Походження виховання

План

1. Суть та завдання педагогіки в працях класиків педагогічної думки.

2. Предмет педагогіки – виховання людини.

3. Походження виховання.

4. Залежність системи виховання від соціальних умов життя.

5. Джерела розвитку педагогіки.

6. Структура та основні завдання педагогіки.

7. Етапи становлення педагогіки як науки.

8. Читання та обговорення уривків з «Великої дидактики» Я.А.Коменського.

9. Сучасне звучання ідей класиків педагогіки.

Основна література

1. Активний словник базових психолого–педагогічних термінів майбутнього вчителя початкових класів. – Херсон: Айлант, 2007. – 176 с.

2. Волкова, Н.П. Педагогіка [Текст]: навч. посіб. 3–тє вид., стер. / Н.П. Волкова. – К.: Академвидав, 2009. – 616 с. – С.11–17

3. Кузьмінський, А.І. Педагогіка [Текст]: підручник / А.І.Кузьмінський, В.Л.Омеляненко. – К.: «Знання–Прес», 2003. – 418 с. – С.43–47

4. Левківський, М.В. Історія педагогіки [Текст]: підручник. Видання 2–е, доповнене / М.В. Левківський. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 376 с.

5. Мойсеюк, Н. Є. Педагогіка [Текст]: навчальний посібник / Н.Є. Мойсеюк. – К.: Гранмна, 1999. – 350 с. – С. 5–18

6. Навчальний посібник: видання 2–ге, доповнене і перероблене / За заг. ред. О.А.Дубасенюк, А.В.Іванченка. – Житомир: Житомир. держ. пед. ун–т, 2002. – 482 с.

7. Фіцула, М.М. Педагогіка [Текст]: навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти / М.М.Фіцула. – Тернопіль: «Навчальна книга – Богдан», 1997. – 192 с. – С. 9–20

8. Ягупов, В. Педагогіка [Текст]: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В.В.Ягупов. – К.: Либідь, 2002. – 559 с. – С. 8–41

Інтернет-ресурси:

1. Основні орієнтири виховання учнів 1–11 класів загальноосвітніх навчальних закладів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://osvita.ua/doc/files/news/245/24565/Orientir.rar

1. Вступна частина:

1.1. Оголошення теми, мети і завдань лекції.

1.2. Ознайомлення з планом лекції, основною та додатковою літературою.

Сьогодні будемо працювати індивідуально, в парах та в групах. Лекція буде с паузами. Під час Виконувати завдання після кожного викладеного матеріалу окремого пункту плану. За роботу на лекції отримаєте від 1 до 3-х балів.

Правила роботи в групах:

· швидко поділитися на групи (8-10 чол.);

· обрати доповідача;

· під час доповіді не заважати та не перебивати.

1.3. Коротка характеристика проблеми, встановлення міжпредметних зв’язків.

1.4. Ознайомлення студентів з внутрішньо-предметними зв’язками.

2. Виклад лекційного матеріалу.

1. Суть та завдання педагогіки в працях класиків педагогічної думки

Великою заслугою Я.А. Коменського(1592-1670) було те, що він вперше зібрав і систематизував всі відомості з педагогіки, а також розробив революційні на той час ідеї, зокрема до таких належать ідея класно-урочної системи.

Найголовніша мета виховання,на думку Ф.А.Дістервега (1790-1866), полягає в тому, щоб розвинути в підростаючого покоління «самодіяльність в служінні істині, красоті і добру» (уміння вчитися). Головне завдання навчання, за Ф.А.Дістервегом, збуджувати пізнавальні нахили вихованця, щоб вони розвивались у засвоєнні і пошуках істини. Виховувати означає збуджувати розумову активність учнів.

Визначну освітню діяльність у першій половині та середині XIX ст. проводив на Закарпатті Олександр Васильович Духнович (1803—1865).

Вершиною педагогічної творчості О.В. Духновича є написання ним першого підручника з теорії і практики навчання і виховання молоді «Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских» у 1857 р. Цей твір став підручником практичної і теоретичної діяльності просвітителя і відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи. О.В. Духнович вважав педагогіку мистецтвом мистецтв.

Видатний російський педагог К.Д. Ушинський (1827–1870 рр.) обстоював принцип народності навчання і виховання дітей. Його педагогічні погляди викладені в праці «Людина як предмет виховання», він створив підручники «Рідне слово», «Дитячий світ», якими користувалося не одне покоління дітей.

