Історичні та етнонаціональні корені походження східних слов’ян

Тема 1. Етногенез східних слов’ян. Суспільство держави Киъвська Русь

Лекція 1. «Етногенез східних слов’ян. Давньоруська державність на теренах сучасної України»

(2 години)

План

1. Історичні та етнонаціональні корені походження східних слов’ян.

2. Процес утворення держави Київська Русь: історичні та політичні уявлення. Норманська теорія та її сучасні критики.

Відомий український історик ХХ ст. Іван Крип’якевич (1886-1967 рр.) писав наступне про Україну як окремішнього, особливого краю Східної Європи: «Україна – це вислів труду і праці багатьох поколінь… Довгі століття тривали змагання й боротьба, поки наші предки закріпили за собою свою землю, багато вони «утерли поту», поки опанували і скультуризували дикі поля та зорганізували державу.

Характерною рисою географічного положення України було її посереднє місце між Центральною Європою і Азією. Як римський Янус, Україна має два лиця – одно звернене до Заходу, друге до Сходу… Комунікація з Заходом не зустрічала ніяких перепон, і Україна була зв’язана дуже близько з Західною Європою… Зі Сходу на українські землі також ішов великий комунікаційно-торговий шлях, що починався у Китаї, проходив Монголію, Туркестан, Туран[1] і «ворітьмі народів»[2] над Каспієм входив в Європу… Але цими шляхами прямували не тільки купецькі валки, що везли дорогоцінний східний товар, а ще більше орди диких завойовників, що йшли на знищення європейської культури.

Хоч Україна і входить у склад Східної Європи, а проте творить окрему країну з зарисованою індивідуальність…»[3].

Даний вислів, зрозуміло, відноситься насамперед до процесу утворення України як окремого краю (держави) та до процесу формування українців як сформованого народу. Проте повною мірою його можна віднести й до більш масштабного процесу формування або етногенезу[4] східнослов’янської спільноти, значну і особливо виразну частину якої складають українці.

Так, сучасна історична наука дає змогу стверджувати, що процес формування східних слов’ян, а надалі – й українців став наслідком надзвичайно складного взаємопереплетення, взаємодії та, у свою чергу, протидії протягом тисячоліть як місцевих (автохтонних)[5] спільнот (цивілізацій), що виявляли себе на території Східної Європи, так і тих цивілізацій, які представляли культурологічні впливи Заходу і Сходу.

Сучасна археологія як наука, що займається дослідженням пам’яток старовини, а також низка інших прикладних історичних дисциплін – антропологія, етнографія, лінгвістика, палеоботаніка, палеозоологія, геологія дають змогу відтворити ретроспективу[6] людської цивілізації на території Східної Європи, а за цим – виявити не тільки своєрідність, а й поетапність становлення й розвитку людської спільноти, яку від найдавніших часів до сьогодні відносять до східних слов’ян.

Так, щодо свідчень про появу найдавніших людей на території Європи (і, зокрема, землях України), то їх відносять до періоду приблизно у 1.5 – 1 мільйон років тому, що становить давньокам’яну добу[7] або період палеоліту. Приблизно 40 тис. років тому на території Європи (у тому числі на території України) з’являється людина сучасного фізичного типу, яка відповідно до першого знайденого поселення такої людини в гроті Кро-Маньйон (Cro-Magnon) в департаменті Дордонь (Dordogne) у Франції (1868 р.), отримала назву кроманьйонця.

Кроманьйонці – узагальнена назва людей, що жили в пізньому палеоліті і займались переважно збиральництвом і полюванням. Суспільна організація цієї спільноти – стадо, яке з часом змінюється родовою общиною. Кроманьонці вважаються предками європейців і першими відомими представниками «homo sapiens» (людини розумної) у Європі.

В межах України (Подністров’я, Крим, Донбас) знайдено близько 800 пізньопалеолітичних пам’яток, і це засвідчує не тільки про включення українських земель до ореолу найбільш раннього розселення людей і, отже, періоду розвитку європейської цивілізації, а й про інтенсивні зв’язки племен пізньопалеолітичної доби, що жили на теренах України, з племенами Центральної і Східної Європи.

