у Росії звався “Фома” і мав сина, якого називали Фомін син. За його родиною закріпилося прізвище Фоміцини. Цікаава практика перекладу прізвищ на російську мову і навпаки., це явище насамперед стосувалося діячів мистецтва. Так, відома у свій час акторка Лєсогорова в перекладі на німецький стала Вальдберг, співачка Цвєткова на італійський манер зазвучала як Фіоротті. Досить часто іноземні прізвища записувалися з включенням додаткових приставок, прийнятих у ряді європейських країн: мак- шотландські прізвища, фон – німецькі, де – французькі, фиць – ірландські. Саме в такий спосіб Кос-фон-Дален став Козодавлевим, фон Берланд – Фонберлановим, фон Візен – Фонвізін, фон Менгден – Фомединим, де Гур – Дегуровим, де Рихмонд – Деримонтовим (Дермидонтовим), де Рібас – Дерібасом тощо. За тим же принципом у прізвища “виїзжих” з Азії включалися родові титули хан, мурза, бек: Муханов (Му-хан), Бібіков (Бі-бек), Карамзин (Кара-мурза).

Спеціального дослідження вимагає питання про титули й герби “виїзжих” родів. У порядку загальних зауважень можна відзначити, що герби таких родів мали досить чіткі зв'язки з етнічною батьківщиною, хоча створювались відповідно до російських традицій гербоутворення. Рідше вони зберігали герб своєї країни без змін, найчастіше, тоді, коли вони не затверджувалися в російському дворянстві, а зберігали статус титулованого іноземного роду. Цікаве дослідження геральдичного родоводу цесаревича Олексія Миколайовича, останнього спадкоємця російського престолу, із залученням гербів і родоводів усіх 43 персон, що згадуються в родоводі, було проведено В.Єгоровим[47]. Складені таблиці дозволяють візуально простежити родовід Олексія і його етнічні родинні зв'язки. Причому, автор не без підстав висуває тезу про те, що стосовно до всіх європейських династій неправомірна по суті сама постановка питання про національність у повсякденному розумінні цього слова. Як неправомірно й звинувачення в тому, що країною правлять іноземці, з огляду на специфіку рівнорідного шлюбу, коли вибір партнерів був обмежений і об'єктивно зводився до того, щоб поєднуватись шлюбом усередині своєї родини чи з іноземцем. Не менш цікаву роботу на стику геральдики й генеалогії провів Кулаков В.Н., що проаналізував родові герби і їхні джерела родів Романових і Прушаніних. Він установив їхні геральдичні зв'язки з Прусією, а також виїзд із Прусії Гланда Камбіли, що побічно підтвердило загальноприйняту легенду. Знайшла підтвердження версія про походження даних родів із середовища знатних дружинників[48]. У відношенні титулів іноземців простежуються дві лінії. Родові титули, що відображали повновладні права їхніх носіїв, у Росії звичайно ставали князівськими (європейські маркграфи, ординські хани, мурзи тощо). Узагалі ж, титули іноземців повинні були підтверджуватися російським імператором, особливо після введення Петром I у Росії жалуваних титулів європейського зразка (граф, барон). Носії неприйнятих у Росії титулів (маркіз, баронет, віконт) звичайно затверджувалися в статусі нетитулованого російського дворянства, чи вважалися носіями іноземних титулів, що непідтверджені грамотами. Відомі випадки, коли почесним громадянам дозволялося в Росії користатися баронським титулом без присвоєння російського дворянства (барони Менд, Гинцбург).У загальному плані слід зазначити, що до останньої чверті XVIII ст. іноземне походження на офіційному рівні вважалося «природним». Це відбилося на загальновстановленої формі родовідних книг, що складаються після прийняття в 1785 р. Жалуваної грамоти дворянству. Нова форма предписувала вказувати про засновника роду, що він виїхав у Росію з відтіля-то при великому князі такому-то. Шоста частина родовідних книг називалася «іноземні дворяни, визнані російським імператором у дворянстві».

Таблиця 12. «Виїзжі» дворянські роди в Росії (вибірка з робіт Карновича Є.П.)

При знайомстві з таблицею, необхідно мати на увазі своєрідну точку зору Карновича Є.П. із питання про походження російського древнього дворянства, що у його уяві майже усе веде свій початок від іноземців і, якби у свою пору не існувало на світі, наприклад, мурзи Багрима, татарина Кара-мурзи, поляка Гжибовського, шотландця Лермонта і німця Радши, то пізніше, може статися, не було б у Росії Державіна, Карамзина, Грибоєдова і Пушкіна. Однак, при цьому він відзначає, що “усякі сліди іноплеміності” у них згладились і вони були “людьми цілком великоросійськими.”