А. С. Макаренко (1888–1939 рр.) увійшов у класику сучасної педагогіки як один із засновників теорії і методики колективістичного виховання, випробуваних ним на практиці протягом восьми років (1920–1928 рр.). Його система враховувала індивідуальний підхід до особистості в процесі колективного виховання і перевиховання, багато її елементів і понині корисні, особливо для колоній неповнолітніх злочинців. Досвід виховання в одній із колоній висвітлено у «Педагогічній поемі» А. С. Макаренка.

В. О. Сухомлинський (1918–1970 рр.) з 1946 року до останніх днів свого життя працював директором Павлиської середньої школи на Кіровоградщині. Він написав багато відомих сьогодні книжок з проблем навчання, трудового і морального виховання учнів: «Школа під блакитним небом», «Серце віддаю дітям», «Про розумове виховання», «Сто порад молодому вчителю», «Розмова з молодим директором школи» та інші. Гуманізація була вищим принципом розумового, морального і трудового виховання в школі В.О.Сухомлинського, де складна педагогічна праця поєднувалася з любов'ю і повагою до учнів, а з боку останніх – небайдужим і шанобливим ставленням до знань, книги, учителів, батьків, старших людей.

2. Предмет педагогіки – виховання людини.

Свою назву педагогіка одержала від грецьких слів «paida – пайдос»– дитина і «gogos – аго» – вести. Прямий переклад слова «пайдагогос» означає «провідник дитини». Педагогами у Давній Греції називали рабів, які супроводжували до школи дитину свого володаря. Викладав у школі нерідко також раб.

Питання: ЧОМУ?

За часів розквіту Римської імперії Греція була перетворена на римську колонію. Тому багато давньогрецьких філософів, музикантів, вчених потрапили у полон і їх було вивезено до Риму. Ці раби супроводжували дітей заможних римлян до школи, прислуговували їм, навчали. Їх уперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії і утворився термін «педагогіка».

Як особлива наука педагогіка виокремилась із семи філософських знань(сім вільних мистецтв) лише на початку ХVІІ ст.

Треба зазначити, що на сучасному етапі розвитку педагогічних знань історична назва науки вступає у протиріччя з сучасним розумінням сутності педагогічних процесів. Тому у світовому педагогічному лексиконі все частіше використовуються нові терміни, а саме: «андрагогіка» («андрос» – чоловік, «аго» – вести); «антропогогіка» («антропос» – людина, «аго» – вести), а у США взагалі загальновизнаною є назва «філософія освіти».

Будь-яка галузь людського знання виділяється в особливу науку лише тоді, коли більш-менш чітко сформульований предмет її дослідження.

ПИТАННЯ: ЩО ТАКЕ НАУКА?

Наука – форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природу, суспільство, мислення, на відкриття об’єктивних законів світу та передбачення тенденцій його розвитку.

Кожна наука має об’єкт і предмет дослідження. Це є її поняття, складові.

НАУКА

ПРЕДМЕТ

ОБ’ЄКТ

Об’єкт науки – це те, що існує як реальність поза самим вивченням. Кожен об'єкт може вивчатися різними науками. Так, людина вивчається антропологією, фізіологією, психологією, соціологією та ін.; процес виховання людини – педагогікою, соціологією, фізіологією, медициною, теорією управління, загальною, соціальною, віковою, педагогічною психологією тощо. Об’єктом педагогіки є та частина об’єктивного світу, ті його явища, які обумовлюють розвиток людського індивіда в процесі цілеспрямованої діяльності суспільства. Ці явища отримали назву «освіта».

Предмет науки – це те, що кожна наука вивчає в об’єкті. Так, якщо предметом вікової психології у виховному процесі є закономірності і механізми психічного розвитку людини і особистісного формування від народження до старості, предметом педагогічної психології – механізми і закономірності засвоєння людиною соціокультурного досвіду, то предметом педагогіки є процес спрямованого особистісного розвитку людини в умовах її навчання, виховання, освіти.

Найкоротше, найзагальніше і разом з тим відносно точне визначення сучасної педагогіки можна сформулювати як «наука про виховання людини».