Якщо визначити подальші етапи розвитку людської цивілізації відповідно до встановлених в історії періодів, а також визначити специфіку даного розвитку відповідно до соціокультурних особливостей східноєвропейського регіону, а також здійснюваних щодо цього регіону етнокультурних впливів, то даний процес може бути окреслений у найбільш загальних вимірах наступним чином:

13-6 тис. до н.е – середньокам’яна доба або доба мезоліту. Відзначається змінами як у сфері матеріальної культури людей (вдосконалення засобів мисливства, рибальства), так і змінами соціального характеру (формування племінної організації) або, що є не менш важливим, – антропологічними змінами, пов’язаними із формуванням достатньо чітких ознак людських рас. Останнє, зокрема, знаходить підтвердження завдяки численним археологічним знахідкам (переважно могильникам) мезолітичної доби, кількість яких тільки в Україні становить приблизно 1000 пам’яток. Так, до найдавніших з розкопаних у Європі родових могильників належать, наприклад, три великі могильники поблизу сіл Волошське та Василівка в Дніпрянському Надпоріжжі, де антропологи виявили поховання близько 90 людей трьох рас: дві з яких були місцеві, а третя – прийшла, південносередземноморського походження.

З у рахування того, що більшість з похованих – чоловіки, мова могла б йти про наслідки збройного зіткнення місцевого і прийшлого населення як чинника, що слугує на підтвердження різного роду (у тому числі збройних) контактів давніх людей, що формували людяність на території Європи, і зокрема тієї її частини, що заселяла східноєвропейський регіон.

У VI тис. до н.е. - IV тис. до н.е. – новий кам’яний вік або неоліт. До найбільш показових рис даного періоду відносять перехід людей до осілого громадського життя, а також ствердження в житті й заняттях людей землеробства й скотарства.

Деякі вчені вважають, що орне землеробство зародилось у передньоазійському регіоні ще в VII-VI тис. до н.е., і саме звідти розповсюдилось в Південній і Східній Європі, досягши на початку V тис. до н.е. теренів України. Така точка зору має право на існування поряд із визнанням можливості паралельного самостійного виникнення землеробства в регіоні Східної Європи, і зокрема в Україні.

Така тенденція може обґрунтовуватись значною кількістю (до 500) археологічних пам’яток даного періоду із виділенням на їх основі майже 10 археологічних культур[8] як сформованих людських спільнот, значна частина яких була орієнтованою переважно на землеробсько-скотарський спосіб ведення господарства. Так, якщо на півночі і південному сході України в неолітичну добу продовжували жити мисливсько-рибальські (пізньокроманьонські) племена, на південному заході остаточно стверджуються землеробсько-скотарські племена, культура яких була набагато розвинутішою за пізньокроманьонські.

Населення землеробсько-скотарської зони – Наддністрянщини, Закарпаття та Надбужжя – належало до середземноморського антропологічного типу й було генетично пов’язане із культурами Балкано-Дунайського регіону. Вони несли на собі традиції перших землеробських протоцивілізацій[9] Близького Сходу та Південної Європи і по суті започаткували родовід автохтонних культур Східної Європи.

IV - III тис. до н.е. – мідний-кам’яний вік або енеоліт. Характеризується введенням в господарство людей першого металу – міді, а поряд з цим – значним кроком у розвиткові суспільної організації стародавніх цивілізацій.

Найбільш відомими суспільними утвореннями східноєвропейського масиву, що вступили в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена трипільської культури та культури Гумельниця. Обидві вони сформувались на основі неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Пізніше з’являється ще ряд культур землеробсько-скотарського напрямку, пам’ятки яких знайдено в регіоні Східної Європи, і зокрема в Україні (культура шнурової кераміки, кулястих амфор, воронковидних посудин тощо). Однак найяскравішою серед них була трипільська культура (за назвою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, відкрита 1898 р. дослідником В.Хвойкою.

Трипільська культура була поширена на величезній території: Лісостепове Правобережжя, Подністров’я, Волинь, Степове Причорномор’я, частина території Молдови і Румунії (190 тис. кв. км.), проіснувала протягом двох тисячоліть (IV-III тис. до н.е.) і досягла високого, як на той час, рівня розвитку.

