Сутність, виникнення та форми дипломатичної діяльності

Ще одним засобом та інструментом міжнародних відносин є дипломатія. Остання проявляється в офіційній відкритій або таємній діяльності міжнародних акторів в особі їхніх органів зовнішніх зносин, спрямованій на здійснення цілей і завдань міжнародної політики.

Термін «дипломатія» походить від давньогрецького diploma та означає «лист, складений навпіл». В античному світі в такому листі містилися повноваження певної особи. Дипломатія з рисами, близькими до сучасної, почала формуватись у ХV–XVIII століттях.

Дослідники трактують дипломатію у широкому розумінні як науку про зовнішні зносини або закордонні справи, у більш вужчому сенсі – як науку або мистецтво переговорів. Англійський вчений та дипломат Г.Ніколсон стверджував, що термін «дипломатія» використовується для позначення цілком відмінних речей. Це і синонім зовнішньої політики, і позначення переговорів, і назва для процедури й апарату, за допомогою яких ведуться переговори тощо. Це слово використовують і для позначення особливих здібностей, які проявляються в умілості та хитрості при веденні міжнародних переговорів.

З поняттям дипломатії тісно пов’язане поняття дипломатичної служби, яку трактують як роботу дипломатичних кадрів у центральному апараті та за кордоном стосовно виконання дипломатичними засобами завдань зовнішньої політики держави. Йдеться про функціональні обов’язки певних державних органів і посадових осіб. Останні повинні володіти певними знаннями, особистими якостями та навиками, для того щоб займатися дипломатичної роботою.

До основних функцій, що виконує дипломатія, належать:

· представницька, тобто дипломатія є специфічною формою, через яку реалізуються політичні, економічні та інші відносини між державами,

· функція інформування та отримання інформації щодо стану справ та політичного курсу держав, а особливо держави перебування, намірів та позицій її керівництва, стану та характеру процесів, що відбуваються у державі та можуть стосуватися власної держави, з одночасним інформуванням урядів і глав держав про позиції та наміри урядів і глав власних держав,

· функція ведення переговорів,

· відстоювання інтересів своєї держави та її громадян;

· заохочення дружніх відносин між державами.

На сьогоднішньому етапі світового розвитку дипломатія отримує чітко визначені міжнародно-правові межі, які проявляються у кодифікації дипломатичних зносин. Остання була здійснена Комісією з міжнародного права ООН, яка розробила Віденську конвенцію про дипломатичні зносини, прийняту 18 квітня 1961 р. Сьогодні ця конвенція визначає імунітети та привілеї, якими користуються дипломатичні представництва. Імунітет – це виключення представництва та його співробітників з-під юрисдикції та примусових дій з боку держави перебування. Імунітет дипломатичних представництв зводиться до недоторканності приміщень представництва, до імунітету майна та засобів пересування (від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій), до звільнення від всіх державних податків, зборів і мита, до недоторканності архівів і документів представництва в будь-який час і незалежно від місцезнаходження, до права на безперешкодні відносини зі своїм центром тощо. Співробітники дипломатичних представництв також користуються особистими привілеями та імунітетами, такими як особиста недоторканність та недоторканність житла, повний імунітет від кримінальної юрисдикції країни перебування, а також від громадської та адміністративної юрисдикції стосовно виконавчих дій, фіскальний імунітет, митні привілеї тощо. Допускаються три винятки: можна притягнути до відповідальності щодо нерухомого майна, яким дипломат чи його сім’я володіє особисто, можна подати позов по спадковій справі, в якій ці особи виступають як спадкоємці, а також притягнути до відповідальності за професійну та комерційну діяльність, якою вони займаються для власної вигоди.

Окрім прав і привілеїв дипломатичні представництва та їх співробітники володіють певними обов’язками стосовно країни їх перебування. До останніх відносять: використання службових приміщень тільки для офіційних цілей, ведення всіх офіційних відносин через відомство закордонних справ та інші відомства, обов’язок поважати закони країни перебування, не втручатися в її внутрішні справи. Не займатися професійною та комерційною діяльністю з метою власної користі тощо.

Сьогодні існують такі види дипломатії:

· двостороння, що була поширена в минулому і досить часто використовується сьогодні, та позначає взаємодії тільки двох держав (наприклад, двосторонні переговори чи контакти між посольством та міністерством закордонних справ країни його перебування тощо);

· багатостороння, в якій беруть участь представники більше ніж двох держав (наприклад, робота міжнародних конференцій, діяльність міжнародних організацій тощо);

· дипломатія на вищому та найвищому рівнях передбачає, що дипломатичні функції виконують не професійні (кар’єрні) дипломати, а глави держав, глави урядів чи інші державні керівники вищого рангу (наприклад, закордонні візити та переговори з представниками інших держав Прем’єр-міністра чи Президента України, саміти лідерів держав тощо).