Предмет вивчення педагогічної науки – одне з найважливіших і, в той же час, одне з найскладніших питань педагогіки. Ще видатний вітчизняний педагог К.Д. Ушинський, визнаючи складність цього питання, давав таке визначення предмету педагогіки: «До широкого кола антропологічних наук належать: анатомія, фізіологія і патологія людини, психологія, логіка, фізіологія, географія, що вивчає землю як житло людини, і людину як жителя земної кулі; статистика, політична економія та історія в широкому розумінні, куди ми відносимо історію релігії, цивілізації, філософських систем, літератур, мистецтв і, власне, виховання у вузькому розумінні цього слова. В усіх цих науках викладаються, співставляються і групуються факти і ті співвідношення фактів, у яких виявляються властивості предмета виховання, тобто людини».

Питання: ЧОМУ ДАНІ НАУКИ НАЗИВАЮТЬ АНТРОПОЛОГІЧНИМИ? («антропос» – людина)

Предмет вивчення педагогіки розвивався і уточнювався протягом всієї історії розвитку педагогічної думки.

Педагогіка – це теоретико–прикладна наука. Її основними функціями є:

― теоретична (наукове обґрунтування шляхів і умов ефективного впливу на особистість);

― конструктивно–технологічна (практична) – розробка способів і засобів виховного впливу, нових методів, прийомів, форм.

Тобто пізнати закони виховання. Дані закони повинні знати вчителі і початкових класів, щоб правильно організувати навчально–виховний процес.

К.Д. Ушинський стверджував, що педагогіка є не лише наука, а й мистецтво. Мистецтво виховувати, мистецтво навчати. А це вимагає від вчителів конкретних умінь, творчих.

Дехто вважає, що педагогами народжуються. А от А.С. Макаренко говорив, що мистецтву виховання можна навчитися.

Треба зазначити, що до цього часу триває давня дискусія: «Чим вважати педагогіку – наукою чи мистецтвом?»

Щоб надати аргументовану відповідь на це запитання, наводимо ряд критеріїв, які дозволяють визначену галузь знань називати наукою, а саме:

а) чітко визначено предмет вивчення;

б) наявні об’єктивні методи дослідження явищ і процесів;

в) зафіксовані об’єктивні зв’язки (закони і закономірності) між явищами і процесами, що становлять предмет вивчення;

г) виявлені закони і закономірності дають можливість передбачати (прогнозувати) розвиток подій у майбутньому.

Вивчаючи основи педагогіки у вищому навчальному педагогічному закладі майбутні вчителі поступово переконуються, що всі ці вимоги стосовно педагогіки виконуються.

Педагогіка покликана озброювати педагогів логікою педагогічного мислення, методикою організації педагогічного процесу, технікою педагогічної майстерності. Ця техніка не вичерпується умінням володіти окремими педагогічними засобами (словом, голосом, мімікою, жестикуляцією), а передбачає володіння мистецтвом педагогічного інструментарію, коли сукупність педагогічних засобів слугує реалізації певної педагогічної стратегії і розумної тактики.

Отже, педагогіка – це сукупність теоретичних та прикладних наук, що вивчають процес розвитку особистості.

ПИТАННЯ: Чи це твердження є правильним? Чому?

Педагогіка – це сукупність теоретичних та прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання та розвитку особистості.

ПАУЗА 2. ЗАВДАННЯ: за 2 хв вам необхідно перечитати поданий матеріал та поставити позначки, а саме:

? – якщо матеріал зрозумілий;

! – матеріал, який потрібно вивчити напам’ять;

J – матеріал, який зацікавив.

ОБГОВОРЕННЯ ПОЗНАЧОК ВИБІРКОВО.

ЗАВДАННЯ: уважно слухати та записувати основні положення. Після викладу всього матеріалу даного пункту плану у вас буде 4 хв для того, щоб ви доповнили матеріал тим, що не встигли занотувати. Потім обміняєтесь конспектами з сусідом та звірите написане з вашим конспектом.

Проте, щоб глибше зрозуміти що і для чого досліджує сучасна педагогіка, звернемося до історії її становлення як самостійної наукової галузі.

Практика виховання з’явилася разом з першими людьми і буде існувати доти, доки існуватиме людство. Його необхідність зумовлена як самою природою людства, так і соціальними чинниками: старші покоління завжди турбуватимуться про те, щоб молодь оволоділа знаннями і досвідом, уміла використовувати створені ними виробничі сили і духовні цінності, була підготовленою до праці і суспільного життя. Шляхом виховання молоді старші покоління готують для себе зміну.