Археологи та антропологи встановили, що носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеної у Південно-Східній Європі. Ця етнокультурна спільнота стала носієм розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, житло і містобудівництва, ремесел, перших металевих виробів з міді, високохудожніх творів мистецтва й складних ідеологічних уявлень, що в сукупності мало в чому відрізняло трипільців від ранніх цивілізацій V-IV тис. до н.е. на Стародавньому Сходу.

Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи і прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли її центральні, північні і східні регіони. Втім, як вважають вчені, саме більш відсталі племена, здійснюючи мандри й навіть військові інвазії, негативно вплинули на стан трипільської цивілізації, що поряд з іншими, і зокрема економічними чинниками, привело насамкінець до її ліквідації.

Так, у другій половині та наприкінці енеолітичної доби в ІІІ тис. до н.е. починається переселення різних племен із Центральної та Північної Європи на Схід. Настає край спокійному життю місцевих хліборобів – представників трипільської культури. На землі сучасної України приходять племена, які впливають на подальшу долю автохтонного населення. Спочатку примандрували землеробсько-скотарські племена, що походили із Середнього Подунав’я, пізніше – племена північноєвропейського походження. Вони зайняли Волинь і врожайне Західне Поділля, проникли у Карпати і на Буковину.

Поява чужих племен в самому «серці» трипільської культури – на Поділлі й Наддністрянщині – спричинилась до сутичок між пришельцями і місцевим населенням, яке боронило свою землю і майно. Про войовничість нордичних племен свідчать принесені ними бойові кам’яні сокири, маловживані мирними землеробськими племенами. Можливо це було перше велике військове вторгнення на землі України, що стало однією з причин загибелі трипільської цивілізації.

Водночас на сході та півдні України з’явились численні скотарські племена, основою господарства яких було табунне тваринництво, зокрема конярство. Цей степовий народ складався з племен, які прийшли з Поволжжя і Північного Кавказу та людності давнього місцевого походження, що, попри культурні та етнічні відмінності, відзначались прихильністю до войовничості та рухливого способу жаття.

У другій половині ІІІ тис. до н.е. об’єднані степові племена швидко опанували не лише степові й лісостепові простори України, а й просунулись за Дунай на Балкани. Озброєні загони вершників (можливо це була перша кіннота в світі) стали тією грізною силою, якій трипільці намагались протистояти протягом кількох століть і врешті зазнали поразки. Такий процес, однак, мав своїм наслідком не тільки знищення певних культур, а й формування нових етнокультурних спільнот, і насамперед індоєвропейської спільноти як спільного підґрунтя багатьох європейських етносів, у тому числі протослов’ян[10].

Кінець ІІІ – початок І тис. до н. е. – бронзова доба. Відзначається винайденням та використанням у господарстві та ремеслах штучного металевого сплаву – бронзи; подальшим вдосконаленням системи ведення землеробства, скотарства; подальшим розвитком ремесел; вдосконаленням суспільної організації із переходом племен до патріархату; появою майнової і соціальної нерівності в межах сусідських общин.

Водночас до середини ІІ тис. до н.е. завершується пересування й розселення більшості індоєвропейських племен. Починають складатися нові етнічні спільноти. Так, приблизно в ХVI ст. до н.е., саме в часи розквіту бронзової доби, землі, розташовані на північ від Карпат, були заселені спорідненими між собою племенами, яких на думку багатьох учених, уже можна вважати протослов’янами або праслов’янами – предками східних та західних слов’ян.

Їх походження пов’язують із консолідацією частини племен, які ще на початку ІІ тис. до н.е. відділилися від великого індоєвропейського масиву. Праслов’яни розмовляли однією або кількома близькими мовами, їхня матеріальна культура і вірування мали багато спільних рис. Але новоутворена спільнота (яку археологи назвали тщинецько-комарівською) не була однорідною. Займаючи великий простір між ріками Одером і Дніпром, Прип’ятю і Карпатами, вона увібрала в себе різні етнічні та культурні елементи інших індоєвропейських та неіндоєвропейських племен. Так, у північній та північно-східній частині ареалу свого поширення, в басейнах Прип’яті, Верхнього Дніпра і Десни праслов’яни контактували з прибалтами та праугро-фінами. На Західному Поділлі. Придністров’ї та Покутті – з прафракійцями[11] та праіллірійцями[12]. На півдні – з індоіранцями – населенням сучасного українського степу, яке на початку ІІ тис. до н.е. розпалось на дві частини: на індоарійські (праіндійські) племена та на праіранські племена.