Г. Ніколсон розрізняє дві концепції чи школи переговорів, якими користуються дипломати. Перша з них, меркантильно-договірна, виходить з того, що завдання дипломатії – шукати спільні точки й інтереси та на базі партнерства знаходити компромісні рішення. Друга концепція, військово-героїчна, відстоює погляд, що завжди треба говорити не тільки з позиції сили, а й з активним вживанням силової переваги як головного інструмента переговорів.

До сучасних форм дипломатичної діяльності відносять постійні представництва держави за кордоном – посольства (місії), участь представників держави у діяльності міжнародних організацій і установ, дипломатичних конгресах, конференціях, нарадах, дипломатичне листування, підготовка й укладання міжнародних договорів й угод тощо. Всі ці форми можуть відповідати різноманітним напрямкам зовнішньої політики держав і сферам міжнародних відносин. Йдеться про економічну дипломатію, коли обговорюються економічні питання чи береться участь у діяльності економічних організацій, військову, коли ведуться переговори між військовими представниками держав як на двосторонньому рівні, так і на рівні військових коаліцій чи воєнно-політичних організацій чи блоків, морську, авіаційну, космічну дипломатію тощо.

Органи зовнішніх відносин поділяються на постійні та тимчасові. До тимчасових відносяться делегації, які виїжджають за кордон для ведення переговорів чи участі в міжнародних конференціях тощо. Постійними закордонними органами зовнішніх відносин є дипломатичні та консульські представництва (посольства та місії), торгові представництва, представництва держав при міжнародних організаціях тощо.

Аналізуючи дипломатію як мистецтво переговорів, дослідники стверджують, що сьогодні переговори охоплюють усі форми спілкування між урядами та їх представниками, вони є одним із способів пошуку рішень шляхом мирних і взаємоприйнятних угод. Результатом переговорів є підписання міжнародних актів, до яких відносять договори, конвенції, декларації, угоди, протоколи, а також обмін нотами, які найчастіше мають обов’язкову силу.

Ще однією з основних форм дипломатичної діяльності є візити (державний, офіційний, робочий, неофіційний візити, візит проїздом та приїзд на урочистості). Ці візити мають певні обов′язкові протокольні моменти, до яких відносять зустріч високого гостя у першому пункті прибуття та урочиста церемонія офіційної зустрічі, далі йде ділова частина, яка передбачає різноманітні зустрічі, переговори, бесіди, підписання документів, під час візиту можливі й інші представницькі заходи, і на закінчення – офіційні проводи. Саме дипломатичний протокол дає змогу при будь-якій (навіть найбільш напруженій) політичній ситуації підтримувати контакти між офіційними представництвами держав.

Сьогодні особливого поширення поряд із традиційною офіційною дипломатією набуває і таке явище, як неофіційна дипломатія, під якою розуміють діяльність людей, які не займають жодних офіційних посад у державних структурах, але здатні сприяти вирішенню тих чи інших зовнішньополітичних завдань. Прикладами такої дипломатії може бути участь авторитетних суспільних чи політичних діячів як приватних осіб у процесі врегулювання конфліктів у ролі третьої сторони чи посередника.

Таким чином, дипломатія є офіційною діяльністю з представництва інтересів держави та здійснення її зовнішньої політики мирними засобами, переважно шляхом переговорів. Ця діяльність застосовується залежно від конкретної ситуації та необхідності розв’язання певних проблем або суперечностей між державами.

Висновки. Одним із основних атрибутів міжнародного актора є його інтерес, який є результатом усвідомлення особами, що приймають рішення у міжнародних відносинах, реального стану речей та порівняння його з певними еталонами, які найкраще відповідають уявленням учасника міжнародних відносин. Серед різноманітності інтересів важливе місце посідає національний інтерес держави, що полягає у гарантуванні державної безпеки, внутрішньої стабільності, економічного прогресу, морального здоров’я суспільства, сприятливого зовнішнього оточення, створення позитивного міжнародного іміджу тощо. Водночас кожна держава, проводячи зовнішню політику, прагне досягнути оптимальної, а часом і максимальної сили, яка проявляється у здатності захищати свої інтереси та реалізовувати всій потенціал на міжнародній арені. Ще одним засобом у міжнародних відносинах є дипломатія, яка передбачає досягнення певних рішень через безпосереднє обговорення проблем між уповноваженими представниками держав і фіксування цих рішень у міжнародних договорах.

Дата добавления: 2014-01-07