Протягом багатьох віків процес виховання існував як природний для людського життя і не був предметом спеціального вивчення. Діти засвоювали виробничий і моральний досвід у процесі спільної трудової діяльності і повсякденного спілкування з дорослими. Не було ні спеціальних виховних закладів, ні осіб, які б спеціально займалися педагогічною діяльністю і професією яких було б виховання.

Найстародавнішою цивілізацією людства вважається держава Шумер (з V тисячоліття до н.е. у південній Месопотамії). Саме там у середині ІІІ тис. до н.е. виникає новий тип письма (клинопис) і з’являються перші школи. До речі, терміну «школа» на той час ще не існувало. Школа називалася «е – дуб – ба» – «будинок табличок», вчитель – «батько будинку», його помічник – «старший брат», учень – «син будинку табличок». Згідно давньоєгипетських джерел, перші школи у Єгипті виникли дещо пізніше – за 2,5 тисячі років до н.е. Це були школи при палацах, де дітей царських сановників навчали основам арифметики та геометрії.

Питання: НАВЧАЛИ ДІТЕЙ НЕ ПРОФЕСІОНАЛИ–ВЧИТЕЛІ, А ХТО? (жерці).

Жерці зберігали всі відомі на той час наукові знання у великій таємниці і передавали їх обмеженому колу осіб, призначених для майбутньої духовної діяльності.

Більшу ж частину молоді навчали батьки або найстаріші члени родини. Вже тоді, у часи Давнього Світу, багато хто з суспільних діячів розумів виняткову роль виховання як у розвитку суспільства, так і у житті кожної людини. Так, за законами афінського правителя Солона (640–559 рр. до н.е.) батько повинен був обов’язково подбати про спеціальне навчання своїх синів будь-якому ремеслу.

Настали часи, коли освіта почала відігравати досить значну роль у житті людей. Було помічено, що суспільство розвивається стрімкіше або повільніше залежно від того, як у ньому організовано виховання молоді. З’явилася потреба в узагальненні досвіду виховання, у створенні спеціальних навчально-виховних закладів, у підготовці професійних вихователів. Вже у найбільш розвинених країнах Давнього Світу – Китаї, Індії, Єгипті, Греції – були розпочаті спроби узагальнення досвіду виховання, виділення теоретичних основ цього процесу. Всі знання того періоду про природу, людину, суспільство акумулювалися у філософії. У всеохоплюючій системі знань, якою була філософія тих часів, містяться перші широкі узагальнення з питань педагогічної теорії і практики.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія.

Питання: НАЗВІТЬ ДІЯЧІВ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ?

Демокрит (460–370 рр. до н.е.), Сократ (469–399 рр. до н.е.), його учень Платон (427–347 рр. до н.е.), Аристотель (384–322 рр. до н.е.) та інші – розробили у своїх працях важливі ідеї і положення щодо виховання людини, формування її особистості. Своєрідним підсумком розвитку грецько-римської педагогічної думки були праці давньоримського філософа і педагога Марка Фабія Квінтіліана (35–96 рр.). Його можна назвати першим «штатним» педагогом, який одержував платню з імператорської казни і навчав юнаків-патриціїв ораторського мистецтва. У своїй книзі «Освіта оратора» Квінтіліан розробив цілу педагогічну систему. Цей твір довгий час залишався провідною книгою з педагогіки і вивчався у всіх риторських школах разом із творами Цицерона.

У період Середньовіччя проблеми виховання розроблялися філософами-богословами, педагогічні ідеї яких мали релігійне наповнення. Затиснута у межах теології і схоластики, педагогіка тих часів дещо втратила прогресивні риси періоду античності. Протягом дванадцяти століть вигострювалися і закріплювалися принципи догматичного навчання. Не зважаючи на те, що серед діячів церкви було багато високоосвічених для свого часу людей, які створювали педагогічні трактати, педагогічна теорія призупинилася у своєму розвитку.

Епоха Відродження збагатила світ яскравими мислителями, педагогами-гуманістами, громадськими діячами, які відроджували ідеї античних філософів (Еразм Роттердамський, Вітторіно да Фельтре, Франсуа Рабле, Мішель Монтень, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та багато інших). Однак, не зважаючи на інтенсивний розвиток виховної теорії, педагогіка до середини XVII століття залишалася частиною філософської науки. Саме тоді, у 1623 році англійський філософ і природодослідник Френсіс Бекон видав свій трактат «Про гідність та збільшення наук». У цьому творі він намагався класифікувати існуючі на той час науки і як окрему галузь наукових знань виділив педагогіку під назвою «керівництво читанням».

