Становлення та розвиток українського жіночого руху

Жіночий рух в Ураїні: історія становлення та розвитку

Організований жіночий рух в Україні бере свій початок з другої половини XIX ст. Як стверджує американська дослідниця М. Богачевська-Хом’як, фемінізм, поширений в основному в демократичних суспільствах, для українських жінок не міг стати політичною метою. На тлі загального колоніального режиму і безправ’я українок мало хвилювала безпосередня ліквідація статевого приниження. І тому як головне завдання своєї діяльності жінки вбачали перш за все боротьбу за національні і соціальні права всього народу, вважали, що їх здобуття забезпечить і жіночу емансипацію. Тому жіночий рух на українських землях був значно багатший за своїм змістом, ніж у країнах Західної Європи та Америки.

Перша хвиля жіночого руху в Україні розвивалася значною мірою під впливом загальноєвропейського руху. Але підневільне становище українського народу під владою Російської та Австро-Угорської імперій мало помітний вплив на формування специфічних проявів жіночого руху з моменту його зародження.

Перші прояви зародження жіночого руху спостерігаються у Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії, у 50-х роках ХІХ ст. у прагненні жінок до вищої освіти. У 1860 р. жінки здобули, хоч і на короткий період, можливість вступати до університетів. У цьому напрямку працювало одне з перших жіночих товариств України «Товариство допомоги вищій жіночій освіті». Важливим здобутком у цьому напрямку було заснування Вищих жіночих курсів у Києві, а пізніше – в Одесі.

На Вищих жіночих курсах у м. Києві був заснований у 1884 р. перший український жіночий гурток О. Доброграєвої. До його складу входили курсистки П. Пашкевич, О. Максимович, сестри Волкови, С. Богданович, Т. Сапєжко та інші. Метою гуртка стала безпосередня культурно-освітня робота серед народу. Тому гуртківці вивчали історію України, її побут, традиції, запрошували до виступів багатьох київських професорів. Особливу допомогу у формуванні національної свідомості курсисток надав Володимир Антонович, який викладав історію на вищих жіночих курсах, а для гуртка ще окремо читав такі дисципліни, як географія та етнографія України. Більшість курсисток не тільки навчали дітей шкільній науці, а й пропагували українознавство серед дорослих, у тому числі і в гурті селян, поширювали книги й часописи. У своїй діяльності добивалися головної мети – служити рідному народові.

Тяжкий період другої половини ХІХ ст., коли українському народові фактично було заборонено бути самим собою (згадаймо ганебні Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 р. про заборону української мови), проекцією відбивався на розвитку жіночого руху. Кінець XIX – початку XX ст., яскраво свідчить про те, що жінки понад усе цінували економічний, культурний, освітній, соціальний прогрес нації. І тому на перше місце ставили сприяння формуванню особистості, розвиткові економіки, модернізації суспільства.

Жінки активно включилися в роботу по заснуванню та діяльності недільних шкіл. На цій ділянці багато працювала Х. Д. Алчевська. Важливим соціальним явищем емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їх активна життєва позиція, протест проти феодально–кріпосницької системи і патріархальної сім’ї створили підґрунтя для зростання авторитету жінки в суспільстві. У 90-х роках ХІХ ст. жінки стали активно залучатися до політичних партій, а початок ХХ ст. позначився зростанням чисельності жіночих організацій різного спрямування. Вагому роль у розгортанні жіночого руху відіграла «Жіноча громада» (1901–1905), «Харківське товариство взаємодопомоги жінок» (1902–1919), «Київське товариство оборони жінок» (1905–1917) та «Одеське товариство оборони жінок» (1904–1917). У 1909 р. формуються організації нового типу – Жіночі Клуби, які розглядалися як самостійні організації феміністичної орієнтації. До найбільших жіночих організацій нового типу належали: Київський Жіночий Клуб та Київське Загальне Зібрання. Період 1908–1914 рр. позначився утвердженням феміністичної тенденції в жіночому русі. Представниці жіночих організацій брали участь у Всеросійських жіночих з’їздах (1908, 1910, 1913), Міжнародних конгресах, Всесвітніх виставках, що сприяло залученню жінок України до загальноцивілізаційних процесів, розширювало коло уявлень та понять про методи боротьби за жіночі права.

