Друкарська термінологія

Лекція № 9

Питання для самоперевірки

1. З якого періоду починається розвиток власне української мовознавчої термінології?

2. Охарактеризуйте граматику М. Смотрицького.

3. На який час припадає формування й становлення сучасної мовознавчої термінології?

4. Хто був одним із перших дослідників української граматичної термінології?

5. Хто вважається творцем сучасної української граматичної термінології?

6. Яку роль відіграв журнал «Основа» у розбудові сучасної української лінгвістичної термінології?

Книгодрукування — галузь із досить довгою історією розвитку. Це «друге епохальне відкриття в історії людської цивілізації» (I. Франко) відбито у терміносистемі, яка своїми витоками сягає в XV ст.

Друкарство на початкових стадіях — галузь виробництва, а пізніше — промислового виробництва — постійно еволюціонувала, неодноразово зазнаючи и революційних перетворень технологи, обладнання, продукту виробництва, що відбито і в його термінолексиці. Основу її становлять наукові та професійні лексеми, які походять ще з часів рукописної книги й середньовічних ремесел. Немало у ній і термінів, котрі прийшли в поліграфію з хімії, інформатики, автоматизації тощо. Невеликий конгломерат лексики, яка зародилася ще в середні віки, в часи манускриптів та інкунабул, репрезентують назви, пов'язані з книгою, її зовнішніми и внутрішніми елементами, загальною функціональною структурою, різновидами друкованої продукції тощо. Оця ядрова друкарська термінолексика була й залишається спільною як для видавництв, так і для поліграфістів. Вона рівноправно функціонує в обох сферах.

Мова українських стародруків, різноманітних історичних актів, документів, пов'язаних із діяльністю друкарень в Україні у другій половині XVI — початку XVII ст., показує, що українці вже на початку друкарства мали власні лексеми на позначення найзагальніших понять, пов'язаних із книгодрукуванням. Апріорно вони були знайомі з продуктом книгодрукування — книгою — задовго до виходу першої, що збереглася, друкованої книги в Україні («Апостол» 1574 р.), знали можливості друкованого слова, певною мірою були обізнані в тому, як книжки виробляються.

Українська друкарська лексика пізніше потрапляла і в російську мову, функціонувала в ній деякий час нарівні з російськими еквівалентами. Широко використовувалося в Москві, зокрема, слово типографія, котре з'явилося в українців на самому початку XVII ст. Потік «київських слів», їхній авторитет у XVII ст. (після 1640 р.) у Росії був настільки великим, що в першому московському словнику «Лексиконе треязычном» Ф. Орлова-Полікарпова знаходимо характерні посилання: «Печатникь зри друкарь», «Печатный дворь зри друкарня», що висували українські варіанти на перше місце.

Починаючи з 1720 р., за відомих політичних причин сталося так, що власна основа (з певними «здоровими» запозиченнями) друкарської лексики майже повністю була витіснена з ужитку. Відбувся парадокс, зумовлений дією історично-політичного чинника, котрий у мові українських друкарів виявив себе особливо яскраво: з одного боку — природний розвиток друкарської термінолексики на власній та міжнаціональній основі, з іншого, — примусовий, штучний напрям її формування, що вилився у вимушену полонізацію чи русифікацію.

Якщо появу першої видрукуваної в Україні книжки відносять до 1574 р. І пов'язують з ім'ям I. Федорова, то початок книгодрукування українською мовою можна повністю пов'язати з іменем Швайпольта Фіоля та з1491 р. йдеться про тексти колофонів (післямов) до краківських видань німця-друкаря — Часослова, Октоїха, двох недатованих Тріодей.

«Доля судила, щоби перші книжки, надруковані кирилицею, серед цілого слов'янства були українські. Перший друкар українських книжок був родом німець — Швайпольт Фіоль... Через те, що книжки ці — це найперші друковані книжки серед цілого слов'янського світу честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але рішає тут мова цих друків. Там, де Фіоль не був зв'язаний традиційним церковнослов’янським текстом, там мова його видань має багато відзнак живої української мови», — констатує I. Огієнко, припускаючи, що складачами у Фіоля були українці, котрих на той час у Кракові мешкало немало. У 1720 р. 5 жовтня вийшов Указ Петра I, за яким Лаврівській друкарні заборонялося випускати книжки українською мовою. Ті утиски, яких зазнало друковане слово при Петрі I, спричинили занепад власних українських слів у друкарській лексиці. Вступило в дію розпорядження Синоду від 30 серпня 1721 р.: «Во оньіх Кієвской и Черниговской типографіях книг никаких без ведома Святейшего Правительствующего Синода отнюдь не печатать, кроме церковных прежних изданий... Чтобы разницы и особаго наречія никакого не было»...

3 другої половини XVIII ст. в Україні постає чимало друкарень, та всі вони (за винятком друкарень у галицьких землях) були вже мовою друків російськими. Цей русифікаційний тиск на мову не мав нічого спільного з тими «здоровими» запозиченнями, і кальками, що були у перші сторіччя українського книгодрукування внаслідок більш чи менш широких культурних зв'язків українців, зокрема книгодрукарів, з іншими народами. Як засвідчує «Словарь російсько-український» М. Уманця та Спілки (1886), «Малоруско-німецький словарь» Є. Желехівського та С. Недільського (1885 — 1886), «Словарь русско-галицький» П. Гурта (1896), «Польсько-Український словник» Є. Грицика (1931) та інші, Галичина зберегла дещо зі староукраїнських слів, що подекуди навіть конкурували з німецько-польськими запозиченнями.