Проте частіше народження педагогіки як окремої самостійної науки пов’язують з ім’ям видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592–1670). Його головна праця «Велика дидактика», яка була вперше видана в Амстердамі у 1654 році, є однією з перших фундаментальних науково-педагогічних творів.

Провідні її положення не втратили свого значення і сьогодні. Запропоновані Я.А.Коменським принципи, форми, методи навчання стали основою подальшого розвитку педагогічної теорії. Становлення педагогіки у наступні періоди характеризувалося розробкою окремих напрямів, ідей, теорій, концепцій виховання та навчання, зокрема: теорії і практики початкового навчання, трудового навчання, розвивального навчання – Й.Г.Песталоцці; теорії «вільного виховання» – Ж.–Ж. Руссо; концепції виховуючого навчання – Й.Ф.Гербарт та інш.

К.Д. Ушинський писав, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу"1. За його справедливим твердженням, "тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку"2. А тому виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ; з ним воно народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості.

Виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до цілі, завдань і методів виховання, які відображають її історичні, етнічні та регіональні особливості. У цьому випадку воно набуває національного характеру й отримує назву «національне виховання».

Сучасні вчителі під час навчально–виховного процесу повинні орієнтуватися на мету виховання, яка зазначена в наказі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 31.10.2011 р. «ОСНОВНІ ОРІЄНТИРИ ВИХОВАННЯ УЧНІВ 1–11 КЛАСІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ».

Метою виховання є формування морально-духовної життєво компетентної особистості, яка успішно самореалізується в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал. Виховна мета є спільною для всіх ланок системи виховання та є критерієм ефективності виховного процесу.

Отже, становлення системи педагогічних знань відбувалося впродовж тривалого періоду часу, поетапно, і кожен період характеризувався домінуванням того чи іншого типу освіти, становленням та розвитком певних компонентів наукових знань, формуванням структури самої педагогічної науки.

ПАУЗА 3. СТУДЕНТИ ВИКОНУЮТЬ ЗАВДАННЯ.

ПИТАННЯ: якою є сучасна мета виховання? Як звучала мета виховання раніше? (розвиток усебічно гармонійної особистості). Порівняємо два висловлення.

4. Залежність системи виховання від соціальних умов життя

Питання:

― Коли виникла необхідність у вихованні? (виникло людство)

― Навіщо? (передавати життєвий досвід)

― З якою метою люди передають накопичений досвід? (для життя)

Виховання – суспільна категорія. Де між суспільством і процесом виховання провідна роль належить КОМУ? (вчитель)

Виховання як суспільне явище характеризується такими основними властивостями, які виражають його суть:

а) виникло з практичної потреби пристосування підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва, заміни ними старших поколінь;

б) категорія вічна, необхідна і загальна;

в) на кожному етапі суспільно-історичного розвитку за своїм призначенням, змістом і формами має конкретно історичний характер;

г) здійснюється за рахунок засвоєння підростаючим поколінням основних елементів соціального досвіду, у процесі й результаті залучення його старшим поколінням у суспільні відносини, систему спілкування і суспільне необхідну діяльність.

У вихованні особливе місце займають: виробничі відносини, мова народу, політика, наука, право, мистецтво, релігія, антисуспільні явища.

Поняття «виховання» вживається в широкому і вузькому соціальному значенні, а також у широкому і вузькому педагогічному розумінні.

В даному випадку поняття «виховання» вживається в широкому соціальному значенні – це передання соціального досвіду, накопиченого людством, від старших поколінь молодшим.

У вузькому поняття «виховання» – цілеспрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передання їй певних знань, прищеплення навичок і вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей, моральних та політичних орієнтирів («ОСНОВНІ ОРІЄНТИРИ ВИХОВАННЯ УЧНІВ 1–11 КЛАСІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ»), життєвих настанов і перспектив.

Отже, система виховання залежить від соціальних умов життя тому, що виховання – це засіб передачі суспільно-економічного та морального досвіду, це умова прогресу суспільства.