Така взаємодія культур надала своєрідного забарвлення окремим районам величезної праслов’янської спільноти при тому, що остання, частково асимілюючи інші культури, виявила тенденцію до виокремлення в своїх межах двох великих груп. Так, наприкінці ІІ тис. до н.е., як вважають деякі вчені, праслов’яни виявили тенденцію поділу на дві частини: західну – предків західних слов’ян і східну – предків східних слов’ян.

Додамо, що вчені умовно поділяють історію праслов’ян на два періоди: ранній і пізній. Ранній період праслов’янської історії був часом первісної консолідації протослов’янської спільноти, в основному з індоєвропейських племен. Цей доволі спокійний, без великих війн і ворожих вторгнень період тривав приблизно 500 років і займав усю другу половину ІІ тис. до н.е.(з ХVII по Х ст. до н.е.).

Пізній період праслов’янської історії розпочинається на початку І тис. до н.е. і триває до І тис. н.е., коли на історичній арені остаточно сформувалась одна з основних гілок давньоєвропейської цивілізації – слов’яни.

Цей період пов’язаний з багатьма історично важливими подіями, які виявили себе на етапі входження людства до ранньозалізної доби.

І тис. до н.е. – початок середньовіччя (V тис. н.е.) – залізний вік. Характеризується використанням в житті стародавніх людей знарядь виробництва й зброї з заліза; відчутним зростанням продуктивності праці, а звідси й економічним прогресом людства; поглибленням соціальної нерівності в межах людських спільнот; формуванням ранньодержавних утворень.

Ранньозалізна доба, поряд із започаткуванням зазначених тенденцій, відзначається й окресленням виразних локальних відмінностей серед спільнот, що сягали своїм корінням у бронзовий та енеолітичний віки. Для території Східної Європи включно з Україною це, насамперед, праслов’яни, які знаходились в межах контактної зони з багатьма іншими історично відомими етносами – фракійцями, іллірійцями, кіммерійцями, скіфами.

Сучасні історичні дослідження вказують на існування на теренах України різноманітних племен і народів, проте більшість з них, як вважають вчені, відносились саме до праслов’янського кола. Це зумовлюється походженням, внутрішніми зв’язками праслов’янських землеробських культур, які сформувались між Дніпром, Одером, Прип’яттю, Північним Причорномор’ям і відзначались специфікою їх матеріального і духовного життя як тенденції, що почала чітко виявляти себе від початку І тис. до н.е попри значні культурологічні тиски на праслов’ян степового кіммерійсько-скіфського світу на сході і півдні та центрально-європейських культур на заході.

Викладене підтверджується як археологічними знахідками, так і першими письмовими джерелами. Так, на початку ранньозалізної доби з’являються перші письмові згадки про терени України та її населення. Знаходимо їх у творах античних авторів – Гомера, Гесіода, Гекатея, Есхіла. Найцінніші і найдосконаліші відомості можна знайти у Геродота – давньогрецького історика, який жив у V ст. до н. е. та, ймовірно, сам мандрував Північним Причорномор’ям. Його твори подають відомості про назву, а також історію, релігію і побут племен і народів, які заселяли простори України в І тис. до н.е. І хоч не всі ці відомості є цілком достовірні, а назви мають відмінності від сучасних, все ж ці письмові джерела містять цінну інформацію про період праслов’янської історії.

Ранньозалізну добу поділяють на передскіфський та скіфський або, точніше, скіфо-сарматський час.

На особливу методологічну увагу заслуговує, насамперед, скіфо-сарматський час як такий, впродовж якого відбувся процес остаточного формування східнослов’янського етносу та виявились особливості його розвитку в першій чверті першого тисячоліття н.е.