Серед власних українських друкарських лексем з найдавнішого часу дійшли до нас слова, пов'язані з коренями «бити» і «тиснути». В «Історичному словнику українського язика» Є. Тимченка знаходимо приклад їх уживання, датований 1547 р.: «Абы исправен не писанным писмом, але выбиванным». Очевидно, лексеми «відбивати» і «вибивати» у значенні «виготовляти книжку друкарським способом» існували в Україні ще до появи тут друкарства як технологічного процесу.

Українці чули, можливо, й бачили китайські друковані (але не складені) книжки, отримані відбиттям суцільної форми. Коли до них потрапляли друковані вже за технологією Гуттенберга книжки, вони, не знаючи процесу виготовлення, по-старому називали їх вибитими», «відбитими», «битим писмом». Доказом тому є наведений з «Лексикону» Памви Беринди приклад, де автор пояснює спеціальне слово «друкувати» зрозумілим кожному читачеві «вибивати». На користь цієї ж думки свідчить приклад Є. Тимченка, якщо брати його в широкому контексті. Йдеться про лист українських «синів» королю Литовському, в якому вони просять видати Статут про їхні права «писмом вибиваним». Зрозуміло, люди, котрі не знали і не бачили самого процесу друкування, але добре знали його результат і можливості, називали надруковане «вибитим».

Термін друкувати засвоюється в українській мові з німецької (від drucken) разом з приходом нового технологічного процесу отримання книги і узвичаюється шляхом породження цілого дериватологічного гнізда (друкований, друкування, друкарство тощо).

Живучість староукраїнських коренів проходила випробування впродовж віків. Ще в 30-ті роки XX ст. у Галичині поруч зі словом «друкувати» вживалося й «вибивати». У сучасній друкарській лексиці; успішно функціонують похідні від цього слова-терміна — відбити, відбиток. Продуктивними на перших порах для творення друкарських термінів були й староукраїнські кореневі слова: рити, лиши. Це пов'язано з ремеслами, без яких запровадження друкарства було б неможливим, — ливарництвом, різьбярством. Звідси «дереворит», «ритодруки», «ритини», «ритовництво» {мистецтво гравірування). Усі ці лексеми широко функціонували ще на початку XX ст., та вже паралельно з інтернаціональним терміном «гравюра» і похідними від нього гравірування, гравер.

Поруч із власними словами вже на початку XVI ст. широко використовувалися грецькі корені. Зокрема, способи друкування позначалися за моделлю, що склалася з грецької назви матеріалу друкованої форми та грецького слова graphia (писання); типографія, літографія, пізніше — хемеографія, цинкографія, металографія, люмінографія.

Немало у системі друкарської термінолексики запозичень з німецької мови: зицер, прасмайстер, верстат, форзац, шмуцтитул, авантитул.

Класичні елементи, або запозичення з касичних мов, у друкарській термінології виявляють чітку функціонально-стильову приуроченість. Залежно від ступеня використання класичних елементів у мовленні освічених людей (споживачів книги) вони проникали у певні тематичні: групи лексики — оформлення та елементи книги, видавнича діяльність, теоретична сфера. Власне виробничу сферу латина майже не обслуговувала.

Внутрішньовиробничі сфери позначалися, словами ремісничого просторіччя і власними, і започаткованими з «вульгарної» латині. У старик текстах зустрічаємо вказівки на приналежність вживаного у друкарів слова до народної, професійної латини, синонімічні пари термінолексем, породжені різними реципієнтами продукту книгодрукування. Наприклад: похилий — курсив, прямий — антиква. Не забуваймо, що книга, як правило, мала високоосвічених споживачів.

В добу українізації була зроблена спроба виробити українську друкарську термінологію на власній основі. Спеціального словника Україна не побачила, та у деяких технічних термінологічних словниках наявні поліграфічні (як тоді вже називалася молода галузь промисловості) терміни, що пропонувалися до вжитку. Зокрема, це папірня, шрифтарня, словоливарня, друківна машинка, шпальта (полоса), вибивач (нуансон), письмівка (курсив), коректа (коректура), друкарниця (друкарка) тощо. Для позначення одного з різновидів ілюстрованого матеріалу — фотографій — пропонувалося увести український відповідник «світлина». Цей термін як нормативний подають тогочасні словники технічних термінів, у яких знаходимо й поліграфічні терміни, котрі пропонувалися до вжитку: папірня, шрифтарня, шрифтарка, вибивач, шпальта (полоса), письмівка (курсив) коректа (коректура), гніт. (прес), складовина (набір).

Процес деукранізації, що розпочався з 1933 р., продовжив подальшу русифікацію друкарської справи. Про це свідчать і терміни, зафіксовані у невеличкому словникові друкарської термінології, виданому в 1969 р.: вклейка, зчитка, розверстка, набор тощо.

За останні роки, правда, переважно у мовленні, повертаються у друкарську терміносистему такі національні лексеми, як світлина, часопис, число (номер), прозірки (слайди). Чи займуть вони стійке місце в українській терміносистемі — покаже час. Принаймні сучасні тенденції у терміновживанні сприяють їхньому утвердженню в мові, хоч сила звички (як і проектування термінолексики і на міжнародне спілкування) свідчать на користь термінів фотографія, журнал, номер, слайди. Як бачимо, питання стандартизації у даній мікрогрупі термінів залишається актуальним, та розв'язати його можна лише після вивчення й узагальнення специфіки українського термінотворення в умовах бездержавності, проте на міцному

Література

1. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.

2. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології. К., 1959 р.

3. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-126.

4. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми упорядкування наукової термінології. К., 1987 р.

5. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми // Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.

6. Секунда Т. Принципи складання української технічної термінології. К., 1989 р.

Дата добавления: 2014-01-07