ПАУЗА 4. РОБОТА В ГРУПАХ. Питання: ЧОМУ? НАВЕДІТЬ ПРИКЛАД. УЯВІТЬ: ЯКЩО Б НЕ БУЛО Б ВИХОВАННЯ, ТО…

5. Джерела розвитку педагогіки

Джерелами розвитку педагогіки є:

― педагогічна спадщина минулого (чимало положень педагогів минулого і нині є злободенними);

― сучасні педагогічні дослідження (збагачують педагогічну думку новими ідеями);

― передовий педагогічний досвід (дає змогу з'ясувати закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози);

― філософські, суспільствознавчі, педагогічні та психологічні праці (праці відомих діячів);

― практика виховання;

― спеціально організовані педагогічні дослідження.

ПАУЗА 5. Завдання: ЗА ДАНИМИ ТЕЗАМИ ВАМ НЕОБХІДНО СКЛАСТИ СХЕМУ, МОДЕЛЬ «ДЖЕРЕЛА РОЗВИТКУ ПЕДАГОГІКИ»

6. Структура та основні завдання педагогіки

Педагогіка є системою сформованих у процесі її історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

Питання: З ЯКОЇ НАУКИ ВИНИКЛА ПЕДАГОГІКА? (філософія)

Загальним завданням педагогіки є виявлення, вивчення й обґрунтування законів і закономірностей формування та розвитку людської особистості, розробка на цій основі теоретико-методологічних і методичних основ виховання як спеціально організованого педагогічного процесу.

Тому конкретними завданнями педагогіки є:

1) обґрунтування парадигми педагогічної теорії та практики, яка на сучасному етапі розвитку суспільства має бути тільки гуманістичною та забезпечувати особистісний розвиток вихованця;

2) обґрунтування законів і закономірностей педагогічного процесу;

3) вивчення і всебічне осмислення процесу розвитку особистості, а також залежностей між її формуванням, розвитком і вихованням;

4) визначення мети, завдань, змісту і результатів виховання й навчання;

5) обґрунтування сучасної ефективної та водночас гуманної педагогічної технології;

6) вивчення й узагальнення практики та передового досвіду педагогічної діяльності;

7) впровадження результатів і рекомендацій педагогічних досліджень, нових педагогічних технологій виховання у практику;

8) прогнозування розвитку педагогічної теорії та практики.

Перейдемо до структури педагогіки як науки.

Структура сучасної педагогіки відображає зв’язки і відносини, що виникли під час історичного розвитку педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль для педагогічної практики. Нині педагогічна наука об'єднує до двадцяти педагогічних галузей. їх кількість зростає залежно від суспільних потреб (йдеться про самостійні науки із своїм предметом, методами дослідження, понятійно-категорійним апаратом). Певною мірою вони спираються на структуру та принципи загальної педагогіки, будучи її «дочірніми» і водночас самостійними науками.

Загальна педагогіка. Вивчає і формулює принципи, форми і методи навчання й виховання, які є загальними для всіх вікових груп та навчально-виховних закладів. Складається з чотирьох розділів:

— основи педагогіки (її філософські засади, характеристика систем освіти);

— теорія навчання та освіти (дидактика — сутність процесу навчання і змісту освіти);

— теорія виховання (сутність процесу виховання, організації виховного процесу);

— теорія управління навчально-виховним процесом (школознавство — система управління школою і діяльність органів освіти).

Багатогалузева наука……

Вікова педагогіка.

Професійна педагогіка.

Спеціальна педагогіка (дефектологія).

Історія педагогіки. Методики викладання окремих предметів.

Шкільна гігієна.

Порівняльна педагогіка.

Галузеві педагогіки.

Соціальна педагогіка.

7. Етапи становлення педагогіки як науки

В історії розвитку педагогічної науки можна виділити три основні етапи її становлення, виходячи із ступеня наукової розробленості педагогічних знань.

ЗАВДАННЯ: Впродовж моєї розповіді вам необхідно заповнити таблицю. Колонку «Представники, їх праці» ви заповните самостійно.