Засновницею організованого жіночого руху в Україні була Наталія Кобринська. Вона ще у 1887 р. акцентувала увагу на ідеї нероздільності звільнення жінки і соціального розвитку, підкреслювала, що українські жінки не думають відчужуватися від чоловіків на полі загальних стремлінь і не прагнуть ізолювати жіноче питання від інших суспільних завдань. Вірили, що український національний рух позитивно його розв’яже.

На західноукраїнських землях дуже популярним було «Товариство руських женщин», яке заснувала у Станіславі Наталя Кобринська. Хоч товариство довго не існувало, воно відіграло важливу роль у становленні жіночого руху в Україні. Наталія Кобринська разом з Оленою Пчілкою у 1887 р. заснували альманах «Перший вінок», який популяризував ідею єдності жіноцтва східної і західної України, мету і завдання жіночого руху.

У 1880 р. українки Галичини вислали петицію до віденського парламенту в справі допущення жінок до вищої освіти, а в 1891 р. у Стрию було організоване перше жіноче віче. У 90-і роки XIX ст. виникають нові жіночі організації. 1893 рік позначився створенням у Львові організації «Клуб русинок», «Жіночий кружок» у Коломиї, 1894 р. – «Жіноче товариство» в Городенці і москвофільське «Общество русских женщин» на Буковині, 1896 р. – «Жіночий кружок» у Тернополі, 1901 р. – «Жіноча читальня» в Долині, «Кружок українських дівчат» у Львові, 1903 р. – жіночі товариства у Бережанах і Рогатині, 1909 р. – «Жіноча громада» у Львові. Серед громадсько-доброчинних організацій активними були «Товариство Руська захоронка», «Товариство опіки над слугами та робітницями», «Товариство вакаційних осель», «Товариство опіки над дітьми та молоддю». Жінки ініціювали громадсько-доброчинний рух проти проституції. Так, у Львові діяла руська філія загальноавстрійського «Товариства св. Рафаїла». Доволі активно йшла розбудова жіночих організацій релігійно-доброчинного спрямування: «Маріїнське товариство пань» (Львів, 1904), «Мироносиці» (Чернівці, 1904), Товариство Православних Русинок (Чернівці, 1908).

Паралельно із створенням і кількісним зростанням жіночих організацій на західноукраїнських землях зростало залучення жінок до діяльності у різноманітних громадських організацій, наприклад, у «Просвіті», педагогічному товаристві, «Руській бесіді», кооперативі «Народна торгівля» та ін. Діяльність жінок у цих товариствах сприяла новому сприйняттю ролі жінки у суспільстві.

Важливу роль в становленні та розвитку жіночого руху справили жіночі громади, що активно працювали на початку XX ст. у Києві, Львові, на Буковині. Серед них особливо вирізнялися «Товариство захисту працюючих жінок» у Києві і Харкові, «Товариство руських женщин», засноване Н. Кобринською у 1884 р. у Станіславі, «Клуб русинок», створений у 1893 р. Герніною Шухевич у Львові, та інші, що вбачали своє завдання у самоосвіті та пробудженні національного духу України. Це лякало поліцію, яка звертала особливу увагу на поєднання політичної активності жінок з національно-визвольним рухом.

Таке поєднання хвилювало і організаторів жіночого руху – Н. Кобринську, С. Русову, Є. Ярошинську та інших. Вони застерігали, що не можна допускати, щоб інтереси українських жінок формували і висували чоловіки. Це повинні робити самі жінки. Для інших соціальних груп населення інтереси жіноцтва виступають як другорядні. Цим пояснювали необхідність розвитку політичної активності жінок. Як бачимо, це звучить актуально і сьогодні.