Держава	Дворянські роди Росії
Франція	Деремонтови, Дівови, Ніколаєви, Апухтіни, Дегурови, Дрошусови
Англія, Ірландія, Шотландія	Брюси, Кари, Лермонтови, Рюміни, Фомицини, Хомутови, Лассі
Італія	Безднини, Єлагини, Засецькі, Кашкіни, Нащокіни, Нерицькі, Орфер`єви, Рахманінови, Тишкевичі, Вітряні, Паніни, Анастасієви, Потьомкіни, Брюллови, Баскови, Грязново, Санті, Маріні, Чичеріни, Корсакови, Вавиліни, Дурасови
Швеція	Ададурови, Богданови, Бухаріни, Сумарокови, Дашкови, Глєбови, Євські, Зайцеви, Наумови, Новосильцови, Савелови, Суворови, Хрульови
Німеччина (Прусія)	Фонвізіни, Фон-Симоліни, Горохови, Толсті, Мятлеви, Неплюеви, Протопопови, Бутурлини, Ліхачови, Пушкіни, Голеніщеви-Кутузови, Васильчикови, Левашови. З прибалтійського дворянства німецького походження Савелов Л.М. називає 31 рід, у числі яких Берг, Пален, Врангель, Скавронські. А також усі роди, що ведуть своє походження від Гланда Камбіли, Михайла Прушаніна тощо.
Литва, Польща	Чарторизські, Радзивілли, Потоцькі, Бобровські, Грабовські, Трубецькі, Оссолинські, Голіцини, Островські, Косинські, Паліцини, Мнішки, Буніни, Валуєви, Сапеги, Куракіни, Бєлінські
Орда	Годунови, Сабурови, Єрмолови, Растопчеви, Давидови, Дашкови, Уварови, Бібікови, Карамзини, Мордвінови, Державіни, Арсеньєви, Юсупови, Шихматови, Сибірські, Пелимські, Дондукови

Таблиця 13.

Можливі генеалогічні перетинання родів Романових і Пушкіних

РАТША, Стефан, згадується в 1146 році¹

ЯКУН²

АЛЕКСА³

ГАВРИЛО⁴

ІАКІНФ Великий, помер у 1304 році

ІВАН⁵

АНДРІЙ⁶ Олександр Іванович Морхиня

Федір Андрійович Кішка Григорій Олександрович Пушка⁷

Іван Федорович Кошкін Костянтин Григорович Пушкін

Захарій Іванович Кошкін-Захар”єв Гаврило Костянтинович Пушкін

Юрій Захар'їн-Юр'єв Іван Гаврилович Пушкін

Роман Юр'єв-Романов Михайло Іванович Пушкін

Анастасія Романівна⁸ Микита Романов Семен Михайлович Пушкін

Федір Микитич Романов⁹ Тимофій Семенович Пушкін

Михайло Федорович Романов¹⁰ Петро Тимофійович Пушкін

Олексій Михайлович Романов¹¹ Петро Петрович Пушкін

Іван V Софія Петро I Петро Федір

Олексій Ганна Єлизавета Олександр Олексій

Петро ІІІ Лев Марія¹²

Павло І Сергій Надія

Олександр І Микола І Олександр С. Пушкін

Додаток до таблиці 13.

Генеалогічні корені роду Романових (XII – ХIV ст.) дані в трактуванні Петрова П.Н. (История родов российского дворянства. Т. 1–2, – С-Пб, – 1886. Перевид.: М. – 1991). При такому підході до генеалогічних коренів Романових і Пушкіних у них загальними є шість перших поколінь. Далі відбувається розгалуження, проте, Олександр Сергійович Пушкін є родичем правлячих при його житті імператорів Олександра I і Миколи I. Якщо визнавати таке споріднення, то виявиться, що Пушкін, як і перший цар – Романов, у далекому минулому були родичами останнього царюючого нащадка легендарного Рюрика (див. посилання 8). Крім того, вірогідно відомо, що батьки великого поета були родичами між собою, і по материнській лінії Олександр був нащадком російської гілки древнього роду Ганнібалів (див. посилання 12)

¹ Ратша (Радша – зменшувальне від Ратислава, християнське ім'я Стефан) – легендарний засновник багатьох дворянських родів Росії: Шереметєвих, Количевих, Неплюєвих, Кобиліних тощо. Виходець «із прус», на думку Петрова П. Н. – новгородець. У літопису згадується під 1146 р. у ряді інших новгородців на стороні Всеволода Ольговича, зятя Мстислава, великого київського князя в 1125-32 рр.) За іншою версією сербського походження.

² Якун (християнське ім'я Михайло), посадник новгородський, помер у чернецтві з ім'ям Митрофана в 1206 році

³ Алекса (християнське ім'я Горислав), у чернецтві Варлаам св. Хутинський, помер у 1215 році чи в 1243 році.

⁴ Гаврило, герой Невської битви 1240 року, помер у 1241 році

⁵ Іван – християнське ім'я, у родоводі Пушкіна – Іван Морхиня. За версією Петрова П.Н., до водохрещення звався Гланд Камбіла Дивонович, перейшов «із прус» у ХІІІ ст., загальноприйнятий засновник роду Романових.

⁶ Цього Андрія Петров П. Н. вважає Андрієм Івановичем Кобилою, п'ять синів якого стали засновниками 17 родів російського дворянства, у числі яких – Романови.

⁷ Григорій Олександрович Пушка – засновник роду Пушкіних, згадується під 1380 роком. Від нього генеалогічна гілка іменувалася Пушкіни.

⁸ Анастасія Романова – перша дружина Івана IV, мати останнього царя з Рюриковичів – Федора Івановича, через неї встановлюється генеалогічне споріднення династій Рюриковичів з Романовими й Пушкіними.

⁹ Федір Никитич Романов (народився між 1554-1560 р.р., помер в 1663 р.);

з 1587 р. – боярин, із 1601 р. – пострижений у ченці з ім'ям Філарет, патріарх із

1619 р. Батько першого царя нової династії.

¹⁰ Михайло Федорович Романов – засновник нової династії, обраний на царство в 1613 році Земським собором. Династія Романових займала російський престол до революції 1917 року.

¹¹ Олексій Михайлович – цар у 1645-1676 рр.

¹² Марія Олексіївна Пушкіна вийшла заміж за Осипа (Абрама) Петровича Ганнібала, їхня дочка Надія Осипівна – мати великого російсь

Дата добавления: 2014-01-07