Назва етапу	Термін (період)	Представники, їх праці
Донауковий	з давніх часів до XVII ст.	Народна педагогіка. Платон, Аристотель, Сократ, Демокрит, Квінтіліан «Про виховання оратора».
Концептуальний	від кінця XVII до початку ХХ ст.	Франсуа Рабле -, Томас Мор, Еразм Роттердамський, Вітторіо да Фельтре, Ф. Бекон, Я.А.Коменський закріпив статус педагогіки як окремої науки «Велика дидактика», К.Д. Ушинський – «Педагогічна антропологія», «Три елементи школи», «Рідне слово», «Дитячий світ».
Системний	з початку ХХ ст.	Х.Д.Алчевська – «Що читати народові?», «Книга для дорослих». С.Ф. Русова – «Дошкільне виховання», «Моральні завдання сучасної школи». А. С. Макаренко – «Педагогічна поема», «Книга для батьків», «Прапори на баштах». В. О. Сухомлинський – «Сто порад учителю», «Як виховати справжню людину», «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям».

І етап, донауковий, тривав до XVII століття і характеризувався накопиченням значного фонду емпіричного матеріалу у вигляді окремих розрізнених педагогічних відомостей, які фіксувались у формі вірувань, 13 правил, вимог, традицій, звичаїв, обрядів, що складають нині основу народної педагогіки; теоретичним осмисленням емпіричного навчально-виховного досвіду у філософських трактатах; виникненням і закріпленням у користуванні ряду педагогічних понять.

ІІ етап, концептуальний, тривав від кінця XVII до початку ХХ століття і характеризувався створенням окремих теоретичних концепцій виховання й освіти при домінуючій ролі теорії навчання; накопиченням фактичного матеріалу і досвіду педагогічної діяльності, які створили науково-теоретичне підґрунтя для виявлення педагогічних закономірностей та подальшого узагальнення й систематизації педагогічних знань; виділенням та обґрунтуванням провідних компонентів науково-педагогічних знань (принципів, методів, форм організації навчально-виховного процесу). Проте аналіз педагогічної літератури того часу свідчить про відсутність чіткого розмежування сфер діяльності процесів виховання та навчання; ототожнення понять «виховання», «навчання», «освіта»; неможливість цілісної розробки наукових основ педагогіки у контексті рівня розвитку науки того часу.

ІІІ етап, системний, триває з початку ХХ століття і характеризується високим рівнем узагальнення, систематизації та структурування педагогічних емпіричних знань, одержаних у результаті проведення численних педагогічних експериментів; подальшим розвитком категорійного апарату науки; створенням цілісних науково обґрунтованих систем організації навчально-виховного процесу; становленням педагогіки як наукової системи.

Якщо говорити про вітчизняну педагогіку, то вона пройшла такі стадії розвитку:

1) народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби, методи і результати виховання й навчання. Вперше цей термін ввів О. В. Духнович. Нещодавно в педагогічній науці з’явився термін «етнопедагогіка», автор якого – Г. Н. Волков. Якщо поняття «народна педагогіка» включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій;

2) козацька педагогіка – частина народної педагогіки – теорія і практика виховання й навчання підростаючого покоління в Запорізькій Січі, спрямована на формування синівської вірності рідній землі, незалежній Україні;

3) духовна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду виховання й навчання особистості засобами релігії;

4) світська педагогіка – це: 1) наука, яка має свої закономірності; 2) практика, яка вказує застосування теоретичних положень; 3) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.

Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрямки якого визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»), Національною доктриною розвитку освіти України в ХХІ столітті.

ПАУЗА 6. Заповнити таблицю в колонці «Представники, їх праці». Перевірка здійснюється вибірково (В.В.Ягупов, с.8-26).

3. Заключна частина:

3.1. Загальний висновок.

ЗАВДАННЯ: згідно матеріалу лекції кожному придумати запитання та задати його аудиторії (вибірково).

Педагогіка – це сукупність теоретичних та прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання та розвитку особистості.

Загальним завданням педагогіки є виявлення, вивчення й обґрунтування законів і закономірностей формування та розвитку людської особистості, розробка на цій основі теоретико-методологічних і методичних основ виховання як спеціально організованого педагогічного процесу.

Джерелами розвитку педагогіки є:

― педагогічна спадщина;

― сучасні педагогічні дослідження;

― передовий педагогічний досвід;

― філософські, суспільствознавчі, педагогічні та психологічні праці;

― практика виховання;

― спеціально організовані педагогічні дослідження.

3.2. Відповіді на запитання студентів.

3.3. Установка на самостійну роботу та методичні поради з виконання завдань для самостійної роботи.

Дата добавления: 2014-01-07