Діяльність жіночих організацій періоду Першої світової війни була тісно пов’язана з актуальними національно-суспільними потребами. У воєнні роки жіноцтво взяло активну участь у доброчинній та санітарній роботі. У Києві та інших місцях українські жінки працювали в «Товаристві допомоги біженцям», допомагаючи втікачам, та полоненим. Київський Український Клуб був перетворений на шпиталь, в якому працювали українські жінки, ведучи одночасно національно-виховну роботу серед поранених. Активно у цій сфері працювало жіноцтво Західної України. У Відні українки заснували Комітет допомоги пораненим військовим-українцям. Багато жінок працювали медсестрами, служили в армії.

Революційні події 1917-20 рр. втягнули у вир політичного і громадського життя багатьох українських жінок. Був створений «Український жіночий союз», у Києві відбувся Перший жіночий з’їзд, на якому була заснована Українська Жіноча Спілка. Особливо слід відмітити діяльність жінок у складі Центральної Ради, до складу якої тільки за першими її списками входило більше двох десятків жінок. Самовіддано працювали заради національного відродження України Марія Грушевська, Софія Любинська, Зінаїда Мирна, Валентина Ничаївська, Валерія О’Коннор-Вілінська, Олімпія Пащенко, Валентина Радзимовська, Софія Русова, Людмила Старицька-Черняхівська, Оксана Тешенко.

У період революційних змагань українські жінки вперше вступили в міжнародні жіночі організації. З цією метою в 1919 р. в Кам’янці-Подільському було створено Українську Жіночу Національну Раду. Її делегати брали участь у конгресах Міжнародної Жіночої Ради (Осло, 1920) і міжнародного Жіночого Союзу (Женева), а 1921 р. в конгресі Міжнародної Ліги Миру і Свободи (Відень). Українська Жіноча Національна Рада стала членом цих міжнародних об‘єднань. В жодній країні світу «не було і нема другого жіночого руху, який би до такої міри черпав свої сили з національної ідеї, як український жіночий рух», - наголошувала славна дочка українського народу Мілена Рудницька. Не всі її сучасниці розуміли цей зв’язок. Можливо, саме цим і пояснюються їх невдачі та прорахунки. Нашим сучасницям слід уважно вчитатися у палкі рядки праць М. Рудницької, ім’я якої недавно повернулось з пітьми забуття.

Жіночий рух періоду між двома світовими війнами міг розвиватися лише за межами радянських земель. В УРСР було заборонено будь-які форми жіночих організацій під гаслами рівності жінок з чоловіками. На західноукраїнських землях жіночий рух розвивався далі, не зважаючи на несприятливі умови іноземного панування. У Галичині найбільшою жіночою організацією був Союз Українок, реорганізований з Жіночої Громади 1917 р. Значну роль в розгортанні жіночого організованого життя відігравала жіноча преса. У 30-роках постало питання спеціалізації жіночого організованого життя, виникли фахові об’єднання: секція господинь при «Сільському Господарі» з мережею гуртків по селах, товариство «Будучність», кооператив «Українське Народне Мистецтво» та ін. Організовувалися жінки й за політичним чи світоглядно-релігійним принципом. З 1934 р. почали створюватися жіночі гуртки при Українському Католицькому Союзі. В 1938 р. на місці закритого польською владою Союзу Українок засновано політичну організацію «Дружина княгині Ольги».

Виявом сили українського жіночого руху став перший жіночий Конгрес у Станіславі, скликаний 1934 р. з ініціативи Союзу Українок. Участь у ньому взяли представниці жіночих організацій з усіх українських земель поза УРСР та з еміграції, які підкреслили своє прагнення до єдності українок. Ініціатива створення загальноукраїнського об’єднання жіночих організацій у Світовому Союзі Українок (1937) з центром у Львові стала наслідком цього конгресу.

Таким чином, український жіночий рух на західноукраїнських землях до початку Другої світової війни пройшов шлях цілісного ідейно-теоретичного та організаційного структурування. Найхарактернішими його рисами були: домінування концепції ліберального фемінізму, яка тісно поєднувалася із завданням національно-визвольної боротьби, а також формування організаційної структури, типологічно подібної до тогочасних європейських аналогів.

Дата добавления: 2014-01-07