Слід зазначити, що скіфо-сарматським називають цілий період євразійської, в тому числі давньослов’янської історії. Власне скіфи як північно-східні давньоіранські племена з’явились на території України зі сходу, із степів між Каспієм, Уралом та Кавказом в першій половині VІІ ст. до н.е. та до кінця даного століття завершили політичне формування Скіфії, підкоривши собі більшість племен надчорноморських степів.

Скіфські впливи поширились і за межі Скіфії, включаючи до свого ореолу своїх етнокультурних, політичних та економічних зв’язків інші (у тому числі праслов’янський) етноси. Такі зв’язки, у свою чергу, привели до змін і в колі самих скіфів, які, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими) переважно землеробськими племенами, нерідко переймали їх спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, становленню торгівлі, соціальних відносин у Скіфії та далеко поза її межами.

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була всезростаюча інвазія на землі Скіфії савроматів, такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали с Надчорномор’я степовий народ – кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати – знищували і виганяли розніжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із над чорноморських степових кочовищ.

Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи із грецькими містами, ці царства проіснували до ІІ ст.н.е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселеннями півдня України – сарматами, готами, аланами.

Зазначені події знаходять відображення в античних джерелах, зокрема «Історії» Геродота, який побував у Надчорномор’ї (в Ольвії і Скіфії) близько 450 р.до н.е. Античні джерела підкріплюються археологічними дослідженнями скіфських пам’яток, які в значній кількості збереглися до сьогодні в степовому Надчорномор’ї, даючи інформацію про життя стародавнього населення України.

Так, щодо складу Скіфії, то до нього входило багато різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовників, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубані). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалась з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, отримавши назву калліпідів. Поблизу жили алазони як осіле скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра – скіфи-орачі, або сколоти[13]. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфські матеріальні (озброєння), мовні, релігійні (поховальний обрад) впливи. Ці впливи, очевидно, йшли через місцеву знать, яка активно сприймала пишний скіфський стиль. Але давня землеробська культура і землеробська специфіка праслов’янської ідеології, безперечно, домінували.

Отже, залежність праслов’ян від скіфів не була абсолютною. Так само, як і кількома століттями раніше, існувала оборонна лінія (фортеці, городища), яка простягалась далеко на захід, захищаючи землеробський світ від кочівників. Це свідчить про тривалі змагання землеробів і кочівників, а також про політичну самостійність праслов’янського світу відносно скіфського півдня як чинника, що зумовлював формування власне слов’янського етносу.

Так, на початку І тис. н.е. слов’яни стрімко виходять на історичну арену Європи як одна з провідних етнічних гілок давньоєвропейського населення.

Вперше про слов’ян як венедів (чи венетів) згадують римські автори І-ІІ ст.н.е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з середини І тис. (точніше, з VI ст.) про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на початку нашої ери слов’яни сформувались як самостійна (хоча й неконсолідована остаточно) етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.

Археологічні пам’ятки перших століть н.е. засвідчують, що у формуванні слов’янського етносу брали участь декілька культурних спільнот, особливу роль в межах яких відіграли племена так званої зарубінської культури (проживали на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті, Десни на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е,), східних груп так званої пшеворської культури (в західноукраїнському регіоні та Польщі), а надалі – племена пізньозарубінської та київської культур.

Безпосереднє відношення до формування східнослов’янського слов’янства мало й населення північного ареалу так званої черняхівської культури, що включала в себе соціокультурну спільноту Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що крім ранніх слов’ян (яких вчені часто ототожнюють з історичними антами та склавінами) до черняхівської спільноти входили й скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Слов’яни ще не утворювали окремої культури, а були включені (як і інші етнічні групи) до загальної культурної моделі, сформованої під впливом пізньоримської цивілізації.

Щодо остаточної консолідації слов’ян, то це пов’язується з процесом, який увійшов в історію як «Велике переселення народів». Мова йде про переселення германців, слов’ян, деяких інших народів зі своєї історичної батьківщини у західному і східному напрямку за умов послаблення Римської імперії.

