Способи наближення писемного мовлення до усного

Усна Писемна

Форми мовлення

За походженням: первинне вторинне

За виражальними засобами: звуки, жести букви,

розділові знаки

міміка, паузи,

інтонація

За основними одиницями: висловлювання текст

За сприйманням: на слух зором

(крім жестів і міміки)

За функціонуванням: діалогічне і монологічне

монологічне

Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов’язані з різними видами мовленнєвої діяльності (слухання – читання, говоріння – письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь підготовлений письмовий текст треба озвучити, тобто подати як вид усного мовлення. Суттєвої різниці між обома формами, наприклад, ділового чи наукового тексту, не існує, однак варто знати деякі шляхи наближення писемного мовлення до усного й скористатися ними в практичній роботі.

1 Замінити довгі речення короткими.

2 Обов’язково використовувати звертання до слухачів.

3 Уживати вставні слова, які допомагають упорядкувати послідовність викладу думок (по-перше, по-друге, наступне), висловити власну оцінку повідомлюваного (на нашу думку, як бачимо, можна сказати), зберігати смислові причинно-наслідкові зв’язки (отже, таким чином, можна зробити висновок, загалом).

4 Ставити прямі та непрямі запитання (вони сприяють активізації уваги слухачів), напр.: Які форми існування літературної мови знаємо? і одночасно дати відповіді на них: Існує дві форми реалізації літературної мови – усна та писемна.

5 Повторювати час від часу предмет думки, напр.: документи – ділові папери – вони.

6 Обов’язково робити паузу між частинами тексту, щоб дати слухачам можливість осмислити почуте. Бажано змінювати силу голосу, висоту тону. Темп мовлення вибрати середній. Узяту тональність треба зберігати протягом усього виступу.

7 Не вживати надміру слів іншомовного походження та вузькоспеціальних слів-термінів або коротко пояснити зміст використаних слів.

8 Виділити в тексті місця, які обов’язково треба переказувати (власні враження від явища, предмета, події, особи тощо), – це забезпечить якнайтісніший зоровий контакт зі слухачами.

9 Якомога менше вживати цифрових даних. Якщо це неможливо, то будувати речення так, що числівники були у формі називного відмінка.

3 Становлення українського правопису і його сучасні проблеми

Правопис кожної мови складається із трьох підсистем: графіки (літер, які передають звуки), орфографії (правил написанняслів) і пунктуації (правил уживання розділових знаків).

Кожен із цих розділів має свою історію. Українська графіка бере початок від старослов'янського письма. У сучасному українському алфавіті є тільки дві літери, яких не було в кирило-мефодіївській абетці – ґ і ї. Решту літер, як стверджують мовознавці, давні українці знали ще з VII ст. н.е. Щоправда, у старослов'янському алфавіті були літери, які не відповідали жодним українським звукам, а тому із часом зникли.

У 1708 році традиційну кирилицю було замінено «гражданкою» - спрощеним кириличним письмом.

Формування правопису кожної мови безпосередньо залежить від ставлення держави до цього процесу. Тривала бездержавність української нації зумовила те, що становлення нашого правопису, особливо орфографії й пунктуації, було великою мірою стихійним. Так, протягом XIX ст. було створено близько 50 правописних систем - більш чи менш поширених, часом індивідуальних. Найвідоміші серед них - правописні системи О.Павловського, «Русалки Дністрової», П.Куліша, Є.Желехівського.

Поступово було вироблено основний принцип українського правопису - фонетичний(відповідність між звуком і літерою: «як вимовляю, так і пишу»), який уперше було застосовано в 1873 р. в «Записках юго-западного отдела Русского географического общества». Проте вже в 1876 р. цей правопис було поставлено поза законом.

У 1907 – 1909 рр. виходить знаменитий словник Бориса Грінченка - «Словник української мови» в 4-х тт., у якому було практично використано фонетичний принцип.

Перший офіційний український правописний кодекс було видано лише в 1919 році під назвою «Головніші правила українського правопису». У його підготовці брали участь Іван Огієнко, Агатангел Кримський, Євген Тимченко.

Проте багато правописних проблем було не вирішено. А тому в 1928 році в Харкові відбулася Всеукраїнська правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правопис. У ньому було збережено традиційну графіку, доопрацьовано орфографію (вона орієнтувалася на східноукраїнські й західноукраїнські традиції) і вперше внормовано пунктуацію. Проте цей правопис використовувався недовго: у 1933 р. його було заборонено як «націоналістичний» і замінено іншим, який орієнтувався лише на східноукраїнські традиції й російську мову. До 1939 року правопис 1928 року використовувався в Західній Україні, до сьогодні ним послуговується значна частина української діаспори.

У радянській Україні правопис видавався також 1946 року (підготовлений під керівництвом академіка Л. Булаховського)та з невеликими змінами й доповненнями - у 1960 році (2-ге видання).

Протягом наступних тридцяти років український правопис не перевидавався, незважаючи на потреби шкільної та вищої освіти, і став мало не бібліографічною рідкістю. Крім того, мова не стоїть на місці: з'являються нові слова, терміни, триває процес запозичання, розширюється сфера функціонування української мови. З огляду на це на початку 90-х років виникла гостра потреба в новому виданні правопису. Було створено представницьку Орфографічну комісію, яка підготувала свій проект українського правописного кодексу, що 1990 року вийшов друком (3-тє видання). У 1991 року на Міжнародному конгресі україністів було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного правопису для всіх українців, що проживають як в Україні, так і за її межами. Орфографічна комісія НАН України частково підтримала цю постанову, було враховано висловлені зауваження й у 1993 році вийшов новий "Український правопис". Це 4-те видання правопису, чинне на сьогодні.

Дата добавления: 2014-01-07