Початком переселення народів вважають вторгнення наприкінці IV ст. н.е. в Римську імперію германських племен. Одним з найбільших з цих племен були готи, які ще в ІІІ ст. н.е. спустились з півночі в басейн Дунаю і захопили значну частину Дакії. Панування готів поширилось на схід Причорномор’я, де вони, пройшовши через племена слов’ян, утворили два королівства – Вестготське і Остготське. В останній чверті IV ст. у Причорномор’ї з’являються східні племена гунів, які підкорили собі остготів і змусили їх вирушити на вестготів. Прагнучи врятуватися від гунів, вестготи переселились на балканський півострів на правах федератів Римської імперії, зову ж таки пройшовши через племена слов’ян.

Ці події, що датуються кінцем IV – V ст. н.е., можна вважати початком виникнення нової етнокультури і соціально-економічної спільноти, в якій провідне місце зайняли слов’яни. Так, військовий, політичний, соціокультурний тиск на слов’ян з боку як германських племен, так і гунів не тільки не знищив слов’янського етносу (що є показником достатньо високого рівня їх соціально-економічних та політичних зв’язків), а й сприяло його подальшому розвиткові.

До найбільш показових наслідків Великого переселення народів для слов’янських племен відносимо:

· прискорення процесу їх суспільної організації за умов військової інвазії інших племен (будова городищ та різного роду оборонних укріплень; формування військової та політичної знаті; зміцнення військових та адміністративних структур; поглиблення соціальної нерівності в межах племен);

· активне розселення слов’ян від їхнього первісного ареалу на північний схід, південь і південний захід;

· остаточний розподіл слов’янської спільноти на три гілки – східну, західну та південну.

В середині І тис. відбувається формування ранньосередньовічних східнослов’янських культур, які стають основою відомих в сучасній історії племінних об’єднань. Історики налічують 15 різних племінних груп на території розселення східних слов’ян від Карпат до Волги. Східні слов’яни на території України – це поляни (заселяли сучасні Київщину і Канівщину), древляни (опановували Східну Волинь), сіверяни (розселялися на Дніпровському Лівобережжі). Крім них на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), волиняни або бужани (Західна Волинь).

Протягом V – VIII ст. н.е. союзи слов’янських племен еволюціонують у прадержавні утворення – племінні княжіння як передумови формування ранньофеодальної держави – Київська Русь.

Отже, якщо узагальнити шляхи формування східних слов’ян як провідної етнічної групи держави Київська Русь, то їх (слов’ян) історичні та етнонаціональні корені сягають в далеку давнину і пов’язані з багатьма народами і племенами, що проживали на теренах Східної Європи, і зокрема України. тисячоліття років тому. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи власні самоназви та свої (довші чи коротші) терміни в історії. Скіфи та сармати, греки, фракійці, германці, балти, а також більш ранні народи – всі вони на різних етапах впливали на культурні традиції, матеріальну та духовну культуру місцевого населення, стаючи його частинами на певний час або ж назавжди.

Це дає змогу сприймати східних слов’ян в якості продукту надзвичайно складного процесу взаємодії та взаємовпливів різних за своїм характером і походженням соціокультурних груп. І водночас, на увагу заслуговує той чинник, що вже за часи енеоліту на теренах Східної Європи сформувались землеробсько-скотарські культури, які червоною смугою об’єднують тенденції формування етносів, які передували праслов’янам, а надалі стали родоводом східних слов’ян.

Основою такої моделі походження східних слов’ян стає ідея їх автохтонності по відношенню до інших – західних і східних (переважно кочових) народів. Археологічні, антропологічні, лінгвістичні дані підтверджують, що праслов’янський, а надалі слов’янський етнічний масив зумів протягом віків не тільки зберегти, а й накопичити певні самобутні риси свого самовиявлення, протидіючи, а часом й взаємодіючи з іншими народами.

Протягом І тис. н.е. слов’яни зуміли консолідуватися з окремих слов’янських племен і культур у монолітні племінні спілки – передвісники державності, залучити до цього процесу інші неслов’янські племена. На етапі VIII – IX ст. східні слов’яни перетворюються на провідну етнічну групу Європи, стають основою формування однієї з найбільш розвинутих держав раннього середньовіччя – Київської Русі.

Дата добавления: 